Вигнанець і чорна вдова

Розділ 23 Його превосходительство начальник поліції

Київ, Бібіковський бульвар,

виправне арештантське відділення

ечеля не били.

Потовкли трохи, коли хапали й крутили. Він не опирався, знав — марна справа. Та все одно хтось завзятий сильно викрутив праву руку. Суглоб болів, проте вивиху Платон не відчув. Уже в камері заспокоїлося, хоч кайданок не зняли, лише перекували, завівши руки вперед. Ще розбили губу, але ненароком, дуже старалися схопити всіх, хто був на місці злочину.

Платона закинули в поліцейську карету із заґратованим віконцем. Він лежав на підлозі й не міг бачити, куди везуть. Але думав: Лук’янівський арештний дім, не інакше. Коли карета зупинилася і його виволокли, впізнав дворик: виправне арештантське відділення. Більше б здивувало, аби завезли в найближчу від місця пригоди поліційну дільницю — на Хориву. Якщо потягнули одразу сюди, значить, упізнали. Або швидко розібралися. Крім імені вбивці, Чечель в запалі, здається, вигукнув своє, а воно віднедавна стало дуже відомим серед київської поліції.

Кожному городовому, жодних перебільшень.

До небезпечного відомим.

Тому напевне дістали наказ закрити поки що в одиночну камеру.

Чомусь подумалося: хоч би погодували.

Отямившись, Платон зібрав думки докупи. Як охолонув, вирішив діяти. Нічого іншого не міг зараз, окрім стукати в двері камери й вимагати слідчого. Наглядач двічі зазирнув у «вічко». Перший раз послав коротко й грубо, другий — сказав, що його крики всі почули, краще мовчки сидіти, швидше не буде. У відповідь Чечель вкотре назвав себе, не просив — уже звелів нагадати кому треба. Кому саме — не пояснив, словосполучення в цих стінах мало широке значення й могло стосуватися кого завгодно. Від начальника тюрми до генерал-губернатора.

Потягнулися години чекання.

Платон навіть заснув, скрутившись калачиком на нарах і, як міг, накрившись пальтом, яке вже втратило дорогий вигляд. На диво, вдалося виспатися, хоч теперішній стан обіцяв тривалі безсонні дні й ночі. Прокинувся від брязкання ключів, двері відчинялися.

— Котра година? — запитав, сівши на нарах.

— Не можна, — буркнув наглядач, поставив на підлогу бляшану миску й кухоль, у миску пхнув дерев’яну ложку, залишив в’язня самого.

— Руки розкуй, ти, папуго! — крикнув навздогін Платон.

З того боку грубо стукнули в двері.

Треба було якось лаштуватися. Чечель підняв миску, з огидою понюхав. Смерділа не їжа — будь-який запах губився в смороді параші. Тому здавалося, що годували лайном, хоча це була тільки перлова каша з салом. Меню означало: принесли вечерю, а отже, якщо нічого не зміниться, його персоною займуться вже завтра.

З одного боку, дивно.

Вбито шляхетну особу, доньку покійного барона фон Шлессера, сестру депутата міської Думи. В один день із ним, до речі, навіть в однаковий спосіб. На місці схопили вдову барона, і нема сумнівів: уже звинуватили. Але ж на місці опинилася також особа, до якої в поліції та особливо у жандармів накопичилася купа запитань. Через те Платона мусили крутити вже, негайно, не давати продихнути.

Та все, що відбувається, має інший бік. Який більше стосується особисто Чечеля.

Ніхто з численних ворогів жодним чином не прив’язував його до справи фон Шлессерів. Він вплутався випадково. І якби не знайшов — так само випадково! — листа для Марії, не сидів би у тюрмі, не нюхав сморід і не давився глевкою кашею.

Навряд чи його становище покращало б, якби про подвійне вбивство дізнався, нудячись у замку й вибудовуючи дедуктивні комбінації.

Навпаки.

