Вигнанець і чорна вдова

Розділ 7 Родинний клубок змій

бід накрили у великій залі — займала чи не половину першого поверху.

Альфред фон Шлессер спустився до столу першим. Зараз ніщо в його зовнішності не нагадувало хворого немолодого чоловіка, який потерпає від родинних негараздів та вважає своє життя невдалим. Барон надягнув строгий фрак, який робив поставу величнішою й навіть трохи молодив іменинника. Платон бачив упевненого в собі пана, котрий заробив мільйони, діючи жорстко й ухвалюючи хай ризиковані, проте завжди виправдані рішення. Лиш бліде сухе обличчя, особливо на тлі рожевих, налитих здоров’ям Ніколиних щік, свідчило про його справжній внутрішній стан.

Чечель не зовсім розумів, як треба поводитися, опинившись, ні сіло ні впало, на іменинах знаного винокура. Тож простягнув руку, привітав, почув навзаєм ввічливу дяку й відступив далі до широкого каміна. Крім нього й незмінного, мов зброєносець, Ніколи в залі ще нікого не було. Та перша персона не забарилася — долинули швидкі кроки, і пташкою залетіла баронеса.

Зблизька Марія фон Шлессер здавалася ще молодшою за свої тридцять п’ять. Невисока, сказати навіть — мініатюрна, нижча на голову від будь-кого з присутніх, вона вбрала не зовсім відповідний до урочистостей хітон такого самого вільного крою, як шубка. Поруч із запакованим у фрак, старшим на чверть століття чоловіком вона мала вигляд дещо легковажний — та справді наповнила помпезну обідню залу чимось незримо-святковим. Ставши навшпиньки, обвивши Альфредову шию руками й поцілувавши його в щоку, Марія пустила цікавого бісика в бік Платона, наблизилася до столу, критично оглянула його.

— Усе так зроблено, наче нас збереться півсотні.

Її голос йшов від грудей, виявився трохи зависоким, і можна було вловити старанно приховані нотки награності й нещирості. Це зовсім не насторожило Чечеля. Жінка не приховувала, підкреслювала й випинала театральність, інакше й бути не могло.

Марія фон Шлессер готувала себе до зустрічі з недругами.

— Ми не знайомі. — Вона ступила до Платона, натягнула усмішку. — Ви, напевне, той самий таємничий гість нашого любого іменинника Альфі.

Чечель без вагань давав на відсіч пальця, а то й цілу руку: Марія зазвичай не називає чоловіка так. І взагалі вона зовсім не легковажна недалека лялька, яку старанно вдає. Обсмикнув тіснуватий піджак, прийняв правила — награно вклонився, стукнув каблуком об каблук, підхопив і поцілував простягнуту руку.

Затримав на мить — відчув, як правиця баронеси затремтіла.

Вона справді напружена, стисла невидиму пружину. Платонові вистачало поліцейського досвіду, аби прочитати все в її обличчі й очах. Вибухнути Марія могла в будь-який момент. Мала сили триматися — проте дуже втомилася від того.

— Господь із вами, ваша світлосте...

— Ой, годі вам. Маріє Данилівно, цього досить, — перервала баронеса з легкою посмішкою.

Чечель нарешті пустив її руку.

— Та отой, Маріє Данилівно. Господь, кажу, з вами. Зовсім не таємничий. Платон Чечель, до ваших послуг.

— Я це почула. Маю надію.

— На що, даруйте?

— На те саме — ваші послуги. Які саме — ще не знаю. Та коли чоловік запросив вас розділити з нами маленьке родинне свято, щось та й надумав собі. Він майже ніколи не має справу з непотрібними особами. Звісно, члени родини — виняток.

Боковим зором Платон помітив, як здригнувся Нікола. Барон заграв жовнами, підборіддя загрозливо посунуло вгору. Маріїні очі зухвало блиснули. Дала зрозуміти: остання фраза не випадково вирвалася.

