Вигнанець і чорна вдова

Розділ 13 Занепалий янгол

годи, укладеної в обідній залі, дотрималися всі.

Платонові навіть не довелося принизливо ховатися й сидіти в щілині тихою мишею. Його просто зачинили в помешканні на першому поверсі, обладнаному для повного комфорту шановних гостей. Тут було все, зокрема ванна і ватерклозет, а карафка з коньяком допомогла пересидіти візит поліції.

Чечель лишився задоволений собою. Розвивалося так, як він передбачив. Судячи з того, що ніхто не турбував, Нікола зміг поставити все так, аби поліцейські не потикалися туди, куди їм не дозволили. Поза сумнівом, додалися особливі обставини: смерть однієї з найвідоміших та найвпливовіших постатей губернії. До всього присутність депутата міської Думи суттєво обмежувала поле дій поліцейського слідства. Тож години за чотири, ще до обіду, слуги закону залишили маєток — Платон мав змогу бачити від’їзд кавалькади крізь вікно нового пристановища, відсунувши краєчок портьєри.

Він ще проводжав небажаних для себе гостей довгим поглядом, як за спиною крекнув ключ — відчиняли двері.

— Ну? — запитав, не повертаючись.

— Проковтнули, — мовив Садовський. — Здається, вони перелякані більше, ніж треба. Я втомився слухати співчуття. Таке враження, ніби поліція тільки на те примчала, аби їх висловити.

Чечель повернувся. Нікола здавався впевненішим, ніж зранку. Йому вдалося взяти події під контроль, тож неприховано пишався собою. Зачепивши оком на третину порожній графин, ступив до столика, налив повну чарку, перехилив, сказав на видиху:

— Якби хазяїна знайшли з ножем у спині, а родина наполягала на самогубстві, поліція охоче прийняла б таке.

— Усе в руках родини, — погодився Платон. — Сьогодні так, слідству треба трошки потовктися на місці. Та щойно я знайду вбивцю, сім’я здатна передати його в руки правосуддя. Чи вирішити все в родинному колі, якщо бруду буде забагато.

— Ти сказав — убивцю. Отже, це чоловік, не жінка?

— Убивця — це той, хто вбив, — гмикнув Чечель. — Або та, котра вбила.

— Обіцяв поділитися першими міркуваннями.

— Ще не готовий, — збрехав Платон. — Марко мав прибути.

— Уже є. Аби бачив, як він тішився.

— Тішився?

— Комизився перед поліцією. Він же у нас неблагонадійний. Певний час був під наглядом, баронові чимало коштувало залагодити все. Менший фон Шлессер вважає себе недоторканним і, чесно кажучи, має на те всі підстави.

— Хай обережніше тепер. Уже нема кому заступитися.

— Марко того не розуміє. Поки що. Так чи інакше, поліції його особа не цікава. Він не підозрюваний, навіть не свідок.

— Мене він теж не цікавить у жодній з цих іпостасей, Ніколо. Але знайомства не уникнути.

— Навряд чи воно вийде приємним.

— А хіба його брат і сестра — приємні люди?

Садовський мудро промовчав.

Молодший син покійного Альфреда фон Шлессера сидів в обідній залі.

Ніколи не бачивши Марка навіть на фото, Платон чомусь уявляв його саме таким. Аристократичну породу не приховував навіть виклично розхристаний, босяцький вигляд. Молодий чоловік був струнким, пропорційно складеним, міцним та гнучким. На довколишній світ він дивився крізь круглі окуляри, які лежали на переніссі правильного, мовби вирізаного різцем скульптора носі. Довге пряме світле волосся обрамляло голову й давно не знало мила — але масність не робила Марка фон Шлессера огидним. Навпаки, підкреслювала бунтарський дух красеня, що додавало йому невловимого й погано зрозумілого шарму.

Юні панночки й зрілі самотні пані стали часто подобати занепалих янголів.

Данина часу.