Чечель отримав, раніше чи пізніше, але саме сьогодні доказ, котрий виводив із тіні Ніколу Садовського.

Немає мотиву.

Тобто напевне є — але невідомо, чим не догодили Нікі, пригрітому в домі барона фон Шлессера, благодійники. І зокрема Марія. Їй тепер тюрма, не відкрутиться.

А Платона треба було вивести з гри.

Купити.

Здати жандармам, знайшовши привід.

Від Садовського після прокрученої сьогодні комбінації можна чекати чого завгодно. Хтозна, раптом тут, у тюрмі, Чечелю випала нагода трохи пожити. І спробувати поборотися.

За себе.

І трошки — за Марію.

Хай там як, не любив Платон, коли когось судили несправедливо.

Ранок почався з пайки хліба й ледь теплого чаю.

Тримали в кайданках усю ніч, та Чечель уже не обурювався. Призвичаївся, як і до огидних запахів, якими просякли тюремні стіни. Підкріпившись, готувався знову вимагати уваги до своєї особи. Та його випередили: десь за півгодини після сніданку прийшов наглядач, із ним — двоє городових із конвойної служби. Побачивши сумних вусатих, тому майже однакових із вигляду дядьків, Платон не стримав сумної посмішки. Жоден із них не хотів виконувати цю роботу, додаткову, за яку мало платили й до якої залучали тих, хто вже був вільний від основної служби. Тож супроводжували конвойні в’язнів із виразом страшенної нудьги на лицях, ненавидячи підопічних уже за те, що змушені були підкорятися начальству замість законно відпочивати.

Колись наївний Чечель спробував звернути увагу поліційного керівництва на цей прикрий факт. В’язні часто тікали, бо конвой не мав мотивації гарно їх стерегти. «Потрібна окрема, спеціально навчена служба», — писав Платон, вдаючись мало не до високого штилю. У відповідь його викликали, вставили добрячого ґнота й звеліли зосередитися на основній службі. Тобто ловити вбивць, ґвалтівників, грабіжників та іншу наволоч. Провадити слідство, судити й охороняти на царській службі є кому.

...Нарешті зняли кайданки. Вивели, провели до перукаря. Тут дали змогу нормально вмитися теплою водою, навіть видали шматочок мила, причому звеліли роздягнутися до пояса й обмити також тулуб. Платон мовчки знизав плечима. Усе одно вдягати доведеться той самий, просмерділий в’язницею одяг. Проте не заперечував, виконав усе, і не без задоволення.

Перукар сам причесав арештанта гребінцем. Показав дзеркало, ніби від Чечелевої думки про його майстерність щось залежало. Витер долоні об фартух, даючи зрозуміти: усе, справу зроблено.

Причину дійства Чечель зрозумів, коли городові провели його кількома коридорами й сходовими проймами та поставили перед важкими білими дверима. Один конвойний кашлянув. Другий — чемно постукав.

— Так, — почулося зсередини.

Переступивши поріг, Платон побачив казенний кабінет, чистий, побілений вапном. З меблів — стіл, на якому були тільки каламар і тонка тека. Над столом — портрет імператора. За столом, у статському, скромному як на посаду вбранні — начальник київської поліції Микола Голубович власною персоною. Сидів рівно. Не підвівся назустріч. Чого ж, забагато честі. Хіба начепив круглі окуляри, які блиснули на сонці, глянув на Платона поверх скелець.

— Яка честь. Бажаю здоров’я, ваше превосходительство. — Чечель позначив чемний уклін, як того вимагав табель про ранги.

За спиною зачинилися двері.

— Не блазнюй, синку. Ти загрався і догрався. Бач, куди занесло, у які палестини. Сядь. — Начальник поліції кивнув на ослін, прикручений до підлоги.

— Я людина проста. Стоятиму.

— Ще постоїш. На лаві підсудних.

— Варто питати, за що?

— За те саме. Сядь, кажу. Слово честі, Платоне Яковичу, нема в мене для твоєї персони аж так багато часу. Не прибіднюйся, не така вона й проста.

