Слідопит, або Суходільне море

РОЗДІЛ II

Природи син! Докіль ти сам

Не осквернив святий свій храм,

Піднісши ниций дар.

Ти— володар земних красот

І трон твій досягнув висот,

Вознісшися до хмар.

Джон Вільсон. «На відвідини Гайленд Глен»

Могіканин продовжував собі їсти, хоча другий білий підвівся й чемно скинув капелюха перед Мейбл Дангем. Був це повний здоров’я і мужній з виду молодик, одягнений хоч і далеко не так строго професійно, як її дядько, та все ж так, що можна було впізнати людину, призвичаєну до води. А в ті часи справжні моряки складали осібний клас, відокремлений від решти людства; їхні судження, щоденна мова та одіж так само вказували на фах, як думки, говірка та вбрання турка вказують на його мусульманство. Хоча Слідопит був у розквіті сил, Мейбл зустріла його зі спокоєм, який пояснювався, очевидно, тим, що вона скріпила свої нерви для перемовин; та коли її очі зустрілися з очима молодика, який підвівся від багаття, вони опустилися під захопленим поглядом, яким, вона бачила чи уявляла, що бачила, він привітав її. З них кожне насправді відчуло взаємний потяг, який звичайно пробуджують у юних і щиросердих однаковий вік, взаємна привабливість та новизна обстановки.

— Оце і є ті друзі,— промовив, обдаровуючи Мейбл чесною усмішкою, Слідопит,— яких ваш достойний батько вислав вам назустріч. Це великий делавар, який на своєму віку зазнав і шани, і прикрощів. Його індіянське ім’я цілком пасує вождеві племені, а що його не завжди легко вимовити тому, хто не знає мови делаварів, ми для зручності переладуємо його по-нашому і назвемо його Великий Змій. Але не подумайте, ніби цим ім’ям ми хочемо підкреслити, що він підступний понад міру, властиву кожному червоношкірому, — зовсім ні: ми цим лише підкреслюємо, що він мудрий та хитрий, як і личить воїнові. Гостра Стріла добре знає, що я хочу сказати.

Поки Слідопит виголошував своє звертання, індіяпи пильно й статечно дивилися один на одного, а потім тускарора виступив наперед і звернув до іншого індіянина безперечно дружнє слово.

— Люблю спостерігати, — продовжував Слідопит,— як двоє червоношкірих вітаються в хащах. Для мене це, добродію Кепе, так, ніби я бачу, як віддають один одному дружній салют кораблі в океані. Та мова про воду нагадала мені про мого юного друга Джаспера Вестерна, який дещо тямить у цих справах, оскільки він усе своє життя провів на Онтаріо.

— Радий познайомитися з тобою, друже,— сказав Кеп, від щирого серця тиснучи руку молодому прісноводому матросові,— хоча тобі дечого ще треба повчитися, беручи до уваги ту школу, яку ти пройшов. А це моя небога Мейбл — я зву її Магнітиком з причини, про котру вона нізащо в світі не здогадається, хоча ти, можливо, досить освічений, щоб відгадати, коли якось претендуєш на знання компаса.

— Причину неважко відгадати,— промовив молодий чоловік, мимоволі спрямовуючи погляд своїх гострих очей па враз сполум’яніле личко дівчини,— і я певен, що той стерновий, якому дороговказом служитиме ваш Магнітик, ніколи в житті не сяде на мілину.

— Ого! Ти, як бачу, не тільки чув, а й знаєш, як користуватися деякими термінами морського вжитку, хоча загалом, либонь, ти у своєму житті більше бачив зеленої води, аніж синьої.

— То не диво, що ми вряди-годи пересипаємо свою мову слівцями, вживаними на березі: адже нам рідко коли випадає втратити його з поля зору хоч на двадцять чотири години.

— Тим гірше, хлопче, тим гірше для тебе. Морякові дуже рідко слід бачити землю і то з якнайдальшої відстані. А там,— тільки по щирості, добродію Вестерне,— мабуть, довкола вашого озера так чи інак земля.

— А хіба, дядечку, довкола океану не «так чи інак земля»? — жваво втрутилася Мейбл, боячись передчасного вияву характерного догматизму, чи то пак — педантизму, старого моряка.

