Вигнанець і чорна вдова

Розділ 2 Облава

Київ, Батиєва вулиця — Царська площа

ерезневі сутінки вже поглинули вулицю.

Настав час, коли на фасадах більшості тутешніх будинків засвічували червоні ліхтарики — мешканки Ями готувалися до нічного життя. Ліхтарі хтиво підморгували: агов, вечір добрий, заходьте, кому самотньо. Сіяв бридкий дощик, червоне світло де-не-де накривали шмати сірого туману. Здалеку нагадувала про себе специфічними звуками залізниця, десь у глибині чергової грішної ночі час від часу дзеленькав невидимий трамвай.

Рання київська весна прикра, але може бути й гірше: сніг та мороз у середині, а то й під кінець березня нікого з містян не дивували.

І ліпше б зараз повернувся мороз. Хай холодніше, зате ходити легше. Околиці не мостили. Колишня Ямська слобідка восени та навесні, з потеплінням і відходом зимної погоди, потопала в болоті. Колись тут зробили дерев’яний хідник, навіть на широку дорогу клали стругані дошки. Проте навіть найкраще дерево під кованими колесами екіпажів за рік-півтора просідало, тріскалося, кришилося. У дірки потрапляли ноги, жінки ламали підбори, коні — копита. Візники витягали свої транспортні засоби, голосно матюкаючись. Спершу міська Дума ще якось давала цьому лад, але вже кілька років поспіль на слободу з її борделями й злодійськими притонами махнули рукою.

Околиця впевнено грузнула.

Звісно, колись тут було свято нічного життя. Але віднедавна гуляння перенеслися на Поділ з його бульварами опліч Канави. Там теж виросли будинки з червоними ліхтарями, ареал яких не так уже й давно обмежувався Андріївським узвозом.

Тільки неподалік — нові, яскраво освітлені модні ресторації та кафешантани з оркестрами, відомими київськими піаністами й навіть знаменитими, хай і в досить сумнівних колах, європейськими скрипалями. Київська аристократія забувала дорогу на Ямську слободу.

Нетрі приваблювали строкату й здебільшого не представницьку публіку. Тут можна було зустріти гімназистів та кадетів, великих любителів торгуватися й збивати ціну так низько, як дозволяв уміст гаманців. Навідувалися сюди неговіркі, навіть з вигляду сором’язливі багатодітні батьки з категорії чиновників не вище від десятого рангу. Цих невтомно пиляли й шпетили з приводу, а частіше — за звичкою, для порядку старомодні матрони-дружини, котрих з віком наздогнали жіночі хвороби. Зазирали дрібні комерсанти, нижні чини, ремісники, сільські дядьки, для яких вільні, без обмежень любощі — дивина й щось незвідане, недосяжне, мов континенти по той бік океану. Тинялися студенти, бідні художники, другорядні актори, а ще — кримінальники всіх мастей, бандити, анархісти чи ті, хто вважав себе революціонером без конкретних політичних поглядів.

Заховатися в Ямі було не складно.

Лиш пересидіти тут погані часи мало кому вдавалося — за місцевістю наглядала поліція. Коли щось не подобалося владі, не тільки Батиєву вулицю, а й усю слобідку активно трусили, потім закривали більшість пригонів, когось саджали в холодну, і доводилося трусити калитками, відкупатися, усіляко підкреслювати лояльність до влади та, головне, бажання співпрацювати.

Яма могла надійно прихистити — і враз відмовитися від того, кому ще вчора надала покровительство.

Платон Чечель чудово знав тутешні звичаї. Вивчив, коли вів ту справу й нарешті взяв слід убивці-психопата, яким виявилася Полінка Урусова, будь вона неладна сто разів. Ні, Платон не шкодував.

