Вигнанець і чорна вдова

Розділ 29 Вигнанець

Весна 1909 року, Київ, вулиця Миколаївська[53],

готель «Континенталь» — маєток фон Шлессерів

латон з легким уклоном пропустив Марію вперед.

З-за її спини вловив вираз обличчя Захарченка. Вбраний з нагоди в парадну візитку, Іван Макарович підвівся з-за столика назустріч обом. Але на баронесу фон Шлессер, тепер уже законну спадкоємицю мільйонів і особу, яка із чорної вдови перетворилася на жертву свого безумного пасинка, старий сищик не чекав. І, як встиг помітити Чечель, присутність у їхній компанії третьої особи обтяжувала та могла змінити плани.

Адже це Захарченко запросив Платона в ресторан готелю «Континенталь», одне з найкращих місць Києва, де замовив окремий кабінет.

— Марія Данилівна люб’язно погодилася прикрасити наше чоловіче товариство, — промовив Чечель.

— Платон Якович, як завжди, делікатний. Дізнавшись про вашу зустріч, я сама напросилася. Він же, як істинний джентльмен, погодився взяти мене з собою, — усміхнулася Марія, підходячи до столика.

— Мудро вчинив. Я навіть дуже радий бути у вашому товаристві. — Старий сищик поцілував простягнуту руку баронеси.

Чечель відсунув стілець.

Чоловіки присіли після неї.

— Тим більше така нагода: особисто подякувати вам, — повела далі Марія. — Якби не ви, Іване Марковичу, я досі сиділа б у тій жахливій камері. А що було б із нашим спільним другом паном Чечелем — краще не думати.

— Навпаки, мосьпані. Мушу вибачитися: я ж не мав змоги виконати особисте прохання вашого покійного чоловіка.

— Але ваш протеже виявився на висоті.

— Радше, на тій висоті, на яку здатна була піднятися людина в моєму тогочасному становищі, — уточнив Чечель. — Власне, воно тепер не аж так сильно змінилося.

— Знаючи вашу сумну історію, Платоне Яковичу, досі не можу знайти пояснення, чому його превосходительство начальник поліції раптом вирішив узяти участь у вашій долі. Після всього... — мовила Марія. — Може, ви поясните, Іване Макаровичу? Ви напевне знаєте більше.

Захарченко вколов Чечеля поглядом.

— Спершу дамо роботу офіціантам. Та й кухар зачекався.

Замовили кав’яр, тушкованого в білому вині кролика, спаржу. Старий сищик попросив графин горілки, запитально глянув на Марію.

— Бачте, псую чоловічу компанію з її звичками. — Вона вкотре за вечір усміхнулася. — Міцного не вживаю. Замовимо шампанське. І, пане Захарченку, відмови не приймаються. Вечерю оплачую я.

— Дзуськи! — вирвалося в старого сищика. — Пардон, мадам. Так не буде. Я запросив...

— ...лише Платона Яковича, — підхопила баронеса. — Зрештою, я маю повне право відсвяткувати вузьким колом завершення страшної для всіх нас історії. На жаль, Нікі ще не показується на людях. Тиждень пролежав у лікарні, тепер потроху повертається до обов’язків. Не може сидіти без діла, хай навіть обличчя в бинтах.

— Кажуть, німецькі хірурги творять дива, — мовив Захарченко світським тоном.

— Французькі теж. Але ви праві, я на початку травня все ж вишлю пана Садовського до Берліна. На той час, думаю, визначимо його статус. Юристи довго чухали потилиці, та дійшли згоди: Ніколина матінка зробила все можливе, аби незаконного сина Альфреда фон Шлессера можна було визнати законним членом його родини. Та й без нього я не впораюся, — зізналася.

Принесли напої та кав’яр.

Захарченко як номінальний хазяїн вечора наповнив чарки й келих баронеси.

— Нарешті! — Марія тішилася з урочистості моменту. — Коли не спала, дослухаючись до шереху тюремних щурів, глибоко в душі все одно знала: колись ми відсвяткуємо перемогу.

Якийсь час маленька компанія віддавала належне закускам. Нарешті баронеса промокнула губи серветкою.

— Мені хотілося б почути історію від вас, Іване Марковичу. Але чомусь здається: Платон Якович уже встиг розказати мені все. І не один раз.