— Ні, дитино, саме навпаки: це океан так чи інак навколо землі! І я це завжди товкмачу, хлопче, тим, що на суходолі. Всі вони перебувають, так би мовити, посеред океану, навіть не підозрюючи того; живуть, небораки, і не відають, що нема нічого дужчого і більшого від води. Людська зарозумілість не знає меж, і якийсь мудрагель, що ніколи й не нюхав солоної води, часом гадає, ніби він більше тямить від того, хто об’їхав мис Горн^[11]. Ні-ні, наша земля — це не що інше, як острів, а коли казати правду, все те, що не земля,— є вода.

Молодий Вестерн пройнявся глибокою повагою до бувалого моряка, що служив на океані, бо й сам часто мріяв про океан; то все ж він мав природну повагу й до широкого плеса, на якому виріс і яке в його очах було не без своїх принад.

— Те, що ви кажете, сер,— скромно відповів він,— може, й слушне, коли йдеться про Атлантичний океан, але тут, на Онтаріо, ми з повагою ставимося й до суходолу.

— Це тому, що ви всі у землі на замочку,— відповів, щиро регочучи, Кеп.— Але годі-бо: он уже йде Слідопит, як його у вас величають, несучи дерев’яні таці, на яких парує смаженя, і запрошує нас пригоститися; а правди ніде діти: на морі олениною не поласуєш, Добродію Вестерне, бути люб’язним з дівчиною в твоєму віці — річ не важча, ніж, скажімо, знайти кінець кормового фала^[12] тому якщо ти приглянеш за тарілкою та чашкою мого Магнітика, доки я закушуватиму зі Слідопитом та нашими друзями-індіянами, вона, не сумніваюся, завважить це.

Добродій Кеп сказав більше, ніж міг на той час здогадуватися. Джаспер Вестерн якнайкраще догодив Мейбл, і вона надовго запам’ятала лагідну чоловічу турботу молодого матроса у цю першу їхню зустріч. Він підсунув кінець колоди, щоб їй було на чім сидіти, добув для неї смачний кавалок смаженої оленини, приніс ковток чистої води з джерела і, сидячи близько напроти неї, швидко завоював повагу дівчини своїм м’яким, але щирим поводженням — даниною, яку жінка завжди бажає отримати і яка ніколи так не принадна, а тим більше — жадана, як тоді, коли вона іде від юнаків до їх однолітків-юнок, від мужнього до тендітного. Послугування ж молодого Вестерна, як і більшості представників дужчої статі, котрі проводять своє життя, позбавлені товариства статі слабшої, відзначалося такою запопадливістю, щирістю та лагідністю (хоч і без умовної витонченості, брак якої, мабуть-таки, відчувала Мейбл), що ці чарівні якості достатньо замінювали відсутність лоску. Залишмо цих недосвідчених і невинних молодят, щоб вони порозумілися мовою своїх почуттів краще, аніж висловленими вголос думками, і повернімося до гурту, в якому дядечко Кеп з притаманною йому невимушеністю, що ніколи не залишала його, вже став головною дійовою особою.

Чоловіча компанія вмостилася довкола однієї на всіх дерев’яної таці з оленячою смаженею, а в розмові, яка зав’язалася при цьому, проявлялися характери людей, що складали це різнорідне товариство. Індіяни їли мовчки (пристрасть тубільних американців до оленини видається невгамовною), зате двоє білих багато балакали й сперечалися з різних питань, до того ж кожен з них довго й завзято обстоював Свій погляд.

А що той діалог допоможе читачеві краще збагнути подальшу оповідь, не буде зайвим записати його.

— Ви, безсумнівно, знаходите втіху в своєму житті, добродію Слідопите,— вів далі Кеп, коли зголоднілі супутники вже настільки наситилися, що почали копирсатися в таці, вибираючи найсмачніші кусні оленини.— Воно у вас теж повне своїх випадковостей і своїх удач, як і в нас, моряків, от тільки наше — все вода, а ваше — все земля.

— А чого, нам теж трапляється мати справу з водою у наших щоденних мандрах і походах,— заперечив йому білий співрозмовник.— Ми, прості люди прикордоння, вміємо володіти веслом і остями не згірш, ніж рушницею та мисливським ножем.