Ретельна робота принесла плоди: з Ямської слободи пішов кількамісячний жах. Вдячність мешканців самого серця київських нетрів дозволила Чечелю знайти притулок у нічліжці, облаштованій хазяїном затрапезного шинку. І всі, і він сам розуміли: сховок тимчасовий, аби перевести подих, дуже скоро доведеться робити звідси ноги, тільки от вирішити куди.

Що ж, усе сталося само собою.

Речей Чечель при собі не мав. Несвіжа сорочка на немитому тілі, жилетка, піджак із дорогої тканини, штани, підтримані помочами й заправлені в брудні чоботи з високими халявами, верблюже пальто, довгий плетений шарф, кашкет. А ще браунінг, мізерна сума грошей і паспорт, дбайливо захований у внутрішній кишені піджака. Платон свідомо залишив увесь нехитрий скарб на квартирі. Казенного помешкання заслужити не встиг, хоч до того йшло. Як приїхав до Києва шукати щастя, винаймав житло і тільки недавно зміг дозволити собі апартаменти поруч із Кадетським гаєм, у дохідному будинку Стрекалових. З окремими їдальнею, спальнею, круглою пічкою-чавункою, ще й з водогоном та ватерклозетом. Обжитися не встиг, відкладав — служба затягнула.

Тепер і не встигне.

Не переселитися б назавжди до тюремної камери.

Вміє Захарченко детально все пояснити.

А сам Платон чомусь не наважився думати в такому напрямку...

Надвір вийшли окремо. Старий сищик, вбраний візником, пішов через шинок. Тутешню публіку складали, крім інших, такі самі «ваньки»[6], один навіть махнув Захарченкові, бо вирішив із п’яних очей — приятеля вгледів. Чечель же гайнув чорним ходом, на прощання вдячно хлопнувши шинкаря по плечу. Той відвернувся, демонструючи: нічого не бачить, не знає, не чує, не скаже, йди собі з Богом, чоловіче добрий. Виринувши на задній двір, у березневу мряку, Платон підняв комір пальта, насунув на лоба кашкет, перетнув дворик, оминувши купку свіжого сміття.

Ступив на розхлябаний тротуар.

Різкий сюрчок почув одразу — і шлях заступив крупний городовий із незмінною шаблюкою при боці. Платон ступив назад, усередині все вкрилося кригою: не встиг, попався, знайшли, прийшли. Та з іншого боку знову засюрчало, мить — вулиця, та де, вся Ямська слобідка потонула в трелях поліцейських свистків.

Перехожі, переважно чоловіки різного віку, котрі зі зрозумілих причин намагалися не афішувати свого візиту в нетрі, пришвидшили кроки. Усі вони прийшли по гріх — але зараз воліли розсмоктатися, розчинитися в дощі й тумані, від гріха далі. Боковим зором Платон зачепив двох по різні боки вулиці, їх зупиняли поліцейські для перевірки документів. Крига розтанула. Зітхнув полегшено — не по нього, може, обійдеться. Уже хотів оминути городового, котрий, виглядало, просто трапився на дорозі.

— Е, ану куди!

Кричали до нього. Городовому все одно, керував хтозна-звідки матеріалізований агент у цивільному. Притримуючи круглий котелок на голові, поліцейський для певності схопив Платона за лікоть, розвертаючи до себе, під блякле світло ліхтаря, що теліпався над входом до шинку.

— Та я нічого, ваше благородіє, — пролебедив Чечель, граючи наляканого небораку, навіть дозволив собі бутафорськи затинатися, мовби голос тремтів. — Я просто так, випадково...

— Усі ви тут випадково. — Агент відпустив лікоть, ступив назад, обмацав поглядом. — Хто такий? Пачпорт давай.

Очі остаточно звикли до півтемряви. Платон уже міг добре розгледіти поліцейського. Ні, бачить уперше. Явно новенький, недавно з війська, таким іншої дороги не було, крім як у поліцію, — полюючи на маніяка, Чечель перезнайомився з усіма тутешніми служаками. Його міг упізнати городовий, бо щось знайоме в обличчі майнуло. Проте тут Платон почувався впевненіше: із сищиками вуличні постові контактували мало, більше з філерами.

