Слідопит, або Суходільне море

РОЗДІЛ XII

Глянь! Понад річкою повзе туман,

Багнетів жала, весь бівак хова,

А з неба млисто на поснулий стан,

Далека зірка світло пролива.

Байрон

Через кілька годин по тому Мейбл Дангем, здавалося, в глибокій задумі стояла на бастіоні, з якого було чудово видно і річку, й озеро. Було тихе, м’яке надвечір’я, і мандрівка до Тисячі Островів, що мала відбутися, як тільки смеркне, залишалася під великим сумнівом через цілковитий штиль. Всі припаси, зброя, амуніція і навіть речі Мейбл були вже на борту, тільки невеликий загін, що мав вирушити в експедицію, перебував ще на березі, бо певності, що тендер зніметься з якоря, майже не було. Джаспер вивів «Вітрогона» з бухточки й поставив його якомога далі вгору по річці, щоб без затримки вийти за течією з гирла прямо в озеро; але він все ще стояв, на одному якореві, похитуючися серед річки. Виділені в експедицію солдати, не знаючи, коли відпливатимуть, сновигали, нудьгуючи, берегом бухточки.

Після гучних ранкових змагань у форту панував спокій, що гармонував з чудовим довколишнім краєвидом, і вплив цієї гармонії відчувала на собі й Мейбл, хоча, не маючи звички роздумувати над своїми почуттями, вона могла й не знати, що їх збудило. Все навкруги тішило око й заспокоювало душу, а уроча пишнота безмовного лісу й непорушних водних просторів озера надавала всьому краєвидові неповторної величі. Тут чи не вперше Мейбл помітила, як відчутно слабшає вплив міської цивілізації на її звички, і в щирої від природи дівчини зародилася думка, що серед таких мальовничих краєвидів, мабуть, теж можна бути щасливою. Якою саме мірою появі у Мейбл цієї несподіваної думки сприяло, крім усього пережитого за останні десять днів, ще й це тихе, благословенне надвечір’я, тут, на початку нашої оповіді, можна більше здогадуватися, аніж стверджувати напевне.

— Чарівний захід сонця, Мейбл! — так близько від дівчини пролунав дядечків голос, що вона аж здригнулася.— Чарівний, звичайно, як на прісну воду, а на морі, дочко, у нас ніхто й не подивився б на нього.

— А хіба природа не та сама на березі чи на морі, на такому ось озері чи в- океані? Хіба, любий дядечку, сонце не скрізь однакове, а чи, може, тут, на далекому кордоні, ми не вдячні так само ласці провидіння, як і на рідному нашому Мангеттені^[68]?

— Диви, як дівчину заморочили мамині книжки! Хоча мені щось не віриться, щоб сержант коли тягав за собою такий мотлох. «Чи природа не та сама»! Та невже ти, Мейбл, і справді гадаєш, що природа матроса нічим не відрізняється від природи солдата? У тебе ж є родичі як серед цих, так і серед тих, отож треба б і самій уже де в чім розбиратися..

— Але ж я, дядечку, кажу про людську природу взагалі.

— І я теж, дочко! Я говорю про людську природу матроса і про людську природу будь-кого з піхотинців п’ятдесят п’ятого полку, не виключаючи навіть твого батька. Ось, приміром, у них тут сьогодні були стрілецькі змагання, чи стрільба по мішені, як я б сказав, але хіба вона хоча б чимось нагадує нашу стрільбу по плавучій цілі? Там ми бортовим залпом з усіх гармат хіба ж так шарахкаємо ядрами по мішені, що плаває не під носом, а за добрих півмилі від корабля; бараболя ж, коли б її занесло якимось вітром на борт,— явище, звісно, майже неможливе,— плавала б у корабельного кока в казані. Воно, може, й почесна служба в піхоті, Мейбл, але досвідчене око відразу помічає до біса всіляких дурниць і недоречностей у цих фортах. А щодо цієї сажавки, яку невідомо чому тут величають озером, то моя думка про неї тобі вже відома, і я не буду ще раз її повторювати. Не личить і справжньому морякові гудити все на світі, але хай мене грім поб’є, коли в цьому Онтаріо, як його тут називають, набагато більше води, ніж у корабельній бочці. Ось послухай, Мейбл, якщо хочеш знати різницю між океаном та озером, я тобі поясню це наочно. Отаку тишу на воді, коли нема вітру, можна назвати штилем, хоча, правду кажучи, я сумніваюся, щоб тут могли бути справжні штилі,' як у нас в океані.

