Вигнанець і чорна вдова

Розділ 14 Полінка Урусова

ільше Чечель того дня не бачив Ніколу.

Не треба надто старатися, аби не перетнутися в такому великому маєтку. Платон спробував зайти в його кабінет, та, немов чекаючи навмисне, його перепинив Нечипір. Пояснив: барин не велів турбувати, заклопотаний організацією похорону. Баронове тіло тим часом перенесли в льодовик, ще й поставили вартувати кожного зі слуг-чоловіків по черзі. Пропозиція спадкоємців, вочевидь, заскочила управителя зненацька й загнала в глухий кут. Навіть цікавість відійшла далі — Нікола сам себе усунув від цього, лишивши Платона наодинці з думками.

А їх назбиралося чимало.

Зручніше вмостившись у кріслі, Платон скинув черевики, витягнув ноги, поворушив пальцями.

Він уже не мав жодних сумнівів: убивця — той, хто написав анонімку. Кинувши тінь на Марію, жінку з репутацією чорної вдови, і давши членам родини всі карти в руки. Непрямо здогад підтвердила нинішня пропозиція Василя фон Шлессера, справді дивовижно твереза й виважена. Якщо Марія визнає провину, їй дозволять тихо піти, позбавивши всього. Зате уникне тюрми, слідства, суду й каторги. Матиме змогу за якийсь час почати життя спочатку. Чомусь Чечель не мав жодного сумніву: родина не прагне її крові, ціна питання — тільки величезний спадок. Поділивши частину грошей, Базиль і Варвара забезпечать себе до кінця життя. З панського плеча дозволять Маркові жити так, як живе. І вони далеко не дурні, частина коштів лишиться в ділі, під наглядом підприємливого Ніколи.

Фактично Садовський приречений працювати на їхні блага — або теж піти, що навряд чи зробить.

Єдине, що насторожувало Платона, — оця пряма вигода для дітей барона.

Марія навряд чи матиме сили боротися з ними довго. Щось підказувало Чечелю: рано чи пізно ситуація вирішиться проти неї. Лиш у найкращому разі вдова вимушено відмовиться від спадку в обмін на повну свободу подальший дій. У найгіршому — каторга незалежно від Платонових старань. Його ж ніхто не послухає, адже сам Чечель фактично перебуває поза законом і від в’язниці його відділяє якихось півкроку. Навіть знайшовши докази невинуватості Марії й, відповідно, провини іншої особи, він не здатен буде жодним чином дати доказам хід. Звинуватять у змові з чорною вдовою, зроблять спільниками, якщо взагалі не коханцями.

Дякую тобі, Полінко Урусова...

Чечель замислився, чи не підкріпити себе коньяком, — передумав.

Повернувся подумки до минулої ночі й рипучих кроків під дверима Маркової кімнати.

Мови нема, там ішов убивця.

Близька баронові людина, з рук якої він міг без страху взяти пляшечку з отрутою під виглядом звичних крапель.

Це могла бути Марія.

Але з таким самим успіхом — Варвара.

І Базиль.

Спальні обох — за Марковою. Кожен із них міг пройти повз двері. Спроба відчинити їх, зазирнути до кімнати — не що інше, як намір переконатися: небажаний гість спить, нічого не чує. Жоден із них навряд чи має досвід убивці. Тому не припускали, що нічні кроки самі по собі здатні розбудити Платона. Тим більше термосіння ручки дверей, нехай обережне. Сам того не розуміючи, вбивця виказав себе.

Хоча...

Марія теж могла перевірити, чи спить Чечель.

Звісно, їй найменш вигідно вбивати чоловіка. Адже на роль лиходійки її призначили вже тоді, коли вони з Альфредом фон Шлессером вінчалися. Тут жодних перебільшень.

Одначе...

Платон упіймав себе на намірі знайти для Марії якнайбільше виправдань. Ті самі нічні кроки: вбивця двічі пройшов повз його двері. Кімната баронеси — біля спальні барона, перед кімнатою Марка. Хіба вона аж настільки хитра, що навмисне розбуркала Платона, аби той почув, як хтось ходить туди-сюди...

Чечель труснув головою.

Не в’язалося.

