Вигнанець і чорна вдова

Розділ 3 Нікола-воїн

Київ, Царська площа, готель «Європа», люкс

ерший поверх повністю займав хол.

Ступивши всередину, Платон завмер на порозі. Під час поліцейської служби бував тут не раз і не два, тому встиг звикнути до темних тонів — спеціально дібрана фарба вкупі з освітленням надавала найкращому київському готелю належної величі. Але саме вона й зупинила Чечеля: забрьохані чоботи не дозволяли йти далі. Десь усередині спрацювало: особі з житейського узбіччя, на яку він перетворився менш ніж за тиждень, у подібних пишних приміщеннях не місце. Навіть із чорного ходу радше пустять пічника, аніж такого сіромаху.

Припущення справдилося негайно.

Швейцар у форменому одязі рішуче заступив шлях. Поки Платон міркував, як скоро той зачне гукати городового, аби той припинив небажане вторгнення, хол навскоси швидко перетинав лакей, насуваючись на незваного візитера, мов бик на дражливу червону ганчірку. Вони наблизилися одночасно, і лакей навіть не завдав собі клопоту щось сказати — гидливо тицьнув у Чечеля тонким пальцем, кивнув швейцару, а той, теж мовчки, поклав широку важку долоню візитеру на плече.

— Помилився, чоловіче. Вихід там, — нарешті процідив лакей через губу.

— А ти, Савку, краще гляди. Темно тут у вас, світла мало.

Лакей сахнувся, мовби дістав ляпаса. Швейцар далі стискав плече порушника спокою. Чечель сам скинув її різким рухом, відчувши, як повертається втрачена через останні прикрі новини впевненість. Лакей ступив ближче, примружив очі, тихенько зойкнув.

— Платоне Яковичу! В такому вигляді... Я вибачаюсь... Винуватий... Усе добре, — це кинув швейцарові, той знизав плечима й повернувся на своє місце. — Слухайте, я правда...

— Годі квоктати, — мовив Чечель. — Проведи в люкс. На мене тут чекають.

Лакей хотів щось сказати, та враз почулися кроки — сходами спускалася гарно вдягнена пара. Солідний літній добродій у справному верблюжому пальті й високому циліндрі допоміг зійти молоденькій, дещо вульгарно, хай і розкішно вбраній дамі. Вона навіщось поправила капелюшок із широкими крисами, прикрила личко густою чорною вуалеткою, недоречно хіхікнула. Зайняті одне одним, вони не зважали ні на що довкола. Швейцар миттю кинувся відчиняти вхідні двері, чоловік пропустив супутницю, на виході, не дивлячись, механічно поклав щось у розкриту швейцарову долоню. Той, глипнувши й оцінивши, зігнувся мало не навпіл.

— Тут чутки пішли, Платоне Яковичу, — зачастив лакей. — Навіть не знаю... Ви ще в такому вигляді...

— Може, не знаєш, — кивнув Чечель. — А може, забув.

— Про що, вибачайте?

— Як два роки тому тебе закрили в холодну, бо ніхто більше не міг обчистити апартаменти купця першої гільдії Зворикіна, — процідив Платон. — У тебе в комірчині, Савку, знайшли його шкіряний гаманець. Порожній. Забув, хто тебе витягнув із тюрми?

— Аби не ви, Платоне Яковичу... — Лакей знову, за звичкою, ковтнув залишок фрази. — Я ж вам віддячив. Вірою-правдою.

— Бач, згадав, як і чому зробився моїм інформатором тут. — Чечель обвів рукою хол. — У розшуковій поліції вже не служу, чутки правильні ходять. Обов’язкам твоїм, добровільним, нагадаю, настав кінець. А так — усе без змін.

— Що саме, вибачаюся?

— Я — це я.

Ступивши два кроки назад, лакей обмацав Платона критичним поглядом.

— У такому вигляді...

— Щось, окрім одягу й місця служби, у мені помінялося?

— Аж ніяк.

— То проведи в люкс. Кажу ж, на мене давно чекають. Напевне вже нервують.

Лакей пожував губами, зиркнув на швейцара в кутку.

— У нас не один люкс, Платоне Яковичу.

— Знаю. — Насправді Чечель згадав про це лиш тепер, одразу зрозумівши, чому старий сищик не назвав уголос потрібного номеру. — Я підкажу, що робити. Вони всі зайняті?

— У нас ніколи нема вільних місць! — прозвучало так, ніби готель був власністю самого лакея і відсутність вільних місць була плодом його особистої діяльності.

— Чудово. У такому разі скоро й делікатно, як тільки можеш, поцікався, постоялець якого люксу чекає новин від пана Захарченка. Як дізнаєшся — проведеш мене туди.

Лакей нервово потер руки.