— Але ж, дядечку, кругом тихо, як у вусі! Хіба ж може бути ще тихіше, адже в лісі навіть жоден листочок не ворухнеться!..

— Листочок! Листочок! До чого тут листя, Мейбл? Де ти бачила в океані — листя? Якщо хочеш переконатися, справжній це штиль чи ні,— перевір на свічці: коли полум’я зовсім не зворухнеться — отоді-таки вітру нема. От побувала б ти в тих широтах, де повітря таке застійне, що його важко навіть вдихнути, отоді б мала поняття про справжній штиль. Там людям просто не вистачає повітря. А глянь ось на це озеро. Вода в ньому і не колихнеться, як молоко в мисці чи вода в бочці, доки з неї чопа не витягли. В океані ж вода ніколи не стоїть нерухомо, хай би там був і хтозна-який штиль.

— Та невже, дядечку! Навіть і в штиль?

— Що значить — «невже», дочко! Кажу ж, що ні. Океан дихає, мов живий, і його лоно, як пишуть поети, завжди здіймається, хоч повітря ньому навряд чи більше, ніж у пляшці з водою. Ніхто ще зроду не бачив океан таким тихим, як це озеро: він то здійметься, то осяде, так, наче має легені.

— Та й озеро теж не завмирає повністю; он дивіться, як біля берега брижиться вода і часом чути, як гупає прибій у прибережні скелі.

— Що то — задрипана поезія! Так можна й бульбашки у воді назвати брижами, а плюскіт води, коли миють палубу,— прибоєм. Онтаріо буде так проти Атлантичного океану, як індіянська пірога проти лінійного корабля! Але це зовсім не принижує Джаспера,— аж ніяк ні, він хлопець непоганий, а якби йому ще знань, він був би справжньою людиною.

— Невже ви Джаспера вважаєте невігласом, дядечку? — запитала, зніяковівши, Мейбл і відвернулася, ніби щоб поправити коси, а насправді, щоб сховати від дядька обличчя.— А я вважаю, що Джаспер — Прісна Вода знає більше, ніж будь-хто з ровесників його стану. Правда, він мало читав, бо де тут, на краю світа, дістанеш тих книжок, але він, як на свої роки,— принаймні так мені здається,— досить тямовитий.

— Він невіглас, невіглас, як і всі вони тут, на цій калюжі. Ну, він ще зуміє зав’язати прямий вузол, навіть, затяжний зашморг — це правда, але вже як дійде справа до рифового^[69] чи брамшкотового, то в цьому він тямить не більше, ніж ти у підійманні якоря. А втім, Мейбл, ми з тобою багато чим зобов’язані обом їм — і Джасперові, й Слідопитові, і я оце думаю, як би їм найкраще віддячити, тому що невдячні люди, по-моєму,— то свині. Щоправда, подейкують, ніби невдячність — королівська вада, але я б сказав — скорше свинська; то щоб і в нас з тобою так не вийшло: посадили суддею, а він — свиня свинею.

— Ваша правда, дядечку! Треба зробити все, що мога, і показати, як ми вдячні цим хоробрим чоловікам, за їхні великі послуги.

— В тебе таке ж добре серце, як і в твоєї покійної матінки, і це робить честь родині Кепів. Признатися, я надумав, який узяти курс, щоб усім догодити, і я запропоную його, коли ми повернемося з оцієї прогуляночки по озеру до Тисячі Островів і коли я зберуся вже рушати додому.

— Дядечку, дорогенький, та це ж так ласкаво і справедливо з вашого боку! А не можна часом і мені довідатися, що ви надумали?

— Від тебе, Мейбл, я не бачу жодної потреби приховувати цю таємницю, але щоб ти ні слова твоєму батькові, бо в сержанта свої химери, і він ще може, чого доброго, нашкодити нам. Коли поміркувати, то ні Джасперові, ні Слідопитові тут ніколи чогось путнього не добитися, отож я надумав забрати їх обох з собою до океану і влаштувати у флот. Джаспер там за два тижні вже стане на морські ноги, а за рік далекого рейсу буде з нього й справжня людина. Ну, Слідопитові треба, мабуть, більше часу, та й то навряд, щоб з нього взагалі коли вийшов справжній моряк, але його можна було б десь улаштувати, скажімо, дозорцем: адже зір у нього неперевершений.

