Слідопит, або Суходільне море

РОЗДІЛ XXVI

Від розпачу ти тінь лише застав.

Мов море спінене, як шторм упав,

Коли безсилих хвиль млявіша плин,

Знаходячи у берегах загин.

Драйден

Солдати, що звикли до таких боїв, як описаний нами, не надто схильні розчулюватися на полі бою. Та цього разу, всупереч звичаю, не один з них серцем був у блокгаузі з Мейбл, в той час як відбувалися події, про які ми вирішили розповісти далі; і навіть свою життєво необхідну потребу в їжі ці зголоднілі й очерствілі вояки вдовольняли б завзятіше, якби сержант не лежав при смерті.

Коли Слідопит повертався з блокгауза, його перестрів М’юр і відвів убік, щоб побалакати сам на сам. Він був до нудоти люб’язний, що майже завжди є вірною ознакою лукавості, бо, хоч фізіогноміка і френологія науки й недосконалі, оскільки вони однаковою мірою приводять і до вірних, і до хибних висновків, ми переконані, що ніщо так не викриває лицемірних намірів людини, як її обличчя, коли воно усміхнене без причини та ще коли мова занадто солоденька. М’юрові ж, з усією його вдаваною щирістю, було однаково властиве і те, й інше, а його шотландська говірка, шотландський акцент і шотландські слівця тільки допомагали йому грати цю роль. Своїм офіцерством він завдячував саме Ланді та його батькам. Хоч майор з його гострим розумом не міг не бачити нутро людини, котра набагато поступалася йому і здібностями, й освіченістю, одначе так уже ведеться, що більшість людей поблажливі до підлабузників, навіть коли не вірять їхнім лестощам і добре усвідомлюють, з якою метою до них підлещуються. Та цього разу зійшлося двоє таких несхожих вдачею людей, яких годі й пошукати. Слідопит був настільки простодушний, наскільки квартирмейстер був лукавий, настільки щирий, наскільки квартирмейстер облудливий, і настільки прямий, наскільки той був в’юнкий. Обидва були холоднокровні й розсудливі, обидва були й хоробрі, хоча кожен по-своєму і не однаковою мірою. М’юр міг ризикнути хіба з розрахунку на ефект, провідник же вважав страх за розумне почуття, до якого можна й прислухатися, але тільки тоді, коли це призведе до добра.

— Любий мій друзяко,— почав М’юр,— ниньки ми вас, після того, як ви оце всіх нас порятували, будемо в тисячу разів більше цінувати, ніж цінували дотепера! А коли б ви знали, як ви виросли в наших очах після цієї вигідної нам угоди про перемир’я! Правда, вас не зроблять офіцером, бо така відзнака, як мені здається, не відповідає вашим смакам, і ви не дуже прагнете її; зате як провідник, як файний порадник і досконалий стрілець, ви, можна сказати, сягнули вже найвищої слави. Сумніваюся, щоб сам головнокомандувач англійського війська пішов з Америки з більшою славою, ніж ви оце вже маєте. Теперечки вам треба б осісти де-небудь і спокійно провести решту своїх днів, насолоджуючись життєвими радощами. Одружуйтесь, чоловіче любий, і то без зволікань; давно час вам подумати про п’янкі насолоди життя, бо про славу турбуватися вам уже нічого. Одружуйтеся вже, ради бога, з Мейбл Дангем і ви матимете і файну наречену, і файну славу.

— Ну, квартирмейстере, я ніколи навіть не сподівався почути отаку пораду з ваших вуст! Досі я гадав, що ви мій суперник!

— Я таки й був ним, чоловіче, та до того ще й грізним, мушу вам сказати! Жодного разу я ще не женихався марно, і всі п’ять разів виходив переможцем!.. .Ланді, правда, приписує мені тільки штири, проте я заперечую проти цієї неточності. Він навіть не підозрює, що істина перевершує навіть його лік! Так, так, Слідопите, я був вашим суперником, але більше в моїй особі ви його не маєте. Я від усієї душі бажаю вам успіху з Мейбл, а якби наш славний сержант, понад усякі сподівання, зостався в живих, можете не сумніватися, що я закинув би йому добре слівце за вас.