— Не маю права й бажання відмовити вам, Платоне Яковичу. Тільки мене теж зрозумійте... Ваші чоботи... Зволите зачекати в моїй комірчині? — Він показав на важку портьєру в глибині холу.

— Чого ж, — легко погодився Чечель. — Навіть краще.

Швейцар уже не дивився в їхній бік.

Портьєра закривала вхід до невеличкого приміщення, більшу частину якого займала отоманка з вигадливо вигнутими ніжками. Платон присів, потім, не стримавшись, приліг на неї, тримаючи, проте, ноги внизу. Хоч витер підошви старанно ще біля вхідних дверей, усе одно встиг напаскудити. Але навіть незручна лежача позиція раптом розслабила, Чечеля накрила хвиля втоми, раптом похилило на сон — пережите менш ніж годину тому давалося взнаки. Повіки опустилися самі по собі, і скільки часу так спливло, поки почув делікатне кахикання лакея Савки, — не зміг би сказати, навіть бажаючи того.

— Ну? — запитав, не розплющуючи очей.

— Так точно, Платоне Яковичу.

Повіки піднялися.

Лакей тупцяв на порозі, з сумом позираючи на брудні сліди від підошов.

— Звітуєш, мовби я на службі.

— Ну так звичка. Та й узагалі, я ж до вас із усією повагою, як до рідного...

— Не всіх рідних поважають. — Платон рвучко підвівся. — Кажи.

— На запитання ваше відгукнувся один пан. Нумер на другому поверсі, вікна виходять на площу.

— То гайда. — І, вже коли переступив поріг, трохи запізно, та мовив тепле: — Дякую, Савку.

— Не мені дякуйте. — Щось у голосі лакея непомітно змінилося.

— Не тобі?

Тонкий палець показав на стелю.

— Він є, Платоне Яковичу. Господь Бог. Хто б ще зробив так, аби нині ви на мене наткнулися? Інший би з вами інакше повівся. — Лакей ураз перейшов на шепіт. — Поліцію б гукнув.

Більше нічого не сказав — підморгнув змовницьки.

Мешканець номеру люкс, який відчинив двері, спершу видався Чечелю несправжнім.

Тобто не живою людиною, а малюнком із модного журналу, який дивним чином ожив, набувши плоті й крові. Платон побачив чоловіка віком під тридцять. Гладенько поголений, дбайливо підстрижені й напомаджені вуса завиті вгору. Тонкі аристократичні риси трошки вульгарно відтіняв здоровий рум’янець. Спортивний, підтягнутий брюнет зустрів Чечеля у бездоганній візитці[12], штанях у смужку, білій італійській сорочці з високим, майже до підборіддя, стоячим коміром, оздобленим, згідно з вимогами вечірнього вихідного вбрання, краваткою-метеликом.

Апартаменти зустріли теплом — гріло парове опалення.

— Де пан Захарченко?

— Добрий вечір.

— Добрий. Хоч ви не виглядаєте людиною, для якої це справді так. Отже, де пан Захарченко?

— Думаю, саме зараз дає якісь пояснення в поліції, — сказав Платон.

— Якісь? Чому в поліції?

— Мене звуть Платон Чечель.

Модний добродій підозріло глянув на простягнуту правицю. Потім, після коротких роздумів, коротко й міцно потиснув її. Скривився, зиркнувши на забризкане пальто й брудні чоботи гостя. Назвався:

— Нікола Садовський, до ваших послуг.

— Микола? — для чогось перепитав Чечель.

— Хрестили так, — мовив новий знайомий. — Проте в офіційних документах значуся Ніколою. Так нарекли батьки. Ім’я грецьке, у нас не аж так часто трапляється. Тим не менше пишеться, як звучить, — Ні-ко-ла. До речі, означає переможець.

— Або воїн, — підхопив Платон.

— Хіба?

— Отож. — Чечель неквапом почав розстібати пальто. — У міфології є Ніка, богиня перемоги. Але й воїтелька. Не знали?

— Не думав.

Нікола ступив набік, жестом запрошуючи гостя проходити до столу. Там уже стояв порцеляновий графин з коньяком, невеличка вазочка, повна чорного кав’яру, — з гірки стирчала маленька срібна ложечка. Поруч на срібній таці лежали скибки свіжого білого хліба, довершувала натюрморт ваза з червоними яблуками та гроном винограду.

Чечель стягнув пальто, трошки повагався, але все ж поклав його на бильце крісла. Намагаючись не думати про стан чобіт, ступив до столу, дочекався, поки господар наповнить чарки, торкнувся краю його посудини, вилив у себе вміст своєї одразу.

Закашлявся.