— І ви гадаєте, дядечку, що хоч один з них погодиться на це? — запитала, посміхаючись, Мейбл.

— Невже вони й справді такі бевзні, що не скористаються з нагоди піти вгору? Та он Джасперові дай тільки дорогу, і він помре щонайменше капітаном брига.

— А чи буде він щасливіший від того, дядечку? Яка різниця — командуватиме він кораблем з прямим чи з косим вітрилом?

— Тю, Магнітику! Що ти тямиш на кораблях! Ти навіть не розумієш, що мелеш. Полиш це мені, і я уладнаю все як слід. А ось і сам Слідопит! Зараз я натякну йому, який приємний сюрприз готую для нього. Ніщо так не підбадьорює людину, як сподіване підвищення,— сказав Кеп, кивнувши небозі, й замовкнув, бо Слідопит був уже зовсім близько.

Мисливець підійшов до них якийсь не як завжди відкритий і привітний, а трохи ніби збентежений, так, наче він не знав, як його приймуть.

— Дядько з небогою в родинному колі, а тут і стороннього несе,— промовив він, підходячи до них.

— Ви для нас зовсім не сторонній, добродію Слідопите,— заперечив йому Кеп,— і нікому ми так не раді, як вам, бо саме про вас розмова. А коли друзі говорять про свого приятеля в його відсутності, то неважко здогадатися, як вони про нього відгукуються.

— Я не цікавлюся чужими секретами, «зовсім не цікавлюся. У кожної людини є вороги, є вони і в мене, одначе ні вас, добродію Кепе; ні вас, чарівна Мейбл, я не відношу до них. А от про мінгів цього не скажу, хоч і в них нема достатніх підстав ненавидіти мене.

— Я в цьому більш ніж переконаний, добродію, і просто вражений вашою чесністю та щирістю. Проте у вас є можливість позбутися неприязні навіть цих клятих мінгів, і якщо ви захочете скористатися з цієї пагоди, ніхто з більшою готовністю, ніж я, не підкаже вам, як це зробити.

— Що й казати, я волію не мати ворогів, Солона Водо,— відказав Слідопит, непомітно для себе переказавши Кепове прізвисько, яким уже охрестили його індіяни у форту та поза його межами,— я волію не мати ворогів і готовий хоч зараз зарити томагавка^[70] з індіянами і французами. Але, як ви знаєте, не до снаги таким слабким істотам, як. ми з вами, викинути з серця почуття ненависті.

— А ви, друже Слідопите, киньте всім об землю, негайно знімайтеся з якоря, повернувшися з цього короткочасного плавання, та ходімо, чоловіче, зі мною до узбережжя океану, і там, я можу гарантувати, більше не почуєте бойових індіянських кличів і будете в повній безпеці від їхніх куль.

— А що мені там робити на солоній воді? Чи, може, пошлете мене полювати по ваших містах, аби никати по слідах городян, що ходять на ринок та з ринку? Що я там — влаштовуватиму засідку на курей і собак, чи що? Як бачу, не приятель ви мені, добродію Кепе, раз хочете відірвати мене від затінку лісів і завезти кудись, щоб я млів там на міських майданах.

— Що ви, що ви, Слідопите! Я й гадки не мав завезти і десь покинути вас у місті. Я вирішив узяти вас на море: адже тільки там людина може дихнути на повні груди. Спитайте Мейбл, і вона потвердить, що саме це й було моїм наміром ще до того, як я оце сказав вам.

— А як Мейбл гадає: чи піде мені на користь така відміна в житті? Вона-бо знає, що в кожного своє покликання і що так само марно претендувати на якісь інші, як і протистояти, тим, що йдуть від провидіння. Я мисливець, ₄ розвідник і провідник, Солона Водо, і я не з тих, котрі можуть легко піти проти волі небес і стати ким завгодно. Як по-вашому, Мейбл, маю я слушність чи ні? Чи, може, й ви, як і більшість жіноцтва, за те, щоб людина зраджувала своєму покликанню?