— Дякую за високу оцінку.

— Але горе з розуму — це про тебе, Чечель. Ну, хочеш — стовбич.

Платон присів на ослін. Розправив плечі. Спершу склав руки на колінах, мов школяр. Одразу передумав, поклав ногу на ногу, руки сплів на грудях.

— До ваших послуг, ваше превосходительство.

— Не блазнюй, — повторив Голубович. — Читав, як учився в своєму Ніжині, комедію пана Грибоєдова? Ту, де про горе з розуму?

— До чого тут Грибоєдов?

— Бо про тебе написав. І таких, як ти. З розуму маєте горе. Собі найперше.

— Не розумію.

— Все ти розумієш.

Голубович витягнув із кишені круглу бляшанку монпансьє. Підчепив нігтем кришку. Виколупав неправильної форми льодяник, кинув до рота, посмоктав, плямкаючи.

— Курити заборонили. Навіть пити, уявляєш? Моя мосьпані клопочеться, на води до П’ятигорська тягне. А краще, каже, в Баден-Баден. — Міцні зуби розгризли цукерку, захрумтіли скалками. — Тільки мені з такими, як ти, довго в смолі варитися.

— Дозвольте запитання.

— Кажи. Ми тут без дурних протоколів.

— Михайле Архиповичу, чому я тут? Бо застукали у квартирі Варвари фон Шлессер, Царство їй Небесне? Треба з’ясувати, як і чому я там опинився? Мене підозрюють у вбивстві, в одному чи кількох? Уже хай записують зізнання, щиросердні. Був учора в Липках, на квартирі Василя фон Шлессера. Двірник може мене впізнати, я приїхав на автомобілі. Застав господаря мертвим. Звелів викликати поліцію. Помчав на Поділ, думав — встигну. Не встиг, Варвару теж убили, отруїли. І рятувати треба молодшого, Марка. Коли він ще живий, звісно.

Випаливши все одним духом, Чечель помітив: обличчя начальника поліції не відбивало жодних емоцій. Так, ніби Платон говорив не до нього, а до тюремної стіни.

— Михайле Архиповичу! Родину фон Шлессерів планомірно труїть на смерть ціанідом управитель. Покійний барон пригрів змію. Я можу довести це!

— Не треба. — Голубович взяв з бляшанки інший льодяник, покрутив між пучками, наче пробуючи на міцність. — Люди чули, як ти кричав щось про пана Садовського. Навіщо йому вбивати родину своїх благодійників — не знаю. І не хочу знати, бо се дурне. Краще ти, — він націлив на Платона пальця, поклавши льодяник назад у коробку, — ти, Чечелю, поясни мені, що тобі особисто зробив Садовський. Яка тобі печаль називати його вбивцею? Яка вигода з того?

Від несподіванки забракло слів.

— Ну як... Бо він — убивця, — вичавив Платон, розуміючи, що тулить дурне.

— Садовський убивця, бо ти того захотів. — Голубович розвів руками. — Знаєш, чому ти того захотів? Бо у вас угода з чорною вдовою! Таємна, Платоне Яковичу! Вона навмисне все так придумала, заманила тебе, молодого, в тенета. І тепер хоче, аби ти довів: вбивця не вона.

— Садовський. Більше нема кому.

— Звільни від того, звільни! — Начальник поліції замахав руками, наче розганяючи мух. — Зараз я тобі розкажу, як усе було. Багата шанована родина наймає тебе, здібного сищика, який потрапив у немилість. Про се пізніше. Отже, — Голубович підвівся, вийшов з-за столу, заклав руки за спину, став перед арештантом, — Марія пише анонімного листа. У ньому клепле сама на себе. Потім змушує барона шукати змову в ближньому колі. Далі труїть його, розуміючи: ставить себе під удар. Вигадує ще одного листа, мені його вже показали. Бутафорія очевидна: чорна вдова шукає приводу вибратися до Києва. Так, ніби її покликали для важливої розмови. Але! — Голубович багатозначно помахав указівним пальцем. — Вона планувала отруїти спадкоємців барона по черзі. Від Садовського вже дізнався, сам почув, своїми вухами — найменший син, баламут, на батькові спадки не облизується. Вдова давно се відала. Лишається вигадати правильну версію про самогубство баронових дітей — і вона багата жінка.

