Вигнанець і чорна вдова

Розділ 11 Кроки й крики

осподиня залишила помешкання.

Чечель ще якийсь час постояв, дивлячись на березневий сніг і чомусь перейнявшись саме ним. Зрештою, знайшов пояснення, яке без того лежало на поверхні: повернення зими ранньою весною в цих краях не така вже й рідкість. Далі констатував — спати не хоче, їсти теж, а більше робити нема чого.

Жодних потрібних думок не спадало.

Аби не почуватися в’язнем із доброї волі, Платон одягнувся, причинив двері, спустився в хол і попросив у Нечипора калоші. Той швидко знайшов підходящі й пообіцяв притримати собаку, поки пан Чечель гулятиме. Але прогулянка не принесла ані задоволення, ані нових здогадів. До вологої погоди Платон зазвичай був байдужий, та саме зараз під мокрим снігом чувся незатишно. Неквапом обійшов маєток кілька разів, зробивши чотири кола в один бік, потім стільки ж у протилежний. Намагався визначити, хто з домочадців де і що може робити.

Нікола встиг дати план будинку й назвати розташування кімнат, які займали мешканці маєтку, схожого на лицарський замок.

Платон уже знав: праворуч від нього — кімнати старших дітей, причому Варвара мешкала в кутовій. Ліворуч — кабінет господаря, кімната Марії, а за рогом, у протилежному куті — барліг самого фон Шлессера. Усі вікна виходили на один бік. Тож, гуляючи, Платон мав змогу трошки розважитись, визначаючи, де чиє.

Найперше Чечель знайшов хазяйську спальню, куди запрошували вчора. Вікна там щільно запнули, та світло все одно вгадувалося. Коли Платон робив чергове коло, зачепив поглядом жіночий силует — Марія не залишила чоловіка-ювіляра самого після неприємного, зовсім не святкового обіду. Ну, так і мала б поводитися сумлінна любляча дружина.

Вікно в кімнаті Базиля яскраво світилося, хоч за ним не помічалося жодного руху. Напевне, баронет встиг напитися й зараз хропе, забувши загасити лампу, а ніхто зі слуг не наважується зробити це. Ніби навмисне, всупереч висновкам, у вікні з того боку виросла чоловіча постать. Чечель машинально відступив, переходячи в тінь, не маючи бажання потрапити у поле зору старшого хазяйського сина. Вчасно — Базиль завовтузився біля вікна, щось робив із ним, сіпав, нарешті розчахнув одну стулку. Тепер його можна було роздивитися краще. Зі своєї позиції Платон бачив розпатлану голову й важкий халат, у який баронет загорнувся. Спершись руками на підвіконня, Базиль наполовину висунувся, наче збирався вилізти чи, точніше, вивалитися звідти, пірнути з другого поверху вниз головою. Але того не сталося: баронет спершу спробував зловити розчепіреною правицею кілька сніжинок, потім — вистромився так далеко, як міг, і загорлав:

— Многая літа-а-а-а! Всі чули, сволото? Мно-га-я-а-а-а літа-а-а!

Йому не відповіли. П’яні крики не схарапудили вологого вечора, ніхто не квапився на гармидер. Платон зробив єдиний можливий висновок: до витівок Базиля тут звикли й не звертають на них уваги. Вочевидь, за хазяйським наказом.

— Во здравіє-е-е, во спасеніє-е-е! — повів далі баронет.

Вигуки розчинилися в засніжених сутінках. Хіба цього разу подав голос Карло — гавкіт чувся з-за рогу, там, де стояла собача буда. Базиль чомусь неабияк зрадів, почувши собаку. А далі вчинив по-ідіотському, проте в його стані — доволі очікувано:

— Гав-гав-гав! У-у-у-у!

Дог або здивувався, або вирішив не гратися — замовк. Базиль випростався, відступив від вікна, зник у кімнаті, аби за короткий час повернутися, тримаючи в одній руці пляшку, в другій — келих.

Що саме він пив, Чечель бачити не міг, та його не надто й цікавило, адже не мало жодного значення. Баронет, примостивши зад на підвіконні, налив, тримаючи келих у руці, і, судячи з усього, спорожнив пляшку. Стиснувши горлечко, відсалютував снігові, підніс келих до вуст, перехилив вміст у себе.