— Дякую вам за люб’язність, квартирмейстере, дякую за люб’язність, хоча навряд чи є велика потреба клопотатися за мене перед сержантом Дангемом: адже ми з ним давні друзі. До того ж я вважаю це діло вже вирішеним напевне, якщо можна, звісна річ, взагалі говорити про якусь певність в умовах війни. Справа в тому, що Мейбл і батько вже дали свою згоду, і тепер навіть весь п’ятдесят п’ятий полк не в силі перешкодити цьому! От тільки жаль, що батько навряд чи доживе до того, чого він так давно усім серцем бажав!

— Зате, помираючи, він буде втішений тим, що його бажання здійснилося. О, ви навіть собі не уявляєте, Слідопите, яка то відрада для людини при смерті, коли вона певна, що найрідніші їй люди не зостануться напризволяще. Всі місіс М’юр казали мені це, помираючи.

— Можна не сумніватися, квартирмейстере, що всі ваші дружини помирали з утіхою.

— Як вам не сором, друже мій... Ніколи не гадав, що ви такий жартівник. Ну, та годі-бо, жарти не повинні ставати на заваді добрим стосункам поміж друзями. Але хоча мені не пощастило взяти Мейбл, я все одно поважатиму її, а при кожній слушній нагоді і в кожному товаристві хвалитиму її і вас теж. Але, Слідопите, ви повинні зрозуміти, що бідоласі, який втратив таку наречену, прецінь потрібна хоч яка-небудь розрада.

— Авжеж, авжеж, квартирмейстере,— відповів простодушний провідник. — По собі знаю, як тяжко було б пережити втрату Мейбл. Воно й вам, мабуть, нелегко буде бачити нас одруженими, але сержантова смерть, напевне, змусить нас трохи відкласти весілля, отож у вас вистачить часу, щоб перенести все це й змиритися з усім.

— Я перенесу це потрясіння; так, так, я перенесу це потрясіння, хоча б навіть порвалися всі струни мого серця. Але ви могли б полегшити мені це, друже, переклавши на мене якусь роботу. Ви самі, певне, відчуваєте, що в цій експедиції все якось не так... Скажімо, я, маючи офіцерський чин, тут тільки волонтер, можна б сказати,— вештаюся без діла, тоді як не офіцер командує експедицією. Я з деяких міркувань спочатку терпів це, хоча в мені вся кров нуртувала від бажання взяти на себе командування, коли ви вступили в бій за честь батьківщини і права його величності...

— Квартирмейстере,— не дав йому докінчити провідник,— ви так швидко потрапили до рук ворога, що ваше сумління щодо цього може бути цілком спокійне, і я радив би вам краще взагалі помовчувати на цю тему.

— Ви прецінь вгадали мою думку, Слідопите! Таки краще нікому про це не згадувати. Сержант Дангем, як кажуть французи, hors de combat^[133]...

— Як, як? — не зрозумів провідник,

— Ну, сержант більш не може командувати, а ставити на чолі такого переможного загону якогось капрала навряд чи годиться, бо, як то кажуть, квітки, що розкішно цвітуть на городі, гинуть у вересовім степу; і я оце подумав, що пора вже мені, як офіцерові, що має чин поручника, пред’явити свої права на командування операцією. Щодо солдатів, то я не думаю, щоб хтось із них посмів мені в цьому заперечувати; ну, а ви, мій дорогий друже, маючи зараз таку славу, маючи вже Мейбл і свідомість виконаного обов’язку,— а це, безумовно, дорожче за все,— ви, сподіваюся, скорше будете моїм союзником, ніж супротивником.

— Щодо права командувати солдатами п’ятдесят п’ятого полку, поручнику, то ви, як мені здається, маєте на нього законні підстави, хоча, оскільки ви були військовополоненим, дехто з вояків, можливо, й неохоче погодиться з тим, щоб ними командував той, хто їм завдячує своїм звільненням з полону. А втім, я гадаю, що ніхто тут не наважиться відверто виступити проти ваших бажань.