— Як таке можна вигадати? Двоє дорослих людей, в один день?

— Можна, — кивнув Голубович. — І вдова нам ще се скаже. Поки мовчить, але скаже.

— Чому ж вона тоді була там, біля мертвої Варвари, зомліла? — Платон говорив обережно, мов рухався стежкою в болотяній твані.

— Варвара, покійниця, — дама міцна. Я чомусь впевнений, що ти, хитрюго, спритнику головастий, знаєш її інтимні секрети. — Начальник поліції підморгнув. — Пів-Києва знає. Кому треба — так точно. Дамочка сильна, у кімнаті сліди бійки, явні. Коли зрозуміла, що мачуха труїть, в агонії опиралася. Від ціаніду не одразу помирають, будь-який лікар скаже. Є час у запасі. Трохи, але є.

— Знаю.

— Тим більше. — Голубович сперся на край столу задом і руками. — Ти не встиг зашкодити вбивству, але намагався схопити вбивцю. Хочеш вийти звідси вже сьогодні — мусиш тримати сю лінію.

Платон до всього готувався — але не до такого.

Кліпнув очима, відчувши себе голим.

— Чекайте...

— Довго не чекатиму. У мене, Платоне Яковичу, без тебе справ — о! — Начальник поліції черкнув ребром долоні під горлом. — А тебе, Чечелю, мені тим більше — о! — повторив жест. — Хочу з тобою нарешті закінчити.

— Назавжди?

— Надовго. І се вже інша частина розмови. Слухай уважно, не перебивай. Мені шкода, що київська розшукова поліція втрачає такого головастого. Твоя мудра голова допомогла припинити оті вбивства шльондр із відрізанням цицьок. Проте ти розгнівав Петербург, під купою народу тут захиталися крісла через паскудну Полінку. Ти виявився, на жаль, лише розумецьким, не розумним, інакше б розум підказав відступити. Ні, затявся. Тобі наснилося, що можна публічно, на всю імперію, та де — на весь світ судити єдину доньку особи, наближеної до государя. Маєш. — Голубович випростався, ступив ближче. — І шанс маєш усе виправити. Для себе.

— Є зв’язок між справою Урусової та вбивствами фон Шлессерів?

— Ти їх пов’язуєш. — Указівний палець знову націлився на Платона. — Вплутався в сю історію. Дістав клопоту. Але вона ж допоможе викрутитися.

— Як саме?

— Ти вже почув, синку. Виступаєш свідком звинувачення. Розповідаєш, як тебе найняла баронова родина владнати сімейну справу. Як ти виявив злочинні наміри Марії фон Шлессер, чорної вдови. Як не встиг запобігти лиху. По тому залишаєш Київську губернію за двадцять чотири години. Тобі дадуть спокій, бо перед тим визнаєш провину й помилку щодо княжни Урусової. Вбили її, хоч як крути, в той самий спосіб. А вбивцю без тебе шукатимуть.

— Людям із Петербурга цього досить?

Голубович тицьнув себе пальцем у груди.

— Се вже я залагоджу. Не заради тебе, не тішся. Важливі особи повинні зберегти свої посади. Твій слуга покірний у тому числі. Якщо се станеться, а я дуже постараюся, усі зв’язки задію, за три роки, Бог дасть, зможеш повернутися. Спершу не до Києва, приткну десь у тихий повіт, конокрадів шукати й перекладати папірці з купи на купу. Потерпиш років зо два — знайду місце тут. Молодий, життя попереду. Не розмінюйся ним отак. Дослужишся ще.