Так, Марія знала.

Після облави в Чорному яру, про яку потім довго писали газети й під час якої поліція перебила більшу частину банди Апаша разом із самим ватажком, Платон не мав іншого шляху. Він прийшов на Михайлівську, до Захарченка, і був готовий здатися. Набридло тікати й ховатися. Проте просив, аби старий сищик вислухав його доводи, аби потім докласти зусиль для викриття Марка, справжнього вбивці, і звільнення Марії. Адже саме для захисту дружини від даремних звинувачень Альфред фон Шлессер і намагався залучити його.

Схопити вбивцю — виконати посмертну волю покійного.

Марія знала також: Захарченко категорично відмовився приймати Платонову капітуляцію отак, одразу. Причина — Нікола Садовський, котрий, сам того не знаючи, опинився під загрозою смерті. На той момент обидва сищики, старий та молодий, не розуміли мотивів убивці. Хоча ясно було: Марко послідовно зачищає поле від претендентів на батькову спадщину, і поява чергового, неврахованого, стала для нього несподіванкою.

За інших обставин, аби Чечель не перебував поза законом, а виконував звичну поліцейську роботу, не треба було б довго думати, аби ухвалити рішення.

Проте за цих умов довелося довго й багато пояснювати поліції.

Тим часом наближаючи чергову вірну смерть.

Тож Захарченко вирішив діяти, як велить здоровий глузд.

Знала Марія й те, що Платонів здогад мав один нью-анс, помічений Захарченком. Досі не з’ясовано, яким чином Марко міг потрапити в замок, ніким не помічений. І, відповідно, як міг вислизнути звідти після вбивства. Дуже близько до розгадки підводили рипучі сходи. Але навряд чи Марко міг пройти через кабінет Садовського, хай десь там навіть є підземний хід.

Фраза вирвалася в Чечеля.

Він полюбляв на дозвіллі гортати сенсаційні романи. А там же підземелля на підземеллі.

Сказав просто так.

Ляпнув.

Уже за годину Захарченко і Чечель постукали з візитом до Павла Харитонова — того самого, чий батько на спеціальне замовлення фон Шлессерів проектував замок три покоління тому. А син, не менш відомий архітектор, тридцять років тому значно перебудував маєток. У тому числі — обладнав лицарський замок підземним ходом.

Рипіння сходів навело на правильну думку.

Потаємні двері були під сходами.

Архітектор не збирався розкривати незваним гостям таємниць, хоча б тому, що дав слово замовнику, який щедро заплатив. Тим більше зовні Чечель виглядав підозріло, зовсім не викликав довіри.

Зате її викликав Захарченко.

Для Харитонова було честю поручкатися з легендарним грозою київських злочинців. Почувши, що йдеться про життя і смерть, архітектор люб’язно погодився показати гостям план замку та відповісти на запитання. Тож Платон їхав на полювання, озброївшись не тільки великим «сміт-вессоном» і маленьким апашем у рукаві.

Він мав уявлення про ходи-переходи.

Тому дозволив Маркові загнати себе в пастку, навмисне завернувши не в той коридор.

Нарешті, Марія знала про підземний хід.

Навіть бувала там, зі щирою цікавістю роздивлялася забавку.

Але, як логічно припустив Чечель, не пов’язала підземний хід прямо з убивством та можливостями вбивці.

Марко зробив усе, аби лиходія не шукали серед сторонніх, чужих.

Лише серед тих, хто на той момент опинився в замку.

А кожен зайшов до рідного дому через парадний вхід.

Не через чорний.

І тим більше — не через підземний.

— Виключили з розрахунків, — мовив Чечель, випивши другу чарку. — Чесно кажучи, на місці когось із мешканців маєтку мислив би так само.

— Усе одно, Платоне Яковичу, ви геній. — Марія відсалютувала йому келихом.

— Не розбещуйте осанною мого учня, — буркнув Захарченко, тут же додавши: — Так би я сказав, аби цей молодий чоловік справді був моїм учнем.

— Проте ви вчитель для багатьох у розшуковій поліції, — зауважив Платон.

— Аби ж то. — Іван Макарович забарабанив пальцями по столу. — Ви питали про пана Голубовича. Героя, так би мовити, нашого часу...

— Ще який герой! Особисто вистежив самого Апаша!

