Слідопит, або Суходільне море

РОЗДІЛ X

Хоч і цікавлюсь ним, та не люблю його,

Дразливого парубчака. А мовить гарно.

Та що мені слова його?

Шекспір «Дванадцята ніч, або Як вам подобається»

Минув тиждень буденного життя в залозі. Мейбл почала вже потроху призвичаюватися до свого становища, яке з самого початку видалося їй не лише незвичним, але й дещо нудним; та й офіцери і солдати в свою чергу теж стали звикати до присутності в. їхньому середовищі вродливої дівчини, чия манера одягатися й триматися мала щось від скромної шляхетності, властивої родині її патронки; тепер їй уже не так надокучало погано приховане замилування усіх цих залицяльників — її скорше тішила їхня підкреслена поштивість, яку вона радо приписувала батьковому авторитетові. Дівчині й на думку не спадало, що цією шаною вона більше завдячувала власній скромній і водночас жвавій поведінці, аніж схилянню перед поважним сержантом.

Знайомства, зав’язані в лісі чи за яких інших незвичайних обставин, незабаром сягають своїх меж. Для Мейбл одного тижня в укріпленні Освего виявилося цілком досить, щоб зрозуміти, з ким можна зійтися ближче, а кого треба й зовсім обминати. Своєрідне проміжне становище, котре займав її батько, який, не бувши офіцером, стояв значно вище рядових вояків, тримало її осторонь від обох великих класів, на які поділяється військове середовище, й звужувало коло людей, з якими їй доводилося спілкуватися, відносно полегшуючи їй можливість вибору. Одначе вона не забарилася помітити, що навіть чимало з тих, котрі могли сміливо розраховувати на місце за столом самого коменданта, були готові заради привабливого стану й красного личка забути про умовності, бо вже на другий чи третій день по приїзду дівчина мала залицяльників навіть серед офіцерів. Особливо запобігав залоговий квартирмейстер^[61] — чоловік середніх років, удівець, який уже не раз пізнавав чари подружнього життя, а тепер був, очевидячки, не від того, щоб тісніше заприятелювати з сержантом, хоча по службі він і так більш ніж часто здибувався з ним; тож і не диво, що навіть. безвусі новобранці і ті не могли не примітити, що цей проноза-шотландець, на прізвище М’юр, набагато частіше, ніж того вимагала служба, став забігати до свого підлеглого. Проте ущипливість молоді на адресу квартирмейстера далі добродушних жартів та натяків на сержантову доньку не йшла, хоч уже невдовзі найпопулярнішим тостом, до якого залюбки приставав навіть кожен прапорщик чи лейтенант, був тост «за Мейбл Дангем».

Наприкінці тижня Данкен оф Ланді послав по сержанта Дангема після вечірньої зорі, щоб побалакати з ним у справі, котра, зрозуміло, вимагала особистої зустрічі. Старий ветеран мешкав у спеціально обладнаній для нього хатині на колесах, яку перевозили по двору і ставили за наказом чи бажанням майора то в одному, то в іншому місці форту. Цього разу вона стояла неподалік від плацу, куди й прийшов сержант і де був прийнятий майором негайно ж без нудного чекання й довгого тупцювання в передпокої. Принагідно зауважимо, що житлові умови, які створювалися для тих, що приїздили до рядових солдатів, насправді майже нічим не відрізнялися від житлових умов, якими забезпечувалися офіцери залоги, коли не брати до уваги того, що їм надавалися трохи просторіші помешкання, а Мейбл із батьком були влаштовані якщо й не зовсім так, то принаймні майже так, як і сам комендант форту.

— Заходь, заходь, сержанте, заходь, дорогий друже,— щиро привітав свого підлеглого майор Ланді, коли сержант, переступивши поріг кімнати, яка була не то спальнею, не то бібліотекою, у шанобі й покорі закляк на місці,— та заходь-бо й сідай ось на стільці. Цього разу я покликав тебе, сержанте, щоб побалакати про яку завгодно всячину, тільки не про розклад нарядів а чи платіжні рахунки. Ми з тобою вже стільки років служимо вкупі, а за довгий час можуть поріднитися навіть майор із своїм ординарцем чи шотландець із янкі. Сідай же, чоловіче, і будь, як дома. Сьогодні, здається, була гарна днина, сержанте?

— Дуже гарна, пане майоре!—відповів сержант, нарешті присівши на стілець ревно, як досвідчений служака, зберігаючи пристойність в етикеті й поведінці перед начальником.— Сьогодні була прегарна днина, сер, і сподіватимемося, що таких днів ще немало буде цієї пори року.

— І я теж нічого більше не хотів би, адже види на врожай, судячи з усього, досить-таки непогані; ти ще побачиш, що з солдатів нашого п’ятдесят п’ятого фермери не гірші, ніж вояки. Я тобі скажу, скільки я прожив у Шотландії, а такої бараболі, яка, здається, буде в нас на всій новій ділянці, ще зроду не бачив.