Хитра людина не залишить тіло отак, демонстративно, на видному місці, щоб не виникало жодних сумнівів: вбили навмисне. Навпаки, Марія дала б чоловікові отруту, перед тим зручно вклавши в ліжко, ще й підіткнувши ковдру. Для неї вигідна смерть фон Шлессера, яка викличе найменше питань та підозр. Є чимало препаратів, велика доза яких здатна зупинити здорове серце. А тут маємо хворе.

І пляшечка зі слідами ціаніду на видному місці.

Марія найперше прибрала б її.

Вбивця залишив.

Чечель повернувся туди, звідки почав. Сніг падав до вечора, та перестав уночі. На ранок на ньому не було жодних слідів. Та й дог Карло не дав би пройти двором чужому. Отже, вбивцю, який прийшов зовні, категорично відкинуто.

Базиль надто демонстративно святкував напередодні. Його було забагато. Мета: довести, що напився й спав без задніх ніг. Насправді ж він довів здатність мислити, як помітила Варвара, досить тверезо.

Та й сама вона заговорила до Чечеля вчора з метою підтвердити — далі спальні виходити не збирається, усе на світі їй остогидло.

Чомусь аж тепер Платонові стрельнуло: або кожен із них, або обоє старалися створити собі алібі.

Не чекали сищика в маєтку.

Вбивство Альфреда фон Шлессера вже готувалося, коли барон, сам того не розуміючи, зробив убивці неприємний сюрприз: запросив молодого, але з гарними рекомендаціями поліцейського. Треба було рахуватися з цим, на ходу змінювати плани.

Зокрема — думати про алібі.

Лиш тепер Платон дозволив собі підвестися, налити коньяку й відсалютувати дзеркалу.

Він мав привід святкувати маленьку перемогу.

Коло підозрюваних звузилося.

Марія фон Шлессер — єдина, хто не взяв на себе клопіт подумати про щось подібне до алібі.

Випити Чечель не встиг — у двері не постукали: пошкреблися.

— Ви повинні мене врятувати.

На вдові була жалобна сукня із закритими рукавами. Високий комір затуляв шию, у волоссі — чорна стрічка. Та вигляд мала не сумний, радше рішучий. Відчайдушна рішучість, притаманна людям, які мають дуже обмежені засоби для власного порятунку.

— Поки вам ніщо не загрожує.

— Ви чудово знаєте, що це не так. — Марія підійшла до Платона впритул, він не відступив, відчував на собі її подих. — Я мушу зізнатися в тому, чого не робила. А вас підштовхують переконати мене. Годину тому відбула розмову з... обома.

— Я безсилий.

— Ви складаєте лапки? — Марія поклала руку йому на плече, Платон не забрав.

— Мої слова не матимуть жодного впливу. За великим рахунком, ми з вами в схожій ситуації. Дуже схожій.

— Кажіть далі. — Марія торкнулася його грудей своїми, Платон відчув їхній жар крізь тканину сукні.

— Мені загрожує тюрма за вбивство, якого я не скоював.

— Чому я нічого про це не знаю?

— Тому що ви не питали.

— Саме час, хіба ні?

У голові паморочилося. Платон взяв Марію за стан, легенько стиснув, потім рішуче, навіть різкіше, ніж треба, відсторонив від себе. Ступив назад — завеликий крок. Збоку виглядало — відстрибнув зайцем.

— Ви боїтеся мене, Платоне Яковичу?

— Ви вже двічі приходите, коли я сам, Маріє Данилівно. Як хтось дізнається, це зашкодить нам обом.

— Але ви мусите стати на мій бік. Захистити. Нещасний Альфред для того вас найняв.

— Запросив.

— Підозрюю, діти обіцяли заплатити, якщо вмовите мене зізнатися.

— Я не збираюся вмовляти вас. Аби мав такі наміри, аби міг погодитися списати вбивство на невинну людину, зараз вашим гадючником займався б хтось інший. І чомусь здається, той інший швидше б домовився з вами та з родиною. На їхню користь проти вас. Але й не на вашу шкоду. Я ж не вмію вмовляти невинну людину зізнатися.

