Вигнанець і чорна вдова

Розділ 26 Сажотрус існує

е тішив союз із бандитом та вбивцею.

Хай тимчасовий. Хай за інших обставин Платон, не вагаючись, надягнув би на Апаша кайданки, щойно побачивши, навіть не заговоривши. Хай не мав ілюзій щодо його намірів. Хай визнавав: не справедливість рухає Апашем — пристрасть, дивна й сліпа, проте зрозуміла, коли мова про таких типів.

Але це — не пошук виправдання.

Чечелю не подобався Апаш, дратував Митя Більмо, бісили босяки, готові різати всякого, на кого вкаже отаман. І все одно інших союзників на цей час він не мав і мати не міг. Самим же Чечелем рухало непереборне, шалене бажання відплатити Ніколі Садовському навіть не за вбивство трьох малознайомих і малоприємних осіб. Частково жадав закону й справедливості, хоч встиг переконатися: поліція витирає ноги об це, як собі бажає, та й закон і справедливість не завжди тотожні речі. Марія фон Шлессер багато чим грішна, як сам Платон та кожен, хто з плоті й крові. Проте відповідати за чуже не мусить, такі Чечелеві принципи, чи служить він у поліції, чи ні, чи вільна він людина, чи, як зараз, поза законом, у київських нетрях, серед покидьків.

Усе це переважав намір покарати друзяку Нікі за брехню, якою обплутав.

Чечель не міг пробачити собі наївності, яка дозволила довіритися Садовському, потрапити в його тенета. Управитель крутив, мов циган сонцем, не лише ним, людиною в скрутному становищі. Він тривалий час обводив круг пальця Альфреда фон Шлессера, так само не янгола, проте людину, котра зробила для нього навіть більше, ніж для рідних дітей.

А ще професійні принципи не дозволяли Чечелю пустити на самоплив Марка, єдиного живого спадкоємця. Якщо грішному янголу чхати на все, крім модної нині революції, це зовсім не означає, що слід дозволити Садовському вбити за якийсь час і його. Для всіх, у тому числі самого Марка, найкращим виходом здавався арешт. Є за що, тим більше заступитися й прикрити вже нема кому. У тюрмі Нікола Марка не дістане. Чи дістане хтось інший — Платона не обходило. Марко — типовий забіяка без царя в голові. Легко може нарватися де завгодно й на кого завгодно.

Та поки він гуляв собі на волі, Чечель усе ж відчував відповідальність за нього, яку не міг сам собі раціонально пояснити.

Тож запропонований Апашеві план складався з трьох основних пунктів.

Перший — найлегший. Кілька спритних архарівців без особливих труднощів знаходять помешкання, ті самі нумери на Подолі, у яких мешкає Марко і які Нікола охрестив гадючником. Їхнє завдання — не зводити з молодшого баронета очей, фактично охороняти його і, якщо поруч вирине Садовський, зробити мисливську стійку. В ідеалі було б схопити зловмисника на гарячому. Проте Чечель розумів: зараз, коли хвиля, збурена подвійним убивством, арештом чорної вдови і втечею її спільника, не вляглася, управитель зачаїться й не робитиме різких рухів.

Другий — непростий, та все ж прийнятний. Ані сам Платон, ані Апаш жодним чином не мали змоги отримати бодай коротке побачення з Марією. З газет, які поки не вщухали й регулярно писали про «справу чорної вдови», було відомо: тримають її в Лук’янівському арештному домі, слідство ведеться повним ходом, провини душогубка поки не визнає. Так само Апаш не міг відшукати нагоди, аби в тюрмі її знайшла котрась із арештанток-кримінальниць, із якими зв’язок встановити легше. Утім, цей варіант був ризикованим. Довелося б утаємничувати в справу сторонню маруху, котра може зрадити задля власної вигоди будь-кого в будь-який момент.