Чечель перехопив погляд Марії, закашлявся. Підвівшись, Захарченко кілька разів гепнув його кулаком по спині. Баронеса тим часом встигла витерти вологу з кутиків очей, що лишилося непомітним для старого сищика.

— Так, вистежив Апаша, — кивнув Захарченко, неквапом поновлюючи напої присутнім. — Ще й особисто застрелив іншого огидного типа. Є такий Митя Більмо, Апашів посіпака. Мало не накивав п’ятами, аби його превосходительство не показав клас влучної стрільби. Перша куля, одразу в голову.

Його тон чимось не сподобався Платонові.

— Трохи вже знаю вас, Іване Макаровичу, — почав обережно. — Ви ніби не вірите цьому...

— Чого ж, вірю. — Старий сищик хитнув головою, брязнув срібною ложечкою по кришталевій вазі з чорним кав’яром. — Вас дещо цікавило, Маріє Данилівно. Щодо пана Голубовича та його нібито прихильного ставлення до нашого пана Чечеля... Переможців не судять, мосьпані. Платон Якович — переможець.

— Мені довелося посвятити Івана Захаровича у вашу таємницю...

— Вона померла разом із Апашем, — відрізав старий сищик. — Не гнівайтесь, мосьпані. Без цього нью-ансу я довго сушив би собі голову, з якого такої радості бандитам визволяти пана Чечеля з тюрми.

— Власне, ось іще одна причина шукати зустрічі з вами. — Щоки баронеси зажевріли. — Цілковито покладаюся на вашу порядність.

— Не бачу вигоди казати комусь про ваші стосунки з цією особою, — відрубав Захарченко. — Є значно небезпечніші таємниці, які треба забрати з собою в могилу.

— Тьху на вас! — відмахнулася Марія.

— Досить. — Іван Макарович обсмикнув піджак, поправив вузол краватки. — Час відвертості, пані та панове. Я запросив Платона Яковича, аби дещо розказати. Кинути трохи світла на історію, з якої все почалося не для родини фон Шлессерів, а для нього.

— Полінка Урусова, вгадала?

— Від вас ні в кого з нас нема, бачу, секретів. Ви фантастична жінка, Маріє Данилівно.

— Мерсі.

— Коли вже ви при цьому, прошу дати слово: почуте тут помре разом із вами... Дай вам, Боже, сто років жити.

— Звісно. — Губи Марії стиснулися в тонку лінію. — На моїх очах убили другого чоловіка. Я знайшла тіло третього. Провела кілька тижнів у брудній камері зі щурами. Що ще може мене налякати? Слухаю вас.

— Ви стривожили мене, Іване Макаровичу, — сказав Чечель.

— Давайте про всім відоме. — Старий сищик вмостився зручніше. — Тоді, у замку, Платон Якович не мав іншого виходу, крім залишити Марка в підземеллі, а Ніколу — витягнути на волю й перемістити на канапу в холі. Ми не врахували, що вбивця пошкодить дроти й позбавить замок електрики разом із телефонним зв’язком. Тож пан Чечель дістався до найближчого села, звідти привів фельдшера й пристава. Поки лікар вовтузився з обома пораненими, бо давав клятву Гіппократа, пристав подбав про поліцію. А Платон Якович нарешті зміг діяти за планом: здатися й вимагати для себе зустрічі з начальником київської поліції паном Голубовичем. Далі пан Чечель розіграв карту, здану вже мертвим на той момент Апашем: його відбили у конвоя невідомі терористи, швидко побачили помилку й великодушно дозволити втекти. Мовляв, хай не тому, але все ж таки волю дали. — Захарченко знову легенько стукнув ложечкою об кришталь. — Той день видався неабияк удалим для його превосходительства. Спершу облава у Чорному яру, потім розкрите потрійне вбивство в шляхетній родині фон Шлессерів. Серед іншого — нагла смерть депутата міської Думи. На жодні лаври Платон Якович не зазіхав, аби тільки відчепилися й дали вільно дихати.

— Усе одно мені натякнули: у Києві краще надовго не лишатися, — зауважив Чечель. — Та поки колотнеча довкола справи фон Шлессерів, я потрібен свідком. Не думав до останнього, що вийде домовитися з його превосходительством. Видно, Іван Макарович краще знає його натуру.