— Мудро, Платоне Яковичу. — Жінка ніби щойно прокинулася, здригнулася, торкнулася долонями розпашілих щік. — Годі про мене. Зі мною ясно, що дуже туманно. Розкажіть про себе. Що з вами не так, чого боїтеся.

— Того ж, чого й ви. Отримати не за своє.

Марія не знати звідки дістала тонку цигарку й мундштук. Чечель знайшов сірники, видобув вогонь, підніс вдові. Закуривши, вона зайняла його місце в кріслі. Поклала ногу на ногу.

За бажання збоку це могло б виглядати вульгарно.

І трактуватися двозначно.

— Отже, Платоне Яковичу, ми товариші по нещастю. Я вас слухаю.

— Вам навряд буде цікаво.

— Ви мій захисник... або кат. Маю право знати про вас дещо більше.

— Про ката ви занадто.

— Не змушуйте даму чекати. — Вона затягнулася, випустила під стелю пахкий дим.

Раптом Чечель відчув непереборне бажання розказати все комусь, хто майже нічого про нього не знає.

— Будь по-вашому. — Він налив собі, запитально глянув на Марію, та заперечливо хитнула головою. — Напевне, чули про вбивство Полінки Урусової.

— Хто це? — прозвучало щиро.

— Єдина донька дійсного таємного радника князя Антона Урусова. З Санкт-Петербурга. Не так давно новину товкли в Києві на кожному розі.

— Ви вже знаєте: я не так часто буваю в Києві. Тим більше не слухаю, про що теревенять на кожному розі. Я обмежила світське життя з відомих вам причин. І припинила читати газети. Мені сюди пошта доставляє тільки дамські журнали і випуски «Довкола світу»[24]. Журнали полюбляв покійний чоловік, тож і я знаходила там щось цікаве для себе. Він любив обговорювати щось за чаєм чи на прогулянках. Словом, не знаю вашого предмета.

Платон гмикнув.

— Щось не так? — підозріло зиркнула Марія.

— Навпаки, усе гаразд. Щойно ви вкотре змусили мене пишатися собою. Саме подібна поведінка стала непрямим слідом, який вивів мене на вбивцю. Хоч викриття й зіпсувало моє життя назавжди.

— В сенсі?

Чечель зітхнув.

— Маріє Данилівно, так я вирахував Полінку Урусову. Маніячку, яка тримала Київ у страху з минулої осені до цього Водохреща.

Марія заплющила очі, стиснула пальцями скроні, легенько потерла їх.

— Не плутайте мене, Платоне Яковичу. То, кажете, княжну вбили. Тепер — убивця вона. Дівчина вбила сама себе?

— Якби в моїй шкурі був котрийсь із новомодних філософів, погодився б із вами. Певною мірою так є: вбивця стала на свій смертний шлях, обравши шлях убивства.

Вдова труснула головою.

— Не люблю філософів. У журналах доступніше пишуть. Уважно слухаю.

Вона взяла нову цигарку.

Знову подбавши про сірника, Чечель вирішив не вдавати з себе велике цабе.

Графин із коньяком завбачливо поставили й тут, тож без церемоній налив собі, погойдав чарку, приклався, відпив половину.

— Довелося мені бувати в знаменитих київських світських салонах. Там раді згаданим уже філософам, чи, скорше, тим, хто вдає з себе мудреців, носіїв знань та абсолютних істин. Вони не раз закликали читати книжки повільно. Читання в їхньому ідеалі має забирати стільки ж часу, скільки писання. Так читач опиниться на одній хвилі з творцем і краще його розумітиме.

— Дурня. До речі, я вас уже не розумію.

— Вважайте сказане невеличким прологом. — Чечель знову відпив, зміряв Марію поглядом від п’ят до маківки й не стримав утіхи, побачивши, як вдова нервово повела плечима. — Я жив цим від минулої Покрови до нинішнього Йордана, мосьпані. Без малого сто днів. І готовий розповідати про кожен, усе пам’ятаю по хвилинах. Хочете почути історійку, яка полоскоче нерви, — чи опинитися поруч зі мною? Жити щодня, спати уривками, не знати, чи буде завтра нове тіло, пройти зі мною шлях від початку до кінця?