— Бараболі, судячи з усього, пане майоре, вродить доброї, а отже, і зима буде легша, ніж торік.

— Життя не стоїть, сержанте: росте добробут, зростає і потреба в ньому. Ми ж старіємо, і я ось уже задумуюсь над тим, чи не пора б залишити військову службу і якось звити своє гніздо. Відчуваю, що я майже відпрацював своє.

— У короля, дай бог йому здоров’я, знайдеться ще не одна гарна служба для вас, сер.

— Може, й так, сержанте, але краще б у нього знайшовся зайвий чин підполковника для мене.

— День, коли майор Данкен оф Ланді одержить цей чин, сер, буде справжнім святом для всього нашого п’ятдесят п’ятого полку.

— Запевняю: і для самого Данкена оф Ланді — теж. Але ти, сержанте, можеш вважати себе щасливим і без підполковницького чину, бо тобі в житті поталанило: в тебе була добра дружина, а це в чоловіка' на другому місці після чину.

— Ото й тільки, що була, пане майоре, а скільки вже років, як я знаю тільки одну любов — до його величності короля та до своєї служби.

— Та що ти, чоловіче, невже у твоєму серці не лишилося місця навіть для любові до твоєї моторної, повненької доньки з рожевими щічками, яку я останнім часом бачу в нашому форту? Годі-бо, сержанте! На що вже я ось немолодий, та й то міг би закохатися в таку вродливицю й під три дідьки послати своє підполковництво.

— Усі ми знаємо, що серце майора Данкена — в Шотландії, де на нього чекає — не дочекається одна прекрасна леді, готова ощасливити його, щойно почуття обов’язку дозволить йому повернутися на батьківщину.

— Ет, скільки можна жить одними надіями, сержанте; а дорога ненька-Шотландія не близько!—з жалем заперечив начальник, і по суворих рисах обличчя шотландця промайнула тінь смутку.— Ну, та нічого, хоча тут і нема вересу та вівсянки, зате є дичини, якої тільки душа забажає, та й лососини не менш, ніж у Бервіку-на-Твіді^[62]. До речі, сержанте, то правда, ніби наші вояки скаржаться, що їх останнім часом усе запихають олениною та голубами?

— Тільки не останні кілька тижнів, пане майоре, бо теперечки, влітку, не так уже й багацько оленини та птиці. Більше вередують через лососину, але я певен, що ми якось протягнемо літо і ніяких заворушень через харчі не буде. От тільки шотландці дуже вже кричать і вимагають часом замість пшеничного хліба вівсяних коржів.

— Ат, це людська натура, сержанте, чиста недоросла шотландська людська натура! Коли хочеш знати, вівсяна перепічка, чоловіче,— це ні з чим не зрівнянна річ! Я й сам часто як подумаю про неї, то так закортить хоч шматочок її!

— Якщо вже дійде до того, що терпець матиме зовсім увірватися, пане майоре... я маю на увазі наших солдатів, сер, бо про вашу честь, прошу повірити, у мене ніколи щось подібне й на думку не спало б,— так от, якщо вони вже так заскучають за своєю національною стравою, я б дозволив собі підказати вам таку думку: завезти сюди вівсяного борошна з Шотландії або ж намолоти його скільки треба тут, у нас, і хай, нарешті, заткнуть собі ним пельку й мовчать. Для цього не так уже й багато його треба, сер.

— Ти, бачу, ще й жартун, сержанте. Але побий мене трясця, якщо ти не маєш цілковитої рації. Та, зрештою, на світі, мабуть, є й набагато миліші речі, ніж усілякі там вівсяні перепічки! Ось у тебе хоча б мила донька, Дангеме.

— Моя донька — викапана мати, пане майоре, і їй які завгодно оглядини не страшні! — гордо заявив сержант.— Вони ж у мене обидві виросли не на чому-небудь, а на добренному американському борошні. Моя донька будь-які оглядини пройде, сер.

— Таки пройде, я в цьому не маю жодного сумніву. Ну, та не буду, мабуть, більше ходити околясом, чоловіче, а кину прямо всі свої резерви в бій. Так от, наш квартирмейстер Деві М’юр має намір просити руки твоєї дочки, і він оце довірив мені переговорити про це діло з тобою, позаяк сам, видно, боїться принизити свою гідність... Як-не-як, а я можу потвердити, що половина молодих офіцерів форту піднімають тост за твою доньку і з ранку до вечора у них тільки й мови, що про неї.

— Це для неї велика честь, сер,— холодно відповів батько,— але я повинен попередити, що незабаром у цих джентльменів буде й пристойніша тема для розмов, сер. Сподіваюся, за місяць-два моя дочка стане дружиною дійсно порядного чоловіка.

— Авжеж, Деві — чоловік порядний, але цим сказано більшу гадаю, ніж узагалі можна сказати про їхнього брата, квартирмейстерів, сержанте! — з легкою посмішкою зауважив майор Ланді.— Ну, то як, можна переказувати нашому зраненому амуром парубкові, що діло майже погоджене?