— Я не так добре знаю людей діла, — дещо квапливо мовив Чечель. — Тим не менше, Маріє Данилівно, дозволю собі з вами погодитися.

— У чому?

— Непотрібні особи псують, як це називається, карму.

— Чула. Новомодне вчення в київських салонах. Хоч не маю часу, ба навіть бажання часто їх навідувати. Проте запрошують, статус зобов’язує. Мені цікаве все нове. Можемо поговорити про це.

— Я сам маю про подібні вчення доволі приблизне уявлення.

— Прекрасно. — Тепер усмішка Марії була щирою. — Отже, знайдемо спільну мову. Бо будемо на одній хвилі з вами.

— Дякую, Платоне Яковичу, — нарешті вступив фон Шлессер, тим часом трохи попустившись. — Нарешті знайшовся той, хто трошки розважить мою дружину. Бо цілими днями сидіти в цих стінах, пильнувати старого пенька — погодьтеся, для її віку не зовсім добре.

— Люблю тебе таким, Альфі. — Баронеса пустила бісик у бік барона.

— Яким? — на диво, запитання вирвалося одночасно в усіх трьох присутніх чоловіків.

— Коли ти вдаєш слабкого, нікому не потрібного, чим напрошуєшся на компліменти. Хоча в день іменин ти й без того багато їх вислухаєш. Усім би так триматися у твоєму віці.

Напруга поволі спадала.

Але щойно зайшла нова персона, Платон зрозумів — ненадовго. Зараз почнеться знову. Нікола нервово переплів пальці, барон випнув груди, мов солдат перед атакою, а на обличчі Марії з’явилася маска, яку вона за мить до того зовсім випадково скинула.

Варвара фон Шлессер — якщо зберегла прізвище, а не успадкувала інше від одного з колишніх чоловіків, — була, наскільки Платон зрозумів учора і якщо в нього все добре з математикою, — одного року зі своєю мачухою. Та зовні являла собою повну їй протилежність. Марія виглядала молодшою за свої тридцять п’ять хай на трошки. Варвара ж, навпаки, здавалася значно старшою. У її рисах не проглядалося нічого від батька, і Чечель припустив: донька більше пішла в матір.

З чого напрошувався висновок: покійна баронеса не була красунею.

Крій важкуватої сукні мав на меті прикрити вади Варвариної фігури. Але марно: як для жінки вона мала заширокі плечі, грубуваті руки і при тому — невеликі груди, хай би як форма ліфу намагалася переконати в зворотному. Риси обличчя зберігали породу й аристократичність, тим не менше в них явно втрутилося щось стороннє. Випнуті вилиці, форма носа не надто правильна, помітна горбинка, губи затонкі, брови зрослися біля перенісся. Ступала Варвара тяжкувато, і Чечель уже не гнав від себе думки про чоловіка в спідниці.

Точніше — чоловіка в корсеті. Видовженому, згідно з останніми вимогами моди. І напевне вже не з китового вуса, Варварині рухи він не сковував.

Пальці стискали яшмовий мундштук.

— Нікі, я забула сигарети на столику в кімнаті, — сказала хрипко до Садовського, не привітавшись і не зводячи очей з Марії.

Замість відповіді Нікола витягнув з кишені портсигар. Платон подумав: зараз управитель вставить цигарку й навіть прикурить для хазяйської доньки. Помилився: той лише підніс їй куриво, дочекався, поки Варвара впорається з мундштуком, взяв сірники з полички над каміном, видобув вогонь.

— Заслабкі для мене, — гмикнула жінка, затягуючись. — Але не ганяти ж тебе, ти не прислуга.

— Я просила не курити при батькові. Ще й за обідом.

Маріїне зауваження було проігноровано.

Платон відчув, як тілом пробігли легкі дрижаки.

Ну, починається.

— Давайте вже відбудемо цей ритуал. — Варвара поводилася так, ніби в залі, окрім неї, Ніколи та барона, нікого не було. — Василь, як завжди, запізнюється.