— Вірю, але чи вмієте ви брасувати реї^[13], пускати лот^[14], керувати штурвалом^[15] і лотлінню^[16], відпускати риф-штерт^[17] а чи такелаж^[18]?Весло — без сумніву річ добра у човні, а яка з нього користь на кораблі?

— Як на мене, то я поважаю всіх людей з їх покликаннями і вірю, що перераховані вами речі мають своє призначення.— Той, хто прожив, як я, серед різних племен, розуміє, які різні бувають звичаї. Так, скажімо, мінги фарбують свою шкіру зовсім по-іншому, ніж делавари, і розчарується той, хто сподівається побачити воїна в одязі скво. Я не надто старий, але вже чимало прожив у лісах і дещо знаюся на людській натурі. Я ніколи особливо не довіряв ученості тих, що мешкають у містах, бо жодного разу ще мені не довелося здибати серед них такого, що умів би без промаху стріляти з рушниці а чи натрапити на слід у лісі.

— Отакої і я думки, добродію Слідопите. До речі, вештаючись там по вулицях, ходячи до церкви щонеділі та слухаючи проповіді, ніколи не станеш чоловіком. Посилайте свого хлопця на океан, якщо хочете відкрити йому очі на світ, дайте йому подивитися, як живуть в інших країнах (я це називаю глянути в обличчя природі), якщо хочете, щоб він зрозумів, хто він і що він. Ось хоча б узяти й мого свояка сержанта. Собою ніби людина як людина, по-своєму не гірша всякої іншої на світі, а врешті — хто він? Піхтура — і більш нічого. Сержант, точніше — не рядовий, але, знаєте, все одно піхтура піхтурою. Коли ще він тільки сватався до моєї бідної сестри Бріджіт, я із свого обов’язку одразу ж розтлумачив їй, хто він та що вона може чекати од такого чоловіка, але хіба ці дівки слухають кого, коли їм хтось запаморочить голову? Правда, сержант нібито вийшов у люди: кажуть, він там неабиякий чоловік у форту, але сердешна його дружина не дожила, щоб побачити це, бо вже чотирнадцять років, як померла.

— Ремесло піхотинця — теж почесне, за умови, звичайно, коли він воює на боці правих,— відповів Слідопит.— А що французи завжди погані, а його священна величність і паші колонії стоять за праве діло, то, я вважаю, у вашого сержанта і сумління чисте, і слава добра. Знаю по собі, я ніколи не мав солодшого сну, як після того, коли давав доброго чосу мінгам, хоча я завжди дотримуюсь правила: воювати, як личить справжньому білому, і ніколи — так, як індіянин. Ось візьмімо хоча б Змія, наприклад. Він має свої звичаї, а я — свої, проте за всі довгі роки, відколи ми воюємо вкупі, ні він, ні я жодного разу навіть і в думці не мали чогось поганого про те, хто з нас і як робить. Я завжди кажу йому, що на світі є тільки одні небеса і тільки одне пекло (хоч його віра каже інакше) і що до раю, як і до пекла, ведуть багато різних шляхів.

— Це слушно, і він має вірити вам, хоч я все-таки вважаю, що більшість доріг до пекла проходять суходолом. Море, як казала бідолашна Бріджіт,— це своєрідне «місце очищення», і що далі від берега, то далі від спокус. Сумніваюся, чи можна так сказати про всі ваші озера?

— Припускаю, що міста й селища ведуть до спокус, а от наші озера оточені лісами, і такий храм щодня закликає тебе поклонятися Всевишньому. Погоджуюся також, що не всі й не завжди люди однакові навіть тут, у пущі: так, різниця між мінгом і делаваром не менш очевидна, ніж різниця між сонцем та місяцем. І все ж я радий, друже Кепе, нашому знайомству, вже хоча б з тої причини, що ви можете сказати Великому Змієві про те, що є озера з солоною водою. Ми з ним відколи познайомилися, то й разу не було, щоб у чомусь розійшлися поглядами, і коли могіканин хоч наполовину вірить мені так, як я йому, то він чимало дізнався від мене про життя білої людини й закони природи; мені здається, що жоден червоношкірий ще не вірив так щиро, як того хотів би чесний чоловік, і в існування великих солоних озер, і в те, що річки можуть текти у зворотному напрямку.

