Старша Едда. Епос

«Старша Едда» — уламок загублених часів

«Старша Едда» (ісл. «Saemundar Edda», вона ж «Семундова Едда», вона ж «Поетична» чи «Пісенна Едда») — пам'ятка давньоісландської словесности, взірець класичного епосу індоєвропейської традиції, одне з головних джерел для вивчення давньоісландської мови і скандинавської міфології. Значимість її для германської культури (не в останню чергу — для доби романтизму) можна зіставити зі значимістю Гомерового епосу для античної культури (опосередковано — і для європейської загалом) і «Махабхарати» та «Рамаяни» — для культури індійської. Відомого нам вигляду «Старша Едда» набула у XIII ст. — добі запису більшости ісландських саг, формування корпусу наративів давньоісландської літератури. Основний рукопис складається з 29 пісень міфологічно-героїчної тематики, проте в інших джерелах (переважно — сагах) збереглося ще близько десяти типово «еддичних» пісень (нинішнє видання їх не містить).

Усі варіанти назви епосу є умовними. Чому «Старша», чому «Семундова», чому «Поетична», чому, зрештою, «Едда»? Відповісти на ці запитання неможливо без екскурсу в історію віднайдення самого рукопису. XVII століття для тодішніх скандинавських держав — Данії й Швеції — це не лише доба економічної, політичної й військової експансії, але і культурного та інтелектуального піднесення. Так, на хвилі цікавости до давніх пам'яток в Ісландії (тодішній данській колонії) починається посилений пошук рукописів. 1643 року єпископ Брюнйольв Свейнссон знайшов старий пергаментний кодекс, що містив пісні про богів і героїв. Свейнссон поквапився приписати його авторство Семундові Сіґфуссону, більш знаному як Семунд Мудрий (1056 — 1133) — ісландському священникові й ученому, заразом — відомому фольклорному персонажу, мудрагелю й чаклуну. З легкої руки Свейнссона цей кодекс і дістав назву «Saemundar Edda». Втім, на сьогодні серед дослідників уже давно існує консенсус про те, що Семунд не має до «Семундової Едди» жодного стосунку.

Отже, із «Семундовою» ясно. Чому — «Старша»? Цю назву епос дістав на противагу «Молодшій Едді» («Едді Сноррі» або «Прозовій Едді»). Сноррі Стурлусон (1178 — 1241), ісландський політичний діяч, поет і науковець, створив у першій половині XIII ст. свого роду підручник для скальдів (поетів), який і назвав «Еддою». «Едда Сноррі» також містить відомості міфологічного характеру, проте записана здебільшого прозою (тому також називається «Прозовою Еддою»). «Молодшою» ж вона зветься тому, що за низкою лінгвістичних характеристик «Семундова Едда» є старшою від «Едди Сноррі» щонайменше на сотню років.

Нарешті, саме слово «Едда» не дуже надається до вичерпної інтерпретації. За однією з версій, назва рукопису походить від назви хутора Одді, де Сноррі мешкав, коли працював над ним. За іншою, «Едда» є похідним від óðr — «поезія», «натхнення», «одержимість» — і може означати щось на кшталт «поетика». Проте одне з найдавніших значень цього терміна — «прабаба», саме у цьому сенсі edda вжито, зокрема, у «Пісні про Ріґа» («Rígsþula», строфа 4). Чому Сноррі спало на думку назвати підручник з поезії «Прабабою»? Маємо хіба спекулятивного характеру припущення: позаяк ув «Едді» йдеться про діяння богів і героїв, її зміст можна уподібнити фольклору про давнину, традиційними носіями і ретрансляторами якого в усній формі є старі жінки (втім, див. далі термін þulr).

Після смерти єпископа Брюнйольва Свейнссона рукопис потрапив до Копенгагену — як і більшість давніх ісландських рукописів. До 1971 року він зберігався у Королівській бібліотеці, через що дістав назву «Codex Regius» («Королівський кодекс») 2365, або, скорочено, CR 2365. Нині зберігається у Рейк'явіку. Дослідники сходяться на тому, що манускрипт було укладено у другій половині XIII ст. на основі давнішого рукопису, про який, одначе, нічого не відомо. Судячи з лексичних, морфологічних і граматичних маркерів, багато пісень набули свого нинішнього вигляду ще в XI сторіччі.

