Старша Едда. Епос

1

Дівчам я була

коханим у матері,

сяйвом оселі,

любила братів,

доки мя Ґ'юкі

разом зі злотом,

разом зі злотом

не видав за Сіґурда.

2

Кращим був Сіґурд

за Ґ'юкі синів,

як пагін цибулі

за рослу траву, [517]

олень струнконогий

за всякого звіра,

чи злото червоне

за сивеє срібло.

3

Доки мене

брати не позбавили

мого чоловіка,

найпершого з люду;

не спали й не їли,

не думали думи

до того, як Сіґурда

не погубили.

4

Ґрані чвалав —

чути хрипіння —

а Сіґурд із тінґу

сам не приїхав;

олені сідел[518]

кров'ю стікали,

стомились на стежці

вони під убивцями.

5

Пішла я, згорьована,

Ґрані розрадити,

заплакана, стала

питати коня;

Голову Ґрані

схилив до трави,

певен був кінь:

князь неживий.

6

Довго вагалась,

довго я думала,

перш ніж спитати

про справу правителя.

7

Ґуннар похнюпився,

повів мені Хьоґні

про мого Сіґурда

рани смертельні:

«Ліг він посічений

від наших рук,

Ґуторма вбивця

дістався вовкам.

8

Побачиш ти Сіґурда

на південнім шляху;

там ти почуєш

крукові крики,

крики орла,

що тризну знайшов,

вовк бенкетує

твоїм чоловіком».

9

«Хьоґні, чому ти

шкоди такої

мені, нещасливій,

словом завдав?

Хай тобі серце

ворони вирвуть

у тому краю,

що незнаний тобі!»

10

Хьоґні тоді

одне відповів,

з серцем тяжким

у тузі великій:

«Матимеш, Ґудрун,

горе ще більше,

коли мені серце

ворони вирвуть[519]».

11

Тоді я пішла,

розмову скінчивши,

до лісу — дивитись,

що лишили вовки;

я не зітхала,

і рук не ламала,

й не голосила,

як інші жінки,

коли мертве тіло

побачила Сіґурда.

12

Нічний мені здався

морок ще глибшим,

коли я, скорботна,

сіла над Сіґурдом;

гадала — було би

ліпше за все,

якби вовки в мене

забрали життя,

або я згоріла,

ніби береза.

13

Пішла я у гори,

п'ять днів проминуло,

доки я Хальва[520]

палати знайшла.

14

Була я при Торі

аж сім півріч,

при дочці Хакона

у Данемарку[521];

вона мене тішила —

виткала золотом

зали південні

та лебедів данських.

15

Ми вишивали

витязів ігри[522],

і на узорах

з'явились герої,

тарчі червоні,

правителі гунів,

мечі та шоломи,

шляхетні князі.

16

Сігмунда струг

линув від берега,

ростра золочена,

штевні в різьбі;

на облавку вишили

Сіґара й Сіґґейра[523],

що їхали битись

на південь до Фйону[524].

17

Тоді Ґрімхільд[525],

Готська княгиня,

де я замешкала,

дізналась (...)

вона рукоділля

відіслала й покликала

знову синів

своїх і спитала,

чи хочуть вони

сестрі відплатити,

за вбитого мужа

дати їй викуп.

18

Ладний був Ґуннар

золото дати,

за втрату сплатити,

і Хьоґні так само.

Вона запитала,

хто їхати хоче,

сісти в сідло,

правити возом,

чвалати конем,

яструбом мчати,

стріли пускати

з лука свого.

19

Вальдар Данський

з Яріцлейфом,

Еймод третім

із Яріцкаром[526]

зголосилися їхати,

шляхетні на позір,

Ланґбарда люди[527],

в шатах червоних,

в бронях коротких,

в високих шоломах,

з мечами на пасках,

з брунатним волоссям.

20

Кожен мені

зичив дари,

зичив дари

і лагідно мовив,

щоби мене

в смутку великім

розрадити певно, —

не йняла їм віри.

21

Дала мені Ґрімхільд

випити трунку

гіркого й холодного,

щоб горе забула;

його готували

з моці землі,

холоду моря

та крови нащадка.