— А це тому, що ви беретеся за речі не з того краю,— поблажливо кивнувши, промовив Кеп.— Ви міркуєте про озера й пороги так, наче про корабель, а про океан, його припливи та відпливи,— як про човен. Тому ні Гостра Стріла, ні Змій і не мають сумніватися у тому, що ви їм кажете про те й інше, хоча, правду сказати, мені самому якось трудно проковтнути байку про суходільні моря, а ще трудніше,— про те, що є прісноводі моря. Я вирушив у таку далеку мандрівку почасти, щоб власними очима побачити і самому скуштувати тієї водиці, а почасти, щоб зробити послугу Магнітикові й сержантові, хоч той був лише чоловіком моїй сестрі, зате Магнітика я люблю, як рідну доньку.

— Ну, ви помиляєтеся, дуже помиляєтеся, друже Кепе, коли недооцінюєте хоч би в чому, силу провидіння,— ревно заперечив Слідопит.— Ті, що сидять по містах та селищах, мають обмежені й несправедливі гадки щодо сили Всевишнього, але ми, хто, можна сказати, живе у самій його присутності,— це стосується передусім білошкірих — дивимося на речі інакше. Червоношкірий теж має свої думки з цього приводу, так воно й має бути, навіть якщо ці думки не зовсім такі, як у християн; і то не біда. Одначе багато чого перебуває тільки у владі провидіння, і ці солоні та прісні озера теж. Я не беруся і не можу дати пояснення всім цим речам, але думаю, що обов’язок усіх — вірити в них. Як па мене, то я належу до тих, котрі вірять, що та сама рука, яка створила прісну воду, могла створити й солону.

— Ну, годі-бо, добродію Слідопите,— перепинив його, не без деякого запалу, Кеп.— Пам’ятаючи заповіді нашої істинної й мужньої віри, я ніколи па морі не відвернуся від того, хто потрапив у біду, хоча я й звик перед наближенням морського урагану покладатися більше на міцність рей та на вдало поставлені вітрила, ніж на молитву. Проте я не забуваю, що нерідко ми — просто безпорадні смертні, і сподіваюся, що відплачую, де належить, уклоном па уклін. Все, що я хочу сказати, а це можна легше відчути, ніж висловити, як самі знаєте, є просто натяк на таке: оскільки я звик бачити воду у великих мірках солоною, то бажав би покуштувати її, перш ніж повірити, що вона прісна.

— Всевишній дав солонці оленям, а людині, як білошкірій, так і червоношкірій,— живодайні джерела, щоб вона гамувала свою спрагу. І нерозумно було б вважати, ніби не в його владі сотворити озера чистої води на заході та нечистої води — на сході.

Сувора простота Слідопитових слів викликала у Кепа, незважаючи на його педантичну самовпевненість, глибоке почуття поваги, хоча йому й не дуже до смаку було повірити в те, що він багато років поспіль заперечував як неможливе. Не маючи бажання поступитися і водночас почуваючись неспроможним вести далі суперечку з людиною, що виставляє проти тебе докази, до яких ти зовсім не звик, та ще й з такою силою правди і вірогідності, він був уже радий якось змінити тему розмови.

— Ну, гаразд, гаразд, друже Слідопите, давайте на цьому облишимо нашу суперечку, — запропонував Кеп. — А що сержант вислав вас, аби ви послугували нам провідниками до озера, ми зможемо покуштувати воду, лиш як дістанемося до неї. Тільки затямте мої слова: я не кажу, що не може бути прісної води на поверхні — вона буває прісна зверху іноді й в Атлантичному океані поблизу гирл великих річок; але будьте певні: я вам покажу, як куштувати воду з глибини в кільканадцять сажнів, що вам ніколи й не снилося, і тоді ми дізнаємося про неї більше.

Провідника влаштовувало, певно, полишити речі, як є, і розмова перемкнулася в інше річище.

— Ми не так уже й переоцінюємо свої здібності,— зауважив по короткій хвилі Слідопит,— і добре знаємо, що ті, що живуть у містах, коло моря...

—...на морі,— поправив Кеп.