Попри те що в залі топили, Марко не зняв шарф, обгорнутий навколо шиї. Чорне пальто кинув на спинку стільця, який осідлав, лишившись у піджаку й червоній сорочці з круглим коміром. В очі Чечелю кинулися брудні чоботи, у які новий знайомий заправив холоші штанів у сіру смужку. Зараз він здавався не молодшим сином мільйонера, який має право на частину батьківського спадку, а різночинцем, котрий перебивається випадковими заробітками чи живе на утриманні в жалісної багатої вдови, що нудьгує.

Крім Марка в залі зібралася вся родина — без Марії.

Базиль, уже при повному параді, не втілював скорботи. Навпаки, жваво походжав з келихом у руці, а на столі височіла на дві третини спорожнена пляшка коньяку. Поруч стояла кришталева вазочка з чорним кав’яром, з гірки стирчала чайна ложечка. Судячи з темних плям на скатертині, старший брат встиг кілька разів прикластися, але рука тремтіла. Варвара зайняла місце в кутку біля каміна, курила, і попільничка біля неї була повна недопалків.

Уздрівши Платона, молодший фон Шлессер стрепенувся, очі азартно блиснули:

— О! Це той фараон[22], якого виписав татусь для захисту матусі! — Вказівний палець із брудним нігтем націлився на Чечеля. — А ще він жив у моїй дитячій кімнаті! Казка про трьох ведмедів, хе-хе!

— Честь маю, — стримано кивнув Платон, готовий до подібного прийому. — Чечель Платон Якович. Поліцейський слідчий у відставці.

— Мої лахи теж знайшли підходящий вішак! — реготнув Марко.

— Тримай себе в руках, — кинула Варвара. — Пан Чечель — стороння людина. Поверхом вище лежить твій мертвий батько. Вияви хоч трошки поваги.

— А ти, сестричко, можеш виявити трошки поваги до всіх нас, у тому числі стороннього фараона? — глипнув на неї Марко.

— Не розумію.

— Все ти розумієш. Васька хоч не придурюється. Не вдає, що йому сумно. Поводиться, як завжди. Природи не ховає.

— Я сумую. — Базиль допив чергову порцію. — Це від смутку. Від журби. У мене такий спосіб, я заливаю горе.

— Ой, ти й радість заливаєш! — відмахнувся Марко, знову глянувши на Платона. — За що ненавиджу буржуїв, так за брехню. Вдають із себе казна-що, бо того вимагають світські правила. Перед ким вдаєте? Кому брешете? А! — Він знову махнув рукою, поклав ногу на ногу. — Розумієте, пане фараоне, усі присутні тут радіють, що так звана матуся прикнокала батька. Крім мене. Ну, і ще хіба ось загального улюбленця Нікі.

Чечель нарешті обрав манеру поведінки. Обсмикнув піджак, поправив краватку, заговорив рівно:

— По-перше, справді не помітно вашого суму з приводу втрати батька, Марку Альфредовичу. По-друге, чому ви називаєте вашу мачуху вбивцею? По-третє, до чого тут якісь ведмеді?

Марко зросив язиком губи.

— Почну з третього, як дозволите. Казка є така. Про дівчинку, яка заблукала в лісі й знайшла ведмежу хатинку. Зайшла, поїла, попила, поспала. Потім ведмеді приходять і починають: хто їв з моєї тарілки, хто пив з моєї чашки, хто спав у моєму ліжку? Ви — дівчинка, я — ведмеді.

— Марку, пан Чечель зрозумів, який ти дотепний, — знову озвалася Варвара.

— Нічого, мосьпані, — кивнув Платон. — У вашого молодшого брата все гаразд із асоціаціями. Принаймні, казки в дитинстві слухав. Зрозуміло, прошу далі.

— А я зобов’язаний вам щось пояснювати? Взагалі, навіщо допит?

— Це не допит. Ви маєте досвід. Знаєте: допит у кабінеті, сам на сам. Або в камері для допитів.