Марія незграбно затягнулася, закашлялася, очі блиснули вологою.

— У нас немає ста днів, Платоне Яковичу, — мовила, відновивши дихання.

Чечель говорив, дивлячись повз неї.

— Усе почалося в жовтні. У глибині одного з лісистих ярів на Гончарах[25] бродячі собаки знайшли жіноче тіло. Зграй бояться, вони давно хазяйнують по околицях. Нападають на волоцюг, обачливі містяни певними вулицями уникають ходити поодинці. Перехожі гукнули городового. Ані він, ані люди не здивувалися, випадок не перший. Навіть криваві рани замість грудей не були чимось особливим. Хижі собаки могли їх відгризти. Але потім, в анатомічному театрі, лікар забив тривогу: груди акуратно відрізали гострим ножем. Так почався кошмар.

— Б’юся об заклад — жертва була гулящою.

— Повія, — кивнув Платон. — Із затрапезного притону на Ямській. Справу передали мені, і не тому, що хотіли розкрити.

— Дивно. Ви ж наче найкращий...

— У тому й нью-анс. — Чечель посміхнувся кутиком рота. — На той час молодий успішний слідчий кримінальної поліції забагато крутився під ногами вищих чинів. Перебирав на себе зайву, не потрібну їм увагу. Не люблю хвалитися, та маю право: на моєму фоні останній рік інші, переважно старші, виглядали блідо. Молодий та ранній Платон Чечель мусив зламати об щось зуби.

— Ну, коли так — не дивно.

— Уже тієї ночі я виявив, хто вона. Ім’я жертви зараз не важливе, бо нею не обмежилося, далі були ще. Причому — вже наступного дня. Я думав трохи поспати після важкої божевільної ночі. Сповістив про те в управу. По мене прислали кур’єра, одразу повезли на місце нового злочину. І так — іще три дні.

— По тілу на день, правильно розумію?

— Усі — повії. Молоді, від вісімнадцяти до двадцяти років. Борделів у Києві чимало. Другу жертву в Ямі не знали, і поки вирахував — знайшли третю. Вже потім, коли вбивця дав передихнути, я склав картину повністю. Діяв маніяк так. З’являвся після опівночі. У самий розпал гулянок по сороміцьких місцях, коли дим коромислом, усі п’яні й ніхто ні до кого не придивляється. Вибирав цицькату дівулю, платив хазяйці за два дні й ангажував дівчину до себе. Куди — ніхто ніколи не питав. Так само не цікавляться в таких випадках, як звати клієнта. Таким чином, взяту на приватну квартиру повію, за яку заплатили наперед, два дні ніхто не шукатиме. Точний розрахунок. — Платон допив вміст чарки. — Убивав тієї ж ночі. Вивозив тіло на околицю. Потім навідувався в інший бордель, на іншому кінці міста. Навіть на Хрещатику побував. Повії тими днями дуже налякалися, деякі будинки терпимості собі в збиток зачинилися на певний час. Згодом вгамувалося. На місяць.

— Знову п’ять жертв?

— Зважаючи на сказане, здогадатися не важко, — підтвердив Платон, наливаючи собі нову порцію. — Але я мав місяць фори. Витоптав ногами мало не всі притони, готелі, нічліжки. Зустрівся й перебалакав із кількома десятками різних людей. Дізнався таке... — Знову ковток. — Кожну дівчину брав чоловік, чию зовнішність складно описати. Говорив теж небагато. Та всі, хто бачив його, сходилися в одному: молодий, ледь помітні вусики, хрипкий голос, ніби ламається. Вбраний не пишно, проте й не бідно. Платив щедро, не торгувався, навіть накидав більше, аби швидше домовитися. Щоразу приїздив власним екіпажем, закрита коляска, запряжена конем. Знайшлися знавці, котрі заявили: породистий. Чоловік виглядав романтично, навіть трохи ексцентрично — крислатий капелюх, широкий чорний плащ. Під ним чоловічий одяг, що довго збивало зі сліду. Нарешті... дуже важливо, Маріє Данилівно... — Ковток. — Перш ніж забрати дівчину, вбивця бажав бачити її груди. Що більші, налитіші, звабливіші — то краще.