— «На морі», коли так хочете, друже,— ті мають кращі можливості, ніж ми отут, у хащах. Проте ми знаємо своє покликання; воно у нас, я б сказав, природне, не зіпсоване пихою та марнотою. Скажімо, я маю хист до стрільби з рушниці та до вишукування слідів та ще полювання й розвідництва; і, хоча крім цього я ще орудую остями та веслом, проте жодним з цих двох умінь я не пишаюся. А он той юнак, Джаспер, що балакає із сержантовою дочкою,— одмінне створіння. Він, я б сказав, диха водою, мов та риба. Індіяни та французи на північному березі Онтаріо прозвали Джаспера за його виняткові здібності у цій справі Прісною Водою. Що й казати, він краще звладає з веслом і тросами, ніж з багаттям на лісовій стежці.

— Щось має таки бути в оцих здібностях, про які ви кажете, врешті,— сказав Кеп.— Ось хоч оце багаття: повинен визнати, воно мене, попри весь мій морський вишкіл та досвід, збило з пантелику. А от Гостра Стріла відразу визначив, що його розпалили блідочолі, і це для мене, я вам скажу, така ж премудрість, як провести вітрильника між вузькими піщаними обмілинами в бурю горобиної ночі.

— В цьому нема ніякої премудрості... зовсім ніякої,— відповів Слідопит, щиросердо розсміявшись, хоча сміху цього, через провідникову звичку до обережності, зовсім не було чути.— Для нас, хто проводить своє життя у великій школі провидіння, нема нічого легшого, як вивчати його уроки. Якби ми не засвоювали всіх цих дрібничок, то слідопити чи гінці з нас були б анітрохи не кращі, аніж із цих пеньків, що стирчать довкола. Прісна Вода, як ми його звемо, так любить усе вологе, що підібрав одну чи дві сирі поліняки,— а їх тут, як і сухих, валяється доволі, а від сирих дров,— гадаю, це навіть вам, Прихильникам моря, відомо,— йде чорний дим. Нема тут ніякої премудрості, аніякої премудрості, хоча все це таємниця для того, хто лінується смиренно і вдячно вчитися у провидіння і пізнавати його всемогутні шляхи.

— Тільки метке око Гострої Стріли могло зобачити таку малу різницю!

— Поганий з нього був би індіянин, якби не помітив! Ні, пі, зараз війна, а коли індіянин виходить на стежку війни, його чуття весь час загострені до краю. Кожна шкіра має свою натуру, і кожна натура має свої закони, як і свою шкіру. Багато років’ я потратив, доки засвоїв усі тонкощі лісових наук,-бо знання червоношкірого нелегко даються білому чи то пак тому, хто має знання білих, хоч Мудрості останніх я набрався небагато, бо майже все своє життя провів у пущі.

— Ви, очевидячки, були кмітливим школярем, добродію Слідопите, що можна бачити з того, як ви знаєтеся на цих речах. Але, гадаю, і людині, яка пройшла школу життя на морі, теж не склало б великих труднощів засвоїти всі ці дрібнички, якби вона тільки дуже того захотіла.

— Я цього не знаю. Білій людині важко перейняти звичаї червоношкірих так само, як і червоношкірим — звичаї білих. Що ж до справжньої натури, то, здається, допоки ні ті, ні інші перейняти її одне в одного не можуть.

— Це ви так гадаєте, а от ми, моряки, що так багато вештаємося по світу, кажемо, що натура є одна — хай то буде китаєць чи голландець. Я особисто теж до такого думання схиляюсь, оскільки мені довелося переконатися, що всі народи подобають золото й срібло, а більшість чоловіків кохається в тютюні.

— Тоді погано ви, моряки, знаєте індіян! Чи ви знали хоч одного китайця, який міг би співати, коли йому в тіло заганяють шпичаки і крають його ножами, а він, голісінький, стоїть, охоплений полум’ям, і смерть шкіриться йому у вічі? Ви знайдіть китайця чи християнина, який здатний витримати це, хай би він хтозна-який бравий був па вигляд і вмів прочитати геть усе, будь-коли написане па світі.

— То тільки дикуни чинять одне одному такі пекельні жарти!— вигукнув добродій Кеп, з острахом' поглядаючи на склепіння безмежного лісу.— Жодного білого ніколи не було приречено на отакі випробування!

— Е-е, ні, тут ви знову помиляєтеся,— заперечив Слідопит, незворушно вибираючи собі на таці найсмачніший кусень оленини,— бо, хоч терпіти мужньо такі тортури до снаги лише червоношкірому, білий теж може конати, та й не один сконав од них.

