Вигнанець і чорна вдова

Розділ 24 День Василісси

Київ, з Бібіковського бульвару —

до Лук’янівського виправного дому

аступними днями вже не били.

Коли відлили водою, відвели в рідну одиночку й дали відлежатися, знову дозволили вмитися, аби кращий мав вигляд. Тіло боліло, та ребра ніби вціліли. Досвід спортивних тренувань дозволив Платонові визначити це. З пошкоджень — вибитий зуб, верхнє ліве ікло. Та Чечель і тут зміг знайти гарну новину: зуб тривожив і до того, з усіма клопотами ніяк не міг дійти до дантиста. А тюремний наглядач, бач, зробив усю роботу, ще й безкоштовно. Неакуратно, уламочок лишився, але чорт уже з ним.

Коли побитий набув наскільки можливо пристойного вигляду, його сфотографували. Спершу — крупно, далі — в профіль, з лівого й правого боку. Нарешті — на повний зріст, звелівши триматися за спинку стільця. Описали зовнішність, узяли відбитки пальців. І нарешті видали тюремний одяг: просторі штани, важкі черевики, робу, бушлат і круглу полотняну шапку.

Платон відзначив дивну іронію долі. Адже в силу обставин на ньому навіть кальсони виявилися чужими. Хай новими, чистими, ніколи не праними, але чужими. З панського, якщо можна так сказати про кальсони, плеча. Не кажучи про інше вбрання, з гардеробу Марка фон Шлессера, яким цей enfant terrible[45] майже не користувався. Тепер надягнув лахміття, хай випране в місцевій пральні, яке за роки примірили на себе десятки, як не сотні незнайомців. Воно не зберегло жодного запаху, було позбавлене чогось індивідуального, рівняло кожного із такими собі бідолахами — й так починався процес стирання особистості. Хтозна, подумав Чечель, раптом йому дісталася одежина, яку вдягав хтось із зловлених ним лиходіїв...

Він уже не мав нічого свого.

Речі з чужого плеча.

Документи напевне вже забрали.

Замість дому — то дешева кімната в трактирі на Ямській, то чужі апартаменти в маєтку мільйонера. І ось — казенний дім. Найімовірніше — тепер надовго.

Жодного разу за два наступні дні його не водили до слідчого. Платон зрозумів задум Голубовича: замість тиску вимотувати невідомістю, невизначеністю, невпевненістю в завтрашньому дні. Так ламають особливо впертих, затятих, і так само начальник поліції вирішив, вочевидь, чинити з Чечелем. Дати хай примарний, але шанс йому, та й собі самому. Раптом Платон не витримає, піде на угоду — отоді машина запрацює на повну потужність.

Поки ж його разом із іншими арештантами виводили на вуличні роботи, важкі, брудні й одноманітні.

Щось змінилося на ранок третього дня.

Платон уже приготувався за звичкою виходити до праці. Натомість конвой повів коридорами й сходами в протилежне крило. Там у тісній кімнатці для допитів чекав знайомий: слідчий-дізнавач Спиридон Кислий. Прізвище відповідало зовнішності. Худий цибатий чоловік, чий вік неможливо було визначити на око, завжди, скільки разів перетинався з ним по службі, зустрічав Чечеля кислим виразом обличчя. Він був ревним служакою, мав родину й чотирьох доньок, носив калоші навіть улітку, ніколи не посміхався й був знаним буквоїдом. Навіть існувала прикмета: якщо до справи береться Кислий, він досягне єдиної мети, заради якої обіймає посаду, — доведе провину. Навіть коли захист матиме десять свідків, а підозрюваний — алібі, підтверджене, як кажуть, Господом Богом.

Кислого позаочі називали катом.

Чечель зрозумів і цей натяк начальника поліції. Голубовичу відомо, що Платон знає про наслідки для тих, за кого взявся Кислий. Їхня зустріч у кімнаті для допитів уже сама по собі вирок, питання тільки в часі виконання. Підозру підтвердила й перша фраза дізнавача, сказана, як завжди, гранично ввічливо:

— Ви можете відвести мою кандидатуру як вашого слідчого.