— Ні, я не хотіла б, щоб ви хоч у будь-чому змінилися, Слідопите,— відповіла Мейбл з щиросердою відвертістю, що до глибини душі схвилювала мисливця.— І хоч як би там дядечко мій захоплювався морем, хоч які б там гаразди він вам обіцяв, я все-таки не бажала б, щоб найкращий і найшляхетніший з усіх лісових мисливців став хай навіть самим адміралом. Зоставайтеся ліпше тим, ким ви є, відважний друже, і тоді вам нічого боятися гніву божого.

— Чуєте, Солона Водо? Ви чуєте, що каже сержантова донька? А вона така чесна, така щиросерда й прекрасна душа, що каже лише те, що думає. А доки вона задоволена мною' таким, як я є, я нізащо не піду проти волі провидіння, аби тільки стати кимось іншим. Тут декому з нашої залоги може здатися, ніби без моїх послуг можна обійтися, та коли будемо на Тисячі Островів, там навряд чи обійдеться без пригоди, яка доведе, що влучна стрільба з рушниці — божий дар.

— То й ви, Слідопите, пливете з нами? — запитала Мейбл і так щиро й привітно усміхнулася до мисливця, що він ладен був піти за нею хоч на край світу.— Як добре, що серед наших захисників будете й ви, Слідопите! Тепер мені нічого не страшно, хоч я й буду єдиною жінкою на борту, коли не рахувати ще одну солдатку.

— Вас захистив би сержант, Мейбл, можете .бути певні, вас захистив би й сержант, навіть якби ви не були йому рідною донькою. Та вас ніхто не покине в біді. А вашому дядькові, певне, особливо кортить побути в експедиції під вітрилами: адже він матиме змогу глянути на справжнє суходільне море.

— Велике цабе ваше суходільне море, Слідопите! Я від нього нічого особливого не чекаю. Одначе мету цієї експедиції знати хотілося б, адже я не звик відсиджуватися на палубі в ролі пасажира, а сержант, мій шуряк, потайний, як франкмасон^[71],— з нього слова не витягнеш. Ти, часом, не знаєш, Мейбл, чого ми туди пливемо?

— Навіть найменшого уявлення не маю, дядечку. Та й запитувати в батька про його службові справи якось ніяково: ще, чого доброго, скаже, що це не жіноче діло; я знаю тільки, що ми вирушаємо на цілий місяць, а знімаємося з місця, скоро дозволить сприятливий вітер.

— Може, ви часом, добродію Слідопите, знаєте щось про це, а то воно якось не дуже приємно для старого моряка вирушати в дорогу, не знаючи куди й по що.

— Мета нашої експедиції, а також порт призначення, Солона Водо, зовсім не є таємниця, дарма що в залозі про це й заборонено розповідати. Я, проте, не солдат і можу говорити про все, що забажаю, хоча, сподіваюся, ніхто не скаже, що я даю своєму язикові багато волі. Одначе позаяк ми от-от маємо відпливати і ви обоє теж їдете з нами, то, по- моєму, вам можна вже сказати, куди нас повезуть. Гадаю, добродію Кепе, вам відомо, що є таке місце, як Тисяча Островів?

— Та чув, як ви їх називаєте, хоча я більш ніж упевнений, що то не справжні острови, які, скажімо, ми подибуємо в океані, і що тисяча їх тільки на око, як і забитих та поранених після великих битв, а насправді там їх, може, двійко чи трійко.

— Е ні: у мене до чого добрий зір, та й то я не спромігся порахувати їх усі, хоча брався й не один раз.

— Атож, атож, я знав людей, які не вміли рахувати далі певного числа. Ваші щирі суходільні птиці ніколи не впізнають своїх сідал з моря, навіть якщо ці сідала в них перед носом: вони вам що хочете можуть сказати. Скільки разів, бувало, я вже бачу і надмор’я, і будинки, і церкви, а пасажири на кораблі нічого не можуть побачити, крім води! Та й взагалі уявити не можу, як це на прісній воді можна так далеко заплисти, щоб і берега не було видко! Мені це здається просто безглуздим і неможливим.

— Ви не знаєте наших озер, добродію Кепе, а то ви так не казали б. Ми ще не доїдемо до Тисячі Островів, як ви матимете геть іншу думку про те, на що здатна природа в цій закутині.