— На щастя,— промовив Кеп, відкашлюючись (у нього раптом задерло в горлі),— навряд, щоб хто з індіян — союзників його величності — завдавав таких мук будь-кому з його вірнопідданих^[19]. Я, щоправда, не так довго служив у флоті його королівської величності, але таки служив, і це щось та важить; що ж стосується каперства^[20], то в це діло я вклав чималу частку. Але, сподіваюся, по цей бік озера нема союзних французам дикунів, до того ж, ви, здається, казали, що Онтаріо широке, чи не так?

— Ні, то в наших очах воно широке,— відказав Слідопит, не приховуючи посмішки, яка освітила його засмагле до бронзового відтінку обличчя,— звичайно, воно навряд чи може видатися вузьким, але насправді воно таки вузьке — через ворогів. Онтаріо обмежене берегами, й ворог, який не наважується перепливти озеро, може обійти його берегом.

— Ат! Усе це через ті трикляті прісноводі ковбані! — гаркнув Кеп так голосно, що миттю розкаявся за свою необачність.— Ніхто в житті ще не чув, щоб навіть корсарський чи який там корабель об’їхав навколо Атлантичного океану!

— Може, океан не має кінців?

— А думаєте, має? Ні кінців, ані дна! Народові, міцно пришвартованому до одного з його берегів, нема чого боятися народу, що стоїть на якорі з протилежного боку океану, хай то буде й найдикіше плем’я — за умови, звичайно, що воно не володіє мистецтвом кораблебудування. Так, так, людям, що живуть на узбережжях Атлантичного океану, можна не потерпати ні за свою шкуру, ні за свої скальпи. Там людина може лягти ввечері, сподіваючись прокинутися з чубом, якщо тільки вона не носить перуки.

— А в нас тут не так. Я не хочу жахати дівчину, тому не буду зупинятися на деталях, хоча вона, здається, більше дослухається до Прісної Води, як ми його звемо. Але без тієї освіти, що я набув у хащах, пройти відстань між нами й залогою я вважав би ризикованою подорожжю, як на нинішній стан кордону. По цей бік зараз ірокезів не менше, ніж по той бік озера. Саме з оцієї причини, друже Кепе, і зобов’язав нас сержант вийти вам назустріч і показати дорогу.

— Що?? Невже ці негідники насмілюються крейсирувати під самими жерлами гармат одного з укріплень його величності?

— А хіба гайвороння не наважується підходити до забитого оленя, незважаючи на те, що неподалік перебуває мисливець? Отак просто й ірокези забрели аж сюди: між фортами й поселеннями постійно ходять білі, і, напевне, вони їх висліджують. Щоб виявити цих заброд, Змій весь час ішов проти води одним берегом, а я — другим, тим часом Джаспер, як безстрашний матрос,— а він і є такий,— гнав пірогу річкою. Після того як сержант із слізьми на очах розповів йому, яка в нього дочка, та як він скучив за нею, і яка вона в нього привітна й слухняна, наш юнак, здається, готовий був не те що йти за нею, а один увірватися в табір мінгів.

— Спасибі, спасибі йому! Його готовність допомогти нам заслуговує на подяку, хоча мені здається, хлопець не так уже й важив життям.

— Він тільки ризикував бути забитим з-за куща, коли гнав пірогу проти бистрої течії або коли огинав закрут, не зводячи очей з чорториїв. З усіх ризикованих мандрівок найнебезпечніша, на мій погляд, саме подорож річкою, коли з обох боків повно засідок. І через отакий саме ризик пройшов Джаспер.

— До дідька! Чого ж тоді сержант примусив мене мандрувати сто п’ятдесят миль у такий незвичайний спосіб? Дайте мені відкрите море й ворога, який не крутить хвостом, і я буду битися з ним, як йому хочеться і доки йому хочеться — на далекій відстані а чи борт до борту. Але бути забитим, як сонний заєць,— це, даруйте, мені не до смаку. Якби не Магнітик, я б цієї ж миті повернув вітрила і повів свій корабель назад до Йорка, і хай би воно запалося, це саме Онтаріо з його солоною чи прісною водою!

— Цим справі не дуже зарадиш, друже моряче, бо назад вам дорога довша і не менш небезпечна, ніж до форту. Звіртеся на нас, а ми вже вас або доведемо живими й здоровими, або загубимо свої скальпи.