Наступна дія Чечеля теж не збентежила.

Базиль замахнувся, пожбурив келих за вікно. Не цілив нікуди, проте посудина пролетіла за якийсь метр від Платонової голови й з брязкотом розбилася об мокру землю. Втративши до зміни погоди всякий інтерес, баронет повернувся до снігу спиною, знову замахнувся — тепер жбурляв пляшку. Судячи зі звуку, кидав у двері й влучив.

— Де ви там, дармоїди? — прокричав Базиль, вочевидь до когось із челяді.

Чечель дочекався, поки постать старшого хазяйського сина, пасинка Марії, зникне з пройми вікна. Почув, як грюкнуло. Потім долинув крик, і слів тепер було не розібрати. Нарешті до вікна хтось підійшов, старанно зачинив зсередини, дбайливо закрив шторами.

Жодна жива душа не могла зашкодити Василеві фон Шлессеру в такий момент нашкрябати анонімного листа.

Платон згадав почерк.

Рівний. Лівою рукою — але орудували обережно, букви не стрибали, як від письма п’яного.

Але думка нагидити мачусі, молодшій за себе на п’ять років, у подібному стані стукнути могла. Лишалося проспатися, згадати, переконати себе у власній правоті. Обміркувати намір та наслідки більш-менш тверезо.

І втілити задум.

Покинувши пункт спостереження, Чечель посунув далі. Покої Варвари розташувалися за рогом, далі від спальні старшого брата. Коли кілька разів перед тим обходив будинок, Платон знайшов її вікно, бачив — воно теж світилося, але зараз у світлі бовваніла жіноча постать.

Варвара теж прочинила стулку, пускаючи до себе свіже вологе повітря.

На відміну від Базиля, не чудила. Стояла, дивилася на сніжинки, курила. І, на відміну від брата, помітила Чечеля.

— Нудьгуєте?

Говорила голосно, аби знизу почули. Платон не бачив смислу в тому, аби швидко забратися геть. Це виглядало б утечею, а він менш за все хотів, аби його тут сприйняли не надто впевненою в собі людиною. Засунув руки в кишені пальта, ступив ближче, підняв голову.

— З вами не занудишся, мосьпані.

— Брешете, — відрубала Варвара. — Тут нудно. Якась смертельна нудьга.

— Не кидайтесь словами.

— А ви боїтеся слів? Забобони?

— Мав справу зі смертями.

— А, ви ж поліцейський. Якого наш Нікі привів своєму хазяїнові в рабство.

— Я проковтну це, мосьпані. Хочете неприємну правду? Вам не сподобається.

— Правда ніколи нікому не до вподоби. Кажіть, валяйте.

— Якщо хотіли мене образити, принизити чи бодай зачепити — у вас вийшло погано. Навіть так: не вийшло зовсім. Ви не вмієте, хоча б через те, що нудитеся. Самі щойно сказали. Вам варто б навчитися лихослів’я на Подолі в базарний день.

Чечель не збирався провокувати Варвару — слова лилися самі собою. Поки говорив, постать у вікні лишалася незворушною. Навіть виглядала трохи величною.

— Ви нагадуєте мені моську з байки. Ту, яка огризається на слона й бачить себе сильною, — мовила у відповідь.

— Але ж вам, Варваро Альфредівно, не подобаюсь я. Не до душі мета мого візиту. Вам узагалі все довкола не подобається.

— Ось це — чиста правда. Нарешті.

— Ви ж не від того, аби зіпсувати життя іншим. Найперше — тим, хто вам не подобається і з ким вам нудно. Погодьтеся, сьогодні за обідом було весело.

— Не без того. Справді, трошки розважилася, дивлячись на одну перелякану мадам.

— Марія Данилівна зовсім не здавалася переляканою.

— Хіба? Чому ж тоді вона встигла збігати до вас?

Отут Платон визнав — туше[20] Варварі вдалося. Відповіді не шукав, судомно думав: чи чує їхню словесну дуель ще хтось і, якщо так, чи можна візит Марії якимось чином використати проти нього.