«Codex Regius» складається із шести зшитків: п'ять із них мають вісім аркушів завбільшки приблизно 13x19 см., і ще один, останній, має п'ять аркушів. Між четвертим і п'ятим зшитками є чималий проміжок: здається, бракує цілого зшитка на вісім аркушів, про зміст якого ми можемо лише здогадуватися. Також пошкоджені тексти кількох пісень. Перші перекладачі й видавці «Едди» докладали зусиль для реставрації чи й реконструкції пошкоджених місць, але позаяк такі реконструкції відбуваються переважно на підставі смаків і поглядів того чи того дослідника, без вичерпної аргументації, перекладач нинішнього видання відмовився від подібних експериментів і в процесі перекладу спирався винятково на нормалізований текст класичного видання «Старшої Едди» видатного норвезького філолога Сюфуса Бюґґе (1876), в якому подається найбільш точна і повна картина рукописного матеріалу.

Загальноприйнятим є поділ «Старшої Едди» на два основні текстові корпуси: «Пісні про богів» та «Пісні про героїв». Цей поділ є суто умовним (себто в рукописі спеціально не відображається) і відбувається на підставі заголовків і абзаців манускрипту, а також — тематики пісень. Перші десять пісень присвячені пригодам скандинавських богів, асів і ванів, та їхніх одвічних супротивників — турсів, йотунів, тролів. Ці пісні є одним з основних джерел наших відомостей зі скандинавської міфології. Так, перша пісня, «Пророцтво Вьольви», розповідає про нордичну космогонію (створення світу) і есхатологію (його загибель). Деякі відомості про устрій всесвіту містяться у «Бесіді з Вафтрудніром» і у «Промовах Ґрімніра». Низка пісень присвячена подорожам бога Тора, захисника богів і людей, і його битвам із хтонічними чудовиськами. Пісня «Пересварка Локі» є прикладом жанру senna — «сварка», одного з чільних жанрів давньогерманської традиції, а також пояснює, як склалися обставини, які в майбутньому мають призвести світ до загибелі. Нарешті, «Повчання Високого» (Одіна, голови германського пантеону) є водночас джерелом:

а) життєвих настанов для різних соціальних прошарків;

б) скандинавських міфів, які почасти сягають корінням доби індоєвропейської спільноти; в) відомостей про магічні практики Старої Півночі.

«Пісні про богів» ілюструють низку міфологем, спільних для переважної більшости індоєвропейських міфологій. До них належить: образ Світового Дерева; мотиви самогубства божества; битви з драконом (так званий «основний міф» індоєвропейської традиції); протистояння між двома родами богів (аси проти ванів); між богами і давнішими, хтонічної природи створіннями (аси і вани проти турсів); традиційний пантеон, члени якого символізують не лише природні, але і соціальні явища (але очолюваний не громовержцем, як зазвичай, а божеством насильницької смерти); мотив чарівних яблук, що подовжують життя; сакралізація війни і двобою; сюжет створення світу з фрагментів тіла прадавньої велетенської істоти; кінець світу внаслідок останньої битви добра і зла; відродження світу. Розкривається також походження соціальних практик (заручини, шлюб, війна, укладення миру тощо). Більшість пісень має давнє, ще континентальне походження, деякі ж було створено вже за доби вікінгів (ІХ-ХІ ст.) або й пізніше. Питання про вплив християнства на епос, базований на язичницькому матеріалі, залишається відкритим.

Корпус пісень про героїв присвячений видатним постатям і чільним сюжетам германської традиції — Вьолунду, Хельґі, легендарним родинам — Вьольсунґам і Гюкунґам, драмі довкола персон Сіґурда, Брюнхільд, Ґудрун і Атлі. Відповідно цей корпус можна умовно поділити на три нерівномірні частини: «Сказання про Вьолунда», що є перехідним від пісень про богів до пісень про героїв; триптих про Хельґі, перша пісня якого оповідає про Хельґі, сина Хйорварда, а дві другі — про іншого Хельґі, сина Сіґмунда Вьольсунґа, проте, крім спільного імени, таке поєднання можна обґрунтувати фабулярними ходами, притаманними обом наративам; і, зрештою, Вьольсунґо-Нібелунґівський сюжет — без перебільшення, центральний сюжет для героїчної германської літератури як скандинавської, так і континентальної. Варто сказати про нього кілька слів.

Сюжет цей загальновідомий, тож тут ми просто нагадаємо його основні перипетії. Юний герой Сіґурд з роду Вьольсунґів мститься за батька, вбиває дракона Фафніра, здобуває його скарб (який виявляється проклятим), пробуджує зі сну войовницю Сіґрдріву (згодом ототожнену з Брюнхільд) і отримує від неї поради та настанови, після чого братається з вождями бургундів, синами Гюкі, Ґуннаром і Хьоґні, та бере шлюб із їхньою сестрою Ґудрун. Брати через підбурювання ображеної Брюнхільд, заздрощі й жагу до скарбів убивають Сіґурда, а Ґудрун видають за короля гунів Атлі. Атлі й сам не проти заволодіти скарбами, тому запрошує до себе братів жінки й убиває їх. Ґудрун мститься йому за це і вирушає до заморської країни, де бере третій шлюб із королем на ймення Йонак. Її дочку Сванхільд видають заміж за короля ґотів Германаріха, але той убиває її через перелюб. Сини Ґудрун вирушають мститися за сестру, та це їм вдається не повністю.