За тодішнім матроським звичаєм, Кеп скручував увесь свій чуб у довгу косу, яку затягував у шкіру вугра, а маківка в нього була майже лиса, і він машинально погладив і косу, й тім’я, ніби щоб пересвідчитись, що все на своєму місці. В глибині душі Кеп був хоробрий чоловік і не раз спокійно дивився смерті в вічі; щоправда, ніколи вона не поставала перед ним у таких страшних проявах, які оце хоча й скупо, але образно змалював йому співрозмовник. Але відступати було пізно, і йому нічого не залишалося, як удати з себе бравого зайця, хоч у душі він і кляв на всі заставки свого зятя-сержанта за те, що той так байдуже, необачно й безвідповідально завів його у таке скрутне становище.

— Я нітрохи не сумніваюся, добродію Слідопите,— промовив Кеп, коли всі ці думки промайнули в його голові,— що ми дістанемося живі-здорові до гавані. А скільки ще може бути звідси до форту?

— Миль п’ятнадцять з невеличким гаком, до того ж ми їх швидко подолаємо, бо річка бистра, якщо мінги не заступлять дорогу.

— А ліс, гадаю, і далі стримітиме по штирборту^[21] і по бакборту^[22], як і по дорозі сюди?

— Як, як ви сказали?

— Кажу, що вам доведеться плутатися серед цих триклятих дерев!

— Ні, ні, ви пливтимете в пірозі, а русло Освего^[23] наше військо скрізь очистило від загат. Пірога йтиме за водою, до того ж бистрою течією.

— А хіба який біс перешкодить цим мінгам, про яких ви казали, перестріляти нас із засідок, коли ми об’їжджатимемо пересипи чи маневруватимемо між підводними каменями?

— Не біс, а провидіння, що так часто допомагає людям у ще більших небезпеках. Скільки вже разів моя голова могла б збутися і чуба, й шкіри та й черепа,— якби не його заступництво. Я ніколи не вступаю в жодну сутичку, друже моряче, не попросивши в думці допомоги у цього великого союзника, який може вирішити більше в битві, ніж усі батальйони шістдесятого полку, вишикувані в ряд.

— То так, може, це допомагає розвідникові, а от нам, морякам, дай відкрите море, і ми йдемо на ворога тільки з однією думкою про наше діло — відкрито, бортовим залпом на бортовий залп. І ніяких тобі дерев а чи підводних каменів на заваді.

— І ніякого провидіння теж, якщо так, по правді? Але повірте мені, добродію Кепе, найтяжча битва йде саме за те, щоб схилити провидіння на свій бік. Гляньте он на Великого Змія. Бачите отой шрам від ножа уздовж лівого вуха? Тож знайте, що тільки куля з моєї довгої рушниці врятувала йому скальп; я вчасно натиснув курок, а якби був на якихось півхвилини забарився, Великий Змій розпрощався б зі своїм бойовим кучериком. І коли могіканин тисне мені руку, запевняючи, ніби я врятував йому тоді життя, я відповідаю йому: ні, то не я, то сам Всевишній привів мене до того єдиного місця, де могла відбутися розправа, чи то явив мені свій промисел, вказавши на дим ворожого вогнища. Звісно, коли я вийшов на зручну позицію, я сам докінчив справу на свій лад, тому що коли над головою друга занесено томагавк^[24], як це було тоді, ловити гав ніколи, треба діяти миттю, а то дух Змія полював би нині в блаженному краю предків.

— Ну годі, годі вже, Слідопите! Ніж балакати про таке, то ліпше вже бути оббілованим від носа до корми. До заходу сонця лишилося тільки декілька годин, тому давайте краще, якщо можна, подрейфуємо вашою річкою. Магнітику, люба, ти готова в дорогу?

