Вигнанець і чорна вдова

Розділ 27 Син учительки музики

Київ, з Чорного яру — на Поділ і назад

е чотири нестерпні дні.

Поки Чечель сидів у комірчині майже безвилазно, у свої права вступив квітень. Дощі вщухнули разом, ніби висохли. Повітря нарешті потягнуло справжньою весною навіть тут, у нетрях, змінивши, здавалося, не лише місцевих волоцюг, а й бродячих собак — пожвавилися, перестали кидатися на перехожих, частіше шукали, під яким би хвостом понюхати.

Перші квітневі дні вплинули й на вимушене Платонове ув’язнення. Горілка як спосіб убивання часу обридла остаточно. Вибити клин можна було тільки клином — і Чечель погодився на жіноче товариство. З умовою: треба досвідчену, аби більше мовчала. Тож дві ночі провів у товаристві молодиці років під тридцять, яка справді не обтяжувала собою. Більшу частину часу читала романи в м’яких обкладинках, лузгала насіння чи вишивала гладдю. Не здивувалася й навряд чи образилася, що Платон за весь час зацікавився нею хіба двічі. Не нав’язувала себе, і Чечель навіть заговорював до подруги сам, читаючи вголос деякі газетні сторінки.

Ранком третього дня вона, нічого не пояснивши, зібрала нехитрі пожитки, кивнула на прощання й забралася. За той час Платон не випив ані краплі і трохи розгубився від раптової потреби знову чимось заповнювати порожнечу. Але надвечір, як завжди без попередження, виринув Апаш.

Був на диво стриманим.

Замість звичних теревенів поклав на стіл великий конверт, запечатаний нерівною сургучною плямою.

Зламаною.

— Сажотрус більше нічого не взяв, — мовив ватажок коротко. — Нічого в сейфі більше не було.

— Бачу, ти глянув.

— Не без того. Апаш тобі скаже, а ти забудь. Сам собі Апаш такого навіть думати не дозволяє. Та віриш: чи не вперше Апаш шкодує, що не фараон, прокурор чи суддя. Тут вирок, Плато. Для пана Садовського вирок. Для Марії — помилування й мільйонний спадок. Тебе вона не забуде. Зробить, аби той, хто треба, знав: це ти, Платон Чечель, розкопав і приніс у зубах.

— Я сейф Дворянського банку зламав, аби це добути?

— Читай.

Апаш розвалився на стільці.

Чечель розгорнув конверт, витрусив невеличкий стосик паперів.

Перебрав. Почав читати.

І зрозумів: дива трапляються.

Ще й завірені нотарем з бездоганною репутацією.

Коли Варварі, середульшій доньці Альфреда фон Шлессера, виповнилося чотири роки, баронова дружина, тоді ще жива і в доброму здоров’ї, придумала для дівчинки уроки музики.

Альфред, якому щойно виповнилося тридцять, активно вчився керувати родинним ділом другого покоління. З дружиною не сперечався, почасти через брак на те часу, почасти — бо не бачив причини. За старшого, Василя, вже взялися вчителі німецької, французької, математики й природничих наук. Барон отримав домашню освіту й хотів того самого своїм дітям. Вважав, музика — саме те, чим захопиться чотирирічна дівчинка.

Так у замку з’явився рояль.

Разом із ним — молода вчителька Олеся Роздольська, зі шляхетної, та вже занепалої родини. Працювала лише в знаних домах, мала перфектні рекомендації. Маленька Варя була від учительки в захваті, баронеса теж була задоволена. Само собою, їй запропонували місце в замку, у тому крилі на першому поверсі, де тепер мешкав Нікола Садовський.

Її син.

Від Альфреда фон Шлессера.

— Отак і їдь законним дружинам на води, — гмикнув Чечель.

— Спадкоємець. — Апаш хруснув пальцями. — Байстрюк, але спадкоємець. Сам бачиш: за згодою з бароном зробила такі папери, які підтверджують рідну кров.