— Дякую вашій честі, але Мейбл уже заручена з іншим.

— Та невже, матері його ковінька! Оце буде сенсація в форту, хоча, сержанте, не скажу, щоб у душі я не був радий цьому; я не великий прихильник нерівних шлюбів.

— І я такої думки, ваша честь, і мені зовсім не хочеться бачити свою дочку офіцерською дамою. Якщо вона вийде за такого чина, як вийшла її мати, то, я вважаю, цього з головою вистачить для розсудливої дівчини.

— А хто ж цей щасливець, котрого ти, сержанте, маєш намір назвати своїм зятем?

— Слідопит, ваша честь.

— Слідопит?!

— Саме він, пане майоре. Ви знаєте, що це ім’я не потребує жодних рекомендацій. Адже на всьому кордоні не знайдеться краще знаної людини за мого чесного, хороброго й відданого приятеля!

— Все це, безумовно, так; от тільки чи спроможний такий чоловік ощасливити двадцятирічну дівчину?

— А чому б і ні, ваша честь? Адже він досяг вершини професійної майстерності. У всій нашій армії не здибати іншого такого провідника або розвідника, який хоча б наполовину користався такою славою чи заслуговував хоч наполовину тієї слави, котру має Слідопит.

— Це теж правда, сержанте; от тільки чи справді репутація розвідника є саме тією славою, котра може полонити серце дівчини?

— Прислухатися до примх якогось дівчиська, як на мій благенький розум, сер,— все одно, що прислухатися до думки якогось новобранця. Якби ми рівнялися на чоту клишоногих новобранців, пане майоре, ми б ніколи не мали шикованого батальйону.

— Даруй, але твою дочку аж ніяк не порівняти з незграбним новобранцем, бо елегантнішу дівчину навряд чи й у всій нашій старій Англії можна здибати. І невже вона у цій справі отак і згодилася з тобою? Хоча, напевне, таки згодилася, якщо вона вже, як ти кажеш, заручена.

— Про заручини у мене з нею ще не було такої розмови, ваша честь, але я так по багато дечому помічаю, що вона не заперечуватиме.

— А по чому саме ти помічаєш це, сержанте?— запитав майор, все дужче зацікавлюючись розмовою.— Сказати правду, мені самому кортить знати трохи про жіночу думку, адже, як тобі відомо, я ще не одружений.

— Ну, я помічаю це хоча б по тому, ваша честь, що коли я починаю розмовляти з Мейбл про Слідопита, то вона завжди дивиться мені прямо в вічі; а ще тішиться, коли його розхвалюю, та й сама щиро й відверто захоплюється ним; це вже говорить за те, що вона напівважає його своїм чоловіком.

— Гм! І ти гадаєш, Дангеме, що одні ці прикмети є вже ознакою того, що твоя дочка має почуття любові до Слідопита?

— Так, ваша честь, адже ці почуття проявляються у неї самі собою. А коли солдат дивиться мені прямо в вічі, сер, хвалячи свого офіцера,— а солдати, хай це не гнівить вашу честь, таки висловлюють часом свої думки про своїх офіцерів,— так от, якщо котрийсь вояк, вихваляючи, скажімо, свого капітана, дивиться мені прямо в вічі, я відразу бачу, що це людина чесна і говорить те, що думає.

— А чи не завелика, часом, різниця в роках, сержанте, між цим гаданим нареченим та його вродливою нареченою?

— Маєте слушність, сер: Слідопитові ось уже під сорок, і Мейбл має попереду все щастя подружнього життя, яке молодій дружині може бути забезпечене лише в тому разі, коли в неї буде досвідчений чоловік. Мені самому, ваша честь, було майже сорок, коли я одружився з її матір’ю'.

— Та невже твоїй дочці й справді більше до вподоби зелена куртка й лисяча шапка нашого вельмишановного провідника, ніж ошатний мундир офіцера п’ятдесят п’ятого полку?

— Можливо, що й ні, сер, але в чому ж, власне, і честь дівчини, як не в самозреченні, яке тільки робить її мудрішою і кращою?

— А ти пе боїшся, що дочка може овдовіти зовсім молодою? Адже, никаючи постійно серед лютих звірів і ще лютіших індіян, Слідопит, можна без перебільшення сказати, щомиті ризикує життям.

— Від своєї долі, Ланді, не втечеш,— відповів сержант (майор полюбляв, буваючи в доброму гуморі, щоб його так звали підлеглі під час дружніх розмов з ним у вільні від служби години).— І ніхто в п’ятдесят п’ятому не може сказати напевне, що він не помре наглою смертю. Тож у цьому Мейбл нічого не виграла б, коли б вийшла заміж за військового. А крім того, якщо можна взагалі говорити про це, сер, я просто сумніваюся, щоб Слідопит загинув будь-коли від кулі а чи втратив своє життя за якихось обставин у пралісі.

