Слідопит, або Суходільне море

РОЗДІЛ XXII

Хоч я й мара.

Та не для згуби послано мене

Тобі, достойний,— для твого добра.

Вордсворт

Важко сказати, хто з них більше зрадів, коли Мейбл скочила на ноги та вийшла на середину кімнати: наша героїня, побачивши, що це не Гостра Стріла, а його дружина, чи Роса, переконавшись, що та, знайти яку вона майже втратила була вже надію, тепер перебуває у блокгаузі. Вони кинулися одна одній в обійми, і простодушна індіянка ніжно засміялася своїм приємним сміхом, тримаючи дівчину за руки і ще раз оглядаючи всю її, ніби впевнюючись, що це все-таки вона.

— Блокгауз добре,— перша заговорила індіянка,— скальп не здирати.

— Авжеж, добрий, Росо,— відповіла Мейбл, здригнувшись, і затулила очі руками, ніби щоб відгородитися від тих жахів, свідком яких вона нещодавно була.— Скажи мені, ради бога, чи не знаєш, що сталося з моїм дорогим дядечком? Я вже всі очі видивила, але його ніде не видко.

— Він не тут, у блокгауз? — не без цікавості запитала Роса.

— Отож-то й воно, що нема... Я тут одна- однісінька. Дженні — жінка, що була зі мною, вибігла до свого чоловіка й занапастила себе своєю нерозсудливістю.

— Роса знати... Роса це бачити; Дуже погано. Гостра Стріла не милувати ніяка жінка... Не пожаліти і своя дружина.

— Ах, Росо! Хоч тобі ніщо не загрожує!

— Хтозна... Гостра Стріла забити мене, коли знати все.

— Хай береже і благословляє тебе 6ог, Росо!.. Він благословить і захистить тебе за твою людяність. Скажи ж, як мені бути далі і чи живий мій дядечко?

— Нічого не знати. Солоний Вода мати човен; може, він піти водою.

— Човен коло берега, але ні мого дядечка, ні квартирмейстера ніде не видко.

— Не забитий, бо Роса бачила б. Сховалися! Червоношкірий ховатися, не соромно і блідочолий.

— Мене, Росо, турбує не сором, а те, чи вони встигли сховатися. Ваш напад був такий раптовий, такий непередбачений, Росо!

— Тускарора! — відповіла, засяявши від гордощів за таку спритність свого чоловіка, Роса.— Гостра Стріла — великий воїн.

— Але ти занадто добра й м’якосерда для такого життя, Росо. Ти не можеш бути щасливою серед таких жахних картин!

Обличчя Роси раптом спохмурніло, і Мейбл здалося, ніби з-під її брів блиснули злі іскри вогню, як у її чоловіка, і вона сказала:

— Інгіз дуже ненажерливий... Забирати мисливські угіддя, гонити шість плем’я від сходу до заходу. Злий король — злий народ. Блідочолий — дуже поганий.

Мейбл навіть уже тоді, в ту далеку добу, знала, що індіянка мовить правду, хоча й чудово розуміла, що в цьому конкретному випадкові, як і в тисячах інших подібних випадків, королеві часом приписували те, про що він сам і не підозрював. Але вона відчувала всю справедливість цього докору, тому й не намагалася виправдовуватися, тим більше, що їй боліло тепер своє.

— То що ж мені тепер діяти, Росо? — звернулася вона знову.— Ваші щохвилини можуть почати облогу блокгауза.

— Блокгауз — добре; скальп не здирати.

— Але ж вони скоро дізнаються, а, може, вже й знають, що в блокгаузі зовсім нема залоги. Адже ж ти сама перераховувала мені, скільки в нас людей, а ти, безсумнівно, дізналася про це від Гострої Стріли.

— Г'остра Стріла знати,— відповіла Роса, підіймаючи шість пальців, щоб показати, скільки в них усіх чоловіків.— Всі червоношкірі знати. Чотири — вже нема скальп, а два ще є.

— Не згадуй мені про це, Росо! В мене кров холоне в жилах; коли я згадую про двох останніх. Ваші не можуть знати, що я тут одна; вони, мабуть, гадають, що в блокгаузі мій дядечко з квартирмейстером, і ще підпалять будівлю, аби примусити їх вийти звідси. Я чула, що пожежа в таких місцях — велика небезпека.

— Блокгауз не горіти,— спокійно запевнила її Роса.

— Ти цього не можеш знати, добра моя Росо, і я не можу їм перешкодити в цьому ділі.

— Блокгауз не горіти. Блокгауз — добре; скальп не здирати.

— Але скажи, чому саме, Росо? Я боюся, що вони все-таки підпалять блокгауз.

— Блокгауз — мокрий, багато дощ; дерево мокрий, погано горіти. Червоношкірий знати це, добре знати, підпалити блокгауз — показати інгізи, тут є ірокези. Твій батько повернутися,— шукати блокгауз,— нема блокгауз. Ні, ні, індіян дуже хитрий, не чіпати нічого.