Мабуть, збоку це виглядало зовсім не естетично. Утім, додало останнього штриха до його зовнішнього вигляду, не відповідного статусу готелю, інтер’єру люкса та поставі пана Садовського. Той, своєю чергою, випив половину, наклав чорну гірку на хлібний кусник, прожував, повторив:

— Так чому Захарченко в поліції?

— Бо я напав на поліцейського, щоб прибути на цю зустріч. А Іван Макарович мене супроводжував і до останнього намагався уникнути інциденту.

— Йому щось загрожує?

— Що може загрожувати Іванові Захарченку? — розвів руками Платон. — Хочете знати перебіг його думок? Будь ласка. Усім, кому треба, відомо: один із найкращих київських сищиків після відставки виконує, скажімо так, приватні доручення особливого характеру. Отож особи, котрі йому довіряють, завжди хочуть зберегти інкогніто. І найменше прагнуть розголосу. Взагалі, що менше народу посвячено в їхні делікатні справи, то краще. І то дорожче платять панові Захарченку. Поки я правий?

— Абсолютно. Маю для нього саме таке доручення. Він не зрадів, дізнавшись суть. Але пообіцяв рекомендувати того, хто впорається не гірше. То це ви?

— Так виглядає. Якщо ви не проти.

— А той... інцидент?

— Я не завершив. — Від коньяку стало ще тепліше, Чечель неквапом розплутав шарф і тільки тепер додумався зняти кашкет. — Переживаю не найкращі часи, та мені все одно нині щастить. Стражі порядку, з якими довелося конфліктувати, виявилися з тієї меншості, яка не знає мене в обличчя. Прізвища свого я також не назвав. А досвідчений пан Захарченко навмисне промовчав про номер вашого люксу. Отже, — Платон з поважним виглядом заклав руки за спину, — поліцейський пристав отримає таку картину. Іван Макарович Захарченко, якого навіть обер-поліцмейстер не ризикне без дуже поважної причини зачепити пальцем, виконував чергове доручення певної впливової персони. За цією справою його випадково заскочили поліцейські під час облави в сумнівному місці. Проте поява відставного сищика в київських нетрях завжди матиме пояснення. Сьогоднішній інцидент — лише реакція на небажання пана Захарченка розкривати чужу приватність та, відповідно, свої особисті справи. Повторюся: прозвучи моє прізвище — йому було б непереливки. А так з ним погарикаються трохи, потім запропонують чарку-другу, як ось ви мені, та й піде собі.

Садовський знову взявся за графин, ураз вклякнув, поставив акуратно.

— Ваше прізвище... Чекайте-чекайте. Ну звісно, Платон Чечель! Свіжа кров київської розшукової поліції! Дивуюся, як після газетних публікацій про вас не пишуть отих дешевих оповідок, як про Ната Пінкертона чи Івана Путіліна[13]!

— Коли ми при тому, наш Іван Захарченко нічим не гірший за їхнього Путіліна, — не стримався Платон. — Він більш гідний кандидат на героя таких книжечок. Тільки ж Макарович — людина сувора, з досвідом. Який підказує: ліпше лишатися в тіні. Що менше про тебе чули, то краще для справи. Щодо свіжої крові — так її віднедавна хочуть пустити. Попереджаю, аби не виникло зайвих запитань. Мусите розуміти, кого Захарченко прислав замість себе. Від початку хочу бути чесним. Можете відмовитись.

— Я? — З Ніколи на коротку мить сповзла поважність. — Шановний, якби допомога в делікатній справі була потрібна персонально мені, я був би повним фофаном[14], коли б відмовився від ваших послуг! А особа, чиї інтереси представляю, тим більше ні на що не зважатиме. Слово честі, Захарченко виправдав усі сподівання: передав справу в надійні руки.

Господар знову заходився наливати.

— Змушений повторити: ставати моїм покровителем зараз небезпечно. Моєї крові хоче не київський обер-поліцмейстер. Навіть не київський генерал-губернатор. Я розгнівав Петербург.

— Дякую за попередження. — Нікола простягнув Платонові повну чарку. — Це свідчить тільки про потребу вивезти вас за межі Києва від гріха далі чимшвидше. У моєму розпорядженні авто, рушаємо хоч зараз.

Чечель узяв чарку.

Випити не встиг — у двері ввічливо постукали.

— Хто? — голосно запитав Садовський, не здивувавшись, ніби його розмову в найдорожчому готельному номері постійно хтось переривав.

— Пробачте, — промовив ззовні лакей. — Тут до вас пани з поліції.

Погляди Платона й Ніколи швидко схрестилися.

Чечелева рука здригнулася, коньяк з чарки хлюпнув через край, обливши несвіжу манжету.

— Не потребую поліції, — відповів Садовський.

— Прошу відчинити, — втрутився грубий голос.