— Чому ж саме, сержанте? — не без подиву поцікавився майор, глянувши на підлеглого з виразом шанобливості, з якою шотландці в ту добу частіше, ніж тепер, сприймали будь-яку згадку про потойбічний світ.— Адже він, щодо небезпек, такий само вояк; тільки ще більше звичайного наражається на них; тож чому це раптом йому, як особі не військовій, суджено уникати смерті там, де інших вона не минає?

— Я не вважаю, ваша честь, щоб Слідопит розраховував при цьому на якесь більше щастя, ніж інші вояки,— ні: він просто не загине від кулі. Дуже вже багато разів доводилося мені бачити, з яким самовладанням він, мов той пастух герлигою, орудує своєю рушницею, коли з усіх боків градом сиплють кулі, і як його у стількох незвичайних випадках минає смерть; ось тому я й не думаю, що волею провидіння йому суджено загинути від кулі. А втім, коли у всіх володіннях його королівської величності і є людина, яка справді заслуговує такої славної смерті, то це Слідопиті

— Про це не нам судити, сержанте,— застеріг його майор з глибокою задумою на виду,— і що менше ми згадуватимемо про це, то, мабуть, краще. Але чи захоче твоя дочка — ти звеш її, здається, Мейбл? — отож, чи згодиться твоя Мейбл вийти заміж за чоловіка, який, зрештою, тільки обслуговує військо? З огляду ж на те, що Слідопит не військовий, у нього не може бути жодних надій вислужитися до якогось чину.

— А він і без чинів прославився дай боже, ваша честь. Хоч як би воно було, а Мейбл зробила вже вибір, а що ваша честь були такі ласкаві переказати мені пропозицію М’юра, то, сподіваюся, ви будете настільки ж люб’язні й сповістити йому, що дівчина, можна сказати, погодилася на інше довічне розквартирування.

— Ну, гаразд, гаразд, це ваша особиста справа, а зараз, сержанте Дангеме!..

— Слухаю, пане майоре! — промовив, схопившись з місця й віддаючи честь, сержант.

— Як ми вже говорили, я вирішив послати вас на наступний місяць у район Тисячі Островів. Всі наші кадрові обер-офіцери вже відбули чергу на цьому посту — принаймні всі ті, кому я міг довірити його,— а зараз випадає їхати вам: щоправда, поручник М’юр переконує, ніби це його черга, та оскільки він все ж таки не стройовий офіцер, а квартирмейстер, то я не хочу порушувати встановленого ладу. Як там у вас із людьми — вже підібрані?

— Все готово, ваша честь! Загін підібраний, а пірогою, котра прибула вчора ввечері звідтіля, передано донесення, що там чекають на зміну.

— Знаю, і ви повинні відчалити найпізніше післязавтра, а то, може, ще й завтра ввечері. Краще б, мабуть, все-таки відпливти смерком...

— Такої думки й Джаспер, пане майоре, а я ні на кого не можу більше покластися в цьому, як на молодого Джаспера Вестерна.

— Молодик Джаспер — Прісна Вода! — промовив Ланді, й суворі складки довкола його рота стяглися 'в ледь помітну посмішку.— То ви того молодика берете з .собою?

— Як ви, певне, знаєте, ваша честь, «Вітрогон» ніколи не виходить у плавання без Джаспера Вестерна.

— Це так, але нема правил без винятків: Я, здається, останні кілька день бачу якогось мореходця в нашому форту?

— Так, ваша честь,— це мій шуряк, добродій Кеп, який супроводжував сюди мою любу дочку.

— Чому б тоді вам цього разу не взяти замість Джаспера свого шуряка? Хай би він розважився на «Вітрогоні» по прісних водах озера, та й вам було б приємно побути з родичем.

— Я саме мав намір просити у вашої честі дозволу взяти його з собою, але тільки на правах пасажира. Джаспер, пане майоре,— вельми хоробрий хлопець і не заслуговує того, щоб його без будь-якої на те причини усувати від командування кораблем, а мій шуряк, боюся, надто зневажає прісну воду, щоб виконувати на ній якісь обов’язки.

— Це вірно, сержанте, чиніть на ваш розсуд. Прісну Воду, напевно-таки, краще залишити командиром корабля. Ви Слідопита теж маєте намір взяти з собою?

— Якщо ви тільки схвалите, ваша честь... Там знайдеться робота обом, провідникам — і білому, й індіянинові.

— Добре, тоді беріть. Ну, сержанте, бажаю вам успішно завершити експедицію. Та не забудьте ж, повертаючись, дощенту зруйнувати всі укріплення. На той час, гадаю, якщо ми з головою не прорахувалися, пост уже виконає своє призначення, і далі утримувати цю надто ризиковану позицію буде просто зайвою розкішшю. А тепер можете йти.

