Слідопит, або Суходільне море

РОЗДІЛ XIII

Дурники домовика злякались,

На шабаш відьми всі позлітались,

Їде вовкулак на віслюку,

Феї застрибали у танку.

Коттон

Посадка такого невеличкого загону на тендер пройшла швидко й без особливих турбот. Увесь загін під командою сержанта Дангема складався усього з десяти рядових і двох унтер-офіцерів. Щоправда, незабаром стало відомо, що до експедиції приєднається ще й поручник М’юр, але тільки як доброволець. Йому таки врешті-решт пощастило переконати свого безпосереднього начальника — коменданта форту, що, з огляду на його обов’язки квартирмейстера, ця поїздка необхідна для нього. Сюди ще треба додати Слідопита, Кепа та Джаспера з його підлеглими, до числа яких належав і юнга. Таким чином, у всьому експедиційному корпусі, якщо брати до уваги й чотирнадцятирічного юнгу, не нараховувалося й двох десятків чоловіків. Мейбл та ще дружина одного солдата були серед них єдині жінки.

Сержант Дангем перевіз шлюпкою свою команду на судно і повернувся на берег, щоб одержати останні настанови й перевірити, чи подбали як слід про його дочку та шуряка. Показавши Кепові човен, на котрому він з Мейбл мав переправитися на тендер, сержант подався на косогір за останніми вказівками до майора Ланді, що чекав його на бастіоні, про який уже не раз була мова. Та полишимо їх на короткий час самих і вернімося знову на узбережжя.

Уже майже смеркло, коли Мейбл сіла в човен, який мав перевезти її на тендер. Озеро було таке спокійно, що навіть відпала потреба заганяти шлюпки в гирло річки для завантаження, як це досі практикувалося, і посадка велася прямо з берега, де не чути було навіть плюскоту хвиль. Озеро й справді, як образно висловився Кеп, не здіймалося й не осідало, воно не мало ні велетенських легень океану, ні їхнього подиху, бо на Онтаріо (було зовсім не так, як на Атлантичному океані, де в одному кінці міг лютувати шторм, а в іншому панував мертвий штиль. Тут для цього було обмаль простору, і, як одностайно стверджують тутешні моряки, на Великих озерах шторми і починаються швидше, й затихають скоріше, ніж на всіх інших знаних ними морях. Отож, коли човен рушив від берега і Мейбл опинилася посеред безмежної гладіні, вона й не відчула, як це завжди буває в таких випадках, що пливе по воді. Веслярі, може, гребнули який десяток разів, і човен підплив до борту тендера.

Джаспер уже чекав на своїх пасажирів, котрим вибратися на борт було зовсім не важко, бо палуба «Вітрогона» була всього яких два-три фути від води. Щойно Мейбл із своєю супутницею ступили на борт, Джаспер одразу ж провів обох до їхньої каюти, де вони й розташувалися. Всього під палубою на суденці було чотири каюти, які надавалися офіцерам та солдатам з дружинами й дітьми. Найвищого класу серед них була так звана кормова каюта — невеличке приміщення на чотири місця, неабиякою перевагою котрого в порівнянні з іншими трьома була наявність маленьких віконець, через які туди потрапляло денне світло й повітря. Ця каюта завжди відводилася жінкам, якщо вони були на суденці, а що цього разу їх було тільки двоє, то Мейбл з товаришкою почувалися в ній зручно й затишно. Центральна каюта була найбільша й освітлювалася через люк у палубі. Цього разу у ній розташувалися квартирмейстер, сержант, Кеп і Джаспер; тим часом за Слідопитом було збережено право вибору будь-якої каюти, крім жіночої. Унтер-офіцери та рядові солдати зайняли нижню палубу коло головного люка, а команда корабля, як завжди, розмістилася на бакові^[77]. Хоча водотоннажність тендера не досягала й п’ятдесяти тонн, осадка його після прийняття людей і всіх вантажів була така незначна, а вільного місця на борту ще так багато, що в разі потреби на ньому можна було розмістити втричі більше людей.

Коли Мейбл влаштувалася у своїй справді затишній і гарненькій каюті, прибираючи яку, вона не могла втриматися від приємної думки, що цим Джаспер проявив своє особливе ставлення до неї, вона знову вийшла на палубу. Тут саме була метушня й гармидер: навколо бігали з одного кінця в інший, розшукуючи свої ранці та інший скарб, солдати; але звичка до дисципліни й ладу взяла своє, і незабаром на кораблі запанувала якась напружена тиша, бо кожен думав про небезпечну експедицію.

Сутінки починали вже огортати видимі предмети на узбережжі, заволікаючи темним серпанком весь лісистий краєвид суходолу, який тепер можна було відрізнити від небесної бані тільки тим, що остання була дещо ясніша. Незабаром на небі одна по одній заблимали зірки, і їхнє завжди лагідне й спокійне мерехтіння сповняло душу спокоєм, який звичайно приносить із собою ніч. Усе це й заспокоювало, і разом з тим хвилювало, і це відчувала Мейбл, сидячи на палубі. Слідопит стояв поруч, зіпершись, як завжди, на свою довгу рушницю, а сутінки дедалі більше переходили в темряву, і Мейбл здалося, що на його й без того завжди суворому обличчі лягла печать якоїсь незвичайно глибокої задуми.

— Для вас, Слідопите, такі експедиції, певне, буденна річ,— промовила Мейбл,— от тільки мене дивує, що всі на кораблі такі мовчазні й ніби якісь занепокоєні.

— Вас це дивує, бо ви не знаєте, що таке війна з індіянами. Територіальна міліція, яку ви бачите у себе в місті,— великі вояки тільки на язик; ті ж, що вже зустрічалися з мін- гами, добре знають, як важливо тримати язик на припоні. Те військо, яке вміє мовчати в лісі, вдвічі сильніше за базік. Якби вся сила була тільки в язиці, то перемоги діставалися б обозам, де плентаються жінки.

— Але ж ми з вами і не військо, і не в лісі. Яка тут, на «Вітрогоні», може бути небезпека від мінгів?

— Запитайте Джаспера, за що його призначено капітаном цього судна, і ви отримаєте повну відповідь на ваше запитання! Хто не знає натури мінгів, не може вважати себе в безпеці від них; ба навіть і той, хто їх добре вже вивчив, теж повинен діяти з розумом та осторогою. Та хай вам краще Джаспер розповість історію про те, як він став капітаном цього тендера!