— От і чудово, Слідопите! А коли я складатиму рапорта про нашу блискучу вилазку й потоплення французьких кораблів, про захист блокгауза і взагалі про всю операцію, включаючи й капітуляцію ворога, можете не сумніватися, що я не забуду окремо написати про ваші заслуги і вашу роль у всій цій експедиції.

— Ет, що там казати про мою роль та мої заслуги, квартирмейстере! Ланді й так добре знає, на що я здатний і в лісі, і в форту, а генералові це відомо іще ліпше. Тож за мене ви не бійтеся, квартирмейстере. Опишіть краще все, як було, за себе й не забудьте тільки справедливо оцінити заслуги батька Мейбл, який усе-таки й досі наш командир.

М’юр висловив своє глибоке вдоволення з того, що все так щасливо владналося, і в свою чергу пообіцяв відзначити в рапорті кожного по заслузі, після чого обидва попрямували до решти людей, що сиділи коло багаття. Тут квартирмейстер уперше відтоді, як вони прибули в Освего, проявив владу, яка і справді, можна вважати, належала йому, як офіцерові. Відвівши вбік єдиного серед живих капрала, М’юр владним тоном заявив цьому служаці, що відтепер, мовляв, він входить у свої права, які дає йому чин королівського офіцера, і сказав, щоб той довів це до відома своїх підлеглих. Зміна «династії» відбулася без звичних у таких випадках проявів непокори, тому що всі визнали за поручником право зайняти місце командира, і ніхто не думав ставити під сумнів його розпорядження. З причин, найкраще відомих тільки майорові Ланді та квартирмейстерові, з самого початку була зовсім інша домовленість відносно прав поручника, але тепер, уже тільки з йому одному відомих причин, поручник вважав за краще для себе зайняти належне йому місце.

Рядовим солдатам це видалося цілком слушним, хоча одного того лиха, що спіткало сержанта Дангема, уже було б більш ніж достатньо, щоб пояснити цю причину, коли б у тому виникла необхідність.

Весь цей час капітан Сангліє сидів і наминав свій сніданок, демонструючи безтурботність філософа, холоднокровність ветерана, винахідливість і спритність француза та ненажерливість страуса. Ця особа перебувала в колонії вже тридцять років, виїхавши із Франції приблизно в такому ж чині, який тепер мав М’юр у п’ятдесят п’ятому полку. Його могутня статура, жорстоке і черстве серце, спритність у стосунках з індіянами, а також відчайдушна хоробрість,— все це з самого початку привернуло до себе увагу французького головнокомандувача, який знайшов у Сангліє саме ту надійну людину, котрій можна було доручити керувати військовими діями союзних племен. На цій посаді він вислужився до чину капітана і водночас засвоїв багато звичаїв та поглядів своїх підручних, пристосовуючись до них із легкістю, властивою, як вважається у цій частині світу, тільки його землякам. Він не раз очолював грабіжницькі походи ірокезів, проте кожного разу його проводирство призводило до несумісних наслідків — з одного боку він ніби намагався пом’якшити лиха, яких завдали населенню такі напади, з другого — помножував їх завдяки ширшому світоглядові та наявним у нього засобам цивілізації. Іншими словами, Сангліє розробляв плани кампаній, котрі своїм значенням та наслідками далеко перевершували звичну політику індіян, а потім намагався применшити зло, яке він сам же заподіював. Коротко кажучи, це був шукач пригод, який завдяки збігові обставин опинився в такому становищі, в якому грубість і безсердечність людців його гатунку можуть дійсно проявитись і для добра, і для зла. Він був не з тих, що пропустять слушну нагоду через якусь там зайву делікатність чи стануть зловживати терпінням фортуни, викликаючи її невдоволення безглуздою жорстокістю. Оскільки його ім’я було незмінно пов’язане з багатьма бузувірствами, вчиненими його загонами, то в сусідніх з Канадою штатах він переважно мав славу негідника, що впивається кров’ю і знаходить найбільшу втіху в муках беззахисних і невинних людей. Вже саме ім’я, власне, прізвисько Сангліє, тобто «Вепр» по-французькому, яке він сам собі вибрав, або Крем’яне Серце, як його звичайно називали по всьому кордоні, наганяло не менший жах на жінок та дітей усього краю, ніж згодом імена Батлера й Брандта^[134].