— Руки в кишенях, бо полізли за словами? — Жінка у вікні вже знущалася. — Чого б моя дорога мачуха отак запросто приходила до гостя із візитом? Тим більше до значно молодшого за її чоловіка. Ви ж їй сподобалися, пане Чечель.

— Можемо поговорити, але не тут. Давайте, запрошуйте до себе, — вичавив Платон.

— Я не так вихована, аби проти ночі кликати чоловіків у спальню, — відрізала Варвара. — І тим більше бігати до них.

«Що ви знаєте про чоловіків...»

Фраза мало не вирвалася. Чечель насилу стримався. Замість того мовив з підкресленою ввічливістю:

— Коли так — доброї вам ночі. Побалакаємо завтра вранці за кавою.

— Завтра вранці мене вже тут не буде. Кажу ж, нудно. Коротка розмова з вами переконала в тому.

Варвара відступила від вікна, зачинила його, зникла з поля зору.

Чечель переступив із ноги на ногу, дивлячись на сліди від калош, залишені на мокрому снігу.

Подумки підкреслив імовірність припущення: Варвара фон Шлессер не від того, аби порушити спокій ненависного рідного дому.

Причому, на відміну від старшого брата, руки в неї навряд чи тремтять. Рішення ця Сапфо навряд чи ухвалює спонтанно, на емоціях. Навпаки, емоції — не її чеснота. Хоч би що задумала, зробить розважливо, з холодною головою.

Мінус такого припущення: Варвара не має прямої вигоди писати такого листа.

Базиль теж.

Не кажучи вже про досі не знайомого Марка.

Нагидити, зіпсувати ювілей, наплювати всім у душу — такий собі мотив. Припустимий, але слабенький. Мало би бути щось іще.

Сніг став ряснішим.

Незатишно.

Вечерю Чечель попросив принести в кімнату.

Перед тим Нікола запросив поїсти разом, та Плотанові не хотілося підтримувати ні з ким розмову. Садовський неодмінно цікавитиметься, чи є вже якісь висновки. Чечель не мав наміру ділитися з ним думками. А якби захотів — не міг би сказати нічого конкретного. Усе те саме, що зранку: винним міг бути кожен із трьох рівною мірою. Або всі троє, якщо підмовили молодшого брата-бевзя.

Нікола, напевне, зрозумів — не наполягав. Спитав лиш, чи має Платон хоч якийсь план дій, на що почув: звісно, як же ж без плану. Насправді ж Чечель не просунувся ані на крок і, що найгірше, не уявляв напрямок свого руху до істини. Завтра підозрювані заберуться геть, а йому доведеться товкти воду в ступі. Подумавши так, усе ж попросив Ніколу, аби затримав баронових дітей, дав змогу поговорити з кожним на свіжу голову. Нинішній, зітканий із суцільних сварок день, треба переспати.

Усім.

Повечерявши і випивши три чарки коньяку, Чечель вклався, та довго не міг заснути. У голові роїлося не зрозуміти що, тож він облишив намір давати лад цьому рою, з котроїсь спроби вмостився зручно й нарешті заснув під мірне цокання годинника.

Розбудили нові звуки.

Під бомкання Платон спати міг, воно не заважало, ще й колисало. Але почуте вирвало зі сну, змусило обережно, щоб не шумнути самому, сісти, спустити ноги з ліжка. Правиця потягнула з-під подушки револьвер, палець ліг на курок.

Рипнули сходи.

За дверима.

Потім — кроки.

Той, хто ходив, рухався впевнено, не боявся нікого потривожити.

Кроки наблизилися до Платонових дверей. Стихли. Потім хтось зовні легенько натиснув на ручку, ворухнув, намагаючись відчинити й зайти. Рука стисла револьвер міцніше. Жодного страху, навпаки — Чечель відчув мурашки на тілі. Вони з’являлися в моменти, коли виникало щось, заради чого він починав чергову справу чи вів клопітку роботу. Платон тоді почувався впевненим, як ніколи. Навпаки, міг втратити опору під ногами й віру у власні сили, якщо рухи в потрібних напрямках довго не давали жодного результату.