А як саме він став капітаном? — запитала Мейбл з такою щиросердою цікавістю, що аж звеселила простодушного й довірливого співрозмовника, якому ніщо не давало більшої втіхи, ніж нагода сказати будь-що на користь свого приятеля.— То йому робить велику честь, що він, такий іще молодий, а вже досяг он якого становища.

— А таки робить, проте він заслужив куди більшого. За свою відвагу й холоднокровність Джасперові навіть фрегат^[78] не був би завеликою нагородою, коли б такий, звісно, був Онтаріо, але його нема і хтозна, чи коли тут буде.

— То за що все-таки Джаспера призначили капітаном цього судна?

— Це довга історія. Мейбл, і краще, ніж ваш батько, сержант, ніхто вам її не розповість, бо він усе те бачив на власні очі, а я був далеко від того місця — у розвідці. Сам Джаспер, я повинен сказати,— оповідач нікудишній; я не раз був свідком, коли його розпитували про цю історію, але він ніколи не вмів до пуття про це розповісти, хоч усі й знають, що це був славний подвиг. Так, так, Джаспер поганий оповідач це змушені визнати навіть його найкращі друзі. «Вітрогон» же тоді, вважайте, був майже в руках французів і мінгів, але Джаспер вирятував його, пішовши на такий маневр, на який здатна відважитися тільки людина з гострим розумом та хоробрим серцем. Сержант розповість це краще за мене, і було б добре, щоб ви так, при нагоді, коли-небудь попросили його. А Джаспера шкода й турбувати: він тільки зіжмакає усю цю історію, бо оповідач з нього зовсім нікудишній.

Мейбл про себе вирішила довго не чекати, а ще сьогодні розпитати в батька все про ту незвичайну історію, бо кращої нагоди почути похвалу на адресу того, хто погано оповідає, про свої подвиги, вона собі навіть уявити не могла.

— А як «Вітрогон» — залишиться з нами, коли ми прибудемо на острови,— запитала вона, якусь мить вагаючись, чи годиться їй таке питати,— чи покине нас самих?

— Всяк може бути, залежно від обставин. Джаспер рідко коли тримає корабля на якорі, якщо є якесь діло: тож цілком можливо, що й цього разу він не сидітиме склавши руки. Одначе я так мало знаюся на кораблях та справах водяної стихії взагалі, окрім хіба що переправ на пірозі через пороги й водоспади, що взагалі нічого не скажу. В одному я, проте, переконаний: під командуванням Джаспера, який знаходить стежку на Онтаріо не згірше якого делавара на суші, ми можемо бути цілком спокійні.

— А наш делавар, Великий Змій... чому це він тут зараз не з нами, Слідопите?

— Ви б краще запитали: «Чому це ви, Слідопите, тут?» Змій на своєму місці, де йому й належить бути, а от я — ні. Він-бо пішов з двома-трьома розвідниками берегом озера й зустрінеться з нами тільки на островах, щоб передати відомості, які йому, може, пощастить роздобути. Сержант — досвідчений вояк: він не виступить назустріч ворогові, не забезпечивши тилу! Як жаль тільки, Мейбл, що ваш батечко не від роду генерал, як дехто з цих зайд-англійців, що поналазили сюди! Я певен: якби йому доручили командування, за один тиждень і ноги французької не було б у Канаді!

— А нам хіба що — доведеться зустрітися з ворогами? — запитала, усміхнувшись, Мейбл і вперше відчула невиразний страх, збагнувши небезпечність експедиції.— Невже навіть до бою може дійти?

— Якщо навіть і дійде, Мейбл, то у нас знайдеться чимало чоловіків, готових з радістю заступити вас від будь-якої небезпеки. Та ви дочка вояка і до того ж, як ми знаємо, не з полохливих. Отож хай страх перед боєм не відганяє нині сну від ваших прекрасних очей!

— Таке скажете, Слідопите! Я взагалі сміливіше почуваюся тут, у глушині лісів, ніж там, у місті, де на тебе чигає стільки спокус звідусіль, хоч я ніколи й не піддавалася їм, пам’ятаючи, чим я зобов’язана своєму дорогому батечкові.

— Ви така ж, якою була й ваша матінка. Мені сержант не раз казав ще тоді, як я не бачив вашого прекрасного личка: «Сам,— каже,— переконаєшся, що Мейбл у всьому — викапана матір: не тонкосльоза і не слабкодуха; вона ніколи не розкисне, побачивши, що в тебе якийсь клопіт, а навпаки — підбадьорить тебе в небезпечну хвилину». Отак і казав!

— А до чого б це батькові було розповідати усе це, Слідопите? — насторожено запитала дівчина.— Чи він гадав, що у вас складеться краща думка про мене, коли знатимете, що я не боягузка, як то люблять прикидатися більшість жінок?

Це просте запитання так збентежило Слідопита, що він не знав, що йому й робити: вдатися до омани? — але ж це було не перед ворогом на полі бою; таїтися навіть зі своїми помислами? — але ж це суперечило усій його природі. Водночас якесь чуття, в котрому він і сам не міг як слід розібратися, підказувало йому, що відкрити щиро всю правду було теж недоречно, а приховати її — не входило, у його правила й звичку. Опинившись у такій скруті, він хоч-не-хоч вибрав середній шлях — вдався до натяків та недомовок, щоб і не сказати, чого не треба, і в той же час нічого не приховати.

— Маєте знати, Мейбл, що ми з сержантом давні друзі,— почав Слідопит,— і що ми з ним не один день і не один кривавий бій провели пліч-о-пліч, хоча, коли казати правду, то й не зовсім пліч-о-пліч, бо я завжди був трохи попереду, як розвідник, а ваш батько — з його вояками, як і належить солдатові королівського війська... А в нас, передових бійців, так уже ведеться, що, коли замовкають рушниці, ми рідко балакаємо про минулий бій, а найчастіше, сидячи коло нічних багать чи продовжуючи похід, ділимося тим, що в кого в душі найдорожче,— так само, як і ви, дівчата, коли сходитеся, аби посміятися й поділитися своїми таємничками. Отож і не дивно, що сержант, маючи таку доньку, яку він любив і любить понад усе на світі, чи не найчастіше розповідав мені саме про неї, а я, не мавши ні дочки, ні сестри, ні матері,— взагалі нікого з рідних чи близьких, окрім хіба делаварів, до яких у мене особлива прихильність, слухав його, проймався його чуттями... і теж полюбив вас, Мейбл, ще до того, як побачив вас... Так, так, полюбив, тільки наслухавшись так багато про вас.

