Вигнанець і чорна вдова

Розділ 28 Революція у кам’яному мішку

Київська губернія, Бородянська волость,

маєток Шлессера

а сім годин, уже пізнього вечора, Платон Чечель дістався до родового гнізда фон Шлессерів.

Екіпажем, який роздобули, правив сам. Автомобільне кермо слухалося краще, але й коневі міг давати раду. Замок зустрів тишею і темними вікнами, ніби тривожно заснув. Ніхто не вийшов назустріч, навіть злий дог не кинувся на чужака. Припнувши коня до воріт і безперешкодно зайшовши у двір, Чечель дуже скоро зрозумів чому.

Бо наткнувся на Карла.

Пес валявся посеред двору.

Довкола голови — пляма, яку важко було розгледіти в темряві. Чечель роздивився, бо нагнувся. Одразу зрозумів, що сталося, та перевірив здогад за професійною звичкою. Затим рушив далі, виймаючи з-за паска роздобутий «сміт-вессон».

Парадний вхід зачинено.

Не біда.

Чечель обійшов будинок, дістався крила для челяді і штовхнув двері. Теж зачинили зсередини. Утім, замок тут напевне був простіший. Ступивши крок назад, не боячись когось налякати чи виказати себе й свої наміри, Платон скинув револьвер, пальнув двічі. Лишилося вгатити ногою — і він усередині.

Далі рухався, мов удома. Усе ж встиг освоїтися тут, тож не плутав переходами. Проминувши кухню, вийшов у коридор, взяв праворуч. Кроки лунко порушували темну тишу. Діставшись переходу до сходів, минув двері, що вели в кабінет управителя. Зупинився, про всяк випадок вирішивши перевірити.

— Ніколо! — крикнув, і луна відбилася від склепіння стелі. — Ніколо! Нікі!

Відповіді не було.

Сіпнув ручку дверей.

Відчинено.

Чечель виставив руку з револьвером перед собою, переступив поріг. Тут, як усюди, панувала темрява. Але нюх не підвів: зовсім недавно тут горіла свічка чи гасова лампа.

Пошукавши вільною рукою й знайшовши на стіні вимикач, Платон повернув його. Раз, не отримав ефекту — вдруге, втретє. Гмикнув, але не від бентеги, від задоволення. Таки правда. Той, хто знав, як позбавити будинок електрики й де є дроти, зробив дуже просто: перерізав чи обірвав їх. А розмовляв уже в кабінеті.

Поки не почув, як хтось намагається зайти.

Чечель вийшов, лишивши двері відчиненими.

Кілька кроків уперед — і опинився просто під сходами, що вели нагору з великого холу. Тими самими, що рипіли під ногами вбивці, коли той піднімався ними зі свого сховку.

Ще зранку Платон був певен: з кабінету управителя.

Уже знав, звідки саме.

Прилаштувавши «сміт-вессон» за пасок, Чечель видобув із кишені коробку сірників. Засвітивши один, уважно оглянув стіну під сходами, рухаючи рукою так, як сказали. Сірник швидко згаснув, і знадобилося ще два, аби пальці нарешті намацали потрібну, не помітну сторонньому, відому дуже небагатьом заглибину.

Чечель перехрестився.

Видихнув.

Натиснув на важіль.

Сильніше.

Впевненіше.

Відчинилися потаємні двері.

Забаганка й забавка покійного Альфреда фон Шлессера, вволена відомим дорогим архітектором.

Неодмінний атрибут лицарського замку.

Підземний хід виводив за територію маєтку, оточену парканом. Так можна потрапити всередину, не переходячи двір, не лишаючи слідів на снігу й не ризикуючи нарватися на лютого до чужих Карла.

Той, хто заходив сюди, справді був у замку чужим.

А той, хто показував Платонові будинок, не приховував потаємного ходу навмисне. Просто не спало на думку, що гостеві, запрошеному для виконання певних завдань і залагодження делікатних справ, слід про нього знати. Якби йому обмовилися бодай трохи раніше...

Вниз вели кам’яні сходи.

Чечель знову чиркнув сірником, дивлячись під ноги.

— Ніколо! — гукнув на всю силу легень.