Сержант Дангем клацнув підборами, віддаючи честь, повернувся на місці й ступив через поріг; та не встиг він причинити за собою двері, як майор знову гукнув його назад.

— Слухайте, сержанте, я забув сказати, що наші молодші офіцери попросили дозволу позмагатися в стрільбі, і я призначив цей турнір на завтра. «Учасником його може бути кожен, хто забажає; переможці відзначатимуться призами: роговою порохівницею в срібній оправі, шкіряною фляжкою, також у сріблі», та, як написано професійним жаргоном цього законопроекту,— додав від себе вже майор,— «шовковим жіночим капором^[63]. Останній призначено для того, щоб переможець, котрому дістанеться цей приз, продемонстрував свою офіцерську галантність, вручаючи його своїй дамі серця».

— Що ж, усе це вельми приємно, ваша честь, принаймні для того, хто виборе перше місце. А Слідопитові теж можна взяти в ньому участь?

— Я не бачу причини, яка б забороняла йому зробити це, якщо він тільки забажає. Але останнім часом я щось не помічаю, щоб він брав участь у цих розвагах,— чи не тому, бува, що не бачить гідних суперників?

— Саме тому, майоре Данкене! Чесний чоловік знає, що на всьому кордоні нема стрільця, котрий міг би позмагатися з ним, а іншим збавляти настрою він просто не хоче. Я вважаю, що на його делікатність можна покластися в усьому, сер. Мабуть, краще б дати можливість йому самому вирішувати.

— За даних обставин інакше й не можна, сержанте. А чи він матиме такий само успіх у всьому іншому — побачимо. На добраніч, Дангеме.

І сержант пішов, залишивши Данкена оф Ланді наодинці зі своїми думами. Що ці думи були не такі вже й неприємні, видно було принаймні з усмішок, які час від часу прояснювали його завжди суворе й войовниче на вид обличчя, хоча, власне, й тепер па ньому переважала суворість. Так проминуло, може, з півгодини, коли раптом хтось постукав у двері. Майор гукнув «Прошу!», і в кімнаті з’явився середніх літ чоловік в офіцерській формі, якій, правда, вже бракувало чепурності й лоску, що так властиві стройовому офіцерові.

— А-а, містер М’юр! — приязно озвався до прибулого майор.

— Я набиваюся, з вашого призволення, довідатися про свою долю,— з виразно шотландським акцентом сказав квартирмейстер, сідаючи на вказане йому місце.— Повірте моєму слову, майоре Данкене, ця дівчина зчиняє в залозі такий гармидер, який хіба що французи під Таєм були нам зчинили. Я ще не пам’ятаю, щоб будь-коли за такий короткий проміжок часу заподіювалися такі неймовірні спустошення.

— Сподіваюся, ти не будеш переконувати мене, Деві, що в твоєму непорочному серці вже палахкотить вогонь всього-на-всього після однотижневого знайомства. Далебі, чоловіче, це щось аби не гірше тієї пригоди в Шотландії, коли, як пам’ятаю, у твоєму серці палав такий вогонь, що аж дірку пропалив через усе дорогоцінне тіло, для того, певне, щоб кожна моргуха мала змогу заглянути тобі прямісінько в душу й переконатися, яке цінне в ній пальне.

— Ви, майоре Данкене, прецінь, як і ваші батечко та матінка, все любите звернути на сміхунці. Ви, напевне, жартували б, якби навіть ворог уперся в форт. Я ж не бачу нічого незвичайного в тому, що молодь віддається здійсненню своїх нахилів і хтінь.

— Але ти, Деві, так часто вже віддавався своїм нахилам та хтінням, що зараз, певне, вони стратили для тебе всю принадність новизни. Адже ти, враховуючи і той неофіційний випадок ще за твого парубоцтва в Шотландії, був одружений уже штири рази!

— Тільки три, майоре, штири — це вже з тим, що буде. Я прецінь ще не маю повного комплекту,— ні, ні, тільки тричі.

— По-моєму, Деві, ти не додав сюди ще отієї першої пригоди, про яку я кажу,— тієї, що скоїлася без церковного обряду.

— А нащо її сюди додавати, майоре, нащо? Адже суд не визнав того одруження — що ж іще? Відома вам жінка скористалася вродженим моїм закоханством, можна сказати — моєю слабкістю, й обплутала мене заручинами, які були потім визнані' незаконними.

— Коди не помиляюся, М'юре, тоді дехто дотримувався й іншого погляду на всю ту справу, адже ж так?

— Що б то була за серйозна справа, дорогий майоре, якби вона не викликала протилежних поглядів, та я знаю такі справи, про які було й по три різних думки. Але нащо про це згадувати: бідної жінки вже нема на світі, та й дітей у нас із нею не було. Особливо не поталанило мені, одначе, з другою жінкою — я називаю її другою, майоре, винятково з поваги до вас і виходячи з припущення, що моє друге одруження було законне. Та, зрештою, різниця й не в тім, перше воно чи друге, а в тім, що особливо не пощастило мені з Дженні Грехем, яка померла на п’ятому році нашого подружнього життя, теж не лишивши потомства. Я таки вважаю, що, якби Дженні була жива, я ніколи й не подумав би ще раз одружуватися.