— Проте я сумніваюся, щоб у цьому краю та була така річ, як справжній острів. Чогось мені здається, що в прісних водах не може бути справжніх островів, принаймні таких, які я відношу до числа справжніх.

— Ми вам покажемо їх коли й не тисячу, то в кожному разі сотні,— стільки, що їх ні очима охопити, ні язиком полічити.

— А що вони з себе являють?

— Як що? Землю, оточену звідусіль водою.

— Воно-то так, але яка саме земля і якою водою вона оточена? Б’юсь об заклад, що по ближчому ознайомленні це виявляться півострови, миси й суходільні виступи, хоча для вас, напевне, всі ці поняття — одне й те саме... Ну, та бог з ним, острови чи не острови, але яка ж мета нашої поїздки туди, добродію Слідопите?

— Ну, коли ви сержантів шуряк, а прекрасна Мейбл — його донька, і всі ми учасники однієї експедиції, то я розповім, що ми там робитимемо. Сподіваюся, ви, добродію Кепе, як старий мореплавець, чули про такий порт, як Фронтенак?

— А хто про нього не чув?! Не скажу, правда, щоб мені доводилося бувати в ньому, але пропливати повз нього траплялося не раз.

— То виходить, ви будете ще й у знайомих місцях, хоча я ніяк не доберу, як це можна потрапити туди з океану. Але як би там не було, ви маєте знати, що всі ці великі озера утворюють своєрідний каскад, у якому води з одного проходять у друге, аж доки, нарешті, доходять до найзахіднішого з них — Ері, яке нітрохи не менше від нашого Онтаріо. Ну, а вже з Ері вода доходить до невисокого кряжа, через гребінь якого і перевалюється...

— Хотів би я знати, як це в дідька може бути?

— Як може бути? Дуже просто, добродію Кепе, — відказав, посміхаючись, Слідопит.— Підпливає до гребеня, а звідти летить униз. Якби я сказав, що вода падає догори, то, може, в цьому й було б щось протиприродне, а то що ж у цьому дивного, коли вода, та до того ще й прісна, падає згори.

— То так, але ж ви кажете, що озеро переливається через гребінь, а це щось не по зубах істині, якщо, звісно, в істини взагалі є зуби.

— Ну, не будемо сперечатися про це; що я бачив, те я бачив, а чи є зуби в істини — не скажу, бо не знаю, зате знаю напевне, що вони є у совісті, до того ж ще й вельми гострі. Отож, води з усіх озер, потрапивши в Онтаріо, далі йдуть до моря річкою, а в найвужчій частині плеса, яке ще не є річка, але вже й не озеро, і розташовані всі ці Тисяча Островів. Фронтенак же, французький порт, стоїть вище островів, а що французи тримають залогу й нижче островів, то вони, можуть без перешкоди відправляти вгору цією річкою до Фронтенака харчі та амуніцію, якими постачають усіх індіян по берегах Онтаріо та інших озер, щоб дати ворогам змогу чинити свої лиходійства і здирати скальпи з християн.

— А з появою нашого загону там всі ці жахи припиняться? — з цікавістю запитала Мейбл.

— Може, припиняться, а може, й ні, як провидіння захоче. Ланді, комендант нашого форту, для того й тримає залогу на одному з цих островів, щоб перехоплювати французькі кораблі зі зброєю. Ми ж вирушаємо, на підмогу тій нашій залозі. Поки що вона там зробила дуже небагато, щоправда, їй пощастило захопити дві баржі з вантажами для індіян, а на тому тижні звідти прибув вістун з таким донесенням, що майор вирішив докласти останнє зусилля, аби перехитрити цих бузувірів. Джаспер знає, як туди проскочити, та й ми будемо в добрих руках, бо сержант обачний, а це дещо значить у засідках. Так, так, він і обачний, і меткий.

— Тільки й усього? — зневажливо кинув Кеп.— А я гадав, судячи з приготувань та спорядження, що пахне піратським промислом і що на цьому ділі можна буде гарненько набити собі гаманці чесним робом. Гадаю, здобуті в прісноводих сутичках гроші не діляться?

— Що, що?

— Напевне, всю здобич, яку ви добуваєте у ваших так званих експедиціях та засідках, король загрібає собі?