— А тепер, коли ви побачили мене,— довірливо й невимушено усміхаючись, промовила дівчина, яка навіть і не підозрювала, що в Слідопитових словах криється щось більше, ніж батьківська любов чи братня прихильність,— тепер ви, либонь, починаєте усвідомлювати, яка то необачність здружуватися з людьми, яких знаєш тільки з розповідей інших.

— То не дружба, Мейбл... то не дружба, що я до вас почуваю. У мене почуття дружби до делаварів, і я маю його ще від дитинства, але це почуття до них, і навіть до найкращого з них, зовсім не схоже на те, що з’явилося в мене до вас після сержантових розповідей і особливо тепер, коли я знаю вас краще. Я часом боюся, що для людини, котра має такий небезпечний чоловічий фах, як фах провідника, розвідника чи навіть солдата, нерозважливо заводити дружні стосунки з жінками... та ще й з молодими, бо ці стосунки можуть підірвати в неї бойовий дух і відвернути її від звичних занять...

— Сподіваюся, Слідопите, ви не хочете сказати, що дружба з такою дівчиною, як я, применшить вашу дотеперішню хоробрість та волю до боротьби з французами?

— Аж ніяк ні, аж ніяк ні! Коли б вам, наприклад, загрожувала небезпека, боюся, що мене могло б охопити шаленство; та перш ніж ми стали, як я б сказав, такі близькі знайомі, у мене тільки й думки було, що про свої походи, розвідки, вилазки, бої та інші пригоди, а от нині вони мене турбують менше. Тепер я більше думаю про те, щоб, зостатися в казармі та щоб увечері зійтися й побалакати про почуття, в яких нічого немає від ворожнечі й кровопролиття, та ще про молодих жінок і їхній сміх, про їхні веселі й ніжні голоси, чарівні погляди та приваби! Я іноді кажу сержантові, що він та його дочка зіпсують одного з найкращих і найдосвідченіших розвідників кордону!

— Тільки не вони, Слідопите! Вони докладуть усіх зусиль, щоб зробити з того, хто, вже є такий прекрасний, ще й довершеного. Ви нас погано знаєте, коли думаєте, що я чи мій батько хотіли б бачити вас хоч трохи зміненим. Залишайтеся, яким ви нині є: таким само чесним, відвертим, з чистим сумлінням, безстрашним, мудрим і гідним найбільшого довір’я провідником, і тоді ні я, ні мій батечко ніколи не перестанемо думати про вас так, як думаємо про вас тепер.

В густій темряві Мейбл не могла помітити, як мінилося Слідопитове лице, але вона своїм чарівним личком була повернена до нього, коли говорила з запалом, рівним її відвертості, підкреслюючи цим, як далеко від будь-якого збентеження була її душа і які щирі були її слова. Правда, щоки дівчини ледь помітно шаріли, але то було тільки від збудження та щирості почуттів, хоча жоден її нерв не затріпотів і ні голос, ні серце своїм биттям не зраджували її. Одне слово, і зовні, і в душі вона була довірливою й щирою дівчиною, котра висловлювала свою повагу представникові іншої статі так, як він, на її думку, заслуговував того своїми вчинками та чеснотами, не проявляючи - при цьому жодних ознак емоцій, що супроводжують ніжніші освідчення.

Слідопит, проте, був надто недосвідчений, щоб розібратися в усіх цих відмінностях, а безпосередність і сила слів Мейбл тільки підбадьорили добродушного мисливця. Не бажаючи, а може, й не в змозі будь-що сказати, він одійшов убік і, зіпершись на свою рушницю. хвилин десять у глибокій мовчанці дивився на зірки.

А цим часом на фортовому бастіоні між Ланді та сержантом відбувалася вже згадана вище розмова.

— Ранці перевірено?— запитав майор Данкен, глянувши на поданий йому сержантом рапорт, якого в темряві вже не можна було прочитати.

— Всі до одного, ваша честь, і всі вони в порядку.

— А спорядження, зброя?..

— Все як слід, пане майоре, і готове хоч зараз до бою.

— Ви добирали вояків за моїм списком, Дангеме?

— Тільки за ним, сер. Кращих у полку й не відшукати.

— Пам’ятайте, що вам треба саме найкращих вояків, сержанте: адже це вже третя спроба добитися успіху в цій операції; у двох попередніх, проведених під командою прапорщиків, які так лестили мені обіцянками успіху, ми зазнавали невдач. Я не маю наміру зовсім відмовлятися від плану, який забрав стільки праці й затрат, але ця -спроба буде остання, і її успіх в основному залежить від вас та від Слідопита.

— Можете покластися на кожного з нас, пане майоре! Як на наш хист і досвід, це завдання нам, під силу, і, сподіваюся ми його виконаємо з честю. Я певен, що Слідопит не буде зайвий теж.

— На нього справді можна цілком і повністю покластися. Незвичайна це людина, Дангеме, і він довгенько був для мене загадкою, а от нині, коли я краще його пізнав, він викликає в мене аніскільки не меншу повагу, ніж перший-ліпший генерал у війську його королівської величності.

— Я сподівався, сер, що мій намір видати за нього Мейбл ви розглядатимете як такий, що його мені треба тільки бажати та здійснювати.

— Щодо цього, сержанте, то час покаже,— відповів, посміхаючись, Ланді, хоча й цього разу тонші відтінки виразу обличчя сховала темрява.— Однією жінкою іноді важче керувати, ніж цілим полком чоловіків. До речі, ваш ймовірний зять, квартирмейстер, теж їде з вами; сподіваюся, ви принаймні надасте йому можливість нарівні з іншими претендентами добиватися усмішки вашої дочки.

— Коли б навіть повага до його чину не зобов’язувала мене до цього, і тоді вже одного вашого побажання було б цілком досить, сер.

— Дякую, сержанте. Ми багато прослужили з вами разом, і нам треба йти назустріч один одному. Але зрозумійте мене вірно: я не прошу для Деві М’юра якоїсь ласки — ні, я тільки прошу дати йому чисте поле і ніяких пільг. В коханні, як і на війні, кожен повинен сам виборювати свої перемоги. А ви переконані, що вам видано харчів саме стільки, скільки належить?

