Старша Едда. Епос

1

Атлі послав

якось до Ґуннара

хитрого мужа

на ймення Кнефрод;

до двору Ґ'юкі

він дістався

й до Ґуннара зали,

до вогнища й пива.

2

Там княжичі пили

вино у Вальхаллі[554],

ховали в мовчанні

ненависть до гунів;

сказав тоді Кнефрод

холодним голосом,

муж аж із півдня,

з високого місця:

3

«Послав мене Атлі,

змилений кінь

темними хащами

їхав незнаними,

щоб запросив я

приїхати Ґуннара

з шоломів владців

до Атлі додому.

4

Щити вас чекають

і списи з ясеню,

шоломи золочені

й гунські раби,

попони, розшиті

сріблом і золотом,

сорочки червоні,

з древками дроти,

бахмати баскі.

5

Вам поле дадуть,

шир Ґнітахейду[555],

дзвінкі списи,

золочені човни,

багаті дари

і Данпа[556] маєток,

хащі великі,

що Мюрквідом звуться».

6

Ґуннар тоді

до Хьоґні промовив:

«Що ти порадиш,

муже звитяжний,

подібне почувши?

Злота не знаю

на Ґнітахейді,

яким би самі ми

не володіли.

7

Є в нас сім залів,

повних мечами,

руків'я у кожного

злотом оздоблено;

мої, певно знаю,

коні найкращі,

мечі найгостріші,

луки тугіші,

у золоті броні,

щити і шоломи

з К'яра чертогів,

усе в мене краще,

аніж у гунів».

Хьоґні мовив:

8

«Про що жінка думала,

як слала нам перстень,

волосом пустища

мешканця зв'язаний[557]?

Гадаю я, то засторога від неї.

Вовче хутро

знайшов я на персні,

вовчим шляхом

нам випало їхати».

9

Ґуннара друзі

не намовляли,

родичі й радники,

ратники дужі;

тоді мовив Ґуннар,

як конунгу личить,

у залах медових,

у запалу сильнім:

10

«Вставай нині, Фйорніре,

пусти по чертогу

братину злоту,

по людських руках.

11

Вовк буде правити

Ніфлунґів спадком,

старий, сірохутрий,

як лишиться Ґуннар;

чорні ведмеді[558]

зуби вгородять

у мешканців двору,

як Ґуннар не вирушить».

12

Прощалися люди

з князями безстрашними,

плачем провадили

до гунського двору.

Тоді мовив юний

Хьоґні нащадок:

«Нині рушайте

в силі та славі,

як серце підкаже!»

13

Вони почвалали

горами галопом

на конях стрімких

крізь Мюрквід незнаний;

весь Гунмарк дрижав

од ходи міцнодухих,

гнали коней вони

полем зеленим.

14

Бачать вони

землі Атлі безкраї,

військо могутнє

на замку високім

Біккі[559] поставив,

зали південців

з довгими лавами,

на стінах щити,

сяючі тарчі,

з древками дроти;

Атлі там пив

вино у Вальхаллі,

варта назовні

на Ґуннара жде,

щоб військо його

списами дзвінкими

зустріти, коли

князь битви захоче.

15

Сестра їх одразу

в залі помітила,

братів своїх двох, —

мало пила вона:

«Тебе, Ґуннар, зрадили!

Як зможеш ти, княже,

гунів здолати?

Йди з зали негайно!

16

Краще б ти, брате,

вбрався в броню,

як воїни в шоломах,

Атлі дружинники,

сів би в сідло

сяйного дня,

з волі твоєї

над трупом блідим

норни б завили[560],

гунськії ратниці[561]

перли би плуга,

й Атлі самого

ти кинув до змій,

а нині тебе він

до змій попровадить».

Ґуннар мовив:

17

«Пізно вже, сестро,

кликати Ніфлунґів;

звідси далеко

люди мої,

герої безстрашні

на пагорбах Райну».

18

Схопили там Ґуннара,

в кайдани забили,

борґундів друга[562]

міцно зв'язали.

19

Хьоґні сімох

посік на капусту,

а восьмого

кинув в огонь;

так має сміливий

вражать ворогів,

як Хьоґні вражав

рукою своєю.

20

(...) Ґуннара;

спитали сміливого,

чи хоче життя

готський правитель

злотом купити.

Ґуннар мовив:

21

«Хай серце Хьоґні

вкладуть мені в руку

криваве, з грудей

гострим ножем

виріжуть вершнику,

сину правителя».

