Вигнанець і чорна вдова

Розділ 5 Банкрут п’є краплі

а голові Альфред фон Шлессер мав старомодний нічний ковпак. Білий, з довгою китицею, яка кумедно звисала набік.

Сам господар сидів на великому ліжку, підпертий під спину кількома подушками. Край пухової ковдри сягав грудей, відкриваючи старого барона тільки до половини. Платон мав змогу побачити важкий гаптований халат, у який хазяїн загорнувся і в якому, хтозна, міг навіть спати. У будинку відчувалася прохолода, хоч Чечель помітив каміни й припустив наявність власного парового опалення.

У подібних маєтках напевне все є.

Барон мав вигляд змарнілий та втомлений. Але перше враження ставив під сумнів гострий погляд з-під краю ковпака, насунутого до чорних густих брів. На ліжку сидів породистий аристократ з поважним родоводом, і вже саме це зобов’язувало його триматися гордо, навіть зверхньо, і вимагати до себе особливого ставлення.

Господар маєтку належав до тих людей, чия присутність мимоволі бентежить і змушує шануватися, стежачи за язиком.

— Хотів би я, аби мій син так одягався. — Голос барона був хрипким, мовби застудженим. — Не буде пуття з моїх дітей, ось у чому річ.

— Краще промовчу, — відповів Платон стримано. — Не знаю, чи мушу взагалі щось на таке казати.

— Не мусите, — легко погодився фон Шлессер. — Але мусите. Ви, пане Чечель, тут насамперед через моє родинне горе. Нікому спадок передати. Троє дітей — і жодному не вірю. Всі хочуть позбавитися моєї Марії. Її люблю, і ще ось його, — кивок у бік Ніколи. — Відпочинь, свою справу зробив. Нащо тобі знову слухати, ти все сам знаєш. Залиш нас, Нікі, залиш.

Садовський чемно схилив голову, вийшов. Барон жестом запросив гостя сісти навпроти, пововтузився, вмощуючись зручніше.

— Як бажаєте, можете пригоститися. Там, на столику. Лийте, що до душі.

— Трохи згодом. Спершу вас послухаю.

— На тверезу голову розмова не піде. Але хай, може, ви й праві. Нікі сказав, вас рекомендував Захарченко.

— Саме так.

— Ось третя особа, варта моєї довіри. Маю надію, це дасть змогу довіряти й вам, пане Чечель.

— Ви не будете розчаровані, ваша світлосте.

— Мене так називають, — зауважив старий барон. — Язик ламається, коли намагаються вимовити «Альфреде Вільгельмовичу». — Кутик його рота скривився. — Ми все одно перейдемо ближче до моїх справ, та розкажіть трохи про себе. Крім того, що ви служили в розшуковій поліції, нічого про вас не знаю. Нікі тут обмовився — газети писали, ви ніби київська знаменитість. Я газет не читаю, якщо там не пишуть нічого про фінансові справи. Чим ви заслужили славу, пане Чечель?

— Добре робив свою роботу.

— Тобто інші сищики робили її недобре?

Платон відповів не одразу.

— Я провінціал, ваша світлосте. З невеликого містечка Ніжина.

— Батьки дали вам грецьке ім’я. Чомусь тяжію до них. Хоч дітей назвав, як покійна дружина захотіла. Вона, Олександра, найменшою була в родині. Троє старших рано померли, тож вона нашим дітям дала їхні імена.

— Моя матінка на третину грекиня. — Платон не знав, для чого повів про це. — У нас у містечку грецька колонія велика. Ніколи не замислювався, чому саме так хрестили.

— Батьки живі?

— Вчаділи. Уві сні, у власному будинку. Я тоді вже вчився.

— Тому й поїхали, ніщо не тримало?

— Не знаю, як пояснити... Дух тримав. Ніжин — колись полкове козацьке місто, вольності досі десь незримо в повітрі. Тільки мені там тісно, саме через те, якнайбільше волі хочеться.

— Еге, ось вона, зараза — воля. Ви, отже, з бунтарів, — пробурчав барон. — Як мій молодший, Марко.

— Не маю честі знати вашого сина.

— Матимете нагоду познайомитися.

— І хтозна, що вважати бунтарством. Часом так визначають бажання бути собою.

— Хіба можна бути кимось іншим?

— То, як кажуть, філософічне. Хлопчакам на вулиці дуже не подобалися мої вуха. — Чечель торкнуся правого. — У гімназії дражнили. Міг терпіти, бо природа справді нагородила дещо кумедними вухами. Можна завести довге волосся, аби прикривало їх. Тільки ж народ знає, що саме я ховаю. Тому я навчився бити першим.