— Я попросив Нечипора постукати до нього, — сказав Садовський. — Зараз іще нагадаю. Як не достукався — випишу чортів.

Зовні раптом пролунало лунке й басисте:

— Мно-гая літа-літа, многая літа! Мно-огая літа-літа, многая літа!

— Пощастило Нечипору, обійдеться без чортів, — гмикнула Варвара, киваючи на прочинені двері.

На відміну від сестри Василь, або ж Базиль, фон Шлессер був викапаний батько.

З урочистої нагоди він надягнув фрак, але навіть у ньому виглядав не пишно. Найперше, що кидалося в очі, — одутле червоне лице. Він або задовго спав, або навпаки — мучився хронічним безсонням. Ґудзики напинало чималеньке черевце, яке, втім, не заважало сорокарічному чоловікові поводитися жваво, навіть дуже жваво для свого віку й статусу. Старший баронет нагадував велику дитину, якій батьки надали абсолютну свободу дій та вчинків і яка нею користується на повну.

Василь одразу посунув до батька — здавалося, наче на батька. Ювіляр не опирався, дозволив облапити себе й тричі розцілувати. Завершивши ритуал, баронет закректав, поліз за викот фраку, видобув звідти конверт із золотим тисненням.

— Маю зобов’язання й водночас честь вручити вашій світлості вітальний адрес від усього складу київської міської Думи, — пробасив він. — Окремо свої шанування передає особисто генерал-губернатор. Не взяв із собою, все в моїй спальні, на столику, — це прозвучало винувато й доволі кумедно.

— Нікі, друже, візьми на себе клопіт — потім відпиши всім від мого імені. — Фон Шлессер поклав конверт на камін, навіть не розкривши.

— Звичайно, ваша світлосте, — кивнув Садовський.

— Го-го-го! — прогудів Базиль, перекривив Ніколу: — Звичайно, ваша світлосте! Хіба тут, у цьому благословенному домі, хтось може сказати інакше?! — Долоні ляснули одна об одну, Базиль потер руки. — Уся сімейка в зборі!

— Не вся, — вставила Варвара, не виймаючи з рота мундштук. — Маркусь як завжди.

— Значить, уся! — відмахнувся баронет, тільки тепер затримавши погляд на Платонові. — Марко Альфредович давно соромиться, що він фон Шлессер. І Бог із ним! Точніше — чорти його бери!

— Базилю! — Барон підніс голос. — Хоча б сьогодні шануйся!

— На відміну від декого з відсутніх, я шануюся завжди!

Аж тепер Чечель зі свого місця зміг розгледіти той блиск у очах і ті ноти в голосі, що підказували: старший баронет уже встиг випити. Навряд чи багато, але йому, схоже, досить. І, що не менш важливо, присутні не здогадалися — знали про це.

— Так до столу? — Базиль знову потер руки.

— Смачного. — Нікола взяв конверт із каміна. — З вашого дозволу я залишу вас.

— А ну як не дозволимо? — Це був не жарт.

— Базилю, припини, — мовив барон. — Нікі має на сьогодні ще чимало справ.

— Усе на благо нашої родини, — прогудів Базиль, слухняно змінюючи тон. — Відданість, якій можна тільки позаздрити.

— Нікі, а якщо я попрошу лишитися на обід?

Коли Марії раптом закортіло опинитися в центрі уваги, їй це вдалося. Базиль та Варвара дружно схрестили на ній неприязні погляди. На обличчі фон Шлессера читалося: нічого в хазяйки не вийде. Садовський чудово все розумів, кивнув стримано:

— Дякую, ваша світлосте. Але в мене справді чимало важливих завдань. Смачного.

Щойно за ним зачинилися двері, Базиль припинив блазнювати. Тепер його увагою повністю заволодів Платон. Такої неприязні сищик не зміг пригадати за весь час спілкування навіть із найогиднішими типажами київського кримінального дна.