— Вчителька музики згрішила й забралася геть, вигадавши собі недугу. — Платон укотре пробіг очима написане. — Баронеса сумувала, мала Варя навіть плакала. Та всі погодилися: хворій треба лікуватися, їй не місце поруч із дитиною. Тут не пишеться, чи займалася Варвара Альфредівна музикою далі.

— Ти, дорогенький, цього вже ніколи не дізнаєшся.

Ольга Роздольська швидко зійшлася із залізничним інженером Самсоном Садовським. Пара так само швидко повінчалася, і в написаному Ольгою власноруч листі до Альфреда не було сказано, чи помітив хтось заскоре народження хлопчика, якого хрестили Ніколою. Фон Шлессер не знав про це, а його родина тим більше не мала поняття про адюльтер та наслідки. Барон обіцяв Ользі грошову підтримку, на що вона сказала: впорається сама, жити Альфредові не заважатиме, адже не лише він винен у тому, що сталося.

Усі жили, як жили.

Поки не прийшло горе.

Коли Ніколі виповнилося тринадцять, той, кого називали його батьком, потрапив під поїзд. Ользі, якій показали в морзі тіло, ураз відібрало мову. Згодом заговорила, але відтоді сильно тягнула слова, почала спілкуватися записками й листами. Далі більше: хвороба, придумана нею, аби піти з замку, стала реальністю. Хвора вдова з підлітком на руках швидко втрачала кошти для існування.

Тоді переступила через себе й озвалася до Альфреда.

Вони зустрілися потайки, аби раз і назавжди вирішити долю Ніколи. Барон визнав сина, що затвердив нотаріус. Іншим документом фон Шлессер зобов’язався дати хлопцеві належну освіту. Фактично справжній батько оплатив йому навчання за вищим розрядом. Істина відкрилася Ніколі в день повноліття. Ользі лишилося недовго, хоч барон сам взявся потай допомагати з лікуванням. Хвороба перемогла гроші, і Ольга Садовська, у дівоцтві — Роздольська, померла десять років тому.

А Ніколу Садовського прийняли в родину.

— Він не довіряв своїм дітям, я це знаю. На власні очі бачив, на власні вуха чув. — Чечель відсунув від себе стосик. — Такий дотепний жарт природи. Рідні... тьху, законні нащадки висушували родове дерево. Занепад дому, так би мовити. Деградація. Незаконний, байстрюк, усе рятував. Але претендувати на спадок не міг.

— Апаш погано знається на такій писанині. — Ватажок бандитів кивнув на здобич. — Ось ти кажеш: усе, що управитель ховав від людських очей, робить його законним претендентом на спадок.

— За умови, що інших нема, — уточнив Чечель. — Тут купа роботи для юристів. Великий шматок на кону, переможець матиме багато. А при вдалому розкладі — все. Думаю, Ніколі набридло жити в кімнаті під великими сходами замку, на який має повне право. Баронеса помирає, татко одружується вдруге. Садовський чує, що плетуть про Марію. Так потроху визріває план. Три трупи, один убивця. Вірніше — одна. Четверо спадкоємців-конкурентів виведено з гри. Це мотив, який ми так довго шукали. Тепер між Садовським і мільйонами тільки Марко.

Апаш потер перенісся.

— Баламута треба отруїти чи примочити в інший спосіб. На Марію зараз не повісиш.

— А тут молодший брат сам усе придумав за Ніколу, — сказав Чечель. — Якби інакший спосіб життя, уже лежав би трупом. Чи навпаки, ускладнив би байстрюкові задум. Тільки ж він — революція. Ти, Апашу, витягнув мене, вигадавши історію про терористів, у яку легко повірити. Так само легко повірити, що Марка колись застрелить хтось із анархістської зграї. Що вони там не поділять — нікого не хвилюватиме. Попередити цього грішного янгола — значить урятувати.