Нікола вказав Платону на двері, що вели в спальню.

Сам, не випускаючи чарки, пішов до вхідних.

Платон поставив свою чарку, кішкою ковзнув у сховок, причинив двері — і раптом згадав: лишив на видноті пальто, шарф, кашкет, іще й наслідив на килимах. Впевненість у собі знову випарувалась. Укотре за вечір відчув себе загнаним звірятком, до всього — зовсім безпомічним, беззубим. Браунінг не при ньому, та все одно навряд застосував би зброю до поліції...

Потилиця стукнулася об тверді двері.

— Дозвольте зайти? — почулося з кімнати.

— Ваш візит саме зараз мені заважає, — відрізав Нікола. — Хіба якщо ви прийшли обшукувати. Коли так — чекаю пояснень.

— Помилуйте, Ніколо Самсоновичу! — Отже, незвані гості знали, з ким мають справу й до кого вдерлися, хоча сам Платон — ще ні. — Господь із вами, який, до біса, обшук!

— Не згадуйте нечистого всує.

— Пробачення просимо. — Поліцейський чин із усієї сили намагався триматися в рамках. — Досить буде, якщо ви нам скажете.

— Що саме?

— Гм... Тут така історія...

— Я не сам. Я дуже зайнятий. Прошу без передмов.

А він — книш тертий, Чечель уже оцінив. Шанси врятуватися ставали дедалі більшими. Постоялець не пускав поліцію в свій люкс без вагомого приводу.

Ось вона, сила номера за дванадцять рублів!

— Підозріла особа, яку ми шукаємо, мала намір зустрітися з кимось тут, у «Європейському». За нашими відомостями, зустріч повинна відбутися в номері люкс.

— У моєму номері нема підозрілих осіб. — Пауза. — Окрім мене, пане приставе.

— Ох, ці ваші жарти.

— До всього, мій номер — не єдиний люкс у цьому готелі.

— Звісно. Ми взяли на себе клопіт перевірити всі.

— До всіх пожильців отак вдираєтеся?

— Ми не вдиралися до вас, Ніколо Самсоновичу!

— Але порушили мою приватність. І вже зіпсували мій вечір. Маю честь. — Запала нетривала тиша. — Чекайте, один момент. Як вас там... — Відповіді Платон не почув. — Не знаюся на поліцейських практиках, не люблю отих безглуздих читанок про сищиків. Тільки скажіть: невже той, кого ви шукаєте, такий дурний, аби поліція почула від нього правду? — Знову пауза. — Подумайте, панове. Готель «Європейський» — хибний слід, не інакше. Ви своїми вторгненнями нажили ворогів. Від власника готелю я вимагатиму шампанське в номер. Як компенсацію. Так, не жартую. На все добре.

Звук дверей, що зачинялися.

— Виходьте, вони вже не прийдуть.

Платон витер змокріле чоло.

Повернувся до кімнати. Застав Садовського за повторним наповненням чарок.

— Маю причини не любити поліцію, — пояснив Нікола. — Та навіть якби ставився до неї інакше... Є важливіші справи. Йдеться про життя людини. Прошу, за нашу маленьку перемогу.

— Цілком відповідаєте своєму грецькому імені. — Чечель узяв простягнуту чарку.

— Ми з вами в чомусь схожі. — Садовський посміхнувся. — Ви так само маєте грецьке ім’я. Буквально воно означає широкі плечі.

— Знаю. Цікавився.

— У ширшому сенсі — той, хто не боїться йти проти течії.

— Невже? Якось не думав.

— А я, Платоне Яковичу, щойно мав нагоду переконатися в цьому. Будьмо, і прошу дуже — брудершафт.

Чоловіки переплели руки, випили, почоломкалися.

Нікола вкотре щедро пригостився кав’яром. Чечель обмежився кількома виноградинами. Коньяк розслабляв що далі, то більше.

— Гадаю, ми порозуміємося.

— Переконаний у цьому. Та доведеться почекати кілька годин.

— Почекати?

— Я витурив поліцію. Виглядатиме дивно, якщо по тому заберуся з готелю сам.

— На місці пристава я б назвав таку поведінку підозрілою, — кивнув Платон.

— Засим поговорімо тут. Усе одно деталі вам повідає пан Шлессер.

Чечель закашлявся з несподіванки.

— Альфред фон Шлессер? Барон? Власник винокурень? Мільйонер?

— Той самий, — підтвердив Нікола. — Я керую його справами, давно служу. Але не слуга, він так не ставиться до мене. Радше — улюблений учень. Багато чим завдячую баронові. Мене вважають членом родини — усі, крім його рідних дітей. Та мова не про мене. Панові Шлессеру пророкують смерть. — Він перевів подих. — Від руки дружини Марії.