— Агов, то зі мною!

Усі, і городовий теж, повернулися на Захарченків окрик.

Старий сищик неквапом злазив із передка, недбало кинувши віжки.

Кінь пирхнув, труснув головою, переступив із ноги на ногу, товчучи багнюку.

Захарченко перевальцем посунув до гурту.

— До сраки, хто там з... — почав городовий, намірившись поставити на місце геть знахабнілого «ваньку».

Та Захарченко наблизився, і той миттю поміняв тон. Виструнчився, випнув груди, взяв під козирок.

— Здоров’я бажаю, Іване Макаровичу! Звиняйте, не пізнав. Чого це ви з конякою?

— Не мій. Позичив. Вогником кличуть. — Сищик кивнув у бік коня, мовби знайомлячи з ним присутніх. — Ти ж, Єрмолаєв, мене давно знаєш. А дивуєшся.

— Вам, Макаровичу, гріх дивуватися. Так, питаю. Даруйте, мо’, пізнавати вас тута не вільно. Треба ж було сказати.

— Уже впізнав. Вважай, розсекретив. Нічо, у вас тут, бачу, свій Содом із Гоморрою.

Агент у цивільному кахикнув.

За нього забули, а він тут як не головна, то не остання персона. Захарченка не знає. А отже, подумки сказав собі Платон, усе мудро вирахував. Новенький, не більш як місяць служить. Коли б не більше року — впізнав би Чечеля. Добре, що так. Погано, що особа Івана Макаровича йому нічого не важить.

Легенько відсторонивши Платона, поліцейський виступив на перший план.

— Так що тут коїться, га, Єрмолаєв?

— Винуватий. — Провини в голосі городового не чулося. — Тільки ж той, оце — пан Захарченко, ще раз звиняйте.

Агент стрепенувся, тепер Платон вловив щире зацікавлення.

— Той самий? Іван Макарович? А я, грішним ділом, засмутився — стільки чув про вас, переймався: не матиму честі познайомитися особисто. З усією повагою, Фомічов Лук’ян Дмитрович.

Захарченко не потиснув простягнуту руку — дозволив потиснути свою.

— Давно на службі?

— Перевели з Полтави. Підвищили, так би мовити.

— Мовте, як є, — підвищили. Київ за статусом вищий, синку.

Агент Фомічов із вигляду був старшим за Чечеля років на десять. Але, схоже, для старого сищика всі, з ким говорив, лишалися синками. Платону стало ще легше: сприймав таке звертання винятково на власний рахунок, як визнання недосвідченості.

Свистки не вгавали.

— З якої оказії гармидер? — спокійно запитав Захарченко. — Чи для порядку?

— І для того, — погодився Фомічов. — Хоча зараз шукаємо революцію.

— Знову бомбисти бешкетують? То ж не поліції парафія.

— Сам дивуюся. Тільки ви, Іване Макаровичу, краще за мене знаєте, як воно буває. Жандарми в такі клоаки полізуть лише в крайньому разі. Зайве чобіт не бруднитимуть. Охранка, знаєте, звикла до рукавичок. Вони навіть до соромних дівиць в інші нумери ходять. — Агент реготнув. — Сказано прошерстити Яму — ми виконуємо. Заразом, може, когось по нашому департаменту прихопимо. Хоча б того душогуба, Шельменка. Наспівали пташки: повернувся з каторги.

— Шельменко вже не той, — відмахнувся Захарченко. — Як треба по нього — мене поспитайте. Ми ж із Шельменком, вважай, однолітки. Я його свого часу зловив, тепер він до мене коли не коли на чай з бубликами заходить чи я його десь у шинку чаркую. Повірте мені, синку: оті ваші пташки на Шельменка клепають, хоч би що наспівали.

