Вигнанець і чорна вдова

Розділ 6 Підозрюються всі

тже, його поселили в Марковій кімнаті.

Емоцій за день набігло по маківку. Платон навіть боявся — не засне. Та, на диво і щастя, крутився під ватяною ковдрою недовго. Заснув, мов пірнув, а виринув, коли бомкнув великий годинник у кутку на підлозі. Стрілки показували далеко по дев’ятій ранку, і Платон рвучко підкинув себе на ліжку. Сів, звісив ноги, потрусив головою, женучи рештки сну. Давно не дозволяв собі так топити.

Помешкання прогрівалося, від викладеного візерунчастою плиткою каміна йшло легке приємне тепло. Завіси зсунув, ще як вкладався, віднедавна перестав любити гостинно розчинені вікна. Але тепер пора: підвівся, ступив до вікна, пустив до себе сонце.

Платон побачив задній двір, де виконували свої рутинні щоденні справи слуги. Далі, за кованою огорожею, тягнулася чорна пустка. Тут іще де-не-де лишилися брудно-білі острівці снігу, вгадувалася торішня пріла трава, і аж ген на краю височіла по-березневому сонна, насуплена лісова стіна. Ранкове сонце ще було холодним, через що краєвид наганяв іще більше смутку й підкреслював самотність, яка стискувала серце Платона навіть серед людей. Міський житель, який перебрався з провінції, серед іншого аби опинитися у жвавому вирі подій, Чечель погано зносив лунку тишу, яку багато хто з різних причин вважає затишною. Хай вчора його намагалися позбавити ілюзій, якими він, за родом діяльності вовтузячись на міському дні й знаючи найогидніші людські таємниці, не надто підживлювався, — разом із тим пообіцяли захист. Проте навіть за могутнім готичним фасадом Платон не відчував цілковитої безпеки.

Міркуючи так, побачив за вікном нову особу.

Із висоти другого поверху він не міг до пуття розгледіти обличчя жінки. Тим більше воно ховалося за капелюшком із неширокими, відповідно до моди, крисами й неодмінним пером, яке нагадувало вигнуту спину гімнастки. Легка кротова шубка вільного крою приховувала обриси фігури. З-під неї визирали невисокі чобітки на товстих підборах. Жінка явно почувалася тут хазяйкою, не зважала на слуг, підстрибувала, мов дитина, граючи з догом. Пес виглядав ручним, слухняним, тішився й мотиляв куцим хвостом, гасаючи довкола. Картина робила вчорашнього нічного монстра зовсім не страшним, дуже домашнім.

Карло визнає лише своїх.

Доньці хазяїна, Варварі, тридцять п’ять.

Але навряд це вона, судячи з кротової шубки.

Будемо знайомі, Маріє фон Шлессер.

Позаду постукали.

Чечель поспіхом повернувся, ніби заскочений за непристойним заняттям. Підхопив шовковий халат, накинув, туго затягнув пасок. Поки давав собі ладу, стукіт повторився. Повернув ключ — Нікола наче й не спав, нагадував, як учора, живу картинку.

— Добрий ранок.

— Заспав. Даруй, зараз буду зібраний.

— Та ну, не квапся.

Садовський штовхнув двері, неквапом пройшов до вікна, завмер, заклавши руки за спину. Якийсь час мовчки дивився, нарешті мовив, не повертаючи голови:

— Як тобі хазяїн?

— Не хотів би бути на його місці, — бовкнув Платон, аби не мовчати.

— Не журися. Не будеш ніколи. — Нікола розвернувся лицем. — До обіду я б не радив тобі взагалі виходити звідси. Домашнім про гостя вже нацвірінькали. Що за один, для чого тут — ніхто не знає. Сушать голови, що вчудить старий, і хай собі сушать. За потреби будинок покажу потім, по обіді.

— Інструкція?

— Деякі рішення я ухвалюю сам, — відрізав Садовський. — Слід дещо прояснити, Платоне Яковичу. Ти знаєш, як управитель я керую справою фон Шлессера. У нас є контора в Києві, там працює штат людей. Та я вже кілька років мешкаю тут. Маю окрему кімнату, сполучену з робочим кабінетом. Якщо цікаво — зайдемо якось. Там телеграфна й телефонна лінія. Київська контора може зв’язатися зі мною будь-коли, я швидко даю відповіді, хоча досить часто буваю там сам. Ключові рішення узгоджую з бароном, та в цілому мені надано свободу дій та майже не обмежений кредит довіри. Але зараз, поки прикру справу не залагоджено, мушу бути тут, біля фон Шлессера.