Історія про Сіґурда (Зіґфріда німецької традиції) з'явилася вочевидь внаслідок нашарування давніх міфів та історичних подій доби Великого переселення народів на германську культурну матрицю вендельського періоду (VI — VIII ст.) та їхнього переосмислення за доби вікінгів і згодом, на континенті, в класичному середньовіччі. Прототипом головного героя став, радше за все, король франків Сіґберт, прототипом брата його жінки Ґудрун/Крімгільди і водночас — винуватця його загибелі Ґуннара/Ґунтера — король бургундів Ґундіхар, прототипом Атлі/Етцеля став повелитель гунів Аттіла, згадується під іменем Йрмунрекка король остґотів Германаріх. Відомо, що гуни на чолі з Аттілою 437 року знищили королівство бургундів на Райні. Сам Аттіла помер 453 року за дивних обставин. За однією з версій, його вбила на шлюбному ложі його нова дружина Ільдіко (Ільда, Хільда, звідки імена «Крімгільда», Ґудрун скандинавської традиції, сестра королів-бургундів Ґуннара й Хьоґні, дружина вбитого ними Сіґурда, і «Ґрімхільд», матір Ґудрун). Кривава драма, що розгортається при дворі короля гунів Атлі у «Гренландській пісні про Атлі» й у «Гренландських промовах Атлі», радите за все має за фабулярну основу самі ці дві ключові події. Згодом у цю історію були вплетені постаті Сіґберта, Германаріха, а також братів Саріуса й Амміуса з народу росомонів та сестри їхньої Сунільди (Хамдір, Сьорлі й Сванхільд з «Підбурювання Ґудрун» та «Промов Хамдіра»).

Варто зазначити, що цей сюжет набув величезної популярности у Німеччині та Скандинавії (забутий прямими нащадками учасників — франками, ґотами, бургундами тощо), але реалізується у геть протилежні способи. Якщо у німецькій «Пісні про Нібелунґів» жінка мететься власним братам за вбитого ними чоловіка, то у «Старшій Едді» та «Сазі про Вьольсунґів», навпаки, жінка мететься новому чоловікові за вбитих ним родичів. У першому випадку ілюструється феодальна мораль, за якою чоловік є важливішим за родичів, у другому — мораль родова, за якою кревні важливіші за чоловіка. Другий мотив є вочевидь давнішим, як давнішою є і скандинавська версія вьольсунґо-нібелунґівського сюжету.

Лінія самого Сіґурда є інтерпретацією індоєвропейських міфів: герць із драконом, здобуття скарбів, помста за старшого родича, шлюбні випробування, пробудження валькірії (сюжет «Сплячої красуні»), мотив протистояння воїна і коваля тощо. Тут Сіґурд виступає як традиційний індоєвропейський культурний герой, який упорядковує хаос у космос єдино доступним йому способом — за допомоги насильства. З низки цих пригод вибивається хіба що «Пророцтво Ґріпіра», яке вважається відносно пізнім твором, де Сіґурд отримує пророцтва про свою долю і загибель. Тут проявляється риса германського фаталізму: дізнавшись про свій життєвий шлях, Сіґурд не прагне щось змінити або його уникнути, навпаки, вирушає назустріч напророченому. Саме тому він є взірцевим германським героєм (але те саме можна сказати і про його вбивць Ґуннара й Хьоґні, та й про його жінку Ґудрун). Чому ж ці давні міфи були переосмислені у зв'язку з франкським королем Сіґбертом, важко твердити напевно (якщо взагалі можна довіряти версії про Сіґберта як про прототип Сіґурда).