— Господь із ним, — поступився Фомічов. — Для прикладу згадав. Назбираємо іншого врожаю, без вилову з Ями не підемо. Як революція тут була, наші так нашуміли, що пани нігілісти вже дали драла. У нас же служба.

— Так отож. — Захарченко жестом підкликав принишклого Платона. — Ви собі вошкайтесь. Ми теж поїдемо.

Чечель полегшено зітхнув.

Ступив крок до брички.

— Пробачення прошу, Іване Макаровичу, — почув позад себе. — То мудро ви кажете, служба. Хто ви — знаю тепер і безмежно поважаю. Але ваш товариш хай усе одно пачпорт покаже.

— Зі мною він, — викарбував старий сищик.

— До вас питань нема й не буде. Проте, даруйте ще раз, ви давненько не на службі. Приватна особа, хай заслужена. Бачте, ми ж тут не граємося, терористів ловимо. Ви б перший мені чортів виписали, аби я отак, без перевірки, підозрілого відпустив.

— Кажу ще раз: він зі мною. І в нас свої справи.

— Відставний поліцейський агент перебрався у візницький сіряк. Зрозуміло, є певні справи. — Фомічов гнув своє так упевнено, як це робить усякий новачок, котрому ще незвично дивитися крізь пальці на службові інструкції. — Я не цікавлюся, що ви робите. Мені нема до того жодного діла. Але ваш товариш — особа підозріла.

— Моє слово...

— Пане Захарченку. — Нарешті в голосі впертого агента брязнув метал. — На моєму місці ви так само робили б свою роботу належним чином. Не заважайте працювати.

— Яка підозра?

— Усякий у цьому Содомі з Гоморрою підозрілий. І ви, Іване Макаровичу, мусите погодитись.

— Ти зі мною сперечаєшся, синку?

— Я на службі, пане Захарченку.

Городовий Єрмолаєв кумедно крутив головою, дивлячись на того, хто говорив у конкретний момент. Платонові кортіло, аби про нього забули за суперечкою. Та чудово розумів: не буде так, адже предметом суперечки він же й став.

— Хай ваш товариш покаже документи... якщо має при собі. Коли не має, мусимо забрати, так би мовити, до з’ясування особи.

У світлі ліхтаря Чечель перехопив погляд Захарченка — той саме насунув шапку нижче на лоба, до брів.

— На нас давно чекають у «Європейському». Номер люкс, за дванадцять рублів. Ви ж розумієте, там живуть дуже важливі персони. І якщо ви затримаєте їхніх гостей...

— Отак, у сіряку, вас пустять у хол найкращого київського готелю? — Фомічов присвиснув. — Мені вже кортить дізнатися, у що таке серйозне ви впряглися, Іване Макаровичу. Козиряєте люксом за дванадцять рублів, даєте зрозуміти: самі теж надважливі персони. Чого тоді боїтеся, тягнете, голову морочите? Хай ваш супутник покаже пачпорт чи просто назве себе. — Поліцейський усім корпусом розвернувся до Платона. — Про нього промовка, а він вклякнув, язика проковтнув. Хоч би відрекомендувався з пристойності.

Назватися Платоном Чечелем після почутого від Захарченка було самогубством.

Звісно, є серед київських поліцейських ті, хто йому співчуває й за зручної нагоди дозволить зникнути з очей.

Але не той, кого нещодавно перевели з Полтави. Хто діє за інструкціями й не втратить нагоди вислужитися, піднятися на одну, а то й на дві шаблини вище.

Платон знову зачепив погляд старого сищика.

Той непомітно для інших ступив півкроку вбік.

Укотре різко засюрчало десь зовсім поруч — наче сигнал.

Чечель, уже не думаючи про наслідки, затопив упертому Фомічову кулаком у щелепу.

Той іще падав — а Платон підніжкою звалив городового.

Обіруч у стрибку штовхнув Захарченка в груди.

Три великі стрибки — і ось уже сидить на передку.