— А що її нема серед живих, то ти встиг уже по її смерті одружитися з двома, а зараз не від того, щоб одружитися і з третьою!!

— Щоправда, то не гріх, майоре Данкене, і я завжди готовий визнати правду. Але, бачу, ви, Ланді, щось сумний-невеселий у такий прекрасний вечір.

— Не те щоб сумний, М’юре, але якщо казати правду, то не надто й веселий. Пригадалося оце мені дитинство, коли я, поміщиків синок, і ти, пасторів, гасали щасливими й безтурботними хлоп’ятами по рідних наших горбах, зовсім не задумуючись, яке-то нам уготоване майбутнє. А тепер глянув на нього, яке воно є, і стало якось журно на душі.

— Ви вже не нарікайте на свій талан. Дослужилися до майора, а невдовзі, якщо йняти віри чуткам, станете й підполковником, а от я всього встиг піднятися на один щабель вище того рангу, що його дав мені шановний ваш батько, і ниньки усього-на-всього якийся жалюгідний квартирмейстер.

— А чотири рази одружуватися?..

— Три, Ланді, три офіційно, навіть за нашими нелицемірними і святими законами.

— Ну, гаразд, хай буде три. А знаєш, Деві,— продовжував майор Данкен, непомітно для себе переходячи на діалект своєї юності, як це взагалі часто буває з освіченими шотландцями, коли вони захоплюються близькою їхньому серцю темою,— знаєш, Деві, що я давно вже зробив вибір і з таким нетерпінням, з таким трепетом у душі чекаю лише тієї щасливої миті, коли зможу назвати дівчину, котру так давно кохаю, своєю дружиною; а ти ось, не маючи ні маєтку, ні імені, ані заслуг — я хочу сказати, видатних якихось заслуг...

— Ну, ну, ви не дуже... Ланді, в жилах М’юрів тече благородна кров!

— Хай і так, М’юре, але як же це, не мавши нічогісінько, крім благородної крові, ти вже встиг штири рази одружитися.

— Я ж вам уже казав, Ланді,— тільки тричі. Ви нашкодите нашій дружбі, якщо й далі наполягатимете, що штири.

— Ну, хай буде стільки, скільки ти хочеш, Деві, але ж це для одного забагато. Як не кажи, друзяко, а життя наше склалося по-різному, принаймні подружнє.

— А скажіть, майоре, тільки так, по совісті,— як ми ото по-нашому в дитинстві було клялися,— хто з нас двох, зрештою, таки виграв більше в житті?

— Приховувати мені нічого, і якщо казати по совісті, то я все життя одно плекаю надії, тоді як ти живеш...

— Не здійснюючи своїх надій, клянусь чесно, майоре Данкене,— випередив його квартирмейстер,— бо щоразу моє нове випробування, на яке я покладав найбільше надій, приносило мені тільки ще більших розчарувань. Ах, Ланді, все наше життя — це тільки марнота марнот, і на світі, мабуть, нічого нема марнотнішого за подружнє життя.

— І незважаючи на це, ти ладен і вп’яте всунути свою голову в зашморг?

— А все-таки лише вчетверте, майоре Данкене,— уперто наполягав на своєму квартирмейстер і раптом, засяявши увесь в якомусь дитячому захваті, додав: — Та що не кажіть, а ця Мейбл Дангем — справжня ясочка! Наші шотландські любки гарні й милі, але куди їм до тутешніх вродливиць.

— Не забувай про честь офіцера і свою благородну кров, Деві. Як я пам’ятаю, всі твої штири жінки...

— Вам не завадило б усе-таки ліпше знати таблицю множення, Ланді, бо тричі по одній — тільки три, а не штири.

— Гаразд, усі три були, можна сказати, жінки шляхетні.

— Саме так, майоре, всі вони були, як ви сказали, шляхетні і з хазяйських родин.

— Тільки четверта, дочка нашого садівника, навряд чи можна сказати, щоб була хазяйського роду. А ти не боїшся, що шлюб із дочкою товариша по службі, та ще й не офіцера, може кепсько вплинути на твою репутацію в полку?

— У тім-то й моя вічна слабина, майоре Данкене, що я починаю кожен раз задумуватися над наслідками вже після одруження. Кожна людина, бачите, має свою головну ваду. Моєю ж, певне, є непереборний потяг до подружнього життя. Але позаяк ми з вами обговорили, можна сказати, основи основ тієї справи, задля якої я зайшов, то дозвольте, нарешті, запитати вас, чи не зробили ви мені послуги і не побалакали, бува, з сержантом стосовно того дільця?