— Чого не знаю, того не знаю, добродію Кепе. Я беру свою частину свинцю й пороху, якщо трапляється така нагода, і не кажу королеві про це ні слова. А якщо кому й перепадає при цьому більше, то в кожному разі не мені, хоч і мені пора б уже подумати про свій дім і про все в домі.

Хоча Слідопит, зробивши прямий натяк на те, що бажає змінити своє життя, сам і не насмілився глянути Мейбл у вічі, проте він віддав би все на світі, аби лише дізнатися, чи вона прислухалась до його останніх слів і що виказувало її обличчя. Але Мейбл і не гадала підозрювати щось у Слідопитових словах, і на її обличчі не було й тіні зніяковіння, коли вона звернула свій погляд на річку, де в цю мить на борту «Вітрогона» з’явилися ніби якісь ознаки приготувань.

— Джаспер збирається виводити тендера,— зауважив провідник, що й сам у цю мить глянув у тому ж напрямку, почувши грюкіт від падіння якогось важкого предмета на палубі корабля.— Певне, хлопець помітив ознаки вітру і хоче бути напоготові.

— Так, зараз нам продемонструють урок мореплавства,— уїдливо зауважив, посміхаючись, Кеп.— Доброго моряка видно вже по тому, як він знімається з якоря, так само, як і справжнього солдата пізнаєш по тому, як він застібає мундир,— згори вниз чи знизу вгору.

— Не скажу, чи Джаспер у всьому може зрівнятися з океанськими моряками,— зауважив Слідопит, щиросердість якого ніколи не затьмарювалася ницими чуттями заздрощів чи ревнощів,— але я одне знаю напевне: він хоробрий хлопець і з таким хистом водить свого тендера, що краще й не треба, принаймні на цьому озері. Ви, добродію Кепе, здається, не вважали його недосвідченим на Освезькому водоспаді, де прісна вода крутить і щомиті може жбурнути тебе з порогів у пінявий вир?

Кеп замість відповіді лише буркнув щось невдоволено собі під ніс, після чого на бастіоні всі замовкли, зосереджено стежачи за кожним рухом тендера, Що було цілком природно для людей, які тепер пов’язували свою долю з цим суденцем. Довкола ж, як і досі, був мертвий штиль, і гладінь озера буквально горіла в останніх променях сонця. Тим часом «Вітрогона» підтягли ближче до якоря, що стримів ярдів за сто вище намитої водою коси, і тепер було вже досить простору, щоб увести корабель у гирло річки, яке служило тоді для Освего гаванню. Та здійснити цей маневр за цілковитого безвітря було практично неможливо, і невдовзі стало ясно, що проштовхнути легеньке суденце крізь вузеньку протоку можна хіба за допомогою весел. Не розпускаючи вітрил, на тендері підняли якір, і тієї ж миті гучно плеснули об воду весла, й суденце, розвертаючись носом проти течії, рушило до середини річки, а тільки-но досягло її, як веслярі перестали гребти і тендера понесло течією до гирла. У вузькій протоці «Вітрогон» ще додав швидкості, і менш як за п’ять хвилин він уже лишив позаду піщані коси, що перегороджували озерним хвилям дорогу в гирло. Судно, не кидаючи якоря, відпливало все далі й далі від берега, аж доки його чорний корпус зупинився на дзеркальній поверхні озера за добру чверть милі від пологого миса, що із східного боку захищав цю своєрідну бухту, чи рейд. Там течія річки остаточно втратила свою силу, і тендер практично став.

— Корабель, по-моєму, дуже гарний, дядечку,— першою відновила розмову Мейбл, яка весь цей час, доки тендер маневрував до нового місця, не зводила з нього оцей.— Ви, можливо, й знайдете який ганж у його вигляді чи маневрах, але з погляду такого невігласа в цих справах, як я, у ньому все бездоганне.

— Так, так, дочко... За водою він пливе славно, але за водою й тріска пливе. Та, щоб добачити деталі, такому морському вовкові, як я, окуляри вдягати не треба.

— Ну а я, добродію Кепе,— втрутився провідник, який рідко пропускав нагоду заступитися за Джаспера,— я не раз чув від бувалих і досвідчених моряків, які плавають на солоних водах, що кращого корабля від «Вітрогона» взагалі нема. Я в цьому ділі, правда, мало що тямлю, але ж людині не заборонено мати свою власну, хай навіть і хибну думку про той чи інший корабель; що ж до ладу на судні, то мене ніхто не переконає, що у Джаспера він гірший, ніж деінде.