Кінь наче знав, що так станеться: без команди рвонув уперед. З-під кованих коліс у різні боки полетіла ямська грязюка. Платон трохи запізно загорлав, підганяючи Вогника, навіть підвівся, сіпаючи віжками. Бричка мчала вулицею, підскакуючи на горбах та ямах і ризикуючи перекинутися. Кінь з доброго дива заіржав, у відповідь у туманній ночі гучно й дружно засюрчало, звідкілясь збоку гримнули один за одним два револьверні постріли.

Та всі розбігалися, даючи дорогу.

У ролі втікача, який до всього напав на поліцейського агента й штовхнув городового, Платон Чечель ще ніколи не був. Відтак почуте вибору не лишало. Рано чи пізно він мусив перейти межу, опинившись по інший бік закону. Годину тому Платон мав примарний шанс балансувати, втриматися хоча б за рахунок невідомого покровителя, на чию пропозицію змушений пристати. Тепер поруч із Чечелем стало небезпечно. І не всякий, навіть той, хто дозволяє собі люкс у «Європейському», наважиться мати справу зі злочинцем.

Проте Захарченко назвав адресу.

Вилетівши з нетрів, Платон спрямував бричку спершу вздовж берегу Либіді, потім — у бік Великої Васильківської, а звідти, повз завмерлий уночі Троїцький базар, — на Благовіщенську[7], через Караваєвську[8] й далі до Бесарабки.

Завернувши з Благовіщенської вулиці, Платон натягнув віжки, зупинив коня й, не надто переймаючись докорами сумління, залишив бричку біля першого-ліпшого будинку. Трюк із втечею дозволив і допоміг відірватися від погоні, яка напевне вже відрядилася. Проте виграний час працював на нього.

Від Бесарабки до Царської площі[9] вдалося дістатися без пригод.

О цій порі, попри вогку погоду, тут тільки починалося звичне для центральної частини міста гуляння. Хрещатик та прилеглі вулиці якихось півтора десятка років тому теж у міжсезоння потопали в болоті, вулиці навіть часом заливали потоки брудної води. Проте для Платона це лишилося хіба в розповідях правдивих киян. Коли він перебрався сюди, Хрещатик замостили мозаїкою, спеціально купленою в Швеції. А великий шматок вулиці біля міського саду зміцнили зовсім новим, асфальтовим методом. Тож волога погода не стала на заваді звичному вечірньому життю Києва, яке поступово перетікало в нічне.

Ті, хто не сидів у рестораціях, прогулювалися парами чи невеличкими компаніями, накриваючись широкими парасолями, розказуючи одне одному щось веселе і зазвичай чекаючи, поки почнеться чергова фільма у «Корсо», «Новому світі» чи «Ілюзії»[10] — електричні театри росли Києвом, немов гриби. Ілюзіони впевнено тіснили театри хоча б через ціну вхідного квитка — найдорожчий вартував три рублі проти семи на театральну виставу.

Що ближче підходив Платон до Царської площі, то сильніше відчувався холодний подих Дніпра.

Перехожі не звертали на молодика в пальті й картузі уваги. Городових його персона теж не цікавила. Вони пильно стежили, аби підприємливі громадяни не порушували закон і не пропонували купити театральні квитки з рук. А як підступив до «Шато-де-Флер»[11], узагалі розчинився в святковому й бурхливому, попри погану погоду, натовпі вечірніх гуляк.

Уже біля яскраво освітленого готельного фасаду Платон розправив плечі, обсмикнув пальто, заразом обтрусивши налиплу бризками грязючку.

Опустив комір, пальцями навів трошки ладу на голові, використавши їх як гребінець. Критично оглянув чоботи — тут нічого зараз не вдієш. Зітхнув. Машинально перевірив у кишенях гроші й плаский браунінг — єдине своє майно.

І наблизився до парадних дверей готелю «Європа».

Його ще називали «Європейський».