— Його?

— І Марію, — нагадав Платон. — Якщо Марко дізнається оцю правду, — він постукав пальцем по конверту, — навряд чи щось для себе змінить. Але життя своє врятує. І, що важливіше, поламає Садовському плани.

— Чому байстрюк досі його не вбив?

— Вичікує. Мудро робить, між іншим. Тільки я вже чекати не можу.

Платон підвівся, зняв із цвяха піддівку.

— Куди намилився?

— Здурів тут з нудьги. Горілка твоя, баби, пики запухлі по дворах. Світу білого не бачу. Цю крапку мушу поставити сам.

— Босяки далі нюшать за революцією. Апаш скаже — приведуть.

— Дозволь мені нарешті самому діяти. Правда, Апашу, засидівся я. Відклич уже босяків від Марка. Так само, певне, знудилися.

— Апаш розуміє. — Бандит теж підвівся. — Хряй, дорогенький. Дій, як відчуваєш. Марію мені витягни, — нагадав. — Озирайся частіше. Не попадися, втікачу.

Візника не брав, хоч бандитський ватажок від щедрот тицьнув п’ять рублів.

Перевалило за полудень. Гуляв зовсім весняний, теплий вітерець, а щойно Платон вибрався з нетрів, дихати взагалі стало відчутно легше. Розстебнув піддівку, розправив плечі, рушив упевнено. Так, мовби й не треба озиратися на кожного городового. Вибрався на Глибочицьку, яка вивела на Поділ. Дістався без пригод, хоч попервах усе ж сторожко крутив головою. Але радше через те, що за багато днів у замкненому просторі відвик отак вільно рухатися містом, серед людей.

Шукаючи будинок із нумерами, де оселився молодший баронет, Платон трохи поблукав. Житло старших брата й сестри знайшов швидше, бо мав від них картки. До того ж їхні апартаменти були досить прикметними. Марко ж вибрав собі барліг у дворах кварталу, де селилися переважно не надто заможні євреї. Допомогла прикмета — поштове відділення неподалік.

Цю прикмету підкинув свого часу Садовський.

Умовою для Марка була можливість за потреби швидко знайти його, відбивши телеграму.

Брама в потрібному дворі виявилася прочиненою. Місцевий двірник, з вигляду миршавий, з ріденькою, мов у старого цапа, борідкою, у важких чоботях і брудному фартуху, саме крутив у руках замок. Піддівка виказувала в Чечелі свого, тож двірник одразу поскаржився:

— А бач, служивий! Знову якісь босяки поламали! Де я новий знайду?! Ти, служивий, не слюсар, бува?

— Я навіть не служивий.

— Для мене ви всі служиві, — сумно протягнув двірник. — Нема на них управи.

— На кого?

— Та на всіх, — відмахнувся той. — От і по тобі, служивий, не скажеш, що так просто управу знайти.

— Кажеш, на всіх... — Чечель легко підхопив хвилю двірника. — Значить, ти всіх тут знаєш...

— Треба когось? — дзенькнули ледь відчутні підозрілі нотки.

— Десь тут у тебе на хазяйстві живе Марко. Такий собі патлатий...

— Панич, — упевнено кивнув двірник, тепер підозрілим став і погляд, він навіть ступив на крок назад. — Ти до нього чи, мо’, з ним?

— Різниця є хіба?

— До нього, значить. — Двірник заговорив упевненіше, підозра зникла. — Я його дружків-баламутів за версту носом чую. — Ніздрями втягнув повітря, сплюнув під ноги. — То вони замки мені ламають.

— Ти ж казав — босяки.

— Баламути — вони такі самі босяки, як не гірше. — Двірник розтер плювок носаком чобота. — Інших би давно за вухо й на сонечко, сушити. Цей як оселився, до мене Карпович, урядник наш, спеціально прийшов. Гляди, каже, Сазонов. Дізнаєшся, що хлопчисько той якусь крамолу вигадючує, побачиш біля нього підозрілих — мені кажи й більше нікому. То, каже, панський синок, самого фона барона Шлоссера чи як там його...