— За точність розрахунків я ручуся, пане майоре, а якщо б і не вистачило, то ми не пропадемо з такими двома мисливцями, як Слідопит і Змій.

— Щоб мені цього ніколи не було, Дангеме! — різко обірвав його Ланді.— Що то значить — народитися й пройти вишкіл в Америці! Справжній солдат покладається тільки на своїх інтендантів і більш ні на кого! І я прошу, щоб жоден підрозділ мого полку не став першим у порушенні цього порядку!

— Буде так, як ви наказуєте, пане майоре!.. Проте, якщо смію зауважити, сер...

— Викладайте все відверто, сержанте: адже ви розмовляєте з приятелем!

— Я тільки хотів сказати, що навіть шотландці їдять оленину й птицю не згірше, ніж свинину, коли її стає важко добувати.

— Це все, може, й справді так, але смаки не мають нічого спільного з ладом. Військо має покладатися тільки на своїх інтендантів. Свавілля всіх цих місцевих і так створило в королівській армії такий гаспидський розгардіяш, що терпіти його далі вже просто нікуди!

— Генерал Бреддок^[79], ваша честь, теж міг прислухатися до порад місцевого полковника Вашингтона.

— Помовчте зі своїм Вашингтоном! Ви, місцеві, всі тут одностайні, чоловіче, й тримаєтеся один одного, неначе ви у якій змові, абощо.

— Я вважаю, ваша честь, що в його величності короля нема вірніших підданих, ніж вихідці з американських колоній.

— В цьому, мабуть, ви таки маєте рацію, Дангеме, і я, очевидячки, трохи погарячкував. Але вас, сержанте, я не вважаю цілком тутешнім, бо ви хоч і народилися в Америці, проте ніхто не володіє краще за вас мушкетом.

— І полковник Вашингтон, ваша честь...

— Що ж, і полковник Вашингтон може бути теж корисним підданим короля. Це американський самородок, і, здається, я міг би віддати йому таку ж шану, що й ви. До речі, ви не сумніваєтеся у вправності цього Джаспера — Прісної Води?

— Хлопця перевірено в ділі, сер, і він довів, що може впоратися з будь-яким завданням.

— Прісною Водою його назвали французи, і багато років свого дитинства він провів у французьких колоніях... У його жилах, часом, нема французької крові, сержанте?

— Ані краплини, ваша честь! Я колись приятелював з покійним Джасперовим батьком, та й мати була з тутешніх і походила з порядної і відданої родини.

— Як же тоді трапилося, що він так довго жив серед французів і звідки в нього французьке ім’я? До того ж, виявляється, він ще й розмовляє мовою цих канадців.

— Все це легко пояснити, пане майоре. З дитячих років його виховував один наш моряк, учасник ще минулої війни, і хлопець звик до води, мов та качка. Як вашій честі відомо, у нас на Онтаріо нема жодного порту в повному розумінні цього слова, тож хлопець і провів більшість часу з того боку, де у французів останні п’ятдесят років все ж таки водяться судна. Там він принагідно навчився їхньої мови й одержав своє прізвисько від індіян та канадців, у яких заведено називати людей за їхніми якостями.

— І все-таки французький моряк — поганий навчитель для британського вояка.

— Прошу вибачення, сер: Джаспера — Прісну Воду виховував саме справжній англійський моряк — людина, що плавала під королівським прапором і, можна сказати, сама пройшла справжній вишкіл, тобто підданий, що народився тут, у колоніях, сподіваюсь, пане майоре, не може бути гірший у своїм ділі тільки через це.

— Можливо, й не гірший, сержанте, можливо, й не гірший, але й не кращий. Цей Джаспер, відколи я доручив йому командувати «Вітрогоном», теж шанувався; навряд чи можна навіть уявити собі відданішого й кращого хлопця.

— Або відважнішого, пане майоре. Шкодую тільки, сер, що ви ставите під сумнів Джасперову відданість.

— Обов’язок солдата, якому довірено охорону такого віддаленого і стратегічно важливого поста, як цей,— ніколи не послаблювати пильності, Дангеме. Ми маємо справу з двома найпідступнішими ворогами, яких будь-коли бачив світ,— індіянами та французами, і тому не слід пускати повз вуха нікого, що згодом може вилізти боком.

— Смію сподіватися, ваша честь, раз ви виявили до мене таке довір’я і доручили командувати цією експедицією, ви не вважатимете мене також недостойним почути й про підстави, які примушують вас сумніватися в Джасперові.

— Не подумайте, що я, може, не довіряю вам, Дангеме, коли вагаюся звіритися в тому, що мені стало відомо: знаєте, просто дуже не хотілося б, щоб про людину, про яку я досі був гарної думки, поширилася раптом погана слава. Ви, певне, високо ставите Слідопита, якщо хочете віддати за нього свою дочку?

— За Слідопитову чесність, сер, я ручуся головою! — твердо й не без гідності, що вразило майора, відказав сержант.— Ця людина не здатна на віроломство.

— І я певен, що ви маєте слушність, Дангеме, проте останні відомості дуже похитнули до декого моє колишнє довір’я. Цими днями, сержанте, я отримав анонімного листа, в якому, мені радять остерігатися Джаспера Вестерна, чи, як його там називають, Джаспера — Прісної Води, котрий буцімто продався французам; там пишеться також, що незабаром мене буде повідомлено про все докладніше й точніше.

— У військовий час, сер, навряд чи варто надавати якоїсь ваги листам без підписів.

— Так само, як і в мирний час, Дангеме. Ніхто, мабуть, не має нижчої, ніж я, думки про тих людців, які шкрябають анонімні листи з приводу чиїхось особистих справ. Анонімка е ознака боягузтва, підлості, й ницості, і, звичайно, брехливості та інших ганебних вад. Але у військовий час доводиться на ці речі дивитися дещо по-іншому. До того ж у листі вказується на деякі вельми підозрілі обставини...

— Сподіваюся, такі, що їх можна сказати підлеглому, ваша честь?

— Звичайно, якщо йому довіряють так, як я довіряю вам, Дангеме. Наприклад, у ньому пишеться, буцімто ірокези пропустили вашу дочку та її провідників лише з метою не підірвати мого довір’я до Джаспера. І далі зазначається, нібито французьке командування у Фонтенаці вважає за краще захопити «Вітрогона» з сержантом Дангемом та його загоном і зірвати виплеканий нами план, ніж заволодіти дівчиною та скальпом її дядька.