— Аякже, побалакав, Девіде, та, на жаль, повинен тобі сказати, що цього разу в тебе, очевидячки, нема великих надій на успіх.

— Нема надій! Як це так — офіцер, а до того ще й квартирмейстер на додачу, та щоб не мав ніяких надій на якусь сержантову дочку?!

— Уяви собі, що так, Деві.

— Та й чому ж, Ланді? Якщо ваша ласка, то поясніть, чому ж — ні?

— Дівчина вже заручена. Нібито руку пообіцяла, слово дала і любити поклялася,— хоча побий мене трясця, коли я й сам цьому вірю! Проте вона засватана.

— Оце вже таки перешкода, мушу сказати, майоре, хоча прецінь це ще нічого не значить, якщо серце дівчини ще вільне.

— То правда, і я гадаю, що серце дівчини в цю хвилину, може, ще й вільне, бо її майбутнього чоловіка, здається, вибрав скорше сам батько, аніж вона.

— І хто б це міг бути, майоре? — поцікавився квартирмейстер, що розглядав усю цю справу з зосередженістю і холоднокровністю, які набуваються лише досвідом.— Я щось не пригадую тут жодного пристойного залицяльника, який міг би заступити мені дорогу.

— Ну, звичайно ж: єдиний пристойний залицяльник на всенькому кордоні — це тільки ти, Деві! А от справжній щасливець — Слідопит.

— Слідопит, майоре Данкене?!

— Як чуєш, Девіде М’юре. Не хто інший, як саме він. Але щоб ти трохи вгамував свої ревнощі, скажу, що там, як мені здається, скорше батьків вибір, ніж доччин.

— Так я й подумав! — вигукнув квартирмейстер і глибоко, немов з якимось полегшенням, зітхнув.— Абсолютно неможливо, щоб я, з моїми знаннями людської натури, та...

— А особливо жіночої натури, Девіде!..

— Вам і тоді жарти, коли іншим сльози, Ланді! То неможливо, щоб я міг помилитися у вподобаннях цієї дівчини, яка, я майже певен, націляється на когось із вищим становищем, ніж Слідопит. А щодо цього типа, то ми ще побачимо...

Майор, що увесь цей час походжав по кімнаті, раптом зупинився перед М’юром, скривив обличчя в гримасі подиву, від чого воно стало якимось смішно серйозним, і, глянувши своєму співрозмовникові прямо в вічі, запитав:

— От скажи мені по чистій совісті, Деві М’юре: невже ти й справді вважаєш, що така дівчина, як сержантова дочка, може сквапитися на чоловіка твоїх років, твоєї зовнішності й твого минулого з такими багатющими походеньками?

— Ха, Ланді! Ви таки дійсно поняття не маєте, що таке жінка, тому й засиділися аж до сорока п’яти років неодружені! Жах, скільки ви втратили, майоре!

— А скільки вам років, поручнику М’юре, якщо смію задати таке делікатне питання?

— Сорок сім, Ланді; я й не приховую цього, і якщо мені пощастить здобути Мейбл, то вийде якраз одна жінка на кожні дві п’ятки років. Але я не повірю, ніби в сержанта Дангема такі вже скромні бажання, щоб він і справді захотів віддати свою кралечку за якогось Слідопита!

— Бажання тут ні до чого, Деві; сержант серйозний, мов той вояк, що лягає під киї.

— Гай-гай, майоре, ми з вами давні приятелі,— квартирмейстер М’юр, як і його співрозмовник, щоразу то переходив на рідний шотландський діалект, то уникав його, залежно від того, наближалися вони а чи віддалялися від теми їхніх дитячих років,— і вміємо пожартувати у вільний від служби час. Певне, вельмишановний батько не розкумекав як слід моїх натяків, бо інакше йому й на гадку не спадало б робити таку дурницю. Адже різниця між становищем офіцерської дами й жінки провідника така ж величезна, як і різниця між старожитньою Шотландією та старожитньою Америкою. А в моїх жилах тече таки давня кров!

— Повір мені, Деві, твій родовід тут ні до чого, а щодо твоєї крові, то вона не давніша за твої кістки. Гай-гай, чоловіче, ти ж знаєш сержантову думку, і, як бачиш, мій авторитет, на який ти так багато покладав сподівань, просто нічогісінько не зміг тобі допомогти. Тож давай зап’ємо все це діло; вип’ємо, Деві, за наше давнє знайомство і за те, щоб ти не забув спорядити загін, який відпливає завтра, і за те, щоб якомога швидше викинув зі свого серця Мейбл Дангем!

— Ах, майоре, мені завжди легше було позабути дружину, ніж викинути з серця любку! Коли пара сходиться в законнім подружжі, там усе, так би мовити, раз і назавжди для обох визначено, крім смерті, котра, зрештою, усіх нас має розлучити, і тому я вважаю великою нешанобою турбувати своїми спогадами небіжчиць; тим часом згадки про коханок пробуджують у душі моїй стільки трепету, стільки надій і сподіваного блаженства, що про них просто-напросто забути не можна.