— Шлессера.

— Во-во! — пожвавився двірник. — Баронський синок, тільки з глузду з’їхав. Удома не сиділося. Злигався з різними баламутами, фамілію ганьбить. Тільки ж не посадиш на цугундер, каже, баронського синка, у якого родичі, каже, в міській думі. Наглядати за Марком велів, але не більше.

— Нянькою тебе урядник призначив, — підіграв Чечель.

— Ще й копійчину підкидають, — похвалився двірник. — Раз на місяць Карпович особисто передає, у конверті. Не віриш?

— Вірю.

— Все одно! Зирь!

На куті пожмаканого конверта, який він витягнув із кишені штанів, Платон побачив відтиск герба фон Шлессерів — він був усюди в замку. Значить, майнуло, платять двірникові з київської контори.

Садовський дбає.

— Нічого, жить можна.

— Я тут думаю натякнути уряднику, аби трошки докинули за рило.

— Рило?

— Рило. — Двірник обвів пальцем своє обличчя. — Воно в мене, служивий, не казенне. А панич Марко моду взяв: чуть що — в рило мене.

— Панські замашки, — погодився Чечель, якому вже набрид говіркий Сазонов. — І дозволяють йому?

— Хто? Е-е-е, в кого ж така цяця дозволу спита! Ось допіру...

Платон витягнув із кишені рубль, зупинивши словесний потічок.

— Так у себе панич Марко?

— Та пішов він!

— Зрозумів уже. Піде, куди пошлють. Удома чи ні, питаю.

— Кажу ж — пішов він! Тобто вони пішли, обоє. Вдвох.

Чечель ледь стримав лайку. Тим часом двірник делікатним, але впевненим жестом висмикнув рубль із його руки.

— Із ким? Брюнет, із вусами, щоки рум’яні?

— Ага, брунет, — закивав двірник. — Вуса підкручені, отак. — Він показав на собі. — Бачив я його тут кілька разів раніше. Хтось із його панської фамілії, мабуть.

Навіть не знаєш, чорте бородатий, як угадав.

— Давно вони пішли?

— Так щойно перед тобою. Розминулися.

— Зараза! — Платон не стримався. — Куди... Хоча... — Він у відчаї махнув рукою. — Ти навряд знаєш.

— Пан вусатий на машині приїхав, — додав навіщось Сазонов.

— Уже не має значення. — Чечель спересердя й собі сплюнув.

Зиркнув на двірника.

Затер плювок.

Розвернувся.

Хоч сам не знав тепер, куди бігти й де скоро шукати тіло Марка фон Шлессера.

— Е, служивий. Ти там скажи фамілії — рило в мене не казенне.

— Йди ти зі своїм рилом, — буркнув Чечель.

— Не винен я, що баламута вдома не було! Я йому, значить, телеграму, а він мені — в рило!

Мовби хто рвучко повід натягнув.

— Телеграму?

Чечель крутнувся на п’ятах, знову дивився на двірника.

— Поштар наш, он там, із пошти, телеграми баламуту носить. Як не застає, мені тицяє. Та навіть коли той удома, усе одно часто через мене дає. Кажу ж, допіру дістав від Марка в рило, бо, бач, пізно телеграму вручив. — Сазонов знову сплюнув, уже не розтирав.

Поки той говорив, у Платоні повністю, до найменшої клітини, відродився поліцейський.

Дав собі волю.

Ступив до двірника впритул, згріб обома руками за комір.

Труснув.

Поламаний замок випав із руки.

Очі Сазонова блиснули переляком — теж поліцейського відчув.

— Служивий, служивий...

— Про телеграму. Говори. Коли?