22

На розі були

всілякі знаки

різані й крашені, —

я їх не знала, —

вересу риба[528],

Хаддінґи краю,

колос незжатий[529],

нутрощі звірів.

23

Було у напої

бід багатенько,

квіти всіх древ

і палені жолуді,

вогнища роси[530],

тельбухи з треби,

свиняча печінка,

що горе гамує.

24

Тоді я забула

все, що вчинили

ті королі,

наїзники в залі;

конунги стали

тоді на коліна,

перш ніж вона

до мене промовила.

Ґрімхільд мовила:

25

«Дам тобі, Ґудрун,

золото в дар,

статки усі

твого мертвого батька,

персні червоні,

Хлодвера зали[531],

гарні покрови

за вбитого князя.

26

Гунські дівки,

ткалі управні,

шитимуть злотом

для втіхи твоєї;

маєш ти правити

Будлі багатством,

злото візьми

й вийди за Атлі».

Ґудрун мовила:

27

«Я не бажаю

заміж виходити,

жінкою бути

братові Брюнхільд;

не личить мені

з Будлі нащадком

продовжити рід

і в радості жити».

Ґрімхільд мовила:

28

«Не варто у гніві

гучно гукати,

хоч і велика

наша провина;

хай буде так,

мов обоє живі

Сіґурд і Сіґмунд,

як сина ти вродиш».

Ґудрун мовила:

29

«Не можу я, Ґрімхільд,

бути щасливою,

ані звитяжних

надіями тішити,

відколи Сіґурда

рани росу[532]

пили потвори,

а крук серце вирвав».

Ґрімхільд мовила:

30

«Тобі я знайшла

високогідного

й величчю першого

князя за решту;

будеш його ти,

допоки жива,

мужа не матимеш,

як не погодишся».

Ґудрун мовила:

31

«Годі просити

знову і знову

мене поріднитися

з повними скверни;

Ґуннару він

сильно зашкодить,

а ще у Хьоґні

серце він вирве;

я не спочину,

доки того

життя не позбавлю,

хто гру лез почав[533]».

32

Ґрімхільд зажурилась

від слова такого,

що чада її

будуть страждати,

що дітям її

станеться лихо.

Ґрімхільд мовила:

33

«Я дам тобі землі

з моїми людьми,

Вінбйорґ і Вальбйорґ,

якщо ти бажаєш;

тримай їх назавжди

і згоджуйся, дочко».

Ґудрун мовила:

34

«Я оберу

конунга того,

бо мої родичі

мають потребу;

не зробить мене

муж той щасливою,

а біль братів

дітей не врятує».

35

Тоді на коня

сів кожен воїн,

а вальські жінки[534]

сіли по возах;

ми сім днів їхали

краєм холодним,

далі сім днів

різали хвилі,

ще сім днів їхали

шляхом сухим.

36

Тоді вартові

високого замку

браму відкрили,

до двору впустили.

37

Збудив мене Атлі,

та я і сама

лихо відчула

родичів смерти.

Атлі мовив:

38

«Так мене нині

норни збудили,

темне пророцтво

мені показали:

бачив, як Ґудрун,

Ґ'юкі дочка,

отруйний клинок

у мене встромила».

Ґудрун мовила:

39

«Це до вогню,

як сниться залізо,

злоба жіноча —

до вперти й чванства;

рани тобі

я припалю,

зцілю і загою,

хоча й проти волі».

Атлі мовив:

40

«Бачив на дворищі

похилені пагони,

ті, що велів я

тут насадити,

вирвані з коренем,

геть закривавлені,

лежать на столі,

мені на вечерю.

41

Бачив — з руки я

пускав яструбів

у нестримний політ

смерті назустріч;

я бачив — серця їхні,

кров'ю набухлі,

з медом я їв,

духом смутний.

42

Бачив — тримаю

я двох щенят,

голосно скімлять

тоскно обидва;

бачив я їхні

мертві тіла,

змушений був я

падло те їсти».

Ґудрун мовила:

43

«То будуть люди

про требу[535] судити

і білим китам

голови стинати;

здохнуть вони

ще проти ночі,

їх до світанку

з'їдять вартові».

Атлі мовив:

44

«Потім я ліг

знову на ліжко,

та спати не хтів,

був я готовий...»