Зустріч Слідопита й Сангліє дечим нагадувала історичне побачення Веллінгтона з Блюхером^[135], яке відбулося значно пізніше і про яке так багато й у всіх деталях довгий час писалося. Ця ж зустріч проходила біля. багаття, причому, зійшовшись, обидва представники ворожих сторін перше з добру хвилину мовчки пильно роздивлялися один па одного. Кожен з них відчував, що має перед собою грізного ворога, і кожен разом з тим усвідомлював, що треба поставитися до свого супротивника з терпимістю, якої заслуговує воїн, незважаючи на те, що між ними не було майже нічого спільного ні в характері, пі в нахилах. Один з них служив заради грошей та чинів, а другий — тільки тому, що любив цей дикий край, з яким було пов’язане все ного життя, і тому, що його несхибна рука й великий досвід були потрібні батьківщині. Бажання доскочити вищого становища в суспільстві ніколи не турбувало спокій Слідопита; не знав він ніколи й честолюбних помислів, принаймні до зустрічі з Мейбл. Відтоді й справді невпевненість у собі, шаноба до дівчини й бажання дати їй вище суспільне становище, ніж те, яке він сам займав, завдавали йому чимало болю, але щирість і відвертість натури швидко допомогли йому повернути спокій, і невдовзі він розміркував, що та жінка, яка погодиться стати його дружиною, не побоїться ділити з ним і його долю, хоч якою б скромною вона була. Він поважав Сангліє за відвагу і, виходячи зі свого життєвого досвіду, мав досить глузду, щоб вірити тільки половині тих жахів, які приписувалися французові, тому що, як і завжди й у всьому, такі чутки поширюють найобмеженіші боягузи, котрі самі гаразд нічого не знають. Слідопит, одначе, не схвалював його егоїзму, його холоднокровного розрахунку і чи не найбільше — того, що він забув «покликання білих» і засвоїв риси, притаманні червоношкірим. Зі свого боку, і Слідопит був загадкою для капітана Сангліє. Він багато чув про безкорисливість, справедливість і чесність провідника і ніяк не міг збагнути мотивів, якими той керувався, і це кілька разів приводило його до грубих прорахунків, зроблених з тої простої причини, з якої відвертий і балакучий дипломат приховує свої таємниці краще, ніж мовчазний та лукавий.

Після того як обидва герої отак обмацали один одного очима, мсьє Сангліє перший віддав честь: грубість прикордонного життя ще не остаточно витравила в ньому добрі манери, які він засвоїв ще в юнацтві, як і не стерла з його обличчя виразу поштивості, котра, здається, є невід’ємною рисою кожного француза.

— Мсьє Слідопит,— досить рішучим тоном, хоча й з дружньою посмішкою, почав француз,— un militaire^[136] поважає le courage et la loyaute^[137]. Ви балакать по-ірокезькому?

— Так, я розумію мову цих гаспидів і, коли треба, можу розмовляти по-їхньому,— відповів відвертий і чесний Слідопит,— але не люблю ні цього племені, ні його мови. По-моєму, добродію Крем’яне Серце, що не мінг, то негідник. Між іншим, мені не раз доводилося вас бачити в боях, до того ж, мушу визнати, завжди в перших рядах. Ви, певно, вже добре знайомі з нашими кулями.

— Тільки не з ваша, сер,— ламаною англійською мовою відповів француз, — une balle^[138] з ваш благородний рука — то вірний смерть. Ви забив мій найкращий воїн на один острів.

— Може, й найкращого... Може, й найкращого... Хоча, я б сказав, коли чесно розібратися, то всі вони обов’язково виявляться страшенними негідниками. Не бажаючи образити вас, містере Крем’яне Серце, я таки скажу, що ви водитеся з препоганою компанією.