— Хіба? — Чечель не приховував іронії.

— Вам надане таке право згідно з пунктом...

— Не треба. Ви краще за всіх у Києві знаєте потрібні пункти й параграфи. Перекажіть його превосходительству — не треба. Покладаюся на вашу порядність та компетентність, Спиридоне Лавровичу.

— Як завгодно. — Кислий підсунув до себе аркуш для допитів. — Процедура вам знайома. Почнімо.

Далі казенних відповідей на казенні запитання розмова не пішла. Дізнавач не наполягав, не тиснув, але й не ставив запитань, які передбачали неоднозначну відповідь. Чечель не бачив сенсу приховувати обставини, за яких потрапив до будинку фон Шлессерів. Пояснив, чому їздив на «даймлері», що належить родині. Дав коротку характеристику кожному, з ким познайомився й спілкувався там, не забувши про Садовського. Але вирішив більше нічого про Ніколу не говорити. Попросив про зустріч із ним — дістав відмову. Розпитав про адвоката — почув, що захист йому буде надано за передбаченою законом процедурою, і тут знову було згадано всі належні пункти й параграфи. Причин спілкуватися далі обоє не бачили.

Принаймні, сьогодні.

Замість робіт, на які водили й після розмови зі слідчим, Чечеля повернули до камери. Єдине, що поки дивувало: одиночка. Платон досі не розумів смислу тримати його тут, окремо.

Усе роз’яснилося надвечір, коли він запив подобою чаю традиційну пайку хліба.

— Збирайся, Яковичу, — сказав наглядач. — Звик я до тебе, а бач — переводять.

— Куди? — Чечель знав відповідь.

— Так від нас. До Лук’яна[46].

— Отак, проти ночі?

— Ти ж грамотний у наших ділах. Коли накажуть — тоді й повезуть. Наче підгадали.

— Що підгадали?

— Молодий ти, Яковичу. Березень нині, двадцять третій день. Мучениці Василісси, смерть за віру християнську прийняла.

— Тьху на тебе! — Платон не стримався, справді сплюнув. — Дякую, заспокоїв!

— Чого плюєшся?! — образився наглядач.

— Ось же прямо сказав — на смерть везуть. За віру.

— Погано слухаєш, — мовив той. — Свята Василісса Коринфська тих береже, хто за свою віру головою накласти готовий. Думай про те... безбожнику. І той... зла не тримай. Пом’яв я тебе трохи.

— Сам сказав: робиш, як накажуть. Давай уже, виводь.

— Так збирайся, кажу ж. Із речами.

— Усе зі мною.

У тюремній кареті, запряженій конем, Платон був сам.

Навіть переймався своїм несподіваним статусом дуже важливої для сильних міста цього персони. Звеліли побити, силу показали. Але при тому — окрема камера, карету на одного подали, варта, бач, окрема. Вочевидь, начальник поліції та інші, від кого зараз напряму залежала Чечелева доля, досі не дійшли згоди, як з ним поводитися, тож вирішили рухатися повільно, неквапом, події не гальмувати, проте й не форсувати. Досі, мабуть, вивчають Платонову поведінку і думають, чого від нього чекати надалі.

Вітер засвистів уже з вечора. Коли вивели в тюремний двір, оточений по периметру чотирма високими, у чотири поверхи, стінами, на арештанта і конвоїрів упали з неба важкі краплі. Щойно Платон умостився в кареті й вони залишили тюрму, щоб їхати до іншої, сила вітру стала відчутнішою.

А потім над головою загуркотіло.

Перша весняна гроза. Чечель погано знався на народних прикметах. Проте у дитинстві чув від старших людей: грім у березні — рідкісне явище. Це означає: зима не здається. Платон уже мав змогу бачити березневий сніг, мокрий, бридкий, швидко збіглий. Разом із тим грозовий дощ під кінець березня давав зрозуміти — весна пішла в наступ, дає зимі останній бій і вже за кілька днів ввійде у свої законні права.

Словом, усе буде добре. Така от прикмета.