— Татусю, а хто це? — Баронет витягнув перед собою правицю, тицьнув на Чечеля пальцем із наманікюреним нігтем. — Чому на ньому одяг Марка? Чому твій лакей Садовський привіз його проти ночі й поселив у кімнаті для гостей?

— Тому що він тут не господар, — гмикнула Варвара, теж поїдаючи Платона очима. — Де ще спати гостеві, коли є спеціальні кімнати? Базиль правий, татусику. Чий він гість? Чому стоїть мовчки? Чому лишився, коли твій відданий слуга поквапився забратися далі від нашого чудового отруйного родинного кубла?

— Правила пристойності вимагають після такого відрекомендуватися. — Баронет хитнув пальцем.

Марія кахикнула, знову беручи вогонь на себе.

— Коли вже зайшло за правила пристойності, вони, Васильку, не дозволяють виходити на обід у такий день підпилим.

Базилеве обличчя налилося кров’ю. Рука повільно опустилася, кулак стиснувся.

— Не вам, мадам, згадувати в подібному товаристві про правила пристойності. Саме з вашого боку це не надто пристойна поведінка.

— Дякую всім за гарні вітання! — Фон Шлессер криво посміхнувся. — Добре мати велику люблячу родину. Прошу до столу, пані та панове. Але ви праві, нарешті слід відрекомендувати всім того, про кого вже кожному доповіли слуги. Платон Чечель, прошу любити й жалувати.

Обсмикнувши поли, Платон стримано і ввічливо кивнув.

— Цікаво, за що нам його любити, тим більше жалувати. — Базиль не збирався втихомирюватися.

— Немає кращого приводу зібрати спадкоємців у одній кімнаті за одним столом, аніж запросити на ювілей. За інших обставин, Базилю, ви з Варварою не скоро залетіли б у родове гніздо. Про Марка тут ліпше взагалі не згадувати, він навіть на мій похорон не прибуде.

Варвара стрепенулася, аж вийняла мундштук із давно згаслим недопалком.

— Ти вигадав отаку пастку для нас, татусю? Спадкоємці, похорон — ти зібрався помирати? Зараз оголосиш заповіт? І твій молодий гість — нотаріус?

— Він поліцейський, — процідив баронет.

Ефект вийшов знатний.

Марія зойкнула, затуливши рота долонькою. Варвара, вочевидь не знаючи, як поводитися при такій оказії, не придумала нічого ліпшого, як знову затиснути мундштук у зубах. Базиль тримав паузу, більше прийнятну для вистав самодіяльних театрів, і мав такий вигляд, ніби зняв машкару з небезпечного злочинця. Платон не мав жодних сумнівів у обізнаності депутата міської Думи про свою персону і стан справ довкола неї, тож зберігав спокій.

Зате фон Шлессер скористався здобутим ефектом уповні. Він повернув собі статус хазяїна дому, голови роду й загалом перехопив ініціативу, взявши керування подіями. Відсунувши стілець, кивком запросив дружину присісти. Марія кивнула у відповідь, підібрала край хітона й зайняла своє місце. Баронет ураз заметушився, з гуркотом відсунув інший стілець, шаркнув ногою до сестри. Варвара вмостилася навпроти Марії, вийняла мундштук, загорнула в серветку й поклала поруч. Чоловіки поки що лишилися стояти.

— Для чого нам тут поліцейський? — запитала Марія.

— Це не простий поліцейський, — зауважив Базиль. — Газети називали його юною зіркою київського кримінального розшуку. Здається, мосьпане, вашій кар’єрі кінець.

— Фінал кар’єри сищика найперше тішить лиходіїв, — парирував Платон, сам від себе не чекавши.

— Браво! — Варвара кілька разів легенько ляснула долонею об долоню. — Татку, твій гість починає мені подобатися. Більших лиходіїв, ніж у міській Думі, шукати годі. Скажіть іще щось, добродію. На біс.

