Старша Едда. Епос

1

Було якось, Сіґурд

Ґ'юкі зустрів,

Вьольсунґ юний,

собі на шляху;

отримав довіру

двох він братів,

вони обмінялися

кревними клятвами.

2

Дари він дістав

і дівчину гарну,

Ґудрун юну,

Ґ'юкі дочку;

пили й розмовляли

багато днів поспіль

юний Сіґурд

і Ґ'юкі сини.

3

Потім по Брюнхільд

вони вирушали,

Сіґурд і сам

з ними поїхав,

Вьольсунґ юний

і вправний у битві;

за себе узяв би

її, коли б міг.

4

Сіґурд Південець[491]

меча клав між ними,

оголене лезо,

сяйнояскраве;

тої він жінки

не цілував,

гунський король[492]

не тримав у руках

діви, що віз

Ґ'юкі нащадкові.

5

Вона ще не знала,

за свого життя

ганьби і скорботи

і жодного горя,

не звідала сорому

й знати не знала;

та врешті спіткав її

присуд жорстокий.

6

Сіла вона

надворі підвечір,

таку вона мову

тоді повела:

«Хай буде Сіґурд,

леґінь пригожий,

у мене в обіймах —

або хай помре.

7

Про ці я слова

пошкодую потому:

його жінка — Ґудрун,

я ж — Ґуннара жінка;

нас норни жорстокі

надовго з'єднали».

8

Часто блукає

вона, повна злости,

по кризі й мерзлотах[493]

кожного вечора,

коли тая Ґудрун

лягає на ліжко

і Сіґурд її

огортає покровом,

коли гунський конунг

кохає дружиноньку.

9

«Ходжу я безрадісна,

сповнена смутку,

зроблю собі втіху

із темного задуму».

10

Зі злости вона

готувала убивство:

«Маєш ти, Ґуннаре,

втратити землі

мої і так само

мене саму;

ніколи з героєм

не буду щаслива.

11

Поїду туди,

де раніше жила

серед своїх

родичів кревних;

сяду я там

і житиму снами,

як Сіґурда ти

життя не позбавиш

й не зробишся вищим

за інших героїв.

12

Хай син вирушає

слідом за батьком,

жити недовго

юному вовкові[494].

Як же інакше

втишитись може

помсти палання,

коли син живий?»

13

Печальним став Ґуннар

і зажурився,

у тяжких роздумах

сидить цілу днину;

він геть не відав

і певний не був,

як учинити

йому найкраще,

як учинити

йому найліпше,

бо коли Вьольсунґ

піде з життя,

буде для всіх

втрата велика.

14

Він і про інше

думав не менше:

бо не бувало

такого ніколи,

щоб королівство

княгиня полишила.

Кличе на раду

він тоді Хьоґні,

якому в усьому

він довіряв:

15

«Єдина мені

Брюнхільд миліша,

Будлі дитина,

жінка прегарна;

радше я власне

віддав би життя,

аніж дівочі

втратив дари.

16

Хотів би ти мати

скарб нашого князя?

Добре було би

золотом Райну[495]

нам володіти

і порядкувати,

сидіти в багатстві,

тішитись щастям».

17

Хьоґні єдине

на те відповів:

«Нам від такого

краще не буде,

коли ми мечами

зруйнуємо клятву,

клятву зруйнуємо,

й нашу довіру.

18

Нема на землі

щасливішого люду

за нас чотирьох,

народу правителів,

а поки живе

гунських військ Бальдр[496],

величнішого

не вродить земля,

як ми п'ять синів[497]

шляхетного роду

за довге життя

у змозі зростити.

19

Я знаю напевно,

звідки йде хвиля:

Брюнхільд не може

приборкати люті».

Ґуннар мовив:

20

«Ґуторм повинен

скоїти вбивство,

брат наш найменший,

люттю засліплений;

він там не був,

як слово давали,

як слово давали

і нашу довіру».

21

Згодився легко

скорий на дії,

Сіґурда серце

мечем прохромив.

22

Тут же помстився

герой у чертогу

і кинув меча

у скорого в діях;

Ґуторма трапив

гартований Ґрам,

сяйне залізо

з конунга рук.

23

Його розрубало

на дві половини,

руки й голівонька

нарізно впали,

ноги летіли

аж на подвір'я.