— Це я зрозумів.

— Не маю сумнівів. Кажу, аби ти звикав: спілкуватися будеш переважно зі мною. Для тебе фон Шлессер — це я.

Платон повів бровами, розмірковуючи.

— Нехай. Тільки ми ж на брудершафт пили.

— То й що?

— Нічого, як дозволю собі певну фамільярність, навіть зухвалість?

— Спробуй.

— Ти не зловживаєш становищем?

— Хіба не зрозумів після вчорашньої розмови: старий не дасть на собі їздити? Завжди поставить на місце, як треба. Опустить на землю, як заграється хто. Ще й вдарить. Крім того, до родинних, інтимних справ я допущений, скажімо так, не далі передпокою. Натомість усе інше — на мені. Для прикладу, за моєю порадою кількість слуг у маєтку зведена до мінімуму. Всі живуть окремо, у найдальшому крилі. Нечипора ти бачив, він тут хтось на кшталт камердинера. Є куховарка. Праля справляється також із роботою покоївки. Двійко слуг, що підтримують порядок, один ще й пічник. Є дівчина, яка постійно при пані фон Шлессер, вона ж прибирається.

— І все? — Як треба щось інше — завжди є тутешні селяни. Не конче населяти дім прислугою.

— Не знаю. — Платон знизав плечима. — Напевне, у цьому є сенс.

— Похвалюся тобі: ще два роки тому барон досить скептично ставився до прогресу. Тепер у дворі — гараж на дві автівки.

Чечель, не знаючи, чим зайняти руки, сильніше затягнув пасок.

— Спробую вгадати. Якщо помиляюся — скажеш. Маємо наочний вплив молодої дружини, бажання виглядати сучасним, справляти враження. Старий розпушує пір’я перед жінкою, демонструє можливості, мов той чарівник. Не занадто грубо?

— Занадто, — визнав Нікола. — Але ж тебе не для того запросили, щоб добирав вирази. Є випадки, коли говорити прямо й просто значно краще й вигідніше для всіх.

— То як?

— Правда твоя, — визнав Садовський. — Звісно, не все так буквально. Мають місце інші чинники. Наприклад, хазяїна з причин, котрі ти напевне вчора від нього почув, поволі перестає цікавити діло. Точніше, особиста участь у ньому.

— Ніде не читав про банкрутство ваших винокурень.

— Вони не банкрутують. Усе працює, родинна справа не заглохла навіть під час заворушень п’ятого року[17]. Проте старий втратив інтерес, бо нащадкам цікавий тільки його спадок. Гроші, не винокурні. Розуміє: як помре, усе зійде на пси, а працювало ж три покоління фон Шлессерів. Я взявся вести діло так, аби барон не згаснув остаточно.

— Думаєш, згадає в заповіті?

— Стежив би за язиком, — різко відрубав Нікола.

— Щойно домовились, аби не добирав виразів.

— Не тоді, коли йдеться про мене. Чи про інше, що не має стосунку до справи, заради якої ти тут. — Садовський явно не бажав рухатися в цьому напрямку, перевів розмову: — Ти бачив лист?

— Хазяїн навіть дозволив його взяти. Аби була можливість передати в поліцейську управу...

— Нащо?

— Нова методика дозволяє визначити особу за відбитками пальців. Називається дактилоскопія.

— Хитро називається. Та, наскільки я розуміюся на тому, виявити сліди на папері не досить. Треба порівняти їх зі зразками, взятими в підозрюваних. Спробуй, змусь Василя, Варвару, тим більше Марка намастити чимось пальці й поставити відбиток... Доведеться думати головою, шукати інакший вихід. Можна вже щось сказати?

Платон відповів не одразу.

— Напевне лише одне. Фон Шлессер абсолютно правий, коли вважає анонімом когось зі своїх. Із ближнього кола.

— Я тобі вірю. Але поясни перебіг думок. Цікаво.

— Гаразд.

Чечель, так само делікатно, взяв лист, розгорнув перед Ніколою.

— Зверни увагу: друковані літери. Звичайний поштовий папір, запитати можна на будь-якій пошті, там само є перо й чорнила. Нікому нема діла, хто й що там виписує.