— Ні, — відрубав Захарченко, тінь накрила обличчя темною вуаллю. — Я був певен, що знаю. Визнаю: помилявся. Ось чому, Платоне Яковичу, вам треба забиратися з міста, а то й з губернії вже завтра.

Марія кинула тривожний погляд по черзі на обох чоловіків.

— Недаремно набилася у вашу компанію. Кажіть.

— Ви самі зробили вибір, — зітхнув Захарченко. — Пан Чечель обрав своє раніше — коли викрив Полінку Урусову й поклав край кривавим убивствам у Києві. Проте деякі знання вбивають, мосьпані.

— Ми не в театрі, мосьпане. Досить багатозначних пауз.

— Будь ласка.

Старий сищик махом перехилив чарку.

— Голубович не мав поняття, що Апаш з’явився в місті. Більше того: не знав, що з ним злигався Митя Більмо. А я знав, від Платона Яковича. Але, своєю чергою, не уявляв, що саме Апаш зухвало звільнить його й надалі допомагатиме не так шукати вбивцю, як рятувати вас, Маріє Данилівно. Тим часом мене, вірного служаку, хай відставного, мучила совість. Адже містом гуляв один із найнебезпечніших злочинців. Я міг вказати місце, де він напевне облаштувався, і не робив цього. Чесно кажучи, задовго терпів, бо все ж таки міг чимось нашкодити панові Чечелю. Та зрештою, коли про нього перестали говорити й писати, вирішив допомогти Голубовичу.

Платонові забракло повітря.

— Ви нацькували поліцію на Апаша і його людей? Ви?

— Я виконав обов’язок, синку.

— Я міг потрапити в облаву разом з ними!

— Той випадок, коли я не знав, що вам пощастить, юначе. Та це тільки початок. Ми ж говоримо про вбивство Полінки Урусової.

— Господи, яким тут боком вона?!

— Прошу вас обох слухати мене дуже уважно. — Захарченко підвівся, пройшов до дверей, щільніше причинив їх, повернувся за стіл, повторив: — Дуже уважно, прошу вас. Серед моїх давніх знайомих з київського дна є такий собі душогуб Шельменко. Він уже давно комара не скривдить, доживає потроху, скільки лишилося. Але часом старі гріхи нагадують про себе. Тож душогуба Шельменка можуть кинути в арештний дім просто так, за найменшою підозрою. Потримають у камері, потім випускають. Він не жаліється. Навпаки, дізнається щоразу багато для себе цікавого. Коли поліція провела оту облаву в Чорному яру, душогуба Шельменка вкотре злапали під гарячу руку в одному з довколишніх кабаків. Уже потім, коли випустили, я за звичкою знати більше, ніж треба, знайшов його. Бо, як ви знаєте, був причетний до того, аби облава таки відбулася. Слово за слово — і Шельменко обмовився: узимку, на початку лютого, укотре сидів на цугундері. Пам’ятаю, тоді просив через різних знайомих, аби я його видер звідти. Так от: разом із ним у камері валандався Митя Більмо, без переднього зуба. Того самого, який дивним чином зробився золотим.

— Справді, — кивнув Платон. — Сам бачив у нього в роті фіксу. Отут. — Показав пальцем місце.

— Не здивувало, звідки в босяка золото?

— Звідки в босяка — не здивувало.

— Тоді здивую: тоді, у лютому, Митю Більма схопили за підозрою в пограбуванні з убивством. І він, зі слів душогуба Шельменка, ніби вже й зізнався. Доказами приперли. Раптом його випустили, виправдали начисто. Гуляла чутка, наче доклав руку начальник поліції.

— Голубович? Навіщо...

— Цить. — Захарченко сказав це тихо й спокійно, уже не дивлячись на принишклу Марію. — Місяця не минуло, а Митя Більмо не лише вільний птах, а й блимає золотим зубом у пащі. Душогуб Шельменко — людина уважна, досвід навчив. Десь у кабаку запитали — звідки. Більмо візьми й бовкни: один жидок-дантист на Подолі постарався.

— З убивці зняли звинувачення. Випустили. У камері сидів без зуба. Як вийшов — десь дістав золото, — повторив Чечель. — Я ж казав, що ви приклад для розшукової поліції, Іване Макаровичу.

— Аби ще Голубовича при тому не згадали всує. Точніше, аби не Голубович, влучний стрілець, не застрелив Митю Більма під час облави...