24

Спала Ґудрун

там на ложі,

геть-чисто безжурна,

коло Сіґурда,

а як прокинулась,

то побачила:

друг Фрейра її[498]

лежить у крові.

25

Вона так ламала

руки свої,

що міцносердий

на ложі підвівся:

«Не побивайся ти,

Ґудрун, так гірко,

жінко прекрасна,

брати твої цілі.

26

Надто ще юний

мій спадкоємець,

не зможе втекти

з вражого двору;

готують вони

чорну й нечувану

справу нову

нині на раді.

27

На тінґ не зберуться

подібні до нього

сестри сини,

хоч сімох породила б[499].

Знаю напевно,

звідки йде лихо:

Брюнхільд єдина

винна у всьому.

28

Діва мене

одного кохала,

того, хто Ґуннару

кривд не чинив;

я не ламав

даної клятви,

мене не назвуть

його жінки коханцем».

29

Над конунгом мертвим

жінка зітхала

і так ламала

руки свої,

що задзвеніли

келихи в домі,

заґелґотали

гуси на дворі.

30

Тоді засміялась

голосно Брюнхільд,

Будлі дочка,

від щирого серця,

бо долинали

до слуху її

гучні голосіння

Ґ'юкі дочки.

31

Тоді мовив Ґуннар,

вождь яструба друзів[500]:

«Певно, смієшся,

жінко злостива,

ти не від радости,

не з доброго гумору.

Чом ти тепер

зблідла з лиця,

недолі родителька?

Ти, певно, приречена.

32

Ти би була

гіднішою жінкою,

як на очах твоїх

Атлі убили б,

зріла би брата

рани криваві,

ти ще могла б їх

перев'язати».

Брюнхільд мовила:

33

«Я мужем не гребую,

добре ви билися;

та Атлі не дуже

гнів ваш злякає;

житиме він

після вашої смерти

і перевершить

усіх за потугою.

34

Скажу тобі, Ґуннаре, —

хоч знаєш ти й сам, —

поквапились ви

скоїти лихо;

юна була я

і непідкорена,

всім задоволена

в домі у брата.

35

Я не бажала

заміж виходити,

поки ви, Ґ'юкунґи,

не прибули,

вершників троє,

люду правителів,

з вашої путі

не вийшло пуття.

36

Я обіцяла ся

люду правителю,

що серед злота

на Ґрані сидів;

поглядом він

до вас не подібний,

ані статурою,

ані лицем,

хоч виглядали

ви вельми владно.

37

Тоді мені Атлі

мовив єдине,

що не розділить

спадку зі мною,

злота й земель,

як згоди не дам,

частки позбавить

того майна,

що мені, юній,

він обіцяв,

що мені, юній,

відрахував.

38

Тоді мені спало

на думку таке,

що мушу я битись,

убратись у бронь,

і смертні загинуть

усупереч братові;

про те би тоді

дізналися люди,

багато мужів

мали би битися.

39

Зрештою згодилась

я на умови:

сильно бажала

дари ті отримати,

персні червоні

родича Сіґмунда;

іншого мужа

скарбів не воліла.

40

Кохала єдиного

я, а не інших,

не мешкала зрада

в серці валькірії;

Атлі про те

згодом дізнається,

коли він почує

про шлях мій у смерть,

41

бо не бувало

зроду, щоб рушила

жінка негідна

за іншої мужем;

то буде помста

за муки мої».

42

Ґуннар підвівся,

владар звитяжний,

руки на плечі

жінці поклав;

зійшлися усі

та намагалися

здоровий глузд

їй повернути.

43

Скинула руки

чужі з плечей,

мужам не дозволила

шлях заступити.

44

Ґуннар покликав

Хьоґні на раду:

«Хочу, щоб всі

у залі зібрались

твої та мої —

є в тому потреба! —

воїни й шлях

у смерть заступили

жінці до того,

як інша причина

прийде: тоді

хай буде, що випало».

45

Єдине тоді

Хьоґні промовив:

«Не заступайте

її довгий шлях,

їй повернутися

вже не судилося;

прийшла вона покручем

з матері черева,

вона народилась

на все те лихе,

мужам багатьом

на скруху сердешну».

46

Пішов він, сумний,

розмову скінчивши,

долина ж намиста[501]

ділила дари.