— Саме так я й уявляю твоє становище, Деві, бо я ніколи й не припускав, щоб ти очікував якихось блаженств хоч від одної з твоїх покійних дружин. А є ж дурні, що розраховують на блаженство зі своїми дружинами й на тамтім світі. Отож я п’ю за твої успіхи, чи то за якнайшвидше одужання від любовної лихоманки, поручнику, а разом з тим і раджу надалі бути обачнішим, щоб часом, бува, який з таких шалених любовних приступів не поклав тебе на лаву.

— Красненько дякую, майоре, і в свою чергу бажаю вам якнайшвидшого успішного завершення вашого давнього любовного роману, про який мені дещицю таки відомо. Ну, це не вино, «Панді, а справжнісінька цілюща роса рідних гір, що зігріває серце, мов згадка про кохану Шотландію. А щодо тих дурнів, про яких ви щойно казали, то кожному з них могло б вистачити і по одній дружині на брата, бо хто має більше, то тільки від одних вибриків їхніх може опинитися на тому світі. Я вважаю, що розважливому чоловікові ліпше не пропускати можливості пожирувати протягом визначеного йому часу зі своєю судженою дружиною на цім світі, а не нудитися, чекаючи якихось недосяжних речей. Я безмежно вдячний вам, майоре Данкене, що ви були такі ласкаві сьогодні, та й за всі інші вияви дружби до мене, а якби ви виконали ще одне моє прохання, я б уже був певен, що ви зовсім не забули-таки свого приятеля дитячих років.

— Ну, що ж, Деві, коли це дозволенне прохання і його треба виконати начальникові, то викладай, чоловіче, я слухаю.

— От якби ви могли придумати для мене хоч на тиждень-два якесь невеличке доручення на Тисячі Островів, я гадаю, це діло можна було б влаштувати в такий спосіб, що всі зацікавлені сторони були б раді. Ви ж тільки уявіть собі, Ланді: на всьому кордоні тут нема більше ні однієї білої любки на виданні!

— Воно-то для квартирмейстера знайшлася б робота навіть на найменшому посту, але там, на островах, сержант упорається сам не згірше за генерал-квартирмейстера, а може, ще й краще.

— Але не краще за полкового квартирмейстера. Всі ці молодші командири, як правило, великі розтринькувачі.

— Гаразд, я подумаю, М’юре,— відповів майор, посміхаючись.— Завтра вранці матимеш відповідь. До речі, завтра, чоловіче, в тебе буде добра нагода відзначитися перед своєю дамою серця: ти ж стріляєш чудово, ще й приза, чого доброго, завоюєш. Тож подумай, як найліпше продемонструвати своє мистецтво, і хтозна, як воно ще може повернутися до відпливу «Вітрогона».

— Сподіваюся, майоре, у змаганні бере участь в основному зелена молодь?

— Так, але будуть і підстаркуваті, якщо ти прийдеш. Щоб тобі було веселіше, Деві, я й сам підійду і разів зо два пальну; а ти знаєш, що я в цім ділі промаху не даю.

— Що ж, це, може, й на краще. Жіноче серце, майоре Данкене, можна прихилити багато якими способами, а часом і в такий спосіб, який ні в яку логіку не вібгати. Так, перед декотрими з них треба висиджувати, немов у справжній облозі, аж доки всі засоби вичерпаються, і аж тоді вони капітулюють. Інші ж, навпаки, люблять, щоб їх брали штурмом, а є ще й такі шельми, котрих можна взяти, лише завівши в засідку. Перший побит, мабуть, чи не найпочесніший і найдужче личить офіцерові, але як на мій погляд, то найзвабливіший — останній.

— Що й казати, погляди вироблені на основі досвіду. Ну а що скажеш щодо заволодіння штурмом?

— Цей побит може згодитися для молодших, Ланді, — промовив квартирмейстер, устаючи й грайливо помахуючи майорові рукою,— вільність, котру він, як давній приятель, інколи дозволяв собі в поводженні зі своїм командиром.— У кожного періоду життя своя нагальна потреба. Ну, а в сорок сім років якраз пора вже трохи довіритися й голові. На добраніч вам, майоре Данкене, хай вас не мучить подагра, і хай вам солодко та гарно спиться!

— Того ж і тобі, містере М’юре, дуже дякую! Тож не забудь, що вранці стрілецькі змагання!

Квартирмейстер пішов, залишивши Ланді в його бібліотеці під враженням щойно закінченої розмови. Вже звиклий до різних витівок та походеньок поручника М’юра, майор Ланді й цього разу не подивувався з поведінки свого давнього знайомого настільки, наскільки вона, мабуть, вразила нашого читача. І справді, хоч усі люди й підвладні одному спільному законові, ім’я котрому — природа, проте відмінності в їхніх характерах, судженнях, у їхніх почуттях та егоїстичних прагненнях — незбагненні.