— Так, сер,— відповів француз, який, розуміючи по-англійському тільки п’яте через десяте, але не бажаючи показати це, вирішив, ніби йому було сказано комплімент, і поспішив відповісти на нього люб’язністю.— Ви добрі вельми. Проте un brave^[139] завжди comme ca^[140]. Але що це? Як це все розуміти? Що вони роблять з тим jeune homme^[141]?

Слідопит оглянувся в той бік, куди дивився й показував рукою Сангліє, і побачив, як за наказом М’юра два солдати грубо схопили Джаспера й заломлюють йому назад руки.

— Гей, а це що буде?! — крикнув провідник, кинувшись до солдатів і турнувши їх з такою силою, що ті порозліталися в обидва боки.— Як ви смієте так обходитися з Джаспером — Прісною Водою? Хто дозволив вам робити це на моїх очах?

— Вони виконують моє розпорядження, Слідопите,— втрутився квартирмейстер,— і я цілком відповідаю за свої дії. Невже ви осмілитеся взяти під сумнів вірність наказу, даного командиром, який має чин офіцера його королівської величності?

— А хай би це був навіть наказ із вуст самого короля — і то я не погодився б, почувши, буцімто наш Джаспер заслуговує, щоб з ним отак обходились. Хіба ж ми не йому зобов’язані тим, що наші скальпи ще цілі? Хіба це не він урятував нас від поразки й приніс нам перемогу? Ні, ні, сто разів ні, поручнику! Якщо ви отак будете проявляти свою владу, то я перший відмовляюся визнати її за вами!

— Це вже пахне непокорою,— відповів М’юр,— але Слідопитові багато що можна пробачити. Джаспер дійсно прикидався, буцімто нам у всьому допомагає; але ж не треба забувати, що було до цього. Хіба сам майор Данкен не застерігав проти нього сержанта Дангема перед нашим відплиттям з Освего? Хіба ми на власні очі не переконалися, що була зрада? І хіба можна когось іншого запідозрити в зраді, крім цього молодика? Ех, Слідопите, Слідопите! Ніколи вам не бути ні великим державним діячем, ні великим полководцем, якщо ви довіряєте тільки одній зовнішності людей! Покарай мене бог, коли це не правда, що лицемірство, як ви й самі часто заявляєте, Слідопите,— ще поширеніша вада, ніж навіть заздрість. Це справжня напасть на рід людський!

Капітан Сангліє тільки здвигнув плечима й сторожко переводив погляд із Джаспера на квартирмейстера і з квартирмейстера знову па Джаспера.

— Я знати не хочу ні про вашу заздрість, ні про ваше лицемірство, ні навіть про вашу людську натуру! — відрізав Слідопит. — Джаспер — Прісна Вода — мій друг; Джаспер — Прісна Вода — відважний, чесний і відданий хлопець, і я нікому в п’ятдесят п’ятім полку не дозволю й торкнути його без особистого наказу майора Ланді і доки я тут! Можете собі розпоряджатися своїми солдатами, добродію М’юре, а до мене й до Джаспера вам зась!

— Bon^[142]! — вигукнув француз через ніс, майже не розтуливши рота.

— Значить, ви не хочете слухатися розуму, Слідопите? Ви ж не забули наших підозрінь і тяжких здогадів? Ну то ось вам ще один певний доказ проти нього, вартніший за всі наші здогади й підозри. Гляньте на цей клаптик флагдука! Він служив сигнальним знаком, і знайшла його сама Мейбл Дангем причепленим до гіллячки приблизно за годину перед нападом ворога. А тепер подивіться, будь ласка, на куций кормовий прапор «Вітрогона», і ви самі скажете, що це кінець від нього. Чи ж можуть бути ще переконливіші докази?

— Ma foi, c`est un peu fort, ceci^[143],— процідив крізь зуби Сангліє.