— А це не у вашій природі.

— Довелося ламати себе. Виявляється, моя справжня природа просто ховалася.

— Раніш не огризалися.

— Саме так. Почав — кпинити перестали, хай кілька разів налітали зграєю й робили «темну». Скоро стали поважати. Друзів не завів, забагато носів розквасив, поки захищав своє право мати кумедні вуха. Тому ношу волосся, яке їх закриває.

— Нічого не розумію.

— Бо я ще нічого не сказав. Самих кулаків не досить. Бійками до університету не потрапиш. Так я почав учитися, забувши про все на світі. І ніхто вже не зважає на мої вуха, ваша світлосте. З Києва після навчання нікуди не збирався. Вступив до кримінальної поліції, саме розширювався розшуковий відділ. Попервах робив найчорнішу, найневдячнішу роботу. А коли інші відпочивали — опановував спорт, навчився кермувати автом, недоїдав, але вивчав приватно німецьку. Не дивуйтеся, саме через дивну форму вух колись припекло стати найкращим. Став.

— Вам не позичати скромності. Мені подобається.

— За інших обставин волію не говорити про таке. Кажу ж, заробив репутацію не такими-от байками. Справами, ваше світлосте.

— Ну, коли так, до справ і перейдемо. Поправте мені подушку, будьте так ласкаві. Сповзає.

Чечель виконав прохання. Наблизившись до барона впритул, відчув запах старості та хвороб.

— Спершу маю дещо розтлумачити, — почав фон Шлессер. — Живу, як бачите і ще побачите, доволі закрито. Так було не завжди, колись життя було насиченішим, зовсім недавно, трохи більше двох років. Відвідував світські прийоми, хоч не завжди хотів, але ж статус вимагає. — Він обвів рукою кімнату, маючи на увазі весь пишний маєток. — На одному з них познайомився з Марією, вона перед тим вдруге овдовіла. Мої діти ненавидять мачуху.

Чечель делікатно кахикнув.

— Ваш управитель, пан Садовський, дещо розповів у загальних рисах. Коли ми вже впритул підходимо до того, задля чого я тут, дозвольте час від часу переривати вас. Аби не втратити думку.

— Заради Бога!

— Я, можливо, ставитиму не надто пристойні запитання.

— Історія, у яку вас затягнули, сама по собі не надто пристойна. Валяйте.

— Гаразд. Ваша нова дружина набагато молодша за вас?

— На двадцять п’ять років, — проскрипів фон Шлессер. — Та діти ненавидять її не через вік. Марія краща за кожного з них, та й за всіх трьох разом. Кажу вам, чужій людині, усе це, аби бачили перед собою відкриті карти.

— Дякую за довіру.

— Спробуйте не виправдати, — зауважив барон. — Гаразд. Ви зрозуміли — до дружини в мене довіри більше, ніж до дітей. Я банкрут, пане Чечель. Цілковитий. Як усякий батько, чиї діти не відповідають його прагненням та надіям. Не покладуся на жодного з них, і це сумно. Але, — він застережливо підніс пальця, — мої висновки зовсім не означають, що я погано ставлюся до них чи люблю менше, ніж дружину. Мені їх радше шкода. Почнемо зі старшого, Василя. Встиг розлучитися з двома дружинами, кожна через вправних адвокатів обідрала його до нитки. Кажучи його, маю на увазі себе, адже рахунки сплачував я. На жаль, Василь фон Шлессер не пішов стежкою батька. Родинне діло, засноване тут, у Київській губернії, ще моїм дідом, його цікавить лише як джерело дармових грошей. Один раз спробував себе як ділова людина. Вклав усе, що мав, у акції газової компанії Струве[16]. Ще й не порадився зі мною. Але ризикнув, коли навіть бродячі собаки в Афанасіївському яру знали: діло Струве пахне не газом, а гасом. — Барона потішив власний каламбур, певно, що вигаданий значно давніше. — Та й сам Струве тоді вже доживав своє.

— Здається, Василь фон Шлессер — член Київської міської Думи, — вставив Чечель. — Чи я помиляюсь?

— Я частіше називаю його Базилем, на німецький копил. Не ображається. А про депутатство... Ким же ще бути синові фон Шлессера? — розвів руками барон. — Від нього там така сама користь, як від більшості думських. Представництво, не більше. Живе на Липках, займає другий поверх доходного будинку. В свої сорок років має від мене ренту й більше нічого від життя не хоче.

