Вигнанець і чорна вдова

Розділ 1 Посланець із револьвером

Весна 1909 року

Київ, шинок на Батиєвій[1] вулиці

е треба різких рухів, пане Чечель. Я попереджений про ваші фокуси.

— Господь із вами, які фокуси?

— Ви чудово мене розумієте, Платоне Яковичу. Стійте спокійно. Витягніть правицю перед собою.

— Коли наставляють револьвер, завжди велять підняти руки вгору.

— Не гарикайтеся. Ця ваша манера теж добре відома... кому слід. Робіть, що велено.

Платон Чечель підкорився міцно збитому й незграбному на вигляд дядькові. Сиві пишні вуса робили його подібним до козацького полковника. Але не справжнього, а намальованого художником — з тих, що не застали живими жодного нащадка запорожців. Тому надихувалися описами з публікацій пана Яворницького й малюнків, які їх ілюстрували. Образ дещо перекреслював візницький сіряк, франтувато оздоблений трохи витертим бобровим коміром, і висока, трохи приплюснута згори шапка.

Іван Захарченко завжди любив маскуватися, і в нього дуже добре виходило.

Коли Платон тільки почав служити, Захарченко два роки як подався у відставку. Та легендарною персоною лишався. Його можна було зустріти в будинку на Великій Житомирській — завжди мав якісь справи у головному поліцейському відділку Києва. Особливо на третьому поверсі, надбудованому спеціально для розміщення там розшукової поліції.

З відставним сищиком рахувалися, бо Захарченка цінував сам недавно померлий, царство небесне, пан Мастицький[2] — київський поліцмейстер, з якого, кажуть, почалися успіхи міського розшуку. А пристав Георгій Рудий[3], той самий, хто придумав заносити відомості про злочинців в окремі картки, при зустрічі тиснув Захарченку руку й навіть поважно кланявся.

Відставний поліцейський не надто й приховував, що виконує приватні доручення за грубі гроші. Авторитет, а головне — зв’язки як у поліційному департаменті, так і в київських нетрях були старому сищику в поміч. Потай Платон хотів стати схожим саме на Захарченка, заслуживши повагу передусім сумлінною службою. Навіть кілька разів намірявся набратися духу й підійти до свого кумира, чемно попросити поділитися досвідом, напроситися на науку — якщо Іван Макаровим бере учнів.

Не думав, що Захарченко прийде сам.

Що шукатиме його.

Взагалі не уявляв собі, чим завершиться кар’єра поліцейського, яка так стрімко й навіть дуже вдало розпочалася для нього лише три роки тому.

Платон привчив себе спати чутливо. Тож коли ззовні в замкову шпарину щось вставили, зрозумів: не сниться. Одразу скочив із ліжка, благо лежав одягнений, хай без піджака. Проте незваний гість уже зайшов. Поштовхом лівої руки причинив двері з огидно рипучими, давно не мащеними петлями, а озброєну праву руку направив на Платона. Спершу дуло дивилося Чечелю в лице, та наступної миті опустилося на рівень грудей.

Цілило в серце.

Платон упізнав прибульця й зрозумів: влучить із першого пострілу. Туди, куди наставив зброю. З будь-якої відстані, яка не перевищує передбачену зброярем дальність стрільби. Вайлуватий вигляд Захарченка, за переказами, обманув не одного зарізяку.

— Тепер спокійно покладіть ліву руку на зап’ясток правої. — Візитер говорив, не опускаючи револьвера, і, щойно Чечель виконав наказ, легенько гойднув дулом. — Дуже делікатно засукайте рукав сорочки до ліктя.

— Нічого там не...

— Роби, як сказано, щеня! — гаркнув Захарченко, тупнувши ногою. — Балакаєш густо! Ну!

Чечель не засукав просторий рукав шовкової, давно не праної сорочки — підсмикнув, оголюючи руку.

— Отак. — Сищик задоволено кивнув. — Дамський браунінг у рукаві на гумці. Де таке бачили, у кого з колег?

— Вичитав. Думав, вигадка, та спробував практикувати. Тут головне — тренуватися.

— Еге. Щодня перед люстром. Замість ранкової гімнастики. — Й одразу, без переходу: — Де?

Платон кивнув собі за спину.

Старий сищик опустив зброю і, більше не чекаючи небезпечної для себе витівки, обійшов Чечеля, відтерши міцним плечем. Спокійно перекинув подушку з брудними розводами, гмикнув, побачивши згаданий уже браунінг, але брати не став. Повернувся, присів на краєчок ліжка, покрутив свою зброю, підбив дулом край візницької шапки.

— Це все?

— Стилет, під низом.