— Я тебе розумію, Росо, і хочу сподіватися, що твоє передбачення вірне, а щодо мого дорогого батечка, коли б йому пощастило уникнути... А може, його вже нема й на світі або його захопили в полон, Росо?..

— Батько не зачіпати, не знати, куди він піти... Вода не залишати слід, червоношкірий не може знайти. Не спалювати блокгауз, блокгауз добре, скальп не здирати.

— То ти вважаєш, що я тут зможу пересидіти, доки вернеться мій батько?

— Я не знати... Хай дочка краще сказати, коли батько повернутися назад...

Мейбл збентежилася під допитливим поглядом чорних очей індіянки: їй раптом стало недобре на душі від підозри, що її подруга намагається вивідати в неї корисну для її плем’я таємницю, яка може призвести до загибелі батька та його загону. Мейбл уже хотіла була дати якусь непевну відповідь, як раптом сильний удар у сінешні двері повернув її думки до небезпеки, що насувалася.

— Ідуть! — скрикнула вона.— А може, Росо, це мій дядечко або квартирмейстер? У таку страшну хвилину я маю впустити навіть містера М’юра.

— Чому не виглянути? Багато бійниці... Зроблено для того.

Мейбл послухалася її поради, підійшла до однієї з бійниць у піддашші, що нависало над стінами першого поверху, обережно підняла дерев’яний брусок, яким затулялася бійниця, й подивилася, що робиться, коло дверей. З того, як Мейбл жахнулася й змінилася на виду, Роса відразу догадалася, що там з’явилися воїни її племені.

— Червоношкірий! — промовила Роса і застережливо приклала до губів пальця.

— Четверо! Страшно розмальовані! З закривавленими скальпами, і Гостра Стріла з ними!

Роса кинулася в куток, де стояли рушниці, і вже схопила була одну з них, але, почувши ім’я свого чоловіка, раптом зупинилася, немовби завагавшись. Та це тривало якусь мить, бо вже наступної хвилини вона була коло бійниці, лаштуючись просунути в неї цівку рушниці; одначе Мейбл, неспроможна стримати почуття природної відрази до вбивства, схопила її за руку.

— Ні, ні, не треба, Росо! — промовила вона.— Не здіймай руки на свого чоловіка, ліпше хай я помру.

— Не вбивати Гостра Стріла,— відказала Роса, мимохіть чомусь здригнувшись.— Зовсім не вбивати червоношкірий воїн. Тільки лякати.

Зрозумівши намір індіянки, Мейбл не стала перешкоджати їй. Тим часом Роса просунула в проріз цівку рушниці і, зашарудівши нею, аби привернути увагу своїх одноплемінників, потягла за курок. Ще не відгримів постріл, а Мейбл уже дорікала своїй подрузі за вчинок, зроблений, власне, заради її ж врятування.

— Ти ж казала, що не будеш стріляти,— промовила вона.— А що, якби ти вцілила в свого чоловіка?

— Я ще не вистрілити, а вони всі втікати, відповіла Роса, сміючись, і, підійшовши до іншої бійниці, аби подивитися, що там роблять її друзі, засміялася ще веселіше.— Глянь... Поховатися кожен воїн. Думати, тут Солона Вода і квартирмейстер. Тепер вони добре остерігатися.

— Слава богу! Зараз, може, хоч буде час помолитися і не вмерти, як Дженні, що, думала тільки про життя та земні справи.

Роса поклала рушницю і сіла коло ящика, на який опустилася знесилена Мейбл, бо від раптових радощів часто настає така само фізична слабість, як і від горя. Індіянка допитливо глянула у вічі нашій героїні, і Мейбл здалося, що на обличчі Роси застиг вираз суворості і разом з тим якогось глибокого занепокоєння.

— Гостра Стріла — великий воїн,— промовила тускарорина дружина.— Всі дівчата мого плем’я дивитися на нього. Блідочола красуня теж мати око на нього.

— Росо! Що означають ці слова?.. Цей погляд?.. Що ти хочеш сказати?..

— А чого ти так боятися, щоб Роса не забити Гостра Стріла?

— Хіба ж не жахливо, що дружина забиває свого чоловіка? Ні, Росо, хай би краще я сама вмерла!

— Це правда? І більш нічого?

— Бог тому свідок — більш нічого, Росо! Набачилася я вже тих смертей сьогодні. А ти щось підозрювала?

— Не знать. Бідна дівчина тускарора дуже нерозумна. Гостра Стріла — великий вождь і все поглядати довкола. Ві сні балакати про блідочола красуня. Великий вождь любити багато жінки.

— А хіба у вас вождь може мати більше ніж одну жінку?

— Може мати, скільки може прогодувати. Гостра Стріла мати зараз тільки одна Роса, але він дуже багато шукати скрізь, багато дивитися... Багато балакати про блідочола дівчина!