Вплив скандинавської міфології на добу романтизму і навіть на сучасну масову культуру важко переоцінити, проте це тема окремих розвідок. Для нас тут є важливим лише той факт, що «Старша Едда» лишається одним із ключових джерел для дослідження скандинавської міфології. Але не менший інтерес цей епос становить і для філологів. Адже «Старша Едда» писана давньоісландською мовою, як і переважна більшість ісландських саг, тож дає можливість вивчати мовний матеріал XI—XIII сторіч. До того ж «Едда» містить чимало архаїзмів і лексичних форм, не характерних вже для мови саги. Давньоісландська мова, як і мова Норн і мова рунічних написів, використовується для реконструкції мови Давньої Півночі (dånsk tunga, «данська мова»), а разом з готською, давньоанглійською, давньоверхньонімецькою — для реконструкції прагерманської мови й у індоєвропейських мовних студіях, і тут «Едда» є незамінною скарбницею архаїчної лексики. Цілий мовний пласт «Едди» є прикладом поетичного кодування, тобто слів, не характерних для прози, вживаних винятково у поезії — aldar 'люди', gamli 'орел', geiri, gim 'вогонь', gjálfr 'хвилі' (пор. англ. gulf і нім. Golf), gramr, siklingr 'король', 'правитель', 'лідер', bekker 'річка', bifröst 'веселка', brim, Rakni, geimr 'морe', flotnar 'мореплавці', álfröðull, «сяйво альвів», 'сонце', fljóð 'жінка' tramar 'тролі', 'злі духи' тáпі 'місяць' (у прозі вживається також, але досить рідко) тощо.

При тому, «Старша Едда» є цілком інакшою формою поезії, ніж та, що набула широкого поширення за доби вікінгів і міцно вкорінилася в Ісландії — себто ніж поезія скальдів. Власне, еддична і скальдична поезії — не лише дві різні форми поезії, вони протиставляються одна одній за багатьма параметрами. Так, поезія скальдів міцно прив'язана до певного розміру — тоді як еддична строфа тяжіє до цілком інакшої розстановки наголосів, до розмірів, вочевидь, більш архаїчних, та й цей розмір не завжди дотримується (що ми бачимо хоча б на прикладі «Пісні про Харбарда»). Скальдична строфа містить зазвичай чотири рядки — еддична від шести до восьми. Вірш скальда — це або твір з якоїсь нагоди («віса»), або хвалебна пісня на честь правителя («драпа»), або любовна поезія («мансонґ»), або так званий «нід» — образливий вірш, або, іноді, заклинання. Еддична ж пісня є повноцінним наративом із фабулою, присвячений давноминулим подіям, що іноді прямо підкреслюється. Твір скальда майже завжди має автора, тоді як еддична пісня — це фольклор, результат переспіву з покоління у покоління певного сюжету. Можна обережно припустити, що до запису еддична поезія побутувала в усній традиції так званих тулів (þulr). Цим давнім словом з поетичного тезаурусу, якщо вірити словникові Ричарда Клісбі й Ґудбранда Віґфуссона, позначається знавець давніх переказів, поет, мудрець, можливо, чаклун. Окрім «Едди», слово вживається на рунічних написах на каменях, але вже на момент запису «Едди» вийшло з широкого вжитку. Можна припустити (це не може бути чимось більшим, аніж спекуляцією), що у залізну добу в скандинавському (і, ширше, германському) середовищі існував прошарок людей, основним ремеслом яких було зберігання й ретрансляція міфів, а також, імовірно, релігійно-магічні практики — це і були тули. За доби вікінгів традиція тулів помітно редукується, аж до такого стану, що ми можемо більш-менш певно твердити, що особливої касти інтелектуалів-жерців, подібної до кельтських друїдів або до індійських брахманів, станом на Х — ХІ ст. у Скандинавії вже не існує (якщо не брати до уваги язичницький храм в Уппсалі). Постає нове суспільство і нова поезія — поезія скальдів, тоді як давні епічні пісні переважно зберігаються в народній пам'яті, поступово втрачаючи актуальність через запровадження християнства (але тут «героїчним» пісням пощастило більше, ніж пісням про богів). Якщо еддичну і скальдичну поезію щось і ріднить, то це метричні прийоми — алітерація (коли у строфі кілька слів мають починатися з одного приголосного звуку) і кеннінґ (особливий рід тропів, коли два і більше предмети співставляються, щоб описати третій: «поле хвиль» — кеннінґ на позначення моря, «кінь відьми» — на позначення вовка, «володар перснів» — короля, «ялина намиста» — жінки тощо). Проте еддична поезія не прив'язана до цих метричних прийомів до такої міри, як поезія скальдів.

Нинішній переклад здійснено за нормалізованим текстом Сюфуса Бюґґе, підготовленим до видання Ґудні Йонссоном і виданим 1959 року в Рейк'явіку. У процесі перекладу була здійснена спроба якомога точніше відтворити оригінальні розмір і ритм, а також алітерацію, наскільки це дозволяють засоби української мови. Низка еддичних пісень («Пісня Дьорруда», «Пісня сонця», «Пісня про Ріґа», «Пісня про Ґротті» тощо), які не входять до «Codex Regius», на жаль, поки що залишаються не перекладеними. Сподіваємося, що наступне українське видання «Старшої Едди» міститиме й їх.