— Я розумію цей натяк, сер, проте не беру його на віру. Якщо сумніватися в Джасперові, тоді не можна довіряти й Слідопитові, а не довіряти Слідопитові для мене все одно, що не довіряти вашій честі.

— Можливо, й так, можливо, й дійсно так, сержанте. Але, зрештою, Джаспер — це не Слідопит, і, чесно кажучи, Дангеме, я, може, більше довіряв би цьому хлопцеві, коли б він не розмовляв по-французькому!

— Запевняю вас, ваша честь, я теж не вважаю, що ця обставина промовляє на його користь, але, з вашого дозволу, смію зауважити: хлопець вивчив французьку мову з необхідності, і не треба його так поспішливо за це засуджувати. Раз він уже розмовляє по-французькому, то з цим уже нічого не вдієш.

— Це собачий жаргон, і він ще ніколи й нікому не приносив добра... принаймні жодному британському підданцеві. Щоправда, французи між собою мають балакати якоюсь мовою, але краще б цей Джаспер не тямив по-їхньому жодного слова, тоді я довіряв би йому значно більше. Цей лист просто не дає мені спокою, і був би зараз у мене хто під руками, кому можна було б довірити судно, я б цієї ж миті вигадав якийсь привід, аби залишити Джаспера на березі. Чи не мав я з вами, сержанте, розмови про вашого шуряка, який теж їде з вами і теж моряк?

— Це справжній мореплавець, от тільки дещо зневажає прісну воду. Сумніваюся, щоб він ризикнув своїм авторитетом і взявся командувати судном на озері. До того ж я певен, що він ніколи не зуміє відшукати пост.

— В цьому, мабуть, ви таки маєте рацію, та й, крім того, він зовсім не знає нашого підступного озера. А тому вам доведеться, Дангеме, подвоїти пильність. Я вам надаю всі. повноваження, і щойно помітите за цим Джаспером хоч найменші ознаки зради, негайно покарайте його з усією суворістю закону.

— Але ж він на королівській службі, ваша честь, і його може судити тільки польовий суд...

— І то правда... Ну, тоді закуйте йому руки й ноги і привезіть на його ж тендері сюди. Цей шуряк ваш, гадаю, зможе втрапити назад після того, як пройде дорогу туди.

— Можете не сумніватися, пане майоре, ми зуміємо вжити всіх необхідних заходів на випадок, якщо Джаспер і справді виявиться таким, яким ви його підозрюєте, хоча я б усе-таки поручився головою, що він чесний.

— Мені подобається ваша впевненість: вона якоюсь мірою виправдовує цього молодика... Але ж цей проклятий лист! У ньому так багато схожого на правду... Просто-таки стільки точних деталей, що стосуються і деяких інших справ...

— Здається, ваша честь, ви казали, що під листом нема підпису, а це, даруйте, неабиякий недогляд, як на чесну людину...

— То правда, Дангеме: тільки негідник, та ще й страхопудливий негідник на додачу, писатиме анонімного листа про чиїсь особисті справи. Одначе не слід забувати, що зараз війна, і тут виправдовуються і вважаються законними як анонімні листи, так і всілякі інші хитрощі.

— Це так, сер, але — тільки вояцькі хитрощі, коли хочете: засідки, раптові напади, оманливі маневри й удавані наступи, ба навіть шпигунство. Але щоб справжній вояк та наважився таким мерзенним робом підкопувати репутацію чесного хлопця,— такого я ще ніколи не чув.

— Яв своєму житті стикався з багатьма дивними випадками і не з одною ще дивнішою людиною... А втім, бувайте, сержанте; я не маю права затримувати вас довше. Ви попереджені, і я пропоную вам ні на мить не послаблювати пильності. До речі, М’юр, здається, має намір незабаром подавати у відставку, і якщо вам пощастить успішно виконати поставлене перед експедицією завдання, я не пошкодую сил і впливу, щоб поставити вас на його місце, на яке у вас є всі законні права...

— Уклінно дякую вашій честі,— холодно відповів сержант, якого за двадцять років служби уже не раз і не два годували такими обіцянками.— Сподіваюся, що ніколи не заплямую свого звання, в якому б чині я не був, і зостануся таким, яким я є від природи й провидіння; до того ж, я зовсім не нарікаю на свою долю.

— Ви гаубицю не забули?

— Джаспер перевіз її на борт ще сьогодні вранці, сер.

— Остерігайтеся його і не надто довіряйте цій людині. Негайно ж зробіть своїм повірником Слідопита: він вам допоможе розкрити зраду, тільки-но нею запахне. До того ж, його проста чесність ще й допоможе його спостережливості, бо приховуватиме її. Хто-хто, а він не може бути невірним.

— За нього, сер, я відповідаю своєю головою і навіть військовим званням, яке я ношу в полку. Я Слідопита надто вже добре перевірив у ділі, щоб сумніватися в ньому.

— З усіх неприємних почуттів, Дангеме, найболісніше — почуття підозри, та ще коли його маєш до людини, котрій мусиш довіряти. А запасних запалів до рушниць ви не забули прихопити?

— У таких дрібницях, ваша честь, на сержанта в нашій армії можна сміливо покластися.

— Ну, тоді дайте руку, Дангеме! Хай вас бог благословить! Бажаю успіху! До речі, М’юр збирається йти у відставку, то ви того... дайте йому змогу нарівні з іншими запобігати ласки вашої дочки: адже це може полегшити вам просування по службі. Воно, звичайно, веселіше було б іти у відставку з такою подругою життя, як Мейбл,— не те, що у невтішному вдівстві, коли нікого кохати, окрім самого себе, та ще з такою вдачею, як у Деві.

— Я сподіваюся, сер, що моя дочка зробить розсудливий вибір, і здається, вона вже, можна сказати, зупинила свій вибір на Слідопитові. Проте я дам їй повну волю вибору, хоч непослух у моїх очах є не менший злочин, аніж відверта непокора.

— Не забудьте ж переглянути всю амуніцію, як прибудете на місце. Вона може відійти від озерної вологи. Ну, а тепер ще раз прощавайте, сержанте! Пильнуйте ж цього Джаспера і в скрутну хвилину радьтеся з М’юром. Від сьогодні вже чекаю повернення з перемогою за місяць.