Мейбл і сама дещо помічала під час їхньої мандрівки до форту, і це її немало пригнічувало, а зараз вона була просто-таки приголомшена, почувши такий натяк від самої дружини індіянина. Вона усвідомлювала як багато важать у таких справах звичаї та особисті думки, а тут до переживань та мук від того, що вона мимоволі стала раптом суперницею дружини тускарори, додалися ще й побоювання, що ревнощі за таких обставин можуть бути досить сумнівною гарантією її особистої безпеки.

Придивившись, однак, уважніше до Роси, вона дещо заспокоїлася: на відкритому чолі цієї дитини природи, яка не вміла таїти нічого, легко було прочитати гіркоту обманутої любові, але навіть найболючіша підозра не могла спотворити її відкритого обличчя рисами підступності й зненависті.

— Ти не видаси мене, Росо? — промовила Мейбл, стискаючи їй руку в поривові щиросердої відвертості. — Скажи, ти не віддаси під томагавк таку ж людину, як і сама?

— Тебе не чіпати ніякий томагавк; Гостра Стріла не дозволяти це. Якщо в Роси мусить бути сестра-дружина, то краще ти.

— Ні, Росо, моя віра і мої почуття не дозволяють мені цього; і якби вже так трапилося, що я мала б стати дружиною індіянина, я нізащо б не зайняла твого місця у вігвамі.

Роса нічого не відповіла, проте з усього було видно, що вона задоволена, навіть вдячна. Вона добре знала, що мало яка (чи й жодна) з індіянських дівчат, що їх знав Гостра Стріла, могла дорівнятися їй у вроді та привабливості, і хай би Гостра Стріла набрав собі в дружини й більше десятка жінок, ні одна з них не була б їй страшна, крім Мейбл. Але краса, принадність, доброта й дівоча ніжність нашої героїні так полонили душу Роси, що порив ревнощів не тільки не охолодив у ній цих почуттів, а навпаки — ще посилив їх, спонукавши індіянку піти на величезний ризик, щоб врятувати гадану суперницю від нападу ірокезів. Словом, Роса з притаманною люблячій дружині інтуїцією здогадалася, що Гостра Стріла захоплюється Мейбл, але замість того, щоб мучитися від ревнощів і перелити їх у зненависть до своєї суперниці, як зробила б кожна жінка, непризвичаєна мовчки підкорятися волі й зверхності свого чоловіка, вона стала тільки ближче придивлятися до зовнішності та характеру блідочолої красуні. Не знайшовши в ній нічого відразливого, а тільки все привабливе, вона й сама незабаром пройнялася до дівчини захопленням та любов’ю, котрі, хоч і були відмінні від почуттів її чоловіка, проте навряд чи були холодніші. Гостра Стріла сам послав Росу попередити Мейбл про небезпеку, але він не знав, що дружина крадькома проникла слідком за нападниками на острів і ховається у блокгаузі разом з особою, за безпеку якої вони обоє турбувалися. Навпаки, він гадав, як це казала й Роса, що Мейбл не сама, а з Кепом та М’юром і що це вони стріляли, щоб відігнати ірокезів од дверей.

— Росі жаль, що Лілея,— так індіянка своєю поетичною мовою прозвала нашу героїню,— що Лілея не одружитися з Гостра Стріла. Його вігвам просторий, і великий вождь треба багато жінка, щоб заселити вігвам.

— Дякую тобі, Росо, за твою добрість, але це суперечить нахилам білих жінок,— відповіла Мейбл, посміхаючись, хоча їй тепер, коли таке робилося на острові, було далеко не до сміху. — До того ж я, чого доброго, мабуть, взагалі ніколи не одружуся.

— Ти повинна мати добрий чоловік,— сказала Роса.— Виходь за Прісна Вода, коли не хочеш за Гостра Стріла.

— Не випадає мені про це балакати Росо, коли я навіть не певна, чи буду серед живих за годину! Мені тепер ніщо не миле, тільки б знати, якщо це взагалі можливо, чи живий ще і чи в надійній схованці мій дорогий дядечко.

— Роса піти подивитися.

— Як? Невже ти можеш... Невже ти хочеш вийти з блокгауза? І не побоїшся, що тебе можуть побачити на острові? Хіба ваші воїни знають, що ти тут? І чи сподобається їм, що жінка вийшла за ними на стежку війни?

Всі ці запитання злилися в одне, так боялася дівчина, що їй дадуть не ту відповідь, на яку вона сподівалася. їй якось не вірилося, що Роса прибула разом з нападниками. Вона чомусь гадала, хоча це й здавалося неймовірним, що індіянка таємно припливла слідком за ірокезами у своїй пірозі й випередила їх тільки для того, щоб попередити її, чим, можливо, і врятувала її від смерті. Проте все це було зовсім не так, що й розповіла їй, як могла, Роса ламаною англійською мовою.