— Я не актор, аби бісувати. Хоча ваше зібрання справді схоже на виставу. До слова, дійство не найгірше.

Чечель згадав нещодавню розмову з Ніколою й вирішив не стримувати себе. Навіть показав зуби й трошки гонору.

— То ви поліцейський чи ні? — запитала Марія.

— Я сищик, мосьпані. Це не посада. Це покликання, маю надію. Особі з таким покликанням не конче служити в поліції.

— Вас звідти поперли, — реготнув Базиль. — А фон Шлессер підібрав.

— Знати б нащо, — додала Варвара.

— Нарешті підходимо до суті нашого зібрання. Прошу сідати, панове.

Барон сів першим, Базиль — за ним. Чечель уже поклав руку на спинку свого стільця, та хазяїн зупинив:

— Чекайте. Будьте такий добрий, Платоне Яковичу, попіклуйтеся про нас. Наповніть келихи.

У відерці вже чекало шампанське. Чечель налив по черзі Марії та Варварі, потім баронові. Базиль похитав головою, тицьнув на графин із коньяком. Платон виконав побажання, подумав — трошки влив і собі. Тим часом фон Шлессер підвівся.

— Тепер кілька слів. — Він обвів присутніх поглядом. — Попри все ви моя родина. Я дожив до цього дня тільки завдяки вам. Мені було для кого жити. Я від самого початку мав намір залишити нащадкам усе, що маю. Саме тому, починаючи й розвиваючи діло, робив не завжди гарні речі. Доводилося мати справу з купою нечистих на руку, сам змушений був поводитися жорстко й навіть жорстоко. Мені є чим собі дорікнути, але вірую в Бога-отця. Він там, на небесах, бачить усе й відпустить мені гріхи, скоєні заради зміцнення й процвітання родинного діла.

— Многая літа! — Марія теж підвелася, торкнулася своїм келихом чоловікового. — Хай Бог та любов тебе зміцнять.

Баронет одним махом влив у себе коньяк.

Варвара пила шампанське з таким виглядом, ніби робила присутнім послугу.

Платон пригубив коньяк.

— Офіційна частина скінчилася. — Фон Шлессер лишився стояти. — Тепер до прикрих речей, про які ви всі знаєте без мене. Пан Чечель тут як приватна особа. Ви знаєте, як я веду справи. Короткої зустрічі й розмови з ним досить для висновку: йому можна довіряти. Усе, що він почує й побачить тут як стороння особа, залишиться в межах будинку. З додаткових відомостей, які я вже маю про нього, зрозуміло: панові Чечелю досить уже нажитих неприємностей та ворогів. У моїй особі недруг йому не потрібен. Отже, він мовчатиме про все, навіть коли розв’яже справу і в його послугах більше не буде потреби. Я правий, мосьпане?

— Так, — обмежився Платон короткою відповіддю.

— Не хочу в вас помилитися. — Барон знову прокашлявся, помовчав, обвів присутніх поглядом, затримавшись на кожному, і на дружині теж. — Коли доживаєш до шістдесяти, тягне на відвертість. Тим більше що немає сенсу приховувати очевидні речі, які наш гість уже встиг побачити. І ти, Базилю, і ти, Варваро, і Марко, якого тут нема й, мабуть, не буде, — ви всі маєте величезне упередження до моєї Марії. — Його рука лягла на її плече. — Не знаю й не хочу гадати, що вами рухає, чим вона завинила перед вами. Ви не хочете чути й знати, що саме завдяки Марії я знову відчув смак до життя. Тобто зрозумів: справжнім воно є тільки тоді, коли ти далекий від того кола, яке вважалося своїм, важливим, яке вимагає нещирих посмішок, дулі в кишені й політесів. Але ви, мої діти, гризетеся і між собою. Вам поки нема чого ділити. Господь послав мені Садовського, він має досить абміцій, аби втримати родинне діло на плаву й навіть примножити статки. Проте я зараз зроблю оголошення. — Барон перевів подих. — Відтепер я відходжу від усіх справ. Ми з Марією за якийсь час поїдемо в подорож. Кажуть, мандрувати корисно для здоров’я. Про все, що стосується діла, питайте в Ніколи. Хоча... жодного з вас воно не цікавить. Отже: я залишаю для кожного з вас ту щомісячну грошову виплату, яку мали досі. Марка це теж стосується.