— Лист прийшов з поштою, — кивнув Садовський. — До речі, ота твоя дак-ти-ло-ско-пі-я виявить мої сліди. І хазяїна. Ми обоє брали конверт до рук, ось цей лист — теж. Є ще поштар...

— Уже не важливо, я ж відмовився від тих спроб, — відмахнувся Платон. — Мене навіть штемпель поштовий не цікавить, хай і дозволить виявити контору, з якої посилали. Ще раз кажу: на пошті ніхто ніколи не запам’ятає особу, чоловік то чи жінка, яка тихенько сидить і пише якесь послання. Літери цікавіші. Нічого не помічаєш? — Він наблизив лист майже впритул до лиця Ніколи.

— Друковані літери, — повторив той. — Анонімні листи інакше не пишуть.

— І все одно тут є дрібничка. Як каже Іван Захарченко, нью-анс. — Чечель провів нігтем під рядком літер. — Ніби досить вживати друковані букви, аби приховати себе. Ні. Автор іще й писав лівою рукою. Хто ніколи не мав із такими речовими доказами справ, не зверне увагу. Тільки ж я тертий книш, Ніколо.

Це прозвучало, як маленький переможний спіч.

— У чому суть дрібнички?

— Адресат. — Платон склав аркуш навпіл. — Лист читатиме людина, яка ладна вгадати почерк автора, навіть якщо той виписуватиме друковані літери. Принаймні, анонім так думає. Через те перестраховується, виводячи каракулі лівою. Аби напевне, зрозумів?

— Не дурний. — Широкий лоб Садовського перетнула зморшка-блискавка.

— Звідси маємо: почерк чужої людини хазяїн не впізнає. Навіщо аж так маскуватися? Бо батько напевне багато разів читав листи від усіх трьох своїх дітей. За манерою письма кожного вирахує. Не обдурять навіть друковані літери.

Нікола торкнувся пальцем зморшки, мовби розгладжуючи її.

— Ну, припустімо, барон так і міркував. Підозрюються всі. Що нового?

— Нічого, — визнав Платон. — Крім того, що шукати недоброзичливця, який бажає нацькувати фон Шлессера на молоду дружину, таки треба серед трьох його дітей. Усіх барон збирає на обід.

— Не всіх. Марка не буде. Він принципово порвав з батьком — гнобителем трудового народу.

— Але гроші від нього бере.

— Не так багато й часто, як старші.

— Це зовсім не виключає його причетності.

— Згоден. Він не любить Марію, бо вважає: вона буржуазна п’явка. Присмокталася до батькової шиї, тому що звикла паразитувати на тих, хто експлуатує простий люд. Його слова, буквально. Марко міг написати винятково задля бешкету.

— Є такі люди, — погодився Платон. — Кинуть камінь у воду й дивляться, як широко розходяться кола. Проте його не буде. Справу доведеться мати зі старшими.

— Співчуваю.

— Побачимо.

— Тобі вже готують ванну. Я дав розпорядження.

— Люб’язно з твого боку.

— На сніданок — млинці з медом, сир, кава. Принесуть сюди.

— Мріяти про таке не міг. Вчора мною самим снідали блощиці в Ямі.

— Не блазнюй.

— То я так тішуся.

— Як треба поради... Не так: краще порадься зі мною перед обідом.

— Кажеш, наче готуєш до бою.

— Майже так буде. Словом, не соромся.

Кивнувши на прощання, Садовський залишив Чечеля самого.

Платон, далі тримаючи лист двома пальцями, повернувся до вікна. У дворі вже не було жінки з собакою. Тільки слуги, що завзято пиляли дрова.

— Підозрюються всі, кажеш... — Платон недобро всміхнувся, ковзнув поглядом по зачинених дверях. — Та отож.

У нього вистачило досвіду, аби промовчати.

Чечель іще не визначив, як управитель, вірний хазяїнові, ставиться до Марії фон Шлессер. Ніхто й ніщо не заважає йому теж сприймати молоду дружину барона чорною вдовою, котра вибирає слушний момент, аби позбавити чоловіка життя й згодом накласти руку на спадщину. Всю чи її частину — у становищі подібних до неї зовсім не має значення.

Почерк управителя хазяїн так само впізнає.

Нікола Садовський зважає на це — і пише лівою.

Справді, підозрювати — так усіх наближених.