Гостра Стріла хоч і залишався вождем, але рідне плем’я відцуралося його, і він уклав тимчасово спілку з ірокезами, які, проте, охоче його слухалися. Правда, він мав свій вігвам, одначе сам рідко бував у ньому. Прикидаючись приятелем англійців, він усе літо буцімто служив їм, а насправді шпигував для французів, і дружина супроводжувала його в усіх мандрах; найбільше ж доводилося їм подорожувати пірогою. Одне слово, її присутність на острові не викличе, мовляв, підозри, тому що Гостра Стріла рідко коли вирушав без неї в дорогу. Як би там не було, а після всього того, що їй розповіла Роса, Мейбл згодилася відпустити її, щоб та подивилася, чи не видно де, бува, дядечка дівчини. Тож було вирішено, що індіянка вийде з блокгауза за першої сприятливої нагоди. Спочатку, однак, вони зробили, наскільки це дозволяли бійниці, найпильніший огляд усього острова й помітили, що переможці, розграбувавши хатини й захопивши провіант залоги, готувалися до бенкету. Щоправда, головні запаси свого провіанту англійці зберігали в блокгаузі, проте і в хатинах його виявилося доволі, щоб винагородити індіян за таку легку перемогу. Як помітила далі Мейбл, забитих кудись повідтягали, а їхня зброя лежала купою біля того місця, де ірокези готувалися справити свою учту. Роса за деякими лише їй одній зрозумілими прикметами висловила здогад, що забитих повідносили в кущі й там, щоб менше хто бачив, якщо не позакопували, то замаскували. Взагалі ж на острові навмисне нічого не було зачеплено, бо переможці сподівалися влаштувати сержантові з його загоном справжню пастку. Роса показала Мейбл індіянина високо на дереві — чатового, як вона його назвала — котрий мав попередити про наближення човнів, хоча загін вирушив зовсім недавно, і хіба якісь непередбачені обставини могли примусити його так нагло повернутися назад. Ніщо не провіщало негайного нападу на блокгауз, більше того,— все вказувало, як твердила Роса, на те, що індіяни триматимуть його в облозі аж до повернення сержанта, щоб сліди штурму, бува, не відкрили передчасно правду людині з таким досвідченим оком, як у Слідопита. Човен, одначе, індіяни переправили до іншого місця — туди, де в кущах стояли їхні піроги.

Роса заявила, що настав найсприятливіший момент вислизнути непомітно з блокгауза й приєднатися до своїх. Та коли Мейбл злазила по драбині вниз, вона раптом відчула недовіру, але тієї ж миті їй стало соромно за ці негідні її самої і несправедливі щодо своєї рятівниці почуття, і коли обоє вже ступили на долівку, вона знову почувала повну довіру до індіянки. Двері відчиняли з незвичною осторогою, а коли залишилося витягти останній засув, Роса стала напоготові, чатуючи, коли вони прочиняться. І ледве засув вийшов із скоб, а двері прочинилися настільки, що Роса могла просунутися боком, вона хутко шмигнула надвір. Мейбл умить зачинила двері і майже машинально просунула в скоби засув. Серце її калатало так, що можна було відрахувати кожен удар, але тепер було вже трохи легше на душі, й два інших засуви вона засунула спокійніше. Коли двері, нарешті, були на всіх засувах, вона повернулася знову на попереднє місце, з якого лише й можна було побачити, що діється надворі.

Потяглися нестерпно довгі й до болю страшні години чекання на індіянку, яка немов у воду впала. Тим часом знадвору долітали божевільні крики сп’янілих ірокезів, що від міцних напоїв забули про всяку обережність; іноді крізь бійниці вона бачила навіть їхні дикі скоки, а постійний ґвалт і страхітливі картини, від яких іншим разом у неї кров захолола б у жилах, коли б їй уже не довелося бути свідком ще жахливіших видовищ, ні на мить не давали їй забути про їхню постійну присутність. Десь під полудень Мейбл видалося, ніби вона раптом помітила білого на острові, хоча одягом та диким своїм виглядом він більше скидався на ірокеза. Придивившись, однак, пильніше до його обличчя,— до речі, вельми смаглявого і ще й добре обвітреного,— вона остаточно переконалася в своїх здогадах, і їй ніби легше стало на душі: як-не-як, а таки білий, і в крайньому випадкові у нього можна буде попрохати захисту. На превеликий жаль, Мейбл гірко помилялася в своїх надіях, тому що не так легко білим зупинити своїх червоношкірих союзників, коли ті почують запах крові; та, власне, в розрахунки білих ніколи й не входило стримувати індіян від їхніх бузувірств.

Цей день, як здавалося Мейбл, тягся вже місяць, і тільки ті його хвилини минали непомітно, які вона проводила в молитвах. У них вона й знаходила час від часу полегшення, і кожен раз по тому дух її міцнішав, а на душі ставало спокійніше. Міркування Роси видавалися їй переконливими, і вона тепер також усе більше схилялася до думки, що блокгауз, очевидно-таки, залишать незруйнованим до повернення батька, щоб у такий спосіб заманити його в пастку, і тому Мейбл не так стала боятися негайного нападу. Зате подальше майбутнє не давало ніяких підстав на будь-які надії, і дівчина вже починала малювати собі всі ті жахи, яких вона зазнає, коли потрапить до рук ворогів. І чи не найбільше турбувала її думка про Гостру Стрілу та його образливе захоплення нею, бо нашій героїні було добре відомо, що тих полонених, яким індіяни дарували життя, вони забирали до своїх поселень, і не раз траплялося так, що білі полонянки доживали віку у вігвамах переможців. Од кожної такої думки вона падала па коліна й молилася.