Варвара знову легенько поплескала в долоні.

Базиль, уже не стримуючись, налив собі ще й жадібно випив.

— Вас напевне цікавить, чи склав я заповіт, — вів далі барон. — Відповідаю: поки ні, та маю такий намір. Згідно з ним, після моєї смерті, хоч би коли вона настала, усе лишиться, як було за мого життя. А саме: якщо діло фон Шлессерів не збанкрутує, ви надалі діставатимете щомісячні виплати. Садовський матиме повноваження й обов’язок дбати про це. Усе інше, за винятком дрібниць, які підуть на благодійність, отримає моя дружина.

— Ай молодець! — вигукнула Варвара.

— Вітаю, татусю, — похмуро пробасив Базиль. — У цьому світі є мало людей, спроможних отак, при людях, самостійно, з доброї волі виголосити собі смертний вирок.

Фон Шлессер збліднув.

Поточився, але втримався на ногах.

Сухі міцні пальці стиснули келих.

Платон перехопив розпачливий погляд Марії, кинутий на чоловіка.

— Альфреде!

Баронет рвучко скочив, відкинув стілець.

— Замовкни! Заткай свого хтивого писка, ти, вбивце!

— Як ви... як ти смієш! — Марія теж звелася на рівні.

— Скільки татусь іще житиме після такого? День? Тиждень? — Якби слова мали силу куль, тіло Марії вже перетворилося б на решето. — Ага, ви їдете в подорож! Твоя ідея, не інакше! Раптово померти на палубі десь посеред моря-океану! Пані та панове, рекомендую вам багату вдову, спадкоємицю мільйонів! Ти ж умієш так! Не ховай очі — вмієш! Ти вбивця, вбивця, вбивця!

Фон Шлессер схопився за серце, щось прошипів, повільно опустився на стілець.

Варвара не зрушила з місця.

Чечель підвівся, проте не мав гадки, що треба робити.

Зате Марія діяла швидко: хтозна-звідки видобула знайому вже Платонові пузату пляшечку, не шукала, куди капати, — дала всю в руку. Барон підніс горлечко до губ, закинув голову, ковтнув кілька разів. Завмер, заплющивши очі. За якусь мить кров приплинула до лиця, губи стали рожевими. Фон Шлессер знову дивився перед собою ясним осмисленим поглядом. Повернув рятівну пляшечку дружині, заговорив сидячи, рівним голосом:

— Рідні діти доконають мене швидше, ніж дружина. Щойно ви в цьому переконалися, пане Чечель.

— Це тільки доводить правдивість моєї теорії, — гмикнув Базиль, укотре наливаючи. — Хвилювання, потрясіння. Тобі погано, від цієї особи лиш вимагається забаритися з ліками.

— Альфреде...

— Помовч, Маріє. — Барон остаточно зміцнів. — Упритул підходимо до того, заради чого я всіх зібрав і запросив не просто стороннього, а досвідченого сищика. Я отримав анонімного листа. Ним невідомий попереджає про намір дружини вбити мене. Щойно ти, Базилю, такий намір озвучив уголос.

— Я поділяю його думку, — озвалася Варвара.

— Ви написали листа разом? — швидко запитав Платон.

— Нічого ми не писали! — гаркнув баронет.

— Тепер зрозуміло, навіщо тут сищик, — процідила Варвара.

— Я хочу знати, хто навмисне й підступно нацьковує мене на Марію, — відчеканив фон Шлессер. — Сподівався, що тут, у вузькому колі, хтось із вас зізнається. Ви обоє мали шанс, діти мої.