22

Вийняли серце

Х'яллі[563] з грудей,

на таріль поклали,

понесли до Ґуннара.

23

Тоді мовив Ґуннар,

люду володар:

«Отримав я серце

боязливого Х'яллі,

не схоже на серце

Хьоґні сміливого,

сильно тремтить,

воно на тарелі,

тремтіло так само,

як в грудях було».

24

Хьоґні сміявся,

як серце виймали

у нього живцем,

відмітин коваль[564]

духом не слабнув;

кинули серце

на таріль закривавлене,

понесли до Ґуннара.

25

Тоді мовив Ґуннар,

Ніфлунґів спис:

«Отримав я серце

Хьоґні сміливого,

не схоже на серце

боязливого Х'яллі,

мало тремтить,

як лежить на тарелі,

не дуже тремтіло,

як в грудях лежало.

26

Так тобі, Атлі,

скарбів не побачити,

як не побачити

радости людям;

одному належить

з Ніфлунґів роду

мені таємниця,

тепер, коли Хьоґні

позбувся життя.

27

Був я непевний,

як жили ми удвох,

впевнився нині,

як сам залишився.

Хай править Райн

піском ворожнечі[565]

героїв, прудкий,

Ніфлунґів спадком,

асам відомим, —

у водах поховано

вальські поруччя, —

ясного злота

в руках не тримати

гунським синам».

Атлі мовив:

28

«Повіз готуйте,

бранець у путах».

29

Атлі державний

їхав на Ґлаумі,

[поруч його —]

свари шипи[566],

родичі люті.

(...)

Ґудрун героїв

зустріла без сліз

у смутку палатах.

Ґудрун мовила:

30

«Так тебе, Атлі,

помста дістане,

як Ґуннару часто

клятви давав ти

сонцем південним,

Сіґтюра горою[567],

ложа конем[568]

та Улля перстенем[569]».

Потім повіз,

хто вудила гризе[570],

скарбів дарувальника[571],

Роґніра чвар,[572]

до смертної скрині[573].

31

Князя живцем

кинули в яму,

де по підлозі

змії ковзали,

а Ґуннар самотній

взявся за арфу,

вдарив завзято

у струни скорботні;

так має золото

кожен звитяжний

нищитель перснів

своє берегти.

32

Атлі поїхав

краями своїми

конем злотоногим[574]

після убивства;

гамір на дворі

коні вчинили,

зброя співала,

як з пустки вертались.

33

Йшла тоді Ґудрун

Атлі назустріч

з кубком золоченим,

князя вітала:

«Прийми, владико,

у себе в палатах

радо від Ґудрун

звірят буркотливих,

що рушили в мару[575]».

34

Чари співали

з дозрілим вином,

коли у палатах

балакали гуни,

мужі бородаті

сміливі зібрались.

35

Пішла тоді світла

(...)

хмільним обнесла

витязів діса[576] безумна

і частувала владику

блідого і словом

Атлі принизила:

36

«Власних синів,

володар мечів,

криваві серця

з медом ти з'їв;

перетрави ти

людську дичину,

з'їдену з пивом,

й назад поверни.

37

Ти не покличеш,

на коліна не всадиш

від пива веселих

Ерпа та Ейтіля;

ти не побачиш,

як поруч сідають

два злотодавці,

скоблять списи,

гриви стрижуть,

острожать коней».

38

Крик був на лавах,

скажене волання,

гамір під шатами,

плакали гуни;

лиш Ґудрун єдина

сховала скорботу

за своїми братами,

стійкими, мов гори,

й за любими дітьми,

нетямущими, юними,

яких народила від Атлі.

39

Сіяла золото

біла, мов лебідь,

персні червоні

кидала челяді;

долю зростила[577],

сплив світлий метал,

не шкодувала

розкошів хатніх.

40

Атлі сидів,

очманілий од пива,

зброї не мав,

не вберігся від Ґудрун;

часто бували

в них зустрічі ліпші,

коли він при всіх

обіймав її ніжно.

41

Ложу дала вона

крови напитися

рукою смертельною

й вигнала псів,

двері замкнула

і підняла челядь,

дім запалила,

так плату взяла за братів.

42

Вогню віддала вона

всіх, що були там

і після убивства

приїхали з Мюркхейму[578];

старі стіни впали,

палав дім розкішний,

обійстя Будлунґів,

згоріли, приречені,

діви щитів,

потонули у пломені.

43

Годі про це,

жодна потому

жінка в броні

за братів так не мстилася;

трьох вона мала

народу правителів

призвести до смерти[579],

перш ніж померла.