Думка дивним чином заспокоїла. Платон зручніше вмостився на брудній підлозі, сперся на стіну фургона, заплющив очі. Займаючи чимось голову, уявив, як їдуть. Найпростіше до Лук’янівки — прямо вниз Бібіковським бульваром до Євбазу. Звідти можна Бульварно-Кудрявською вгору, але простіше — Дмитрівською, низом. Далі — Солдатською слобідкою, а там до Лук’янівської площі знову пряма дорога.

Тепер етапи, конвой, казенні доми — така доля непокірних.

Фіксуючи рух і слухаючи дощ, Платон вловив поворот праворуч.

Знову праворуч.

Виглядає, вгадав.

Хоча... Чого там уже гадати, інших доріг до арештантського дому не придумали.

Гримнуло.

Чечель засовався, не розплющуючи очей.

Ще раз.

Кінь заіржав, карету сіпнуло.

Чечель завалився набік, і аж тепер дійшло — то вже не атмосферне явище.

Кинули бомбу.

— Чорт!

Перекотившись по підлозі, Чечель підвівся, розплющив очі, намагаючись утримати рівновагу. Коли ззовні захлопали револьверні постріли, раптом пронизало холодом. Аж тепер став зрозумілий натяк наглядача.

Свята Василісса померла за віру.

Чи наглядач знав щось, чи, найімовірніше, просто забобонний. Не стане ніхто з тих, від кого залежить Платонова доля, казати щось звичайному тюремному папужці. Він наче передчув: за диявольським задумом, Платона спробують звільнити. І застрелять під час втечі.

Віриш у закон і справедливість — маєш.

Страждай.

Грім злився з вибухом другої бомби. Врізнобій клацали револьверні й рушничні постріли. Чулися крики, слів Платон не міг розібрати через дзвін у вухах.

І раптом тюремна карета повільно похилилася на лівий бік.

Остаточно втративши рівновагу, Чечель завалився разом із нею, незграбно метляючи ногами в повітрі й плутаючись у ланцюзі кайданок. Коли карета таки впала, він опинився сторчголов, у дивній, незручній та кумедній позі циркового акробата.

— Чорт! Чорт! — заволав, стукаючи по стіні підборами важких черевиків.

Ще один постріл.

І раптова тиша, яку порушував шурхіт рясного березневого дощу.

Скреготнув ключ у замку.

— Живий? — запитали, й одразу, не чекаючи відповіді, знаючи її: — Вилазь давай! Махом!

Голос видався Чечелю знайомим. Та він не морочився здогадками, підкотився, висунув ноги під холодні краплі, посунув назовні тулуб. Звідти схопило кілька пар міцних рук, потягнуло, потім ті самі руки стиснули лікті з обох боків. Не змигнув, як поставили на ноги.

Платон покрутив головою.

Тюремна карета лежала, завалена вагою коня. Тяжко поранена тварина билася в агонії. Поруч на мокрій землі лежав долілиць візник у поліцейській формі. Над ним виринула, пройшла крізь мокру стіну постать. Два спалахи — кінь і візник завмерли назавжди.

— Ні! — не стримався Чечель, уже впізнавши стрільця.

— Харе! — пролунало десь поруч. — Вгамуйся, Більмо!

— Пустіть! — Платон вирвав лікті з міцних рук.

— Пустіть! — вступив той самий голос.

Босяки відступили.

Чечель повернувся.

Вздрів посеред дощу знайомі плащ і циліндр.

— Не думав, що тебе пришлють по мою душу!

— Апаша ніхто ніколи не присилає! І не посилає! — мовив бандит. — Це ти так дякуєш?!

— Що відбувається?

— Те, що Апаш дав тобі волю, Платоне Чечель.

— Навіщо?

— Не тут же балакати. Хутко, хутко, хлопчики!

Чечеля знову схопили за руки. Але лиш для того, щоб спритні пальці впоралися з замком на кайданках.

— Наробили тут, — мовив Апаш весело.

— Коня навіщо? — дорікнув Платон.

— Більма спитай. У Миті з усім фараонським свої рахунки. Коли йшли до розбійницької коляски, Чечелю довелося переступити через тіло одного з конвоїрів.