— Саме тому мені не подобається такий тон!

— Марку, я тебе прошу, поговори з людиною, хай відчепиться. — Базиль знову налив собі з пляшки. — Ми всі тут. Зайвого пан Чечель собі не дозволить. У нас домовленість: він приватним чином залагодить сімейну справу. До речі, це позбавить тебе, дорогий брате, необхідності зайве спілкуватися з ненависними тобі фараонами.

— Якщо вже старший братик просить... — Марко натягнув блазнівську посмішку. — Гаразд, мачуха. Мені вже встигли розказати історію про анонімне попередження. Хтось щось знав. А я не бачу іншого кандидата. Марія, скорботна вдова, законна претендентка на більшу частину всього, що мав батько.

— Ви ж не часто буваєте вдома, Марку Альфредовичу?

Молодик знову облизав губи.

— Я не хочу мати з усім цим нічого спільного. Досить того, що я — син експлуататора і рідний брат царського вірнопідданого. Давно порвав із родиною. Мені тут усе чуже. Бути тут сьогодні — той світський обов’язок, який я змушений собі дозволити. Після похорону мене тут не побачать. До чого запитали?

— До того, щоб почути: раніше ви не були тут частим гостем.

— Я пояснив чому.

— Пояснили. Але незрозуміло, чому і за що ви так ненавидите свою мачуху, батькову дружину. Ви ж майже не зустрічалися, наскільки я знаю.

Тишу, що запала після Платонових слів, порушив хіба глухий утробний звук — це Базиль зробив завеликий ковток.

— Вона продажна дівка. — Марко говорив без жодних емоцій. — Є нещасні жінки, яких тяжка доля штовхає на панель і змушує поміняти паспорт на жовтий білет[23]. А є готові продати себе раз і назавжди. Хапнути багатства одразу й багато. Нічого для того не роблячи, крім того, що баби зазвичай роблять у ліжку...

— Марку, припини нарешті! — Варвара не витримала, зірвалася на крик, змусивши Базиля здригнутися. — Ти кращий, ніж хочеш здаватися! Твої марксисти задурили тобі голову! Платоне Яковичу, вибачте, нам соромно за нього!

— Мені не соромно! — каркнув Базиль. — Нема чого соромитися правди!

Садовський, який весь час мовчав і, як помітив Чечель, ледве стримувався, виступив наперед, гучно ляснув у долоні:

— Пані та панове, даруйте, що втручаюся. Та все ж закликаю всіх тримати себе в руках і рамках, відповідних до вашого становища.

— А я не заручник становищ! — Марко прудко звівся на рівні, відкинув з лоба пасмо волосся, випнув груди. — Питаєте, пане фараоне, чому я не сумую? Бо й не радію! Мені байдуже, зрозумійте нарешті своїми головами! Мені давно нічого не треба було від батька-глитая! Щодня сотні людей помирають у злиднях! Я ж маю кроїти скорботну пику через те, що хтось прискорив кінець багатія! Мені не потрібні його гроші, чуєте? Я готовий офіційно відмовитись від спадку! Тим більше гряде велика революція! Ми зазнали поразки два роки тому, але поразка гуртує, додає знань та сил!

— Мітингу тут бракувало... — У голосі Базиля чулася неприхована злість, він мовби протверезів в один момент. — Якби це не вдарило по репутації родини, я перший здав би тебе жандармам, Марку! Ви в своїх гуртках колись дограєтеся!

— Дограєтеся швидше ви, зажрані буржуйські свині!

Марко збирався продовжувати, уже відрив рота — і враз замовк.

Уклякла на своїх місцях решта присутніх.

Навіть Нікола завмер.

Жоден із чотирьох не чекав побачити в Платоновій руці револьвер.

Чечель вихопив його імпульсивно, не знаючи, що збирається робити далі. За інших обставин він, не вагаючись, пальнув би в повітря. Але тут і тепер постріл міг загострити й без того доведену до критичної межі ситуацію. Подумки порахувавши в повній лункій тиші до десяти, Платон опустив руку.