— Мисливець по груди. Бр-р-р! — Вдову пересмикнуло, та цікаві вогники не зникли з очей.

— Коли в середині листопада знову знайшли спотворену в такий спосіб дівчину, поліція вже попередила кого треба. У притонах чекали на типа в плащі й капелюсі. Він і тут перехитрив: уже після наступної серії, коли все знову стихло, я пройшов тим самим шляхом. Дізнався про молодика в просторому білому пальті й кепі з великим козирком. Проте манера та сама: вибирав груди. Поліцейські інформатори — народ тупуватий. Видивлялися підозрілого за одягом. Варто перевдягнутися — усе, інша людина.

— У грудні — ще п’ять жертв.

— З вами перестає бути цікаво. — Чечель прокашлявся. — Даруйте, вирвалося. Вгадали. Грудень приніс жертви. Тільки не п’ять, а три. Вбивця став обережнішим. І вдягався інакше. Офіцером, Маріє Данилівно. Поручиком-артилеристом. Отут він вперше прорахувався, надто знахабнів, невловимий.

— Прорахувався?

— Козирок офіцерського кашкета не такий великий. Обличчя відкривав більше. І вперше я почув: поручик чимось нагадував молоду даму. Бувають субтильні офіцери.

— Шпаки[26] теж.

— Згоден. Статура не залежить від чину. Підемо краще далі. — Платон допив другу чарку, витер губи, крекнув, заговорив жвавіше. — Наступний прорахунок — екіпаж. Машкару міняв, коня — ні. Якби вбивця наймав коляску, навряд чи ризикнув би брати ту саму. Отже, мав власну, яка не приверне уваги, бо власність сприймається належним чином. Так поліція з моєї подачі стала шукати екіпаж. І тут уже зробила дурість, яка потім дала мені ключ до розгадки.

— Цікаво.

— А коли це було зроблено — цікаво не було. — Чечель похитав головою. — Обер-поліцмейстер звернувся до киян через газети. Люди, на його думку, були налякані кривавими вбивствами до такого, що самі робили б за поліцейських їхню роботу. Всі шукаємо екіпаж, породистого коня і молодого чоловіка, який перевдягається поручиком.

— Ідіотизм. Хоча не раз мала справу з поліцейським слідством. Чого дивуватися...

— Я боявся, що вбивця прочитає і заляже на дно надовго. Де там! Незабаром після Різдва ще три трупи! Щоб не морочити вас: служка з «Америки», готелю на Безаківській[27], згадав постояльця, який уже не вперше винаймає найкращі апартаменти, хоч готель не люксового класу. З вокзалу прибуває приватним екіпажем, усі дні кінь має місце у внутрішньому дворику. Постоялець користується екіпажем весь час. Потім приходить візник, вантажить речі, везе хазяїна на вокзал. Схоже, транспорт до послуг гостя, коли той у Києві. Пощастило, що той служка з грішком. Азартний, завсідник іподрому, того, котрий на Печерську. Знається на породах. Між іншим, згадав, де бачив візника. Як думаєте, де?

— Не тягніть уже!

— Саме там, на бігах. Служить у конюшні князів Урусових, один із них тримає під Києвом кінний заводик. А постоялець виявився молодою жінкою. Власник «Америки» неабияк тішився, що здає найкращі апартаменти княжні з роду самих Урусових. Я просив усіх причетних тримати язики за зубами. Надто делікатна справа, йшлося про наближених до імператора осіб. Насправді ж передбачив: ставитимуть палиці в колеса. Тож виграв час, аби надійні люди допомогли взяти Полінку на гарячому.

— Добре, коли в поліції є надійні товариші.

— Хіба я сказав про поліцію? Маріє Данилівно, мені довелося зробити виняток і залучити кримінальників. Ті давно хотіли знайти монстра, який знущається з тіл дівчат у їхньому місті й досі не покараний за це. Словом, доньку князя Урусова зловили в офіцерській формі. Вона вже везла чергову дівчину на заклання. При Полінці був хірургічний скальпель.

— Зізналася?