47

Окинула оком

статки свої,

убитих рабинь

і хатніх служниць;

броню золочену —

недобре на серці

було їй — вдягнула

й мечем закололась.

48

Упала на ложе

вона й обернулась

і, ранена лезом,

оголосила:

49

«Нині підходьте,

хто золота хоче,

від мене дарунків,

до ложа мого;

кожній я дам

коштовне намисто,

одяг фарбований,

плаття яскраве».

50

Мовчали усі,

хто чули те слово,

згодом усі

так відказали:

«Годі смертей,

жити хотіли б.

Не треба служницям

пошани такої».

51

Тоді передумала

жона льоновбрана,

юна за віком,

і слово промовила:

«Не хочу я людям

шкоди чи смерти

через моє

горе нікому.

52

Хай не палають

на ваших костях

статки розкішні

чи Меньї добро[502],

як рушите ви

на зустріч зі мною.

53

Сідай нині, Ґуннаре,

до тебе промовлю,

сяюча жінка,

життя позбавлена;

вам не дістатися

вже до протоки[503],

хоч я сама

приречена вмерти.

54

Примиришся з Ґудрун

швидше, ніж думав;

жінці кмітливій

з конунгом жити

важко із мертвим

мужем у серці.

55

Дівчинку там

матір народить,

світлою буде,

мов ясний день,

мов промінь сонця,

зробиться Сванхільд.

56

Ґудрун даси ти

гідного мужа,

вона ж багатьох

згубить шляхетних;

щастя не буде

з їхнього шлюбу;

зробиться Атлі

її чоловіком,

Будлі нащадок,

рідний мій брат.

57

Багато я можу

лиха згадати,

що мені трапилось,

зраду, що зранила,

тож я нещасна

була за життя.

58

Будеш ти Оддрун

сильно бажати,

Атлі на те

згоди не дасть;

будете ви

потай любити;

тебе покохає,

як мала би я,

коли до нас доля

була би ласкава.

59

Атлі тебе

зле почастує,

будеш вмирати

у пастці зміїній.

60

Та незабаром

скоїться те,

що Атлі й сам

стане руїною,

щастя він втратить

і синів життя,

бо йому Ґудрун

жахна на ложі

лезо встромить

у серце скорботне.

61

Краще би Ґудрун,

ваша сестра,

за чоловіком

рушила мертвим,

якби дали їй

добру пораду

чи серце би мала

таке, як у мене.

62

Я тихо кажу,

та не буде вона

собі зі скорботи

життя руйнувати;

її понесуть

хвилі бурхливі

до Йонакра конунга

отчих земель.

63

[Стануть дітьми їй

і спадкоємцями],

і спадкоємцями

Йонака[504] чада;

Сванхільд вона

вишле з країни,

їхню із Сіґурдом

спільну дочку.

64

Знищить її

Біккі порада,

бо Йормунрекк

ворог живим;

так увесь рід

Сіґурда згине;

Ґудрун ридає

в горі страшному.

65

Прошу тебе я

лише про єдине, —

буде то в світі

останнє прохання:

зведуть хай широкий

в полі чертог,

такий, щоб у ньому

стачило місця

всім, хто убитий

разом із Сіґурдом.

66

Оздобіть чертог

килимами й щитами,

вбрання покладіть

і вбитих рабів;

спаліть мене поруч

із гунським героєм.

67

Спаліть мене поруч

із гунським героєм,

служок моїх

вирядіть гідно:

двох в головах

і яструбів двох[505];

все тоді зроблено

буде, як треба.

68

Між нами вкладіть

меч перснеприкрашений,

гостролезе залізо,

як ліг він між нами

на ложі єдиному,

коли ми звались

чоловіком і жінкою.

69

Тоді йому п'ятку

не відсіче

брама палат,

прикрашена перснем,

якщо я піду

слідом за ним;

подорож наша

пишною буде.

70

Бо підуть із ним

п'ять хатніх рабинь,

восьмеро слуг

гарного роду,

ввічливі всі

в батьковій хаті,

яких Будлі дав

чаду своєму.

71

Багато я мовила,

ще більше могла б,

якщо мені доля

дозволила б мовити;

мій голос урвався,

рани нуртують,

я правду казала,

тепер я помру».