— Хай вас береже бог, ваша честь! На випадок, якби зі мною що трапилося, сподіваюся, ви не забудете доброго імені старого вояка?

— Можете покластися на мене... Можете покластися на мене, як на свого справжнього приятеля, Дангеме. 1 будьте пильні: пам’ятайте, що ви їдете у самісіньку пащу лева — тьху! — ніякого не лева, а в самісінькі пащі підступних тигрів, та ще й без жодної підмоги від будь-кого. Ще раз уранці перевірте й порахуйте запали. Ну, а тепер — прощавайте. Дангеме, і… щасливої вам дороги! Щасливої дороги!

Сержант з належною поштивістю потиснув простягнуту руку начальника, і вони, нарешті, розійшлися: Ланді поспішив до своєї хатини на колесах, а Дангем вийшов із форту, спустився на берег і сів у човен.

Данкен оф Ланді таки сказав чисту правду, віднісши до найболісніших почуттів саме почуття підозри. З усіх людських чуттів воно ще й найпідступніше у своїх впливах, найнепомітніше у своїх проявах і найменш підвладне щирій натурі. Коли тебе охоплюють сумніви, все видається підозрілим, а думки розсіюються, не в змозі затриматися на чомусь одному. Коли в душу закрадеться недовіра, тоді важко навіть передбачити, на які здогади й домисли вона може навернути і куди взагалі можуть завести взяті на віру підозріння. Все, що досі здавалося цілком безневинним, раптом, щойно всі помисли опиняться у владі цього почуття, набирає відтінків провини. На догоду страхові й підозрам перше-ліпше слово або вчинок негайно постає у зовсім іншому світлі й зображенні. І якщо це вже відчутно в справах буденних, то в кілька раз гостріше постає це тоді, коли усвідомлення великої відповідальності за життя чи смерть людей затьмарює людині весь її розум, як це буває з військовим командиром чи будь-яким іншим діячем, відповідальним за справу політичної ваги. Тож марне й думати, щоб сержант Дангем, розлучившись зі своїм командиром, міг хоч на мить забути одержані від нього напучування. Взагалі він був високої думки про Джаспера, але тепер раптом завагався між своїм дотеперішнім довір’ям та усвідомленням покладеної на нього відповідальності. І от, збагнувши, наскільки нині все залежить від його власної пильності, сержант ще по дорозі до «Вітрогона» твердо вирішив відтепер не пропускати повз увагу жодної хоч скількись підозрілої обставини і ні найменшого скількись підозрілого кроку молодого матроса. Він, природно, дивився тепер на все під впливом цього настрою, а його запобіжні заходи, так само, як і недовіра, цілковито випливали з його звичок, поглядів та виховання.

«Вітрогон» підняв верп, заледве на тендері помітили, що сержант відплив човном від берега, бо лише па нього й чекали. Суденце негайно розвернули носом па схід, і матроси та вояки, з усіх сил налігши на весла, спрямували його в течію річки, і тепер вона повільно понесла тендер у відкрите озеро. Вітру все ще не було, а ледь відчутний свіжий подих з озера, що потяг був перед заходом сонця, теж остаточно стих.

Впродовж усього цього часу на тендері панувала незвичайна тиша. Здавалося, всі на борту немов передчували, що з настанням темряви вони вступають у смугу непевних подій, а усвідомлення високого обов’язку, пізня година і таємність їхнього відплиття надавали цим маневруванням особливої урочистості. Підтримувала це почуття й загальна дисципліна на борту, де майже всі мовчали; ті ж, що вряди-годи й перекидалися словом, розмовляли впівголоса. «Вітрогона» повільно відносило у відкрите озеро, аж доки річкова течія остаточно втратила силу; потім суденце зупинилося в очікуванні вітру з берега, що, як завжди, починався у вечірню годину. Минуло з півгодини, а «Вітрогон», мов та колода, нерухомо лежав на воді. Поки відбувалися вищезгадані незначні відміни в розташуванні суденця, в одному місці на ньому, попри загальну тишу, точилася розмова: це сержант Дангем, переконавшись, що Мейбл зі своєю супутницею сидять на верхній палубі, завів Слідопита у задню каюту і, щільно причинивши за-собою двері й переконавшися, що їх ніхто не в змозі підслухати, звернувся до нього з такими словами:

— Друже мій Слідопите! Давно вже ти ділиш зі мною всі злигодні й небезпеки по лісах.

— А давно, сержанте, дуже давно. Часом я навіть починаю потерпати, чи не застарий я, бува, для Мейбл: таж її ще й на світі не було, як ми вже з тобою воювали французів...

— А ти цього не бійся, Слідопите. Я теж був майже у твоїх роках, коли переконав, нарешті, її матір стати моєю дружиною, а Мейбл дівчина статечна, розсудлива,— із тих, які вважають репутацію важливішим за все інше. Такий хлопчак, як Джаспер — Прісна Вода, наприклад, їй ніколи не припаде до вподоби, дарма що він і молодий, і гожий.

— А хіба Джаспер задумав одружитися?.. — прямо, проте насторожено запитав Слідопит.

— Як на мене, то я волів би, щоб ні; принаймні доки він доведе всім, що гідний мати дружину.

— Чого ж, Джаспер — відважний хлопець, з неабияким хистом до своєї стихії, і він має право на дружину, як і будь-хто інший.

— Відверто кажучи, Слідопите, я тебе й завів сюди, щоб віч-на-віч побалакати саме про цього молодика. Справа в тому, що майор Данкен отримав відомості, які наводять на підозру, що Прісна Вода нас хитро ошукує і що він підкуплений ворогом. Я хочу почути, яка твоя на це думка, Слідопите.

— Що, що??

— Майор, кажу, підозрює Джаспера в зраді... Буцімто він... французький шпигун, і що найгірше, ніби його підкупили, щоб він зрадив саме нас. Майорові про це хтось сповістив листом, і він мені доручив слідкувати за кожним Джасперовим рухом, тому що побоюється, аби Джаспер неждано-негадано не завів нас у руки ворогові...

— Та невже тобі отак сказав Данкен оф Ланді, сержанте?!

— Саме так і сказав, Слідопите. І хоч мені й не хочеться думати щось погане про Джаспера, проте в мене дедалі дужче пробуджується якесь почуття, котре підказує, що йому не треба довірити. А ти, друже, віриш у передчуття?