— Ви знайшли дантиста! — Марія не витримала, плеснула в долоні.

— Іч, усе люди розуміють, навіть не втаємничені. — Жодної іронії, лиш дивний смуток у голосі Захарченка. — Так, відшукав. Той тремтів, але зізнався: десь під самий кінець лютого Митя Більмо приніс йому золоту каблучку. І ще кілька, як він сам казав, цяцьок. Дантиста тіпало, бо незаконно, потай скуповував крадене за півціни. Звідки, каже, гроші в бідного єврея. З каблучки Більмо звелів змайструвати йому зуб. Решта його не цікавила, взяв якісь гроші й більше не згадував. Але дантист знав ціну тим цяцькам. Одну з них я в нього забрав. Щоб показати тобі... вам.

Захарченко видобув із кишені й виклав на стіл хрестик без ланцюжка.

Платон і Марія схилилися над ним.

— Гарний, — погодилася баронеса.

— Сказав би, прикметний, — додав Чечель.

— Так точно, Платоне Яковичу. Особливо прикметний. Фамільна коштовність, хрестик з шиї Полінки Урусової. Мертвої Полінки Урусової.

Тиша раптом стала відчутною.

— Ой, — цвірінькнула Марія.

— Ви...

— Впевнений, Платоне Яковичу. — Старий сищик накрив хрестик рукою. — Не забувайте, саме цією справою я уважно цікавився. Вбитий горем князь Урусов, її батько, дав поліції докладний опис коштовностей, які були на доньці. Кожна мала монограму, навіть хрестик. — Рука піднялася, перевернула знахідку, ложечка торкнулася потрібного місця. — Родинний ювелір лишав маленький автограф. — Рука знову накрила хрестик, повернула його в кишеню. — Ось вам, як кажуть, вишенька на торт. Дантист ризикнув запитати в Миті, звідки таке й чи не попадеться він, бідний єврей, із цим усім. На що була відповідь: «З цим усім уже ніхто не попадеться. Хай тебе сіє не хвилює».

Дзвін у лункій тиші почув лише Платон.

— Сіє, — повторив. — Сіє. Сіє. Сіє.

— Так говорить... — Марія завмерла, збліднула, накрила рота долонею.

— Його превосходительство начальник поліції Голубович, — завершив за нею Захарченко. — Манера чіпляється до всякого, хто хоч раз мав щастя з ним спілкуватися особисто. У Миті Більма просто вирвалося. Чи вирішив сам у своїх очах вирости, чи... А... — Старий сищик відмахнувся. — Уже не дізнаємось.

— Він убив Полінку Урусову, — впевнено промовив Чечель. — Митю Більма випустили за наказом Голубовича, незадовго до того, як її знайшли мертвою й спотвореною. Не знаю, чи дозволили Більму мародерствувати. Припускаю, платою за вбивство була свобода й зняття звинувачень в іншому вбивстві. А він забрав коштовності собі як додаткову здобич. Голубович убив його, скориставшись нагодою, і позбавився небезпечного свідка.

— Так не може бути, — видихнула Марія.

— Може, — сумно промовив Захарченко. — Ось чим пояснюється його поступливість щодо Платона Яковича. Він змушений був дати панові Чечелю спокій. Адже завдяки йому доповів у Петербург про знищення Апаша, заразом — розкриття терористичної змови, і все це за його, Голубовича, персональної участі. Марко фон Шлессер, кажуть, сидить зараз не в Лук’янівській тюрмі, а в психіатричній лікарні при Кирилівській церкві.

— Він справді божевільний. — Платон думав не про нього.

— Хай так. Але якби ні, такого вигідніше виставити божевільним. Інакше багато чого довелося б пояснювати. Щодо його превосходительства... Платон Якович, не без моєї, згоден, допомоги повернув справу так, аби стало простіше заплющити очі на деякі нью-анси, ніж пояснювати, чому Марка треба повертати за ґрати. Ви ж на волі мовчатимете й так само підіграєте Голубовичу, хіба ні?

— Мене купили волею, — мовив Чечель. — Я тепер це розумію.

— Не найгірша ціна, — зазначила Марія. — Тільки що тепер... Полінку... Вона чудовисько, так. Але невже її вбили з відома начальника київської поліції?