— Я не кажу, що тендер зовсім уже незграбний, добродію Слідопите, проте він має вади, та ще й великі.

— А які саме, дядечку? Якби Джаспер їх знав, він би, певне, негайно виправив їх?

— Які саме? Так їх і в п’ять десятків — навіть у сотню не вбереш! Дуже істотні, ще й кричущі вади.

— Будь ласка, перерахуйте, які саме, дядечку, і Слідопит перекаже їх усі своєму приятелеві.

— Перерахувати, кажеш? А хіба так просто перерахувати зірки на небі, коли їх там така гибіль? Тож перерахувати, кажеш? Гаразд, люба моя небого, міс Магніт; ну, що ти, наприклад, скажеш хоча б про цей гік^[72]на «Вітрогоні»? Як на моє недосвідчене око, то він підтягнутий щонайменше на фут вище, ніж треба; а вимпел який бридкий, а...а... хай мене грім поб’є, якщо в нього на марселі^[73] не теліпається сезень^[74]... і мене анітрохи не здивує, якщо в нього заїсть линву, коли почнуть кидати верп^[75]. Вади неабиякі! Та кожен моряк, тільки глянувши на цей тендер, умить побачить у ньому не менше недоліків, ніж хазяїн у наймитові, що раптом надумався розраховуватись.

— Це, може, й справді так, дядечку, однак я дуже сумніваюся, щоб Джаспер знав про них. Я не припускаю думки, щоб він не виправив усі ці вади, якби йому на них вказали, правда ж, Слідопите?

— Хай Джаспер сам порядкує на своєму кораблі. У цьому його справжнє покликання, і запевняю вас, ніхто краще за нього не знає, як уберегти «Вітрогона» від фронтенацьких французів чи їхніх диявольських приятелів — мінгів. Кому яке діло, добродію Кепе, чи заплутався якірний канат і що там зависоко підтягнутий гік. Головне, аби «Вітрогон» добре ходив та справно уникав французів. Не скажу нічого за океан, бо там Джасперові ще ніколи не доводилося показувати свої здібності, але я запевняю вас, що тут, на цих озерах, він утре носа будь-якому мореплавцеві.

Кеп тільки поблажливо усміхнувся, проте знайшов за потрібне облишити свою критику саме на той час. На його обличчі що далі то виразніше малювалася міна зарозумілості й зневаги, хоча він і намагався вдавати з себе байдужого до всіх цих суперечок з приводу питань, у яких його співрозмовники були цілковиті невігласи. Тим часом тендер, опинившись у владі внутрішніх течій озера, ледь помітно дрейфував собі за течією, ліниво повертаючись то в один бік, то в другий, щоправда, досить повільно, щоб те помітили спостерігачі. Та ось на ньому розпустили й поставили клівер^[76] котрий умить видувся до берега, хоч на гладіні озера й не було жодної ознаки вітру. Проте, хоч який слабенький був цей подих, а суденце відразу підкорилося його силі, і вже за хвилину «Вітрогон» плив упоперек річкової течії, до того ж так легко й непомітно, ніби взагалі не рухався. Перетнувши течію, він потрапив у вир, який підхопив і поніс тендера до крутого берега, на якому стояв форт. Тут Джаспер і кинув верп.

— Непогано! — буркнув про себе, не втримавшись, Кеп.— Не так і погано, хоч йому й слід було повернути стерно праворуч, а не ліворуч, тому що кораблеві треба завжди підходити до берега кормою, незалежно від того, знаходиться він від нього на відстані милі чи тільки одного кабельтова. Це куди показніше, а показність у наш час — велике діло!

— Джаспер хлопець моторний,— вставив несподівано з-за спини свого шуряка сержант Дангем,— і ми повністю покладаємося на його вправність. Але ходімо, бо за півгодини, доки ще видно, нам треба бути па палубі, а поки ми зберемося, подадуть човни.

Скорившися цьому розпорядженню, кожен поспішив по свої речі, які ще залишилися на березі. Кілька ударів барабана сповістили про збір, і за мить усі вже були на ногах.