— У що, сержанте?

— У передчуття... Ну, це ніби внутрішнє провіщення того, що має обов’язково трапитися. Шотландці в нашому полку дуже вірять у нього, і боюся, що не безпідставно, бо моя думка про Джаспера надто вже швидко змінюється.

— Бо ти балакав про Джаспера з Данкеном оф Ланді, от його слова й підсилюють у тобі підозру.

— Ні, це зовсім не тому, бо коли я балакав з майором, у мене були зовсім інші почуття, і я намагався, як тільки міг, переконати його, що він несправедливий до хлопця. А зараз бачу, що від передчуття нікуди не дінешся, і боюся, як би й справді для цього не було якихось підстав.

— Я не знаю, що таке передчуття, сержанте, зате я знаю Джаспера — Прісну Воду з самого дитинства, і я так упевнений в його чесності, як у своїй чи у Змієвій.

— Але Змій, Слідопите, вдатний до різних хитрощів та військових засідок, як і будь-який індіянин.

— Це вже у нього в натурі, сержанте, все його плем’я від природи таке. Змінити ж свою натуру ніхто не в силі — ні червоношкірий, ні блідочолий. Проте Чингачгук не з тих, що викликають якісь там передчуття.

— Що правда, то правда; я й сам ще вранці нічого поганого не думав про Джаспера. А відтоді, як мною опанувало це передчуття, мені ввижається, ніби Джаспер і по палубі ходить якось підозріло, не так, як досі; і що він мовчазний і похмурий, як людина, у якої ніби камінь на сумлінні.

— Джаспер ніколи не галасує, він сам каже, що коли на кораблі галас,— значить, на ньому нема ладу. Добродій Кеп, до речі, такої ж думки. Ні, ні, я не повірю нічому поганому про Джаспера доти, доки не побачу доказів. А поклич-но сюди свого шуряка, сержанте, і запитаємо ще в нього, бо лягти спати з підозрою до свого друга — все’дно, що лягти спати із свинцем у серці. Ви як собі хочете, а я не вірю вашим передчуттям.

Сержант, сам не знаючи чого, погодився, і Кепа запрошено було на розмову. А що Слідопит почував себе впевненіше, ніж його приятель, і був глибоко переконаний у тому, що на хлопця зведено наклеп, він узяв на себе роль ведучого.

— Ми попросили вас сюди, добродію Кепе,— почав Слідопит,— аби запитати вас ось що: ви часом не помітили чогось незвичайного у поведінці Джаспера сьогодні ввечері?

— Як на прісну воду, добродію Слідопите, то його поведінка, я б сказав, цілком у межах звичайного, хоча він у багато чому й грішив проти правил, коли відчалював від

— То так, ми знаємо, що ви ніколи не погодитеся з ним щодо того, як треба вести тендер; однак ми хочемо цього разу знати вашу гадку з приводу зовсім іншого.

І Слідопит розповів Кепові про сержантові підозри й про причини, що викликали їх,— приблизно те, що останньому повідомив майор Данкен.

— То цей молодик навіть по-французькому гугнявить?

— Подейкують, ніби він знає французьку досить-таки добре,— з усією серйозністю відповів сержант.— Це вам потвердить і Слідопит.

— Не буду заперечувати; що так, то так, — відповів провідник. — Принаймні так усі запевняють. Проте знання французької мову ще не є обвинувачення і проти індіянина з племені міссісагуа, а тим паче — проти такого хлопця, як Джаспер. Я теж навчився мови мінгів, коли був у полоні в цих негідників, та хіба хто скаже, що я їм приятель? Щоправда, як на їхні поняття, то я їм і не ворог, але ж, як християнин, я їм і не приятель.

— Все це так, Слідопите, однак Джаспер засвоїв французьку мову не як полонений, а в дитячі роки, ще коли дитина дуже вразлива і набуває основних понять, коли в неї тільки починає формуватися характер.

— Цілком слушне зауваження,— підтримав Дангема Кеп.— Це саме той вік, коли всі ми вчимося катехізису й основ моралі. Сержантові слова свідчать про те, що він розуміється на людській натурі, і я з ним цілком згоден; адже це й справді жах, щоб якийсь хлопчак отут, на цій сажавці, та знає французьку. Ще якби це було там, на Атлантичному океані, то воно інша річ. Там вряди-годи мореплавцеві все ж трапляється зустріти чи лоцмана, чи іншого якого грамотія, ще знає цю мову, та й навіть там ми з підозрою ставимося до нашого брата, хто знає її. А тут, на Онтаріо, знати французьку мову, я вважаю, більш ніж підозріло.

— Але ж там, по той бік озера, Джасперові залишалося з двох одне — або розмовляти по-французькому, або взагалі й рота не розтуляти; адже там, окрім французів, ніхто більше й не живе,— заперечив йому Слідопит.

— Ви що, Слідопите, може, й справді хочете переконати мене, ніби там, з того боку, вже Франція? — вигукнув Кеп, показуючи великим пальцем через плече в бік Канади.— Невже ви хочете сказати, що напроти Йорка по той бік цієї сажавки — Франція?

— Я хочу сказати вам, що тут — Йорк, а там — Горішня Канада і що тут розмовляють англійською, голландською й індіанською мовами, а там тільки французькою та індіанською. Там навіть мінги вживають у своїй говірці багато французьких слів, від чого та говірка, до речі, аж ніяк не покращала.

— Вельми слушно. А тепер ще скажіть, друже мій, які вони, ті мінги? — запитав сержант, торкнувши Слідопита за плече так, ніби бажаючи підкреслити свої слова, справедливість яких дедалі більше починала здаватися йому незаперечною.— Ніхто їх не знає краще за вас, і я вас питаю: що то за плем’я оті мінги?

— Але ж Джаспер — не мінг, сержанте,— заперечив йому Слідопит.

— Він розмовляє по-французькому, а це майже те саме, що й мінг. Скажи-но, шуряче, ти часом не пригадуєш чого-небудь підозрілого в діях цього нещасного молодика, чогось такого, з чого можна було б запідозрити його в зраді?