— Не вибачаюся. Справді хотів налякати. І не перепрошую за різкість. Я опинився у вашому гадючнику проти своєї волі. Піти звідси теж не можу через обставини, до яких жодному з вас нема діла. Якщо ви просто зараз не припините, не розійдетеся по своїх кімнатах і не домовитесь зберігати хоча б видимість єдності й порядності, поки тіло покійного не ляже в землю, бруд вихлюпне через край. Моїх скромних зусиль не стане, аби залагодити ваші труднощі. А саме цього прагне кожен із вас: вирішити справу тихо, без зайвих свідків. Щодо вас, — він зиркнув на Марка, — то насмілюсь нагадати: весь цей час ви, бунтар-революціонер, жили за рахунок коштів, призначених покійним батьком на ваше утримання.

— Я не просив, — огризнувся Марко.

— Але й не відмовилися, — парирував Платон. — Тож краще помовчати про свої прогресивні погляди особі, якій щомісячно призначені виплати. І яку, схоже, політична поліція терпить завдяки впливу батька-мільйонера. Тепер, підозрюю, рідний брат вас не захистить. Від спадщини можете відмовитися, про це охоче напишуть газети. Дах над головою зі своїми мінімальними потребами, припускаю, знайдете. Проте ви не аж такий дурень, щоб дозволити заарештувати себе й з доброї волі піти на каторгу. З огляду на все сказане закликаю поводитися скромніше.

— Послав Бог фараона...

Марко сплюнув під ноги, знову труснув довгим волоссям, скинув усіх сповненим презирства й зневаги поглядом і залишив залу.

Хряснув дверима.

Укотре запала тиша.

І, як завжди, порушив її Базиль — брязнув горлечком пляшки об край чарки, наливаючи.

— За всіма правилами дізнання я мав би запитати кожного з вас окремо, хто де був минулої ночі, — заговорив Платон, ховаючи револьвер у кишеню піджака. — Для мене ви, Василю Альфредовичу і Варваро Альфредівно, на одному щаблі з Марією Данилівною. Не питатиму, бо відповідь кожного знаю наперед: спали в себе в кімнатах. Вдова сказала те саме. Натомість пропоную укласти тут і тепер нову угоду...

— Ми забагато домовляємося з вами, пане Чечель, — кинув Базиль.

— І ця пропозиція — не остання. Нехай причетний до смерті барона, якщо він тут, скаже мені про це сам на сам.

— Провокація. — Баронет випив, підчепив ложечкою порцію кав’яру, кілька ікринок упало на скатертину. — Коли вже ми так цінуємо угоди, слухайте мою. Сподіваюся, Варвара підтримає. Ви доводите, що Марія — вбивця. Зі свого боку, ми, члени родини, обіцяємо пожаліти її, залишити все в цих стінах. За це вона відмовиться від усіх прав та претензій, забереться туди, звідки прийшла, і з тим, у чому прийшла. Зі свого боку докладу всіх зусиль, яких лиш може докласти депутат Думи, аби про смерть фон Шлессера швидко забули — надалі вшановуючи його пам’ять. Нікола Самсонович далі вестиме діло, не дасть йому занепасти. У нього все дуже добре виходить, родина йому довіряє. Ви дістанете винагороду. І по тому попросимо вас теж забратися чимдалі, назавжди забувши, що чули й бачили тут. Варваро?

Вона тричі плеснула в долоні.

— Васильку, не гнівайся, але це чи не перші мудрі й тверезі думки, почуті мною від тебе протягом дуже-дуже тривалого часу. Чесно кажучи, навіть не сподівалася на прояв аж такої розважливості. Пане Чечель, погоджуйтесь. Кращого не варто бажати.

Платон глянув на Садовського.

Управитель не сказав нічого — вийшов слідом за Марком.