— А ще? Чув, з вас кепкували через надмірну любов до зброї. По-доброму, Платоне Яковичу, по-доброму. Заздрили, я б сказав.

— Більше нічого нема. Казенний кольт здав.

— Забрали.

— Забрали, — визнав Платон.

Захарченко розгладив вуса, зітхнув.

— Стежив я за вашим сходженням, Платоне Яковичу. Ви подавали дуже великі надії. Власне, ту справу ніхто, крім особи з вашими природними вміннями й зрозумілими амбіціями, розплутати б і не зміг. Зараз розчарували.

— Чому?

Старий сищик обвів револьверним дулом убоге приміщення.

— Пішли шляхом найменшого опору. Благо, нинішні київські поліцейські — через одного довбаки. Досвідчений агент найперше шукатиме того, хто ховається, у гадючниках, подібних до цього. Але ти, синку, — він знову заговорив фамільярно, — навіть зараз маєш мадам Фортуну за коханку. Полюють на тебе не ті, хто добре це вміє робити. Є тут, як любив казати душогуб Шельменко, нью-анс.

— Не зовсім зрозумів...

— Охо-хо... — Захарченко знову зітхнув. — З квартири ти, ясна річ, з’їхав, бо домовласник зі зрозумілих причин відмовив. Ті, хто тебе шукає, нишпорять по мебльованих кімнатах. Тільки мені стукнуло в голову попитати тут, на Батиєвій. Бруднішого місця в усьому Києві не знайти. Добре ведеться з блощицями?

— Знущаєтесь?

— Аж ніяк. На твоє щастя, поки ніхто з серйозного криміналу не готовий через тебе домовлятися з поліцією. Твоєї голови, синку, твоєї крові дуже хоче Петербург. Але тут Київ. Та столична панночка наробила в місті забагато горя. Її в нас дуже довго боялися, через неї постраждали ні в чому не винні люди. Саме тому, Платоне Яковичу, оце місце, твою теперішню нору, мовчки приховують вдячні люди. За інших обставин вони поміняли б відомості про тебе на прихильне ставлення поліцмейстера. Ба навіть самого генерал-губернатора.

— Кажете, мене шукають, від поліції тут поки ховають — скільки можуть. Від вас — ні, ви приватна особа. Прийшли по мою душу. За чиїм наказом, Іване Макаровичу?

Слова вирвалися — і Захарченку не сподобалися.

Старий сищик закректав, неквапом підвівся, наблизився до Чечеля впритул.

Різкий рух — дуло врізалося в живіт.

Він знав, як і куди треба бити: Платонові від нібито несильного удару враз потемніло в очах. Повітря забракло, він відкрив рота, та вичавив лише неприємне хрипіння. Ступивши на крок назад, Захарченко дозволив йому опуститися на коліна, зі свистом видихнути. По тому присів, узяв грубими пальцями за підборіддя, подивився просто в очі.

— На душу твою, щеня, мені плюнути й розтерти. Дякуй Господу Богу й батькам своїм, що отакий вродився. Я вже наплював на київський розшук. У департаменті толкові люди перевелися, куди Рудий дивиться... Гребуть хабарі, коли вже понаїдаються... Мастицький такого б не допустив. Ти, Чечелю, наче той гриб після дощу серед купи мухоморів. О, думаю, нарешті за когось не соромно. Тому прийшов сюди нині. І ніхто мені ніколи нічого не ладен наказувати. Ще раз дозволиш собі подібне — подавишся.

— Вибачте... — прохрипів Платон.

— Вставай. Матимеш урок. Є в Києві люди, з якими отак балакать краще не треба.

Місце, куди ткнулося дуло, боліло. Подумки Чечель кляв себе останніми словами. За три роки в розшуковій поліції жодного разу не дозволив себе отак підловити. Але ж завжди готувався до сутичок, хай хтось і вважав його позером та хвальком. Нічого, зате он чутки розходяться про пістолет у рукаві. Ось порожня долоня, махнув рукою — все, мовби з повітря вилетів, лапи вгору, всіх заарештовано. Тут програв — шанованій ним людині, правдивому кумиру, та все одно — програв. Він у руках Захарченка, і хтозна, навіщо насправді старий сищик відшукав проти ночі його вбогий притулок.

І ще сильніше картав себе, бо не міг, не мав бажання опиратися людині, яка була — та й лишається, чого вже там! — зразком професіонала. На яку хотілося — чого вже там, далі хочеться! — рівнятися.

Платон не міг підняти на Івана Захарченка руку.

Покірно дозволяв робити з собою все, що тому заманеться.

І не розумів, як житиме з цим далі — по тому як старий поліцейський зробить те, навіщо прийшов.