Газети згадували досить відомого київського адвоката Новицького, який взявся захищати баронесу фон Шлессер. Ніде не вказувалося, що правника хтось найняв, наприклад Нікола Садовський, бодай задля позірної пристойності. Сам же Новицький натякав: гучна справа за будь-яких обставин стане для нього не зайвою рекламою. Отже, міркував Чечель, можна вийти на нього негласно, дати невеликий список запитань, які він повинен поставити Марії під час чергової зустрічі, котру легко може організувати, отримати відповіді, записати, передати зв’язковому, дістати винагороду, і в подальшому — відомості, котрі озброять на процесі.

Нарешті — третій.

Найважчий.

Хоч би чим керувався Садовський, десь мусять зберігатися бодай якісь документи, що можуть пояснити його мотив. До суду над Марією управитель навряд чи вживатиме заходів, які запланував задля реалізації незрозумілого поки плану. Та щойно баронесу засудять, його руки напевне розв’яжуться. Більше того: скелети з чужих шаф почнуть вивалюватися вже під час суду, як не раніше.

Платон намірився випередити наміри Ніколи.

А для цього слід було провернути складну комбінацію. Мета: знайти у великій київській діловий конторі фон Шлессера особу, котра може знати щось про секрети Садовського. За припущенням Чечеля, управитель коли й тримає приватні папери, то не в замку, де кабінет, куди мають доступ хазяї. Було б дивно, аби у власному домі від фон Шлессерів було закрите якесь приміщення. Отже, те, що цікавить Платона, зберігається в Києві. У конторі або іншому, надійнішому місці.

На з’ясування того пішов тиждень.

Який приніс плоди.

І не лише щодо цього пункту.

Адвокат Новицький скоро впорався.

Чечель міг тільки уявити, скільки цей любитель сенсаційних процесів дістав від Апаша в обмін на звіт. Писав старанно, не пропускаючи жодної деталі. Платона не полишало стійке відчуття: тримає в руках готову промову захисника, яку той у повній тиші оголосить присяжним. Утім, Новицький мав розуміти й, судячи з написаного, розумів: діє в інтересах не тільки Марії фон Шлессер, не тільки розбійників, котрі принесли послання від невідомого, а найперше — у власних. Дали підказку — блискуче скористався. Тож, узявшись захищати чорну вдову безкоштовно, заради реклами, мав цілком реальний шанс виграти процес.

Те, про що дізнався з Платонової подачі й виклав на папері, стало чималим шматком шляху до тріумфу.

Відповіді Марії були для досвідченого Чечеля очікуваними. З її слів, отримала листа за підписом баронета й одразу впізнала манеру письма. Та коли приїхала до Києва й постукала в двері Василевих апартаментів, її не запросили зайти. Самі ж двері, як помітила, роздивившись уважно, виявилися ледь прочиненими. Господаря побачила мертвим на підлозі, злякалася й помчала до Варвари. Поліцію не покликала і не лишилася на місці, допоки прийде, бо дуже злякалася за себе. Становище, у якому опинилася після чоловікової смерті, нічого доброго не віщувало.

Удома у падчерки усе відбулося ще швидше. Її двері Марія вже побачила напіввідчиненими, забігла, вздріла тіло, вклякнула. Адвокатові присягалася: ще трохи, і таки послала б по найближчого городового. Але раптом за спиною відчула рух, одразу ж сильно вдарили по голові. Отямилася вже оточена поліцейськими агентами.

Платон не дивувався, що слідчий не вірить жодному її слову.

Старання Новицького давали змогу побачити ширшу картину.

Чечель непрямо, через Апаша, попросив адвоката виконати елементарні дії, які найперше чинив би сам. Приватна розмова з двірником будинку в Липках виявила: незадовго по появі баришні, опис якої підпадав під зовнішність та одяг Марії фон Шлессер, до пана депутата приходив молодий чоловік у пальті з бобровим[47] коміром і крислатому капелюсі, глибоко насунутому на очі.

Раніше двірник його тут не бачив. Обличчя не брався описати навіть за великі гроші чи під страхом смерті. Хоча звернув увагу на задовге волосся, одразу поквапився сказати панові адвокату: схоже на перуку, якесь несправжнє, не пасувало до бобра. Дав двірнику не звичний п’ятак — цілий гривеник. Візит тривав недовго, вийшов чоловік із парадного швидко, навіть не йшов — біг підтюпцем.

А на Подолі двірник бачив молодика не в бобровому пальті, а в статській[48] шинелі й кашкеті, так само насунутому на очі. Ще одна відмінність — круглі окуляри. Нарешті, йшов візитер не до Варвари фон Шлессер, а поверхом вище, до пані Ширяєвої. Назвався посильним із ресторану Бергоньє, чим вволив цікавість дворового цербера. Туди мала доступ тільки богема, і Лизавети Ширяєвої це стосувалося прямо: служила в театрі. Крім того, за спостереженнями двірника, вона приймала в себе коханців з прихильників та перспективних меценатів. Візитер у шинелі — і перуці, це теж кинулося в очі! — належав до перших.

А головне: до пані фон Шлессер він точно не міг іти.

До неї чоловіки взагалі не ходили. Цікавий двірник знав причину. Як і баришень, котрі навідували Варвару.

Плювався, як написав, не стримавшись, адвокат.

Останні абзаци Чечелю видалися найцікавішими. Молодик у шинелі й кашкеті вийшов із парадного вже після того, як туди зайшли спершу Марія, потім Платон. Не квапився, лишився серед цікавих, що набігли одразу після появи поліції, зібрані докупи сюрчками городових, мов пацюки — сопілкою Щуролова.

Новицький не міг знати того, що чітко уявив Чечель, прочитавши це.

Коли його виводили з парадного в кайданках, убивця стояв у натовпі, дивився і тріумфував.

Нарешті адвокат додав уже від себе: того дня до Лизавети Ширяєвої ніхто з ресторану Бергоньє не приходив.

Убивця впорався з Варварою. Дочекався Марію, довів задум до кінця. Наступне Платон міг лиш припустити, проте іншого варіанту не бачив. А саме: Садовський — він, тільки він ладен міняти пальта й зовнішність! — піднявся на останній поверх, зачаївся там і вже по тому вийшов милуватися результатами власної вправності.

Бракує єдиного, найважливішого нью-ансу.

Після чого справу Марії фон Шлессер можна впевнено назвати виграною.

А чорну вдову — остаточно виправданою.

— Один із конторських ходить до картярського клубу, — пояснив Апаш, наливаючи собі й Платонові.

— Їй-богу, змилуйся, Саво Петровичу! — Розкрита долоня Чечеля лягла на серце. — Так втомився від неї, клятої!

— Чого ж дівку прогнав? Апаш тобі наче нічогеньку прислав, чистеньку, аби не нудився. Чи, скажеш, дівки не для тебе?

— Не перебирають харчами в моєму становищі. Тим більше тут, у Чорному яру, в гостях. Та не розрадила вона. Ще більше занудила. Язиката дуже, голова заболіла від її байок. Від цього, — кивнув на штоф, — навіть не так.

— Міг би шумнути. Поміняли б. Іншу прислали б, Апашу тебе зараз берегти треба.

— Не хочу, правда. Звільни від дівок, від горілки. Добре хоч марафетом не пригостив ніхто.

— Треба? — стрепенувся ватажок.

— Один із контори фон Шлессера ходить до картярського клубу. — Платон пригубив, мовби приймаючи покуту, повертаючи розмову в потрібне русло.

— Еге. Причому, сучий син, насобачився вчащати туди, де безпечно. Є один такий, у будинку на Паньківській, точно навпроти поліцейської дільниці. Фараони його ж і охороняють. За те у певні дні можуть вигравати, домовлено.

— Рахівник у боргах? Програв хазяйське?

— Мої босяки нанюхали — не захоплювався. Міг зупинитися, вигравши від двох до п’яти червінців так само, як спустивши катю[49]. Два дні тому пішла там йому карта в парі з новим знайомим. Дали виграти цілих вісім сотень, підвели шалаву, яка допомогла їх прогуляти. Від язикатих, Плато, часом є зиск. У прямому сенсі кажу. Язиком на весь фронт молотила. Відфранцузила[50] разів зо три, карась розімлів. Поплив. — Апашеві сподобалося власна мовна фігура. — Хотів показати, яка важлива риба в своїй конторі. На ньому купа рахунків, дівка потім жалілася, мовляв, занудив цифіррю. Акуратно підпливла до розмови про управителя. — Ватажок випив, відкусив половину свіжої сушки, захрумкотів.

— Не тягни. — Чечелю вривався терпець.

— Управитель орендує сейф у Селянському[51], — змилостивився Апаш. — Хоч усі мільйони винокура лежать у Дворянському[52]. Приватну оренду твій жук Садовський примудряється покривати з хазяйських коштів. Тепло?

— Навіть гаряче. — Чечель випив. — Глянути б, що там у сейфі за секрети.

— Якщо ти, фараон, знаєш інший спосіб зробити це, ніж той, про який ми обоє подумали зараз, — скажи Апашу. — Ватажок зобразив широку вульгарну посмішку циркового блазня.

— Грабувати банк ти не будеш! — відрізав Платон.

— Фу ти, ну ти! — Усміх розтягнувся ще сильніше, спотворивши красиве в своїй порочності обличчя бандита.

— Я не дозволю!

— Фу ти, ну ти!

— Я не дам санкцію!

— Фу ти, ну ти! — Посмішка сповзла, перед Чечелем знову сидів убивця. — Навіщо тоді все? Слухай Апаша, дорогенький. Поки твоя довбешка себе виправдовує. Усе, до чого ти дотумкав, працює на користь Марії. Тому якщо у сейфі Селянського банку лежить те, що допоможе пришпилити твого дружка Ніколу й звільнити її, Апаш дістане без твого дозволу.

Платон здався.

— На коліна не стану. Так попрошу, Христом Богом. Не вбивай там нікого, Саво Петровичу. Досить тих двох на Дмитрівській.

— Кому досить? Апашу? Буває, Апаш говорить до Бога. Він добрий, уже не раз казав: є для Апаша в пеклі окремий казан. Більше, менше...

— Без убивств! — Чечель грюкнув кулаком по столу. — Так для Марії краще! Увагу привернеш! Садовський нашорошить вуха! Вживе заходів! Хіба не розумієш?

Ватажок зсунув брови.

— Подякуй доброму Богові, що ніхто не чує, як ти кричиш на Апаша.

— Без смертей, — тихіше, але далі твердо повторив Платон.

— Трошки дурості в тобі лишилося. — Апаш хруснув переплетеними пальцями. — Невже Апаш сам не знає? Тихо все станеться. Відімкнуть сейф, візьмуть, що там, зроблять, як було. Шуму-гаму не буде. Для того з Одеси сюди вже їде Сажотрус.

З того, як глипнув на нього ватажок, Чечель зрозумів: вираз його лиця раптом зробився ідіотським.

— Сажотрус? Той самий? Хіба... Я багато чого знаю про поліцейську службу. Так само багато не знаю, вчитися треба завжди. Але... Хіба Сажотрус існує? Це не казка?

— Бери вище, Плато. Легенда. Король ведмежатників. Такої категорії, яку навіть найвищою не назвеш. Усе, що ти про нього чув, усі байки, які травить ваш брат фараон, — чиста правда. Чистісінька, як ось... — Апаш знову налив обом. — Пролізе всюди, де є димохід. Куди завгодно, де топлять пічки. Навіть якщо груба горить, Сажотруса вогонь не зупинить. Як він так робить — навіть Апаш не відає. Замки для Сажотруса — трьох видів. Одні одразу відмикає, другі — за десять хвилин, треті — півгодини треба. За ці додатково доплачують. Та воно того варте.

— Чув, — кивнув Чечель. — І ще чув: Сажотрус ніколи нікого не вбиває.

— Він тінь. Ти бачив, аби когось убила тінь? Отож. Хай тебе совість не мучить, дорогенький. Апаш може дівку гукнути. Ту, яка карася конторського обробила.

— Усі вони балакають густо. Не треба.

Платон сумно глянув на зелений бік штофа, у якому відбивався вогник гасової лампи.

Зарано вирішив обмежити себе, ох, зарано.