Зачинено зсередини, Чечель особисто тричі повернув ключ у замку.

Ручку сіпнули раз, потім другий. Та наполегливості по той бік не відчувалося. Радше хтось невидимий просто цікавився, чи можна сюди зайти, чи є в кімнаті хто живий. Дверям дали спокій, кроки почулися знову, швидко віддалилися. Нічну тишу порушувало звичне бомкання маятника.

Платон випростався. Залишаючись у темряві, знайшов халат — і вирішив не вдягати, пустив на підлогу. Він важкий, сковує рухи, тож Чечель лишився як був, у білизні та босий. Ступив до дверей, обережно повернув ключ, прочинив їх, висунувся в коридор. Вийшов, тримаючи зброю перед собою. Не побачив нікого й нічого, потупцяв на місці, покрутив головою. Рипнули мостини під ногами, отже, рухатися невідомий міг не тільки сходами.

Чечель ступив назад.

Трохи подумав — вирішив не зачинятися. Якщо це не слуховий обман, є ймовірність: той, хто пішов коридором далі, може повернутися. І хтозна — раптом знову спробує зайти.

Чечель сів, потім ліг, поклавши револьвер біля себе, і заплющив очі. Спати не збирався, сон усе одно пропав. Отак лежати краще, ніж їсти поглядом темну стелю. Скільки часу минуло — не стежив, слухав маятник і навіть задрімав під його колисанку.

Щойно подумав: треба зачинити двері, лежати в незамкненій кімнаті не хотілося, — і раптом кроки долинули знову.

Платон рвучко підвівся, ступив уперед, готуючись.

Тепер явно чув — хтось іде, причому швидко, не криється, не боїться бути почутим. Рипучі кроки не застигли біля його дверей. Наміру зайти той, хто ходив, цього разу не виявив. Платон уже взявся за ручку, збираючись нагрянути й таки викрити нічного гуляку. Та кроки швидко віддалилися.

Сонного царства маєтку більше ніщо не порушувало.

Виглядало, у маєтку барона фон Шлессера завелися привиди.

Залишивши пошук іншої відповіді на ранок, Платон таки ретельно замкнув двері. Знову влігся. Револьвер примостив біля ліжка. Трохи покрутився, міркуючи над новою загадкою.

Думав, не спатиме.

Та заснув на диво швидко, ніби й не було нічого.

Розбудив крик і грюкіт у двері, сильний, мовби їх хотіли вивалити.

— Платоне! Пане Чечель, Платоне! Біда!

Нікола Садовський.

Підхопившись, Чечель побачив — уже ранок, світло пробивалося крізь портьєри. Різким рухом відсунувши їх, гукнув:

— Та зараз, зараз, уже! — й натягнув штани.

Аж тепер відчинив.

Управитель замалим не збив з ніг, влетів до кімнати, і Платон завважив — Садовський теж напіводягнений. Волосся, зазвичай дбайливо вкладене та вкрите легким шаром лаку, відстовбурчилося, мов голки войовничого дикобраза. Сорочка вибивалася зі штанів, дуже недбало, наспіх, закріплених широкими смугастими помочами.

— Біда, Платоне! — видихнув він.

— Хазяїн?

— Звідки знаєш?

— Вирвалося. Інтуїція. Чорт, яка різниця?! Барон?

— Бігом за мною!

— Та чекай ти!

Чечель запхав босі ноги у черевики. Накинув сорочку, абияк застебнувши ґудзики. Нахилився, підхопив револьвер. Труснув головою, наче щойно побував у діжці з дощовою водою.

— Все, гайда!

Слідуючи за управителем, Чечель дістався баронової спальні. Під нею вже товклася, тихенько перешіптуючись, збурена криками челядь. Платон хотів просити народ дати пройти, але його випередили.

— Геть! Усі геть!

Це волав Базиль, який сунув до них, хитаючись, плутаючись у полах власного халата. Навіть на відстані чувся вчорашній перегар.

Слуги злякано відступили до стіни, та чомусь не квапилися розходитися.

— Геть! — знову видихнув