Знати б, пощо перевдягнувся візником...

Захарченко заховав револьвер у глибоку кишеню сіряка.

— Слухайте мене, Платоне Яковичу, — знову почулися дружні нотки, та й голос помітно подобрішав. — У цій норі всі ваші речі та гроші?

— Речі — всі. Є ще сорочки, віддав прати, — бовкнув навіщось. — Мабуть, уже не заберу.

— З грішми що?

— Маю при собі двадцять шість рублів.

— О. Стільки ж, скільки маєте років.

— До чого...

— Не зважайте, Платоне Яковичу. — Старий сищик легко посміхнувся у вуса. — Просто зайве показав: цікавлюся вами й усім, що ви робили на службі. Та й газети про ваші подвиги писали.

— Я нікого про те не просив.

— Звісно. Та вам же було приємно. Нічо’, пробачаю молодій людині потяг до марнославства, якщо для того є певні підстави. З віком мине.

— Вже минуло, Іване Макаровичу.

— Коли так — час настав. — Це прозвучало філософічно. — Досвід приходить із набиттям ґуль. Вам, пане Чечель, після останніх подій ґуль — та й досвіду — на два життя стане.

— Хоча б одне прожити.

— Згоден. І бажано не на каторзі. — Посмішка сховалася у вусах. — Вас, Платоне Чечель, уже розшукують за підозрою в убивстві Поліни Урусової.

— Я не вбивав її.

— Охоче вірю. Проте іншого кандидата не хоче її згорьований татко, дійсний таємний радник Антон Павлович Урусов, з тих самих санкт-петербурзьких князів Урусових, наближених до государя імператора. Таємний радник, високий чин Міністерства внутрішніх справ, має досить сил, аби згноїти вас на Соловках. Чи десь інде.

— Я здогадуюся.

— Тим не менше полізли в ту справу.

— Зібрав досить доказів проти цієї потвори! Ви знаєте, що робила розбещена, цілковито безкарна Полінка тут, у Києві?!

— Знаю. Її батько, князь Урусов, так само знає. Йому стає доказів, Платоне Яковичу. Ви зробили роботу так вправно й ретельно, як не зробив би я.

— Не перебільшуйте.

— А ви слухайте, коли старші кажуть! — Захарченко знову тупнув, проте легше. — Дійсний таємний радник Урусов не має жодних сумнівів, що його доця скоїла ті жахливі вбивства. Єдиний спосіб відбілити її — поставити в один ряд із жертвами. Полінку, як відомо, закатрупили тим самим способом, який вона практикувала. Лишилося покарати вас. Молодого поліцейського, котрий нібито розкрив злочин і виставив родовиту петербурзьку князівну патологічною вбивцею-маніячкою.

— Колишнього поліцейського. Ми з вами в одному статусі.

— Але в різному становищі, — нагадав старий сищик. — Я можу вільно ходити Києвом, ви годуєте блощиць у найбруднішій нічліжці Ями. І шукають вас за наказом навіть не нашого обер-поліцмейстера. Урусов не довіряє.

— Чекайте! — Платон відмахнувся, мов від набридливої мухи, вже зовсім освоївшись у присутності легенди розшуку. — Високий чин із Петербурга не має довіри до високого чина з губернії, якого звідти, зі столиці, і призначають?

— Охо-хо, синку... — Захарченко зсунув візницьку шапку на потилицю, від чого став виглядати кумедно і вже не нагадував запорожця. — На нашій, поліцейській справі ви знаєтесь дуже добре. Стежив за вашими успіхами. Навіть краще, ніж я замолоду, їй-богу. Тільки ж ви не політик.

— А ви — політик?

— Платоне Яковичу, справа Полінки Урусової — передусім політична. Донька таємного радника, наближеної до імператора особи, не може бути вбивцею. Тим більше такою огидною, з нахилами сумнозвісної Салтичихи[4] чи графині Баторі[5]. Хто вважає інакше й декларує це — кидає тінь на найкращих людей Російської імперії. Таємний радник Урусов — суть імперія, пане Чечель. Наближений до царя — отже, тінь падає на самого государя. Ви її кинули, ту тінь. Знаєте чому? Бо ви, Платоне Яковичу, прихований мазепинець. Зрадник. Навмисне здобули добру репутацію, аби підривати основи імперії. У цьому разі — довіру до царських владних інституцій. Не надто пишно говорю?

— Гм... пишнувато. — У роті в Чечеля враз пересохло.