Магнітик здригнулася, густо зашарілась і негайно почала лаштуватися до мандрівки. Вона не чула й слова з того, що говорилося, бо Прісна Вода, як дуже часто звали молодого Джаспера, заполонив її увагу розповідями про далекий ще порт — мету її мандрівки, про батька, якого вона не бачила з самого дитинства, та про життя-буття мешканців прифронтових залог. Несвідомо вона глибоко зацікавилася, а думками так поринула в ті цікаві речі, що и не чула не вельми приємних розмов, які точилися поруч. Тим часом метушня збору поклала край усім балачкам, а що речей у розвідників — чи то провідників — було обмаль, то весь загін за кілька хвилин був готовий у дорогу. Та коли вони вже мали вирушати, Слідопит, на превеликий подив навіть своїх товаришів-провідників, назбирав оберемок труску, навмисне додавши сирих гілок, щоб зробити якомога більший і густіший Дим, і кинув увесь той хмиз на жарини.

— Коли хочеш замести сліди, полишаючи табір, Джаспере,— промовив Слідопит,— дим може принести користь замість шкоди. Якщо тут за десять миль від нас є який десяток мінгів, частина з них сидить на височинах або на деревах і виглядає, чи не видно диму; хай побачать оцей, і хай вони коло нього ще й поживляться. Попросимо їх ласкаво до наших недоїдків.

— А вони часом не кинуться наздогін по наших слідах? — запитав Джаспер, який після знайомства з Мейбл став набагато цікавіший до небезпек їхнього становища.— Адже ми залишимо широку стежку до річки.

— Що ширшу, то краще; хоч які хитрі мінги, а й вони не зможуть визначити, куди попливла пірога — проти течії чи за течією. У всій природі тільки вода добре змиває усякий слід, та й то, якщо не залишилось сильного запаху. Затям собі, Прісна Водо: коли мінги помітили наш слід нижче' водоспаду, то вони обов’язково рушать до нашого багаття і відтак, природно, зроблять висновок, що той, хто починав іти проти течії, йтиме проти течії до кінця. Якщо їм і відомо що-небудь, то лише те, що кілька чоловік вийшло з форту, але навіть найкмітливішому мінгові ніколи не спаде на думку, що ми прийшли сюди, тільки щоб того ж самого дня вернутися назад, та ще й ризикуючи власними скальпами.

— Звісно,— сказав Джаспер Слідопитові, коли вони йшли назад до бурелому,— мінги не можуть нічого знати про сержантову доньку, адже все, що її стосується, тримано в суворій таємниці.

— І не дізнаються нічого,— відповів Слідопит, звертаючи увагу товариша на те, як він із щонайбільшою старанністю затоптує сліди, що їх лишала маленька ніжка Мейбл на листі.— Якщо тільки та стара солоиовода риба не тягала свою небогу довкола вітровалу, як олениця своє оленя.

— Як старий олень, ви, певне, хотіли сказати?

— Ну й дивовижа він, я тобі скажу! Ще я можу зійтися з таким моряком, як ти, Прісна Водо, і не знайти великої різниці між нашими покликаннями, хоча твоє покликання — озеро, а моє — ліс. Тихо, Джаспере,— вів далі, сміючись своїм нечутним сміхом, Слідопит.— Нумо випробуємо гарт його леза й промчимо його водоспадом.

— А як же бути з гарненькою небогою?

— Ні, ні, їй нічого не станеться, вона безпечно обійде переправу, а ми з тобою випробуємо цього атлантичного вовка, й обидві сторони краще пізнають одна одну. Побачимо, чи здатний його кремінь викресати вогню, і хай він зазнайомиться з нашими прикордонними жартами!

Молодий Джаспер усміхнувся, бо й сам був не від того, щоб позбиткуватися над Кепом, чия зарозумілість зачепила і його за живе.

Тільки красне личко Мейбл, її тонкий, граційний стан та чарівна усмішка захищали її дядечка від задуманого експерименту.

— Я боюся, що дівчина перелякається,— нерішуче мовив Дікаспер.

— Якщо вона хоч трохи вдалася у свого батька,— не перелякається. Та й по ній видко, що вона не з лякливих. Покладись у цій справі, Прісна Водо, на мене, і я сам зорудую справу.

— Тільки не на вас одного, Слідопите, а то ви ще втопите і себе, і його. Якщо вже ви неодмінно вирішили промчати його через водоспад,— то і я мушу бути з вами.

— Гаразд, хай буде по-твоєму. То, може, по цьому запалимо люльку порозуміння?

Джаспер засміявся, кивнув на знак згоди головою, і розмова обірвалася, бо загін саме дійшов до нерідко згадуваної піроги, і кілька слів визначили набагато вагоміші для всіх речі.