— Допіру... Ще в березні. Сніг тоді випав уночі, я ранком порався, — зачастив двірник. — Коли поштар телеграму несе. Гукай, каже, Марка. Батько в нього помер, родичі кличуть. Де б я його взяв, Марка того! Він же як подався кудись днем раніше, так і не приходив.

— Коли. Ти. Віддав. Паничу. Телеграму. — Платон карбував кожне слово.

— Як той з’явився! Днів три по тому! Хтозна, де вештався, не мій інтерес! Я до нього зі співчуттями, як положено, по-християнськи. Свічку, кажу, за впокій душі раба Божого в Покровській церкві... А воно, щеня, мені за те в рило! Носа розквасив, юшку пустив! Куди ти лізеш, каже, мурло! Це я мурло? Та хай на себе...

Якби Чечель не тримав Сазонова — впав би: так земля під ногами гойднулася.

Щойно світ припинив хилитатися, розтиснув пальці.

Двірника для Платона більше не існувало.

Його розтовчений у день смерті барона фон Шлессера ніс перекреслив усі міркування Чечеля.

Хоча — не остаточно.

Радше вніс корективу в його висновки.

Нічого не змінилося, усе правильно.

За винятком одного.

У ніч, коли за п’ятдесят верст від Києва отруїли Альфреда фон Шлессера, його молодший син, занепалий янгол Марко, не ночував у себе в нумері.

Він не міг отримати телеграму, яку відбив зі свого кабінету в замку управитель Нікола Садовський.

Він не міг знати про батькову смерть.

Проте звідкілясь дізнався.

І прибув до родового гнізда саме тоді, коли викликали.

Назад на Лук’янівку Платон мчав на візнику.

Не торгувався. Показав рубль, пообіцяв накинути, якщо доставить просто під «Яр». Візник побурчав трохи, набиваючи ціну за те, що завезе в самі нетрі. Але слова дотримав, направив коня чорноярськими вуличками.

Доки не зупинив поліцейський кордон.

Першою думкою Платона була — його ловлять.

Та потім почув попереду луну від пострілів. Зрозумів: стривоженим городовим нема діла ані до нього, ані до інших місцевих роззяв, котрі скупчилися в очікуванні видовища. Стріляли з того боку, куди Чечель направлявся, і його охопили погані передчуття.

Візник тим часом вимагав обіцяної плати, бажаючи швидше забратися далі від небезпечної пригоди. Страх у ньому переважив природну цікавість. Тицьнувши замість рубля два, Платон показав третій:

— Чекай — матимеш.

Жадібність виявилася сильніша за страх — візник закивав.

Чечель ковзнув із коляски, пробрався крізь натовп, югнув у найближчу тісну вуличку. Він ще по службі навідувався до Чорного яру, тому не блукав. А знайшовши тут прихисток, встиг детальніше вивчити ходи-виходи. Тому коротким шляхом, через двори, гайнув до трактиру.

Поки йшов, постріли вщухнули.

Зайшовши з тильного боку, Чечель обережно визирнув. Зі свого місця міг бачити вулицю перед трактиром, але вхід до «Яру» був поза полем його зору. На вулиці вже метушилися озброєні поліцейські, переговорювалися агенти в цивільному. На землю вкладали рядком тіла вбитих, розгледіти жодного Чечелю не випадало.

Раптом гармидер вщухнув.

Служаки витягнулися.

Платон побачив начальника поліції — Голубович мав вигляд людини, котра виконала обов’язок до кінця.

За ним четверо городових винесли чергове мертве тіло: тягнули широкий плащ за чотири кінці.

Агент у цивільному гордо тримав циліндр, навіщось витираючи з нього пил і бруд.

Голубович розвернувся, ставши лицем до Платона.

Встиг побачити, не встиг — уже не важливо.

Чечель позадкував.

Знову пірнув у двори й провулки, повертаючись туди, де чекав візник.