— Жартуєте? Її видряпали з моїх рук уже за п’ять годин. Гармидер зчинився, мовби війна почалася чи государ наказав довго жити. Але мені все ж удалося скласти мозаїку. Не всю, не одразу. Мені дозволили кілька днів по тому взяти відпустку. Скористався з того, подався до Петербурга. Витратив три дні, знайшов із ким поговорити. Так дізнався страшну таємницю Полінки Урусової. Готові почути?

— Ми почали. Треба знати кінець.

— Гаразд. Він не дуже пристойний. — Обдумуючи наступні фрази, Чечель налив собі втретє. — Якщо коротко, не заглиблюючись у медичні терміни, Полінка Урусова мала від народження певні відхилення в природі. Забагато волосся на тілі, особливо на ногах. Про вусики згадував. Вродою Бог обділив. І, гм... — Ковток. — Чоловічі геніталії.

— Тьху на вас! — Марія сахнулася, почервоніла.

— Попереджав.

— Вибачте. Здається, таких людей називають гер-ма-фродитами.

— Батьки зробили доньці таємну операцію в німецькій клініці. Зайвий наріст зрізали. Це нічого не змінило. Дівчина страждала не лише через те зайве, що мала, а й через те, чого не мала. Груди, Маріє Данилівно. У якийсь момент почала повільно божеволіти. Вона ж багата наречена. За нею впадали... до певної межі. — Ковток. — Була прикра сварка з молодим офіцером, черговим кавалером, який в останній момент скривився від огиди. Полінка згодом побачила його в обіймах молодої грудастої дівки...

— Все! — Марія зупинила Платона жестом. — Картина ясна. Чому Київ?

— Тут особисте. Полінка хоч почувалася приниженою, та вже не вперше. Охолола трошки. Легко рознюхала про ту дівулю. Взнала: виїхала цицьката з Києва. Отак на наше місто й впало Полінчине прокляття. Для Петербурга ми провінція. — Чечель розвів руками. — Тут перед столичними штучками трусяться, струнко стоять. Ніхто ні в чому доньку князя, наближеної до імператора особи, не здумає запідозрити. А обережність втратила, бо зовсім не цікавилася київськими публікаціями. Маріє Данилівно, княжна не думала, що вбивцю повій у Києві взагалі шукатимуть, розумієте?

— Ні.

— Тим не менше. — Тон Платона став сухим. — Мене усунули від служби. Залагоджували справу аж на рівні генерал-губернатора. Ну, а два тижні тому тіло Полінки Урусової знайшли там, де все почалося, — на Гончарах. Навіть, — він нервово реготнув, — з такими самими ранами на місці її пласких груденят. До речі, на ній коштовності були. Хрестик, перстеник фамільний, золота каблучка... Що принесло Полінку в Київ після всього — не знаю. Зате підозри з неї офіційно зняті. Княжна Урусова тепер — чергова жертва маніяка. А ваш покірний слуга — кандидат на вбивцю. Мене ж через нібито помилку поперли зі служби. Ось помстився. Ще й обікрав жертву до всього. Мародер, бачте.

Цього разу Марія мовчала довше.

— Ми в одному човнику, Платоне Яковичу, — мовила нарешті. — Проти обох увесь світ. В обох зв’язані руки.

— Бачте, як довго довелося пояснювати, чому я не в змозі врятувати вас. Навіть якби дуже хотів.

— Згодна. Але... — Вона відклала мундштук із загашеною цигаркою, ступила зовсім близько, знову торкнувшись його грудьми, даючи змогу вдихнути запах. — Змушена повернути нас до того, з чого почали і чому я зараз тут. Я слабка жінка, Платоне Яковичу. Я вже тричі вдова. І мене підозрюють у вбивстві. Якщо станеться найгірше — згадають смерті попередніх чоловіків. Гучний процес, перші шпальти газет. Загальний осуд, вирок і каторга. Альфред фон Шлессер, Царство йому Небесне, був би вдячний вам за спробу захистити слабку жінку.

— Я безсилий захистити навіть себе.

— Тим більше. Ви не допустите несправедливості.

І тут Марія фон Шлессер, новоспечена вдова, зробила те, чого Платон Чечель боявся найбільше і чому не зміг опиратися.

Вона стала навшпиньки. І поцілувала його.

В губи.