— Шанс? — перепитав Базиль.

— Почую зізнання тут і тепер — усе лишиться, як було. Той, кого викриє пан Чечель, буде позбавлений грошової ренти і, що найгірше, не буде згаданий у заповіті. Жодним рядком. Але й інші постраждають. Покриваєте одне одного — маєте відповісти спільно. Або хтось із вас набереться сміливості, зізнається і припинить отак, підло й анонімно, цькувати жінку, яка дала мені друге життя, — або винного знайде досвідчена людина.

Так, як Базиль і Варвара, на Платона дивилися в різний час ті, хто виношував намір його вбити. Проте саме така атмосфера й була для сищика звичною, отже — затишною. Чечель ступив трохи назад, аби зі свого місця оглядати підозрюваних мовби звисока.

— Несправедливо, — пробасив баронет. — Ти граєш нечесно, татусю. Марко теж мусить це почути.

— Якраз ваш молодший брат найменше сумуватиме.

— Не зрадіє, коли позбавиш його утримання.

— Не певен, що він те помітить.

— А ти не думаєш, татусю, що обожнювана тобою Марія могла написати того листа сама? Просто щоб втертися в довіру? Бо зараз найнята тобою нишпорка без збільшувального скла бачить — її акції твоїм рішенням різко стрибнули вгору. Фактично ти назвав її єдиною спадкоємицею.

— Спадок після смерті чоловіка отримує дружина, якщо воля покійного за життя не була інакшою, — відрубав фон Шлессер. — На моє глибоке переконання, Марія найменше зацікавлена писати анонімні погрози сама на себе.

— Дякую, — тихо й тепло мовила жінка.

— То як, скористаєтесь шансом? — Барон по черзі глянув на сина й доньку. — При панові Чечелі обіцяю — зізнання не вийде за стіни цієї зали. Навіть Садовський нічого не знатиме.

Базиль укотре налив собі, і Платон відзначив — він сам майже спорожнив графин.

— Ти спокушаєш, татусю. Чорт забирай, справді спокусливо. Зізнатися — і лишити все, як було і є. Хіба не так, сестричко?

— Велика спокуса, — кинула Варвара.

— То ти готова зізнатися?

Платон напружився.

— Аби писала я — звісно. Тільки маю життєвий принцип — не брати на себе чужих гріхів.

— Схоже кредо. Твоє здоров’ячко. — Базиль перехилив, ковтнув. — Татусю, в мене вистачає власних ґанджів. Я краще скажу оцій особі в обличчя все, що на душі. Писати анонімки, бруднитися... Фе!

Запала тиша.

— Ви зробили вибір, — констатував фон Шлессер.

— І зіпсували апетит. — Варвара вийшла з-за столу. — Знаєш, татку, ти, напевне, маєш право чинити так, як чиниш зараз. Ані я, ані Вася, ані тим більше Марко не живемо в твоїй голові. Вона зайнята, серце також. — Жінка кивнула на Марію. — Але тут і наш дім теж — поки твій новий слуга не придумав, кого на догоду тобі зробити цапом-відбувайлом. Тому коли думаєш, що я заберуся звідси після смачного обіду, глибоко помиляєшся. Поїхати після всього означатиме визнання провини й втечу. Лишуся щонайменше до ранку.

— Ай браво, сестро! — Базиль відсалютував келихом. — Нам слід частіше зустрічатися. Ти щойно вголос сказала те, про що я подумав. Я теж нікуди не поїду. Хоча десять хвилин тому мав намір віддати Нечипору необхідні розпорядження!

— Будь чесним, брате. — Варвара згадала про мундштук, взяла його, недбало позбавила недопалка, кинула на чисту таріль. — Ти хоч як лишився б нині ночувати.

Замість відповіді баронет повільно, вочевидь зі смаком, вицмулив бурштинову рідину.