— Непогано влаштувався.

— А ваша оцінка, молодий чоловіче, мене цікавить найменше! — Хазяїн враз різко підніс голос. — Дозволите собі подібне ще раз — пошкодуєте! Хай мій нічний ковпак не вводить вас в оману!

— Вибачте. — Платонові щоки запашіли. — Я справді...

— Досить розуміти, що ви мене почули.

— Я дозволив собі зайве.

Фон Шлессер втішено кивнув, даючи зрозуміти: вибачення прийнято.

— Доньку звати Варвара. Вона середульша дитина, на п’ять років молодша за Василя. З нею ще сумніше, хоч проти нього — значно простіше. Теж розлучалася двічі, як брат. Різниця в тому, що дітей не має й мати не прагне. Якщо Василь хоч вдає, що при ділі, маю на увазі депутатство, Варвара вештається Європою. Жоден із колишніх чоловіків чомусь не заплатив при розривах. Тобто вона сама чомусь не вигризла з них ані шеляга. Зрозуміло, їй так само призначена рента. Єдине — вже рік, як я поставив їй умову: має гроші, поки не виїздить за кордон. Бо звідти приходять такі рахунки за гардероби, що краще не згадувати. — Барон похитав головою. — Пане Чечель, будьте знову такий добрий, на столику краплі. Дуже прошу.

Платон підхопився, знайшов на столику пузатий скляний флакончик, накапав у склянку, скільки сказали, простягнув хазяїну. Той випив, скривився, поставив посудину біля себе.

— Серце стискає, коли про це згадую. — Від грізного володаря мільйонів та замку в лицарському стилі нічого не лишилося, на ліжку лежав хворий і дуже самотній літній чоловік. — Клав усе на олтар родинної справи, Платоне Яковичу. Ми, німці, підходимо до того інакше, ніж тут звикли. Ще й нове століття, усе стрімко йде вперед і так само стрімко руйнується. Нащо мені все, що маю, як нема кому заповісти? Кажу про рідну кров, самі ж розумієте. — Барон відкинувся на подушки, далі говорив, дивлячись на стелю. — Марко, найменший. З Варварою десять років різниці. Найбільша надія, бо пішов учитися сам. І найбільше розчарування — знаєте, напевне, що нині в головах у молодих. Університет кинув. Єдиний з трьох, кому треба найменше. Проте, де живе, — не знаю. Контакт із ним тримає більше Нікі. Сюди Марко майже не навідується. І завтра його теж не буде, хоч я хотів би його бачити тут.

— Щось має статися?

— Мені виповнюється шістдесят, — пояснив барон. — Уже не влаштовую пишних вечорів, здоров’я, самі бачите. У нас має бути святковий обід у тісному родинному колі. З появою Марії ці зібрання стали нестерпними. Причини я пояснив. Присутні не можуть спокійно сидіти за одним столом. Тим не менше є привід зібрати всіх для важливого оголошення. Я зроблю його за обідом. Ви будете присутні. Підозрюю, це нікому не сподобається. Мені так само, скажу відверто. Проте не бачу іншого виходу, окрім як залучити досвідченого сищика, який не служить у поліції та є приватною незалежною особою. На столику, там, де брали краплі, лист.

Платон знову підвівся, взяв довгастий поштовий конверт. В останній момент стримався, інстинкт змусив хапати не всією рукою, а брати обережно, двома пучками за верхній кут. Акуратно розкрив, витрусив на ковдру вкладений у конверт аркуш. Беручи послання, діяв так само делікатно. Прочитав уголос:

Ви помрете від руки вашої чорної вдови женіть її геть

Фон Шлессер мовчки сопів. Чечель зиркнув на нього, реакції не дочекався, знову перемкнувся на анонімний лист. Прочитав, тепер уже беззвучно ворушачи губами. Згорнув аркуш, далі тримаючи за краї. Старанно вклав назад у конверт.

— Пан Садовський попередив: вам погрожують смертю від руки молодої дружини. Чому чорна вдова?

— Так у народі називають дружин, чиї чоловіки довго не живуть після шлюбу. Таку репутацію має й Марія.

— Ви знали про це до одруження?

— Я не надавав значення чуткам, — відрізав барон. — Так, вона мала два шлюби, зі старшими заможними чоловіками. Перший, власник цукрового заводу з Полтави, помер трохи більше ніж за рік після весілля, своєю смертю в лікарні. Марія була з ним до кінця, останні тижні спала на отоманці в окремій палаті. Серцевий напад підтвердив професор, запрошений для лікування з Берліна.