— Підемо далі. Завважу — усе, що кажу, відчув колись на власній шкурі. Там, — Захарченко багатозначно кивнув угору, на брудну, давно не білену стелю, — довіряють своїм призначенцям. Проте особовому складу, тобто підлеглим, сіромахам, Петербург не вірить і вірити не буде. Не всі ми тут тримаємо дулі в кишені, але хтозна. Не заміниш тутешні кадри їхніми — петербурзькими, московськими, тамбовськими, астраханськими, псковськими — на сто відсотків. Завжди є місцеві. Лиш два роки, як знову взялися за мазепинців. Ого, скільки виявили. Тож Петербург завжди має на увазі: зрадників серед нашого брата вистачає.

— До чого...

— Цить! — Старий сищик вкотре легенько тупнув. — Самі питаєтеся, так слухайте. Вам, Платоне Яковичу, після розкриття тих огидних убивств багато хто симпатизував явно. Не лише тут, на колишній Ямській. Маю на увазі кримінальну поліцію, навіть звичайних городових. Оці вже видихнули, їх начальство припинило дерти, щойно ви зловили панночку. Та, бачте, справу проти вас повернули. Уже не можна відкрито симпатизувати вам і вашим талантам. Урусов там у себе в Петербурзі підозрює: наказ шукати вас місцеві поліцейські саботуватимуть. Не всі, та менше з тим. Тож на пошуки спеціально відрядили гончаків зі столиці. Вони мисливці вправні, тільки ж Києва не знають: і міста, і звичаїв наших. Тому й не дісталися поки сюди, в Яму.

— Той самий нью-анс?

— Еге. Пощастило, пане Чечель, що столиця підозрює в наших губерніях зраду. Така ось, бачте, політика. Ну досить, до справ.

— Ви знайшли мене, щоб попередити?

— Охо-хо... — Захарченко стягнув шапку з голови, оголивши стрижене коротко, під глечик, волосся. — Мерсі за гарну думку про мене. Тільки ж за інших обставин, синку, я б не рипався. Вас шукають за прямою вказівкою з Петербурга як убивцю доньки таємного радника. Знайдуть — передадуть охоронному відділенню, пришиють політику, тероризм, нігілізм, державну зраду. Воно мені чи комусь іще треба — вважатися вашим спільником? Звільніть від того, Христа заради. Тут інший нью-анс. Маю доручення.

— До мене? — Платон тицьнув себе пальцем у груди.

— Від дуже важливої особи. Мене попросили приватно залагодити одну делікатну, родинну справу. Або знайти того, хто впорається з тим швидко й добре. Тому згадав про вас і про ваше невеселе становище.

— До чого тут моє становище?

— Нью-анс! — Старий сищик підморгнув. — Ваше становище не дозволить вам відмовитися. Навіть часу на роздуми не дасть. Пристати на мою пропозицію — ваш єдиний шанс без перешкод вибратися з Києва й на певний час навіть отримати захист. А до нього ще й трошки більше грошей, ніж двадцять шість рублів.

— Іване Макаровичу, ви хитрий лис. На тому завжди стояли, вас таким знають. — Платон відчував пастку, та не міг пояснити природу чуйки. — Знаменитий київський агент-пошуковець відмовляється від заробітку. Більше того — готовий передати справу людині, над якою висить дамоклів меч і яка може не довести діло до фіналу. Чого я не розумію?

— Обставин справи. Вони надто специфічні. Чоловік, той самий мій давній знайомий, сказав прямо: Макаровичу, боюся, ви дасте відкоша. Але, каже, дуже прошу про допомогу. Отже, він розуміє, у що мене втягує. Свідомий того, що в своєму становищі я, найімовірніше, відмовлюся, бо воно мені на старості літ не треба. А у вас, Платоне Яковичу, нема іншого виходу, окрім як запрягтися в це та довести до кінця.

— Шантажуєте? Користуєтесь нагодою, штовхаєте туди, куди особа при здоровому глузді не пхатиме носа?

— Виглядає справді так. — Захарченко розправив шапку, глянув на неї, мовби зараз її вигляд мав найбільше значення, по тому діловито вдягнув знову. — Аби не одна дрібничка. Ви, Чечелю, у своїй справі найкращий із тих, про кого я чув і кого знаю. Досить юний, не обтяжений життєвим досвідом, тож не надміру розважливі в діях та рішеннях. Я хочу відмовитися і водночас допомогти приятелю. Тож рекомендую йому вас — а ви не відмовитеся лізти в той гадючник. Або туди, або в тюрму за вигаданими звинуваченнями. Нічого не доведете, на пальцях же вам пояснив. Поїхали, синку, вивезу звідси.

Відставний поліцейський виглядав так, мовби легким порухом вирішив справу свого життя.

Зняв зі цвяха чорне пальто, простягнув Платонові.