— Навіщо мені ваші прапори та сигнали, коли я знаю юнакове серце,— заперечив Слідопит.— Джаспер має чесність у крові, а це такий рідкісний дар, якого не порівняти з сумлінням якогось мінга! Ні, ні, руки геть від Джаспера, а то ми поміряємося, хто з нас дужчий: ви зі своїми солдатами п’ятдесят п’ятого полку, а чи Змій, «оленебій» та Джаспер зі своїм екіпажем! Ви явно переоцінюєте свої сили, поручнику М’юре, і зовсім недооцінюєте чесності Прісної Води!

— Tres bien^[144],— не втримався француз.

— Ну, гаразд, якщо ви вже викликаєте мене на відвертість, Слідопите, то я змушений буду говорити ясніше. Так-от: капітан Сангліє і цей хоробрий тускарора Гостра Стріла обидва повідомили мене, що зрадником є оцей злощасний хлопчак! Ну, після такого свідчення ви, сподіваюся, вже погодитесь, Слідопите, що я маю право і потребу покарати його.

— Scelerat^[145]! — процідив крізь зуби француз.

— Капітан Сангліє— хоробрий воїн, і він не буде зводити наклеп на чесного матроса,— не втримався Джаспер.— Скажіть, капітане Крем’яне Серце, є тут серед нас зрадник чи ні?

— Авжеж, авжеж,— втрутився М’юр, — хай скаже, якщо ви того так хочете, злощасний, і тоді вся правда вийде на світ божий. Тоді побачимо, чи уникнути вам найвищої міри покарання, коли ви станете відповідати перед судом за свої чорні діла. То як, капітане Сангліє,— бачите ви серед нас зрадника чи ні?

— Oui... так, сер, bien sur^[146]...

— Дуже багато брехати! — раптом громовим голосом крикнув Гостра Стріла, кинувшись до М’юра з такою люттю, що ненароком штовхнув його в груди.— Де мої воїни? Де скальпи інгізів? Дуже багато брехати!

М’юрові не бракувало мужності, як і до деякої, міри почуття власної гідності. Виражену злостивим жестом грубість він сприйняв як удар,— до того ж у нього раптом прокинулося сумління,— і він, ступивши назад, шаснув рукою по свою рушницю. Посиніле від гніву обличчя поручника недвозначно виказувало жорстоку рішучість. Однак Гостра Стріла був спритніший. Дико блиснувши очицями, тускарора озирнувся довкола, сягнув правицею за пояс, вихопив звідти захованого кинджала і в одну мить угородив його по саму ручку квартирмейстерові в груди. Коли той, мов підкошений, повалився з виразом подиву на обличчі до ніг Сангліє, француз тільки поклав тютюну в ніздрю й промовив спокійним тоном:

— Voila, l`affaire fini mais<sup>[147]</sup> — Потім, знизавши плечима, додав: — Ce n`est qu`un scelerat de moins^[148].

Вбивство скоїлося так зненацька, що ніхто й не ворухнувся, щоб йому запобігти, і коли Гостра Стріла, дико заволавши, кинувся в кущі, всі білі були ще настільки приголомшені, що жоден з них навіть не погнався за ним. Тільки Чингачгук не розгубився: заледве кущі зійшлися за тускаророю, як у їх пірнув делавар, кинувшись з ножем у руці навздогін утікачеві.

Джаспер Вестерн, який вільно володів французькою мовою і якого з самого початку вразили слова й жести Сангліє, звернувся до нього англійською мовою:

— Скажіть, мсьє, чесно: я — зрадник?

— Le voila^[149]. — холодно відповів француз,— се наш шпигун... наш агент, наш приятель... ma foi... c`etait un grand scelerat... voici^[150].

З цими словами Сангліє нагнувся над трупом квартирмейстера, засунув йому руку в кишеню і витяг звідти гаманець. Він при всіх витрусив з нього подвійні луїдори^[151], що покотилися під ноги солдатам, які не полінувалися хутко попідбирати їх. Жбурнувши з презирством порожній гаманець, цей шукач пригод вернувся знову до свого сніданку, в приготування якого він уклав стільки душі, і, переконавшись, що суп удався досить смачний, заходився сьорбати його з такою байдужістю і з таким спокоєм, яким позаздрив би, мабуть, і найстоїчніший індіянський воїн.