— Вдова отримала спадок. — Платон не питав, констатував очевидне.

— Половину якого віддала на благодійність згідно із заповітом! — Барон наставив на Чечеля вказівний палець. — Частину поділила між родиною старшої доньки чоловіка. Ще менша сестра була, тій теж щось перепало. Проте їм виявилося замало. Це вони пустили нічим не підтверджені чутки про нібито причетність Марії до смерті хворого чоловіка. Надалі її доля склалася сумно: не змогла керувати ділом, на таке треба досвід, ще й від неї після прикрих чуток багато хто відвернувся. Довелося продавати все. Від спадку майже нічого не лишилося.

— І вона одружилася вдруге, — підхопив Платон. — Підозрюю, так само із заможною людиною.

— Із чернігівським поміщиком. Та хіба це заборонено? — гримнув барон. — Що, багатим удівцям не можна шлюбитися? Тим більше з молодими вдовами?

— Усе можна. Як помер її другий чоловік? Серце?

— Убили грабіжники. Уночі проникли в будинок, Марія дивом лишилася живою. Чоловіка зарізали, бо опирався. Ні, не бився — відмовився дати ключ від сейфу.

— Звичайно, трагедія викладена тільки у версії Марії.

— Поліцейське слідство не підтвердило жодної іншої! — Фон Шлессер укотре підніс голос. — Син покійного вимагав ретельного дізнання. Незадовго до загибелі поміщик склав заповіт, де відписав дружині грубі гроші. Майно залишив нащадкові, таж людям завжди мало. Марія забралася геть від гріха, аби очі не мозолити. За нею пішла чутка: найняла бандитів, потім підкупила поліцію.

— Чесно кажучи, ваша світлосте, припущення не надто фантастичні. За мою практику...

— Мене мало цікавить ваша практика! — знову каркнув господар. — У часи, коли я мав честь познайомитися з паном Захарченком, ми, багаті люди, платили поліції за роботу! Додатково до казенного жалування, інакше б їм додавали злочинці! Я ніколи не тішив себе ілюзією стосовно чесності поліцейських чинів! На це й розраховували, поширюючи брехню про Марію!

Барон хотів продовжити, та враз мовби захлинувся власними словами. Закашлявся, стиснув груди з лівого боку, відкинувся на подушки, тяжко дихаючи. Платон не чекав прохання — скочив до столика, схопив пузатий флакон. Фон Шлессер, не припиняючи кашляти, зупинив його жестом.

— Чекайте... Не треба так часто... То ж ліки, не чай чи вода. Зараз минеться.

Чечель поставив флакон на місце. Тим часом баронове дихання вирівнялося.

— Вам напевне цікаво, чи склав заповіт я. Відповідаю: ні. Але підозрюю: попередження щодо намірів Марії має на меті налаштувати мене проти дружини — враховуючи сумну історію двох її попередніх шлюбів. Тепер — те, заради чого ви тут. — Голос знову звучав упевнено, владно. — Ніхто, крім рідних дітей, не переймається моїми стосунками з молодою дружиною. Отже, лист, який ви прочитали, міг написати хтось із них. Завтра я зроблю заяву, на яку вони зреагують. Ви зі своїм досвідом повинні вирахувати автора листа і довести це. Далі я вживу заходів, аби таке не повторювалося.

Платон нарешті зрозумів, чому Захарченко не хотів влазити в це.

Досвід старого сищика підказував, яких історій слід уникати. На службі від подібного ще можна відкараскатись. Приватна особа, погодившись, опинялася серед гадюк. Або одна укусить, або всі разом.

— Не питаю, чи ви згодні, — вів далі фон Шлессер так, ніби півгодини тому не просив кволо крапель. — І ще одне. Нікі розказав про вашу халепу з владою. Поки мешкаєте в моєму домі і маєте в розпорядженні все, що забажаєте, вас ніхто не зачепить. Власне, ваші недруги не знають, що ви тут. Натомість по завершенні нашої делікатної справи на жодну винагороду не претендуйте. Чиню так, аби ви не думали, що маєте справу з добрим та хорошим стариганем, який потребує допомоги. Я користаю з вашого становища. Саме так ділові люди ладнають оборудки на свою користь, домагаються цілей та збільшують капітал. Без ілюзій, пане Чечель. На добраніч.