За дня становище нашої героїні було досить тривожне, та коли на острів почали спадати вечірні сутінки, воно стало просто жахливе. Дикуни на цей час дійшли до цілковитого шаленства: вони знайшли й випили всі запаси спиртних напоїв, що були в англійців, і тепер своїми вигуками та метушнею і справді мало чим відрізнялися від біснуватих. Усі намагання їхнього французького начальника стримати їх були марні, і він сам вирішив за краще сховатися на сусідньому острівці, де в нього було щось на зразок тимчасового бівуаку^[127], й триматися подалі від своїх несамовитих друзів. Однак, перш ніж податися з острова, французький офіцер, досить-таки ризикуючи життям, спромігся загасити багаття й забрати в дикунів усе, чим вони могли б знову розпалити вогонь. Він ужив цих запобіжних заходів, щоб індіяни, бува, не спалили блокгауза, зберегти який було необхідно для успішного здійснення його планів. Він залюбки відібрав би у них і зброю, але це виявилося йому не до снаги, бо воїни, доки в них лишалося свідомості хоч на макове зерня, чіплялися за свої ножі й томагавки з упертістю людей, які вважають це справою честі. Відбирати ж рушниці в індіян, залишаючи їм холодну зброю, яку вони звичайно пускали в дію у таких випадках, було б цілковитим безглуздям. І, як невдовзі виявилося, найрозумнішим усе-таки було те, що він загасив багаття, бо досить було офіцерові одійти від гурту, як один з ірокезів і справді запропонував підпалити блокгауз. Гостра Стріла теж покинув п’яну ватагу, коли переконався, що вони стали втрачати самовладу. Він почвалав до однієї з хатин і, зморений після двох днів і двох ночей безперервного пильнування, упав на солому й умить заснув. Тепер серед ірокезів не лишилося нікого, хто в крайньому разі міг би заступитися за Мейбл, якщо хто з них взагалі знав про її існування. Отож пропозицію п’яного індіянина було прийнято диким ревиськом одностайного схвалення усіх восьми чи десяти таких само п’яних та безсоромних, як і він, одноплемінників.

Для Мейбл то була страшна мить. Індіян у тому стані, в якому вони перебували, не зупинили б, напевно, ніякі рушниці, що могли бути в блокгаузі. Хоч ірокези лише невиразно пам’ятали, що в будівлі хтось е, одначе це тільки додало їм зайвого запалу, і вони, божевільно волаючи й вистрибуючи, мов демони, підступили до блокгауза. На той час алкоголь тільки збудив їх, але ще не валив з ніг. Перший свій удар дикуни спрямували на двері; розігнавшись, вони гуртом навалилися на них, але зроблені з колод двері витримали цю навалу, хоча вони не піддалися б, коли б на них налягло й сто чоловік. Мейбл, одначе, спочатку не знала цього й холола від страху після кожного чергового грюкоту. Переконавшись, зрештою, що двері стоять, мов скеля, і не тільки не вгинаються, а навіть не двигтять, лише глухо погуркуючи на міцних петлях, ніби нагадуючи, що це все- таки двері, а не глуха стіна, Мейбл знову піднеслася духом. Скориставшись раптовим затишшям, вона вирішила підійти до бійниці й глянути вниз, щоб побачити, що там діється. Ця тиша, причину якої дівчина ніяк не могла собі пояснити, ще більше розпалила в ній цікавість, бо так уже ведеться, що небезпека найбільше бентежить пас саме тоді, коли буваємо не в змозі на власні очі бачити, звідки і як вона насувається.