У горлі пересохло.

Та води не просив.

Узагалі не хотів нічого просити в його превосходительства.

— Кілька запитань, — вичавив Чечель.

— Звісно. — Голубович знову сперся на край столу.

— Вам особисто навіщо визнання Марії винною?

— Господь із тобою, синку. Мені вдовиця десь у глибині душі навіть симпатична. Нічого собі штучка. Тільки ж нікому, крім неї, се не вигідно. До всього, третій чоловік помирає менш ніж за десять років. Сюжет для сенсаційного обману, пан Амфітеатров[44] напише з радістю. Ти тут про Ніколу Самсоновича товчеш. А сам визнаєш — нема йому вигоди в цьому жодної. Мій інтерес — швиденько сю справу закрити й забути. Хай громадськість прочитає в газетах вирок, і все, наступного дня про щось інше пліткуватиме. Слава Богу, є про що язиками чухати.

— Отже, я допомагаю вам згорнути цю справу...

— А я допомагаю тобі, синку, — підхопив Голубович. — Як — ось тільки ж пояснив. Погоджуйся. Бо, відчуваю, кортить впертися з дурного принципу. І пояснюю наслідки. Вдовиця пустила тобі бісики, підкралася кицею, помуркотіла, пожаліла. Взяла в спільники. Пообіцяла позбавити тебе всіх нещасть, варто тільки стати мільйонеркою. Ти ж взявся придумати, чому Василь Альфредович і Варвара Альфредівна вирішили раптом в один день согрішити, наклавши на себе руки. Тут пана Амфітеатрова не треба. Скажімо, змовилися отруїти батька, потім совість замучила. Буває? Буває й не таке, тим цікавіше. Пан Садовський засвідчить, як спритно ви з удовицею морочили йому голову. Б’юся об заклад, навіть згадає: ходила вдовиця до тебе в покої. Ходила ж, га? — Начальник поліції підморгнув.

— Ні.

Чечель збрехав, бо його брехня, як і будь-які інші слова, не мала жодного значення. Нехай Нікола знав чи якось здогадався про вечірні візити Марії. Доводити, що між ними нічого, крім розмов і одного поцілунку, не було, — марно. Зараз узагалі не варто щось доводити.

— Словом, Платоне Яковичу, станеш спільником удовиці. Змову вашу слідство й суд доведуть. І в найкращому разі полетите, голубки, у Сибір етапом.

— Є гірший варіант?

— Справді хочеш почути? Є... — Голубович ураз стишив голос. — Є, синку. Її за три вбивства повісять. Іще й згадають попередніх чоловіків, хай тоді не довели нічого. А ти від відчаю вдавишся в камері сам. Ну?

Платон видихнув, підвівся.

— Коли так, навряд чи така думка стукне мені в мудру, як ви кажете, голову завтра. Треба ж до суду мене дотримати. Час є, поживу трохи.

— Дурило... — Це, як і все інше, начальник поліції вимовив щиро, без фальші.

Більше не сказав нічого.

Підхопив льодяники зі столу, вийшов, залишивши Чечеля самого.

Ненадовго, менш ніж на хвилину.

Повернулися конвоїри.

Платон покірно простягнув руки, клацнули кайданки.

Конвоїри підхопили за комір, упасти не дали — знову в лице, знову, знову.

Вивели, знову повели коридорами й сходами.

Завели в іншу кімнатку з ґратами. Маленьку, брудну, таку саму смердючу, як інші камерні приміщення. Там уже стояв знайомий наглядач, без ременів, ґудзики на комірі розстібнуті. Шапку зняв. Коротко стрижене руде волосся.

— Звиняй уже, Платоне Яковичу, — мовив, коли двері зачинилися й вони лишилися самі. — Чув, гарний ти чоловік... був. Тільки ж на службі я. Роблю, що сказано.

Вдарив одразу по тому.

Коротко в живіт.

Далі — в обличчя.