— Припускаю, навіть із відома рідного батька.

— ЩО?! — Марія злякалася власного вигуку, зблідла. — Іване Макаровичу... Платоне Яковичу, що відбувається в цьому світі?

— Її інтимні таємниці завдяки мені стали відомі, без перебільшення, всій імперії, — пояснив Чечель. — Полінка зганьбила свого батька, за великим рахунком — весь рід князів Урусових. Тому єдиний вихід: спотворена природою панночка, монстр у плоті, стала жертвою сама. Так Урусови перетворюються на жертв, на потерпілих, а Київ — на місце, небезпечне для шляхетних, наближених до государя осіб. Чим не привід укотре притиснути тут незгодних чи приборкати тих, хто ще не приборкався до кінця?

Кожне слово Чечеля звучало в тиші вироком.

Тільки не ясно кому.

Постукали в двері — тушкований кролик наспів.

Весна вже квітнула буйно.

Платон не відчував її подиху, хоч раніше любив цей благословенний час, від другої половини квітня, ближче до травня, коли світ довкола зеленіє повільно, обережно, наче приходить у чужий двір, — та все ж уперто й впевнено. Нині голова джмелилася чим завгодно, лиш не пробудженням природи.

— Ви добре подумали?

Питав Марію — але не зводив очей із «даймлера». Автомобіль, чисто вимитий механіком, стояв посеред двору. Довкола з радісним гавкотом гасав молоденький песик, Нечипір купив замість застреленого Карла. Вибір зупинив на німецькій вівчарці, та, схоже, таким злим, як попередник, цей пес ставати поки не збирався.

— Це наше з Ніколою спільне рішення, — твердо промовила баронеса фон Шлессер.

— Ви без того були щедрі.

Незабаром після звільнення з тюрми Марія, не приймаючи заперечень, видала Чечелю десять тисяч рублів. Ще тридцять поклала на його банківський рахунок, і Платон міг отримати гроші, хоч би де був. Він змирився, бо нарешті зміг купити одяг — вдягатися з чужого плеча обридло до нудоти.

Мав тепер власні речі.

Вони вмістилися у дві великі валізи.

Зараз слуги під наглядом Нечипора вкладали їх на автомобіль і міцно приторочували широкими шкіряними пасами.

Марія подарувала Чечелю «даймлер».

— Платоне Яковичу, мене не полишає прикре відчуття, що я замало зробила для вас.

— Зате я зловживаю. Давно мав забратися звідси. Не знати куди. Але звідси. — Чечель сумно посміхнувся. — Після того, що ми дізналися, вигнання — моя доля.

— Іван Макарович був дуже серйозний учора, коли попереджав: лишитися в Києві й навіть Київській губернії для вас означає нарватися на ніж якогось босяка. Щоправда, був п’яний, коли до цього дійшов. Не знаю, чи вірити, — додала.

— Він говорив тверезі речі. Найтверезіші з почутого мною останнім часом. Марко молов значно більше патетичного безумства.

— Вважаєте, у нього б вийшло?

— Революція — байки, — впевнено мовив Платон. — Тим більше якщо ідеями переймаються такі затяті, як молодший син вашого покійного чоловіка.

— Пасинок, — сумно посміхнулася Марія. — Отак і не вір у страшні історії про виродження давніх родів.

— А ви не вірте. Нікола — рідна кров барона фон Шлессера і гідний продовжувач роду. Буде й така гілка. Що ж до революцій... Поки це мода. Віяння часу.

— Небезпечне віяння.

— Як бачите, ті, хто поставлений боротися з революціями й іншим злом, так само небезпечні.

— Подібні до вас — між двох вогнів.

— Подібні до вас — теж.

Чечель глянув на припнуті валізи.

Натягнув краги.

— Будемо прощатися, Маріє Данилівно.

Вона озирнулася на цікаву челядь, що збилася в дворі й трималася на поштивій відстані.

— Не згадуйте погано.

— Хай Нікола повертається з новим носом.

— Аби голова лишилася такою ж справною. Його ж по голові били.

— Не згадуйте.

— Але й зовсім забувати не слід.

Чечель сів за кермо.

— Куди тепер?

— Світ за очі. — Він натягнув окуляри-«консерви». — У вигнання.

Київ

Жовтень 2018 — січень 2019