Вогка темрява мовчала.

Платон являв собою ідеальну мішень.

Усе ж таки вогник не задув. Обережно посунув донизу, намагаючись не втратити опору під ногами й не заорати носом. Сходинок нарахував десять, три останні подолав, коли сірник догорів. Чечель опинився на початку неширокої галереї, між мурованими стінами. Навіть у темряві всякий, хто відкрив би вогонь, мав усі шанси влучити — можливість маневрувати коридор обмежував. Чечель знову витягнув револьвер, виставив перед собою, притиснувся спиною до стіни й маленькими приставними кроками рушив уперед.

Несподівано відчув — попереду простір стає ширшим.

Наступної миті стіна обірвалася. Точніше — завернула праворуч. Ступивши крок, намагаючись далі триматися її, мов дороговказу, Платон зрозумів: рухається по колу. Завмер, дослухався до темряви. Діючи вільною лівою, впорався з сірниковою коробкою. В мерехтінні вогника побачив невеличкий круглий майданчик, від якого в різні боки відходило дві галереї.

Невибаглива хитрість.

Така собі панська забавка.

— НІКОЛО! — гаркнув Чечель.

Чи здалося, чи щось почув у відповідь. Знову викрикнув ім’я, нашорошивши вуха.

Ліворуч.

Уже не боячись потрапити на лінію вогню, Платон стрімко перетнув майданчик і пірнув у ліву муровану галерею, гукаючи:

— НІКІ! САДОВСЬКИЙ!

Тепер крик чувся ясніше.

Просто попереду.

Чечель квапився.

Коридор виявився коротким, закінчився відкритою проймою. Тут Платон засунув зброю в кишеню штанів, укотре видобув вогонь, освітив квадрат комірчини, що дуже нагадувала одиночну камеру. Тільки без ґрат, бо тут не було жодного віконця.

Нікола лежав у дальньому кутку долілиць.

— Нікі!

— Тікай... — простогнав управитель, перекинувся на інший бік.

Руки скуті сталевими кайданками.

Сірник помер, Платон засвітив черговий.

Передостанній.

Став перед Садовським на коліна. Тепер зблизька міг побачити в тьмяному світлі розбите до крові лице. Мимоволі потягнувся, аби торкнутися.

— Не чіпай... Здається, носа зламав, — простогнав Нікола.

Справді, ніс, який підкреслював аристократичне походження управителя й донедавна був окрасою профілю, зараз виглядав потворно.

— Де він?

— Може вилізти звідки завгодно. Обережно... — Нікола перевів подих, дихати носом було помітно боляче. — Звідки взявся ти, теж не знаю.

— Зате я нарешті знаю про тебе все. Пізно, правда. Міг би й поділитися секретом.

— Щоб потрапити в твій список кандидатів на вбивцю? Даруй...

— Але Маркові ти розповів.

— Мусив. Він лишився єдиним законним спадкоємцем. І мав дозволити далі керувати ділом. Це ж і моє діло, хоч як крути. — Садовський знову видихнув, застогнав. — Він сам запропонував поїхати сюди. Не в конторі ж домовлятися. Я не подумав тоді...

Тишу порушив новий звук.

Позад них щось упало зверху.

Вогник згаснув.

Чечель засвітив останній сірник.

Пройму щільно закривали міцні двері.

Їх піднімав таємний важіль.

Це був обманний вихід — іще одна невинна забаганка Маркового діда.

З того боку їх замурували.

А потім вигукнули зухвало:

— Добре вам там буде вдвох, голуб’ята!

Рука вже тримала револьвер.

— Я поговорити прийшов! — мовив Платон Чечель голосно.

— Говори, я чую! — відповів так само голосно Марко фон Шлессер. — Тільки не знаю, про що балакати з фараоном!

— Тобі не цікаво, як я про все здогадався?

— Цікаво! Тому й не пішов поки!

— Ти не можеш заморити тут нас обох! Зведений брат потрібен тобі. Без нього ти нічого не матимеш!

— Я — барон фон Шлессер! Забув? Я законний спадкоємець мільйонів свого татуся!

— Ти ж плювати хотів на мільйони! Ти ж ненавидиш буржуїв! Ти брехав?

— А мені вони й не треба! Гроші, які татусь заробив працею експлуататора, підуть на потреби світової революції!

Такого Платон не чекав.

Усього, що завгодно, — але не цього.

Хай це буде останнім, що дивувало його відтоді, як змушений був залагоджувати справу занепалого роду.

У новому столітті фон Шлессери, як виявилося, не мали майбутнього.

Ось вони, спадкоємці.

Алкоголік.

Лесбійка.

Анархіст.

Байстрюк.

І чорна вдова на їхньому фоні.

— Відчини. Вийду, все поясню. А ти мені. Може, щось зрозумію.

— Нічого ти й такі, як ти, не зрозумієте!

— Боїшся?

По той бік луна розсіяла регіт.

Темрява клацнула.

Стіна, що закривала пройму, повільно посунула догори.

Платон побачив червоні вогняні сполохи — світилося в підземеллі.

— Обережно, — простогнав Садовський. — Він озброєний.

— А то я не знаю! — кинув Чечель через плече.

Тієї ж миті пролунав наказ:

— Кидай револьвер!

— А може...

— Глухий! «Дуру» сюди, я сказав!

Чечель підкорився.

Пожбурив «сміт-вессон» далеко від себе. Щойно револьвер упав на землю, попереду зринула постать, з обох боків освітлена смолоскипами. Нахилившись, Марко підхопив зброю. Стояв у проході, тримаючи по револьверу в кожній руці.

— Лапи вгору, фараоне! Повільно! Тримай перед собою, щоб я бачив!

Чечель виконав наказ.

Коли пішов на голос, позаду знову повільно опустилася стіна, муруючи Ніколу Садовського заживо.

Платон вийшов у підземелля, освітлене трьома смолоскипами. Вони стирчали на стінах, утворюючи правильний трикутник. Засвітити їх виявилося просто, у Марка це не забрало багато часу. Він стояв, широко розставивши ноги, у центрі невеличкої квадратної зали, гарно освітлений з усіх боків, гордий собою. Довге масне волосся сягало плечей.

— Я, грішним ділом, подумав: то Нікола перуку вдягнув. Не додумався, що ти вдягнув боброве пальто, а патли свої під капелюха не заховав. Я взагалі стаю тугодумом.

— У мене мало часу на тебе, — нагадав Марко.

— Гаразд. — Чечель давно склав думки докупи. — Ти публічно плював на власну родину. Тебе вважали в ній бур’яном. Та викреслити не могли. Є ж якісь принципи, традиції, таке інше.

— Я цього не визнаю. Ми не визнаємо.

— Хто?

— Усі ті, хто дуже скоро створить нове суспільство — без таких, як ти й мої тепер покійні родичі. Правитимуть світом ті, хто працює, а не ті, хто наживається на чужій праці й наймає за нажиті гроші фараонів, своїх сторожових собак. Для них є лише ті закони, які захищають клас експлуататорів.

— Боже, скільки патетики. Стикався по службі з вашою революційною братією. Ви нормально не говорите, як люди, все промовами сиплете. Марку, ти ж зараз не на майданному мітингу чи вашому таємному збіговиську. Гасла анархістів чи подібних до вас типів тут, у підземеллі, ніхто не чує. Хіба щури.

— Таємне скоро стане явним. Нам набридло ховатися!

— Для початку навчись не молоти язиком, а хоч трохи слухати. Бо я тільки почав.

— Закінчуй швидше. Не забивай мою голову!

— Власне, ти ж чудово знаєш усе, про що я збираюся сказати, — мовив Чечель терпляче. — Настав момент, коли тобі знадобилися раптом усі гроші світу. Того світу, який створило кілька поколінь фон Шлессерів. Між іншим, у твоєму родоводі нема янголів із крильцями. Їх нема в жодному родоводі. Проте твої батько, дід та прадід нікого не вбивали. Ті мільйони, на які ти націлився, зароблені клопіткою працею.

— Жоден із баронів не працював ніколи в житті! — вигукнув Марко. — У нашому роду, будь він проклятий, у всіх білі руки! На них горбатяться десятки, сотні пролетарів та селян і отримують за це мізерну платню!

— Ти хочеш стати мільйонером, так само не замастивши рук і не перевтомившись. Зробитися казково багатим, не працюючи жодного дня. Хоча ні, брешу. Руки свої ти таки забруднив: кров’ю батька, брата й сестри.

— Гроші підуть на благородну справу революції! — Марко що далі, то більше накручував себе, поступово збиваючись на істерику. — І не бреши! Я не пустив живої крові жодному з них!

— Звісно, отруїти всіх трьох — лишити руки чистими, — парирував Чечель. — Ти знаєш, як ставилися Василь і Варвара до молодої батькової дружини. Ти знаєш чутки, які супроводжували так звану чорну вдову. Настав час, коли ти написав лівою рукою анонімного листа. Батькові знайомий твій почерк, Ніколі — так само. Ось чому ти старанно змінив його, ще й навмисне знехтував правописом. Ти підгадав момент, коли всі, окрім тебе, зберуться тут на батьків ювілей. І доклав зусиль, аби підігріти напруження. Ти вкотре нацькував брата з сестрою на Марію. Всі присутні були готові до того, що з бароном мусить статися щось погане і дуже скоро. — Платон перевів подих, вловивши, нарешті, увагу й зацікавленість із Маркового боку. — Напередодні ти приїхав сюди і десь зачаївся, намірившись уночі пробратися в дім знайомим тобі з дитинства підземним ходом. Може, скажеш, де ховався?

— Хід виводить до лісу, — просто відповів Марко. — Трохи далі є хутір. Мене знають. Я тицьнув десять рублів дідові з бабою, вони радо пустили панича полежати на лавці у світлиці до вечора. Потім довелося посидіти тут, поки всі вляглися. Задоволений?

— Звісно. Не люблю лишати без відповіді дрібні питання. Далі було так. Серед ночі ти вислизнув із підземелля. Піднявся рипучими сходами на другий поверх. Там тебе чомусь потягнуло в кімнату, де ти провів дитинство й виріс. Убивці сентиментальні, от тільки сьогодні одного такого вбили під час поліцейської облави. До себе не потрапив, бо зачинено. Вирішив не морочитись, пошкрібся до батька. Старий барон погано спав. Не знаю, кого він хотів побачити вночі. Може, Марію. Але твоя раптова поява теж його потішила. Стала несподіваним подарунком на іменини. Батько любить навіть таку дитину.

— І хтось іще говоритиме про сантименти вбивці!

— Ваша нічна розмова була короткою. Ти не планував витратити багато часу. Не важливо вже, що ти йому сказав, аби розхвилювати. Батько попросив ліків, син дав йому отруту. Потім навмисне наробив рейваху. Все мало виглядати саме навмисним убивством. На тебе ніхто не міг подумати, бо тебе ж не було в замку. Прорахувався ти.

— А точніше? От уже ваша фараонська манера — крутити...

— Ти знав, що тебе викличуть. Мабуть, перечекав на тому лісовому хуторі. Склав нехитре рівняння. І дуже приблизно, хоча справді з мінімальною похибкою, розрахував час, який мав минути від моменту, коли тоді відіб’ють телеграму, до моменту, коли ти повинен з’явитися в родинному гнізді зі скорботним лицем. Навіть той факт, що двірник тицьнув тобі її заднім числом, розізливши щирою скорботою, ніколи не сплив би. У розрахунки не входило два моменти. Перший — раптова поява ще одного спадкоємця, який може заявити про права й має для того всі підстави. Друга — моя скромна персона.

— Мені набридає тебе слухати. Ти звичайний хвалько. Приперся в потрібний час у потрібне місце, от і вся робота твоєї проникливої думки.

— І тим не менше я від самого початку крутився в тебе під ногами й змушував нервувати. Хоч ти намагався далі не враховувати мене. Послідовно діяв за власним планом. Виманив Марію з дому від імені Василя. Дуже тонко, філігранно розрахував: побачивши його тіло, вона побіжить не в поліцію, а до Варвари — адже отруєння до останнього мусили лишатися родинною справою, сміттям, яке не можна виносити з хати. Не вгадаю хіба, чим ти взяв брата із сестрою, як змусив їх випити отруту.

— Значить, мало часу провів у нашій чудовій родині, — реготнув Марко. — Теж мені, хитра наука. Кожному запропонував миритися. Не повіриш, те саме що Василеві казав, що Варці. Однаковими словами. Мовляв, пора сім’ї нарешті забути про чвари й триматися купи, інакше та зайда, вдовиця розпусна, усе до рук прибере. Далі пропонував мирову випити. Хе-хе, Базиля довго просити не треба. Важливо вибрати момент, підсунути... Варка безсоромна щось та й відчувала, косувала підозріло. Але на цікавості зіграв. Ми ж із сестричкою, фараоне, ніколи разом отак, інтимно, приватно й не балакали жодного разу. З Машкою, думаю, ясно все. Ти не на своє прибіг, тож дістав за кумпанію. Я втомився, пане Чечель.

У кам’яній тиші підземелля клацнув зведений курок.

— Чекай, — зупинив Платон. — Не пояснив, навіщо тобі батькові мільйони.

— Не мені! — Марко тупнув ногою. — Я говорив, тобі крізь вуха пролетіло! Мільйони, нажиті чужою працею й потом, підуть на благо тих, хто століттями гнув спини за копійки! Були достойні багаті люди, які підтримували нашу революцію! Савва Морозов, мільйонщик, грошей не шкодував!

— Погано скінчив ваш Морозов. Застрелився, — зауважив Чечель.

— Письменник Максим Горький, знаний у Європі, на свої гонорари відкрив школу для робітників у Італії! Там учать людей нового світу, світу без таких, як мій батько!

— Ти теж школу зібрався заснувати?

— Як успадкую гроші — усе можна! Сьогодні я дав волю тим, хто служив тут, у цьому замку! Так, я дозволив людям розійтися по домівках! Тепер вони вільні!

Платон уже не думав, що Марко фон Шлессер може чимось здивувати.

— Чекай... Ти вигнав людей, які мали роботу? Ти забрав шматок хліба в тих, хто заробляв його чесною службою? Навіть твій кумир Морозов звільняв не робітників, а майстрів, котрі собі таке дозволяли. Дурню, ти зробив злиднями зо два десятки чоловіків та жінок! У них є сім’ї, тепер вони мусять жебрати!

— Я дав людям волю! — Марко знову тупнув ногою. — Скоро тут, у цьому будинку, легально збиратимуться нові люди. Ті, кому остобрид цей світ жирних ледацюг! Ті, хто незабаром візьме владу до рук! А ще, пане Чечель, на батькові мільйони ми купимо зброю!

— Зброю?

— Багато зброї! Це — зуби революції! Револьвери, гвинтівки, кулемети, бомби! Революція повинна захищати себе!

— Але з твоїх слів випливає — арсенал потрібен для нападу...

— Нам владу не віддадуть! Владу не просять, її беруть! Свободу не дають, її завойовують! Звідси, з цього підвалу, який мусив нагадувати чортів лицарський замок, вийдуть справжні лицарі! Лицарі світової революції!

Нарешті Чечель побачив це.

У світлі смолоскипів під склепінням мурів стояв божевільний.

Марко фон Шлессер уже не мав сил стримувати, приборкувати своє справжнє нутро.

Та й Платонові було вже досить підземних демонстрацій.

Він рвучко махнув правою рукою, виставивши розкритою долонею вперед.

Із рукава вилетів завбачливо приторочений під одягом маленький апаш — кишеньковий револьвер із латунним руків’ям.

Той самий, з дому Івана Захарченка.

Марко не встиг нічого зрозуміти: апаш уже ліг у Платонову долоню.

Палець знайшов спуск.

Куля вилетіла з барабанного отвору.

Луна від пострілу пішла попід склепінням.

Марко, здивований та збентежений, з криком схопився за прострелене праве плече.

Револьвер іще випадав із розкритої від болю правиці, а Чечель уже випускав другу кулю.

Барабан прокрутився.

Куля вразила ліве плече.

Божевільний фундатор революційного повстання впав навколішки, потім завалився на бік.

Крик перетворився на виття.

Почути такі звуки ззовні — привид підземелля, не інакше.