— Щось нічого такого не пригадую, хоча він через раз береться до діла якось не з тієї руки, та ще один із його підручних укладає канат у бухту^[80] проти годинникової стрілки, а коли я його спитав, що він робить, він відповів, що «скручує канат». Проте в цьому я не вбачаю чогось підозрілого, хоча смію зауважити, що все це робилося, як у французів, котрі половину такелажу вкладають не в тому напрямку, і тому, мабуть, кажуть «скручувати канат». А крім того, Джаспер ще закріпив клівер-фал^[81] до розпірки, а не до щогли, де цю снасть належить закріплювати за звичаєм британських матросів.

— Може, й справді Джаспер, проживши стільки років по той бік озера, засвоїв дещо в управлінні кораблями від канадців,— втрутився Слідопит.— Але перейняти якусь думку чи запозичити слово ще зовсім не означає стати зрадником. Я іноді запозичую деякі думки від самих мінгів, проте серцем я завжди з делаварами. Ні, ні, Джаспер чесний; навіть король міг би йому довірити свою корону, як він довіряє її своєму старшому синові, котрому вона все’дно з часом перейде і в якого ніколи не може зародитися бажання вкрасти її.

— Гарно сказано, гарно сказано! — зауважив Кеп, устаючи, щоб сплюнути через вікно каюти, як це звичайно буває з людьми, коли вони найповніше усвідомлюють свою моральну перевагу та до того ще й жують тютюн.— Гарні слова, добродію Слідопите, тільки логіка нікудишня! По-перше, його королівська величність нікому не може позичати свою корону, бо це суперечить законам держави, згідно з якими король має завжди носити її, щоб його священну особу не сплутали з іншими людьми, так само, як і шериф зобов’язаний носити свій жезл. А по-друге, з боку старшого сина його величності було б державною зрадою зазіхати на корону, бо це такою ж мірою, як і придбання ним позашлюбної дитини, порушило б законний порядок престоло-наступництва. Як бачите, друже Слідопите, щоб робити вірні висновки, необхідно лягти на вірний галс. Закон — це логіка, а логіка — це філософія, а філософія — це мертвий якір^[82], а звідси й виходить, що коронами розпоряджаються за законом, логікою й філософією.

— Я в усьому цьому мало що тямлю, добродію Кепе, але скажу вам одне: я повірю в те, що Джаспер Вестерн зрадник, лише тоді, коли побачу це на власні очі й сам переконаюся в усьому.

— І знову ви помиляєтеся, добродію Слідопите,— запально вигукнув Кеп.— Тому що іноді якимсь обставинам доводиться вірити більше, ніж своїм очам і своїй переконаності.

— Може, воно й так десь там, у містах, але тільки не тут, на кордоні.

— Так усюди в природі, а природа — владарка над усім. Ось візьмімо хоча б таке: наші чуття підказують нам, що цей молодик Прісна Вода зараз на палубі, і дійсно, вийшовши нагору, кожен його може побачити там. Та коли згодом виявиться, що саме в цю мить французам передано якісь відомості і що ніхто, крім Джаспера, не міг цього зробити, ми змушені будемо зважати на цю обставину й визнати, що наші очі й пальці нас підвели. Запитайте першого-ліпшого адвоката, і він потвердить вам мої слова.

— Це навряд чи правда, до того ж це й неможливо, бо суперечить дійсності,— відповів Слідопит.

— Це навіть більш ніж можливо, мій високошановний провіднику: це — закон, непорушний королівський закон держави, який необхідно поважати й виконувати. Я рідного брата повісив би на такій підставі... вибач, сержанте, це ніяк не стосується наших родинних зв’язків.

— Бог його знає, наскільки це торкається Джаспера, хоч я й переконаний, Слідопите, що мій шуряк має слушність в тлумаченні закону, оскільки обставини інколи говорять набагато більше, ніж наші чуття. Тому всі ми повинні пильнувати, як тільки можемо, і не пропускати жодного. підозрілого

— А тепер я пригадую,— знову озвався Кеп, ще раз сплюнувши через вікно.— Оце ввечері, незабаром після того, як ми зійшли на борт, була одна більш ніж підозріла підстава, котра вже є незаперечним доказом злочинності його намірів. Джаспер власноручно прив’язував королівський прапор і, прикинувшись, ніби дивиться на Мейбл та її супутницю-солдатку й показує їм, як пройти до їхньої каюти, навмисне впустив прапора додолу!

— Ну, це могло статися і ненавмисне,— не погодився сержант,— бо таке не раз траплялося й у мене. До того ж, фали перекинуто через блок, і прапор міг зірватися, якщо хлопець неправильно потяг.

— Ге, «перекинуто через блок»! — насмішкувато вигукнув Кеп.— Здається, я краще за тебе, сержанте, знаю всі ці терміни. Сигнальний гардель так схожий на блок, як твоя алебарда на абордажний гак! То правда, що, коли підіймаєш одну частину, зверху заїдає іншу; але тепер, коли ти повідомив нас. про свої підозри, я розглядаю ту витівку з прапором як явний доказ і не викину його з голови. Сподіваюся, проте, що ми не пропустимо вечері, навіть якщо там увесь трюм забитий зрадниками?

— Вечерю подадуть вчасно, шуряче. Але перше дай слово, що на випадок, коли б мені довелося заарештувати Джаспера, ти не відмовишся взяти на себе командування нашим «Вітрогоном».

— Даю слово, що я тебе не підведу, сержанте, і обіцяю тобі показати, на що здатний цей тендер. Бо допоки, видається мені, все робилося наосліп.

— Ну, а я,— промовив Слідопит, глибоко зітхнувши,— я твердо триматимуся свого переконання, що Джаспер не винен, і пропоную вам діяти відверто: покликати його негайно сюди і прямо запитати в нього, зрадник він чи ні. Я ставлю Джаспера Вестерна проти всіх передчувань та обставин усієї цієї колонії!

— Викликати його сюди? Ні в якому разі! — заперечив сержант.— Відповідальність за все. несу я, а тому я вимагаю — я наказую, щоб без мого відома й дозволу ніхто не розповідав і слова з того, що тут мовилося! Ми ж усі маємо пильнувати якнайсуворіше і не пропускати повз увагу жодної обставини!

— Так, так, саме обставини, — підхопив Кеп,— бо одна обставина варта п’ятдесяти фактів. Так сказано; як мені відомо, в державному законі. А скількох уже перевішано на підставі обставин!

На цьому розмова скінчилася, і незабаром усі троє вже були на палубі, де кожен, відповідно до своєї вдачі, та життєвого досвіду, заходився слідкувати за поведінкою запідозреного Джаспера.