Визирнувши, Мейбл побачила, що двоє чи троє ірокезів розгребли попіл і, знайшовши в ньому кілька маленьких вуглинок, з усіх сил намагаються роздмухати вогонь. Заповзятість, з якою вони трудилися, жадоба до руйнування та сила звички сприяли тому, що вони, палаючи від бажання якомога швидше досягти свого, діяли напрочуд кмітливо й злагоджено. Білий у відчаї давно полишив би надію добути вогонь із вуглинок, що майже перетліли на попіл, а ці діти лісу знали багато чого, невідомого цивілізованому світові. Приклавши сухого, як перець, торішнього листя, що його тільки індіяни знають, де знайти, вони, зрештою, видмухали вогонь, а підклавши зверху сухеньких прутиків, остаточно закріпили здобутий успіх. Коли Мейбл, нахилившись над бійницею, глянула вниз, вона з жахом побачила, що індіяни назносили цілу купу хмизу під двері й підпалили його. Вогонь застрибав з гілки на гілку, а невдовзі спалахнув і затріщав, розсипаючи іскри, великими язиками полум’я. Індіяни ревнули свій клич звитяги й подалися до решти своїх товаришів, цілком певні, що руйнівна дія вогню розпочалася. Мейбл прикипіла до бійниці, загіпнотизована вогнем, який бурхав дедалі дужче. Тим часом паліччя все розгорялося, а полум’я здіймалося все вище й вище і враз блиснуло так близько перед її очима, що вона аж сахнулася назад. Ледве вона дійшла до протилежної стіни приміщення, як із бійниці, яку вона в поспіху забула закрити колодочкою, вирвався довгий роздвоєний язик полум’я, освітивши грубо обтесаний зруб кімнати й самітну дівчину в ній. Що й казати, сердешна Мейбл уже повірила була, що настала її остання година, тому що двері — єдиний можливий вихід — індіяни з диявольською завбачливістю заклали палючим хмизом. І вона знову — тепер і не сумнівалася, що востаннє,— впала на коліна й звернулася до небес із молитвою. Вона заплющила очі й на якусь хвилину ніби забула про довколишнє. Проте жадоба знати, що діється довкола па білому світі, виявилася сильнішою за її самозречення, і коли очі дівчини мимоволі розплющилися знову, вона раптом побачила, що в кімнату вже не вривається полум’я, хоча дерево довкола вузенького отвору бійниці загорілося і вогонь, роздмухуваний протягом, поволі повз угору. В кутку стояла діжка з водою, і Мейбл, діючи більш інстинктивно, ніж свідомо, схопила дзбанок, зачерпнула води і, поливаючи тремтячою рукою дерево, зуміла загасити вогонь у цьому місці. Дим, що знявся потому, кілька хвилин не давав їй змоги глянути вниз, та коли він трохи розвіявся, вона зиркнула крізь бійницю, і від того, що там побачила, в неї підстрибнуло серце з радощів та сподівань: багаття хтось розкидав, а двері були облиті водою і ще диміли.

— Хто там? — запитала Мейбл, наблизившись до самісінького отвору бійниці.— Кого це мені послало на допомогу провидіння?

Замість відповіді знизу почулися легенькі кроки, а потім тихенькі поштовхи в двері, що ледь чутно торигнули на петлях.

— Хто там хоче зайти? Це ви, мій дорогесенький дядечку?

— Солона Вода нема тут, Святий Лаврентій — прісна вода,— долинула відповідь.— Це я, швидше відчиняй — хочу зайти.

Мабуть, ще ніколи Мейбл не була така метка, а її рухи такі швидкі й природні, як тепер, коли вона збігала вниз по драбині й витягувала засуви. В цю мить у неї була тільки одна думка — тікати звідси світ за очі, й вона, забувши про будь-яку осторогу, блискавично відчинила двері й хотіла була вискочити надвір,— геть із блокгауза. Проте Роса перепинила їй дорогу, хутко взяла знову на засув двері й аж тоді помітила, що Мейбл силкується обняти її.

— Спасибі тобі... Спасибі тобі, Росо! — гаряче вигукнула наша героїня,— Саме провидіння прислало мені тебе моїм янголом-хранителем!

— Не тиснути мене так! — сказала молода індіянка.— Блідочолі жінки весь час як не плакать, то сміяться. Дай Роса заперти двері.

Мейбл тим часом трохи отямилася, І незабаром вони, тримаючись за руки, вже знову сиділи в горішній кімнаті. Почуттів недовір’я і ревнощів між ними як і не було: першу з них тепер сповнювало незмірне почуття вдячності, а другу — радісне усвідомлення того, що вона зробила добре діло.

— А тепер скажи мені, Росо,— першою промовила Мейбл після того, як вони по черзі щиро обмінялися обіймами,— ти часом не бачила чи не чула чого-небудь про мого бідного дядечка?

— Не знай. Ніхто не бачити його, ніхто не чути його; ніхто нічого не знати. Солоний Вода втекти, я гадати, на річка, бо я ніде не найти його. Квартирмейстер теж нема. Я шукати, шукати, шукати скрізь, але ніде не бачити ні цього, ні того ніде.

— Ну, слава богу! Тоді вони напевне-таки втекли, хоча й не розумію, яким чином. Слухай, Росо, це правда чи мені тільки здалося, ніби я бачила француза на острові?

— Так, француз капітан прибути, але він теж піти. На острові багато індіян.

— О Росо, люба Росо! Чи не можна якось попередити мого дорогого батечка, аби він не опинився в руках ворогів?

— Не знати; я думати, воїни чатувать у засідках і інгізи губити свої скальпи.

— Невже ти, Росо, зробивши так багато для дочки, відмовишся допомогти її батькові?

— Не знати батько... Не любити батько.

Роса допомагати свій народ, допомагати Гостра Стріла... Мій чоловік дуже любити скальп.

Роса спокійно перевела погляд на Мейбл, і її чорні очі зблиснули суворістю, але вже наступної миті в них з’явилося журливе співчуття.

— Лілея — інгізька дівчина? — сказала вона, ніби запитуючи.

— Звичайно, і як інгізька дівчина, я воліла б урятувати своїх співвітчизників від загибелі.

— Дуже добре... Рятуй, якщо могти. Роса — не інгізка; Роса — тускарора, і її чоловік—тускарора; у мене серце тускарори, почуття тускарори,— я вся тускарора. Лілея ж не побігти казати французи, що її батько нападати на них!

— Мабуть, ні,— відповіла Мейбл, спантеличено прикладаючи руку до чола.— Мабуть, ні. Але ж ти допомагаєш мені, ти врятувала мене, Росо! Навіщо тоді ти зробила це, якщо ти маєш тільки почуття тускарори?

— Не тільки почуття тускарори... почуття дівчини; почуття скво. Я любити красуня Лілея і мати її в моїм серці.

Мейбл розплакалася й міцно притиснула це любляче створіння до своїх грудей. З хвилину вона не могла вимовити й слова, але затим трохи вгамувалася й вела далі мову вже спокійніше і послідовніше.

— Не приховуй від мене нічого, Росо,— сказала вона.— Я готова до найгіршого. Сьогодні твої одноплемінники бенкетують, а що вони здумають учинити завтра?

— Не знати... Боятися зустріти Гостру Стрілу... Боятися його питати. Певно, поховатися й чекати, доки інгізи повертатися назад.

— А вони часом не спробують ще раз напасти на блокгауз? Адже ти сама бачила, як вони можуть погрожувати, коли захочуть?

— Забагато ром. Гостра Стріла спати, а то б ніхто не сміти, француз капітан піти геть, а то б теж не сміти. Зараз усі полягати спать.

— То ти гадаєш, що мені принаймні цю ніч ніщо не загрожує?

— Дуже багато ром. Якщо Лілея, як Роса, вона теж могти багато зробити для свій народ.

— Я така, як ти, Росо, якщо тільки саме бажання служити моїм співвітчизникам може зробити мене схожою на таку сміливицю, як ти.

— Ні, ні, ні! — промимрила індіянка.— Мало духу, а якби багато, Роса не дозволити тобі. Мати Роси один раз у полоні, і коли всі воїни напитися, вона їх сікти томагавком. Так робити червоношкірі жінки, коли їхнє плем’я воювати й хотіти скальп.

— Ти правду сказала,— відповіла Мейбл, несвідомо випустивши руку Роси,— Я такого не здатна зробити. У мене не вистачить ні сил, ні сміливості, ні духу заплямувати свої руки людською кров’ю-

— І я так думати. Тому краще сидіти тут... Блокгауз добре... Скальп не здирати.

— Ти гадаєш, що мені тут нічого не загрожує, принаймні доки мій батько повернеться зі своїм загоном?

— Я знати. Ніхто не чіпати блокгауз уранці. Послухай: все тихо зараз... Пити ром, доки голова схилитися і спати, як снопи.

— А може, краще б мені втекти? На острові, здається, багато пірог? Може, захопити одну з них і попливти батькові назустріч — попередити про те, що тут скоїлося?

— А гребти вмій? — спитала Роса, глянувши крадькома на свою подругу.

— Може, не так добре, як ти, але, думаю, до світанку могла б запливти так далеко, що й не видко було б.

— А що потім? Ти ж не могти гребти шість, десять, вісім миль?..

— Не знаю, але я хотіла б зробити все, аби тільки попередити мого дорогого батечка, славного Слідопита й усіх наших про небезпеку, яка їм тут загрожує.

— Ти любити Слідопит?

— Всі, хто його знає, люблять його... І тобі він сподобався б — ні, ти б його полюбила, якби знала, яке в нього добре серце!

— Я не любити його зовсім. Дуже добра рушниця... Дуже добре око... Дуже багато забити ірокези та люди Роси. Я мушу зняти його скальп, якщо змогти.

— А я мушу врятувати його, якщо зможу; Це ж і різнить нас, Росо. Отож заледве вони міцно заснуть, я беру першу-ліпшу пірогу і тікаю з острова.

— Не вдасться... Роса не пускати тебе. Кликати Гостра Стріла.

— Росо! Невже ти зрадила б?.. Невже ти видала б мене після всього того доброго, що ти мені зробила?..

— Саме так! — відказала Роса, рішуче махнувши назад рукою, і вела далі з таким запалом і такою суворістю, яких Мейбл у неї ніколи ще не бачила.— Голосно гукати Гостра Стріла. Один крик дружини будити воїн. Роса не дозволяти Лілея допомогти ворог... і не дозволяти індіян робити лихо Лілея!

— Я розумію тебе, Росо, і поділяю твої природні й справедливі почуття. Зрештою, воно, може, буде й краще, якщо я зостануся тут, бо я, мабуть, переоцінюю свої сили. Але скажи мені: якщо прийде вночі мій дядечко й попроситься до блокгауза, ти дозволиш мені відчинити двері і впустити його?

— Звичайно... Він тут бути полонений, а Роса любити полонений більше, ніж скальп; скальп — добре для честь, полонений — добре для душа. Але Солона Вода так добре сховатися, що й сам не знати, де він.

І Роса зайшлася своїм по-дитячому веселим, іскристим сміхом: картини жахів були для неї такі звичайні, що не надовго потьмарювали її життєрадісну душу. Потому між подругами зав’язалася довга й недоладна розмова, під час якої Мейбл намагалася якомога краще з’ясувати своє теперішнє становище, не втрачаючи слабкої надії скористатися з того, що могла виказати Роса. Індіянка відповідала на всі її випитування прямо, але не без остороги: вона добре розрізняла, що було неістотне, а що могло поставити під загрозу безпеку її друзів чи' зруйнувати. їхні плани. Наша героїня була нездатна лукавити й хитрощами випитувати таємниці в подруги, до того ж вона розуміла, що якби вона й зважилась на таке, їй навряд чи пощастило б перехитрити свою співрозмовницю. А Росі в свою чергу було не обов’язково розповідати все. Суть того, що вона розповіла, приблизно така.

Гостра Стріла давно вже підтримує таємні зносини з французами, хоча вперше відверто скинув з себе маску тільки тепер. До англійців повертатися він більше не має наміру, бо помітив, що вони підозрюють його, а надто Слідопит; от тому він не лише не приховував своєї зради, а навпаки — з індіанською хвалькуватістю, відверто хизувався нею. Він очолював і напад ірокезів на острів, щоправда, під загальною командою французького капітана. Втім, Роса так і не сказала, чи це він сам відкрив місцезнаходження поста, який досі вважався так надійно схованим від ворожих очей. На це питання вона просто промовчала, зате дозволила собі сказати, що тоді, коли їх спіймали на озері й забрали на палубу «Вітрогона», вони удвох із чоловіком вистежували тендера. Але таємницю місцезнаходження поста французам відкрито зовсім недавно. Дівчині мов хто ножа вгородив у серце, коли вона з туманного натяку індіянки збагнула, що відомості про пост французам передав один блідочолий, підлеглий Данкена оф Ланді. Правда, про це не було сказано прямо, а тільки натяком, і коли Мейбл згодом спокійно обміркувала слова подруги та пригадала, які короткі й загадкові були її фрази, вона стала тішити себе надією, що не так зрозуміла Росу і що Джаспер вийде чистим з цієї історії.

Роса без вагань призналася, що її було послано на острів із метою точно вивідати, скільки на ньому солдатів, і придивитися, чим вони займаються, хоча з властивою їй наївністю вона не приховала й того, що її спонукало піти на це завдання головним чином бажання зробити добро для Мейбл. З того, що розвідала Роса, а також з інших джерел, ворог точно дізнався про сили, які пост міг виставити проти нього, як дізнався й про те, скільки вирушило солдатів з сержантом Дангемом, а також і про те, з якою метою було споряджено експедицію. Він не знав лише, де сержант перестріне французькі човни. Любо було б спостерігати, як ці дві щирі душі намагаються випитати одна в одної все, що обходило друзів кожної; при цьому впала б у вічі незвичайна вроджена делікатність, з якою обидві тамували в душі бажання викликати співрозмовницю на недозволену відвертість, як і те, з яким тонким інтуїтивним чуттям вони уникали всього, що могло б завдати шкоди їхнім народам. Обидві цілком довіряли одна одній, і кожна залишалась до кінця вірною своїм. І хоч Росі кортіло дізнатися, куди поплив сержант і коли він вертатиметься, не менше, ніж Мейбл — про плани індіян, вона стримувалася з тактовністю, гідною людини найвищої культури. Вона навіть не намагалася обхідним шляхом примусити Мейбл вибовкати таку важливу таємницю. Зате коли Мейбл сама торкалася чогось такого, що могло хоча б якось пролити світло на те, що найдужче цікавило індіянку, вона, затамувавши подих, ловила кожне слово дівчини.

За розмовами час летів так непомітно, що обидві забули й про сон. Перед ранком, одначе, втома взяла своє, і Мейбл, піддавшись умовлянням подруги, лягла все-таки на одну з солом’яних постелей, приготованих для солдатів, і незабаром заснула глибоким сном. Роса лягла поруч, і невдовзі на всьому острові запанувала така глибока тиша, ніби в цих лісових володіннях ніколи не ступала нога людини.

Коли Мейбл прокинулася, в кімнату крізь отвори бійниць вривалися сонячні промені, і вона зрозуміла, що вже не рано. Роса все ще спала поруч, та так солодко, буцімто ніжилася на французькому пуховикові, і так преспокійно, ніби ніколи не знала ніяких турбот. Та ледве Мейбл поворухнулась, як завжди сторожка індіянка розплющила очі, і вони негайно рушили до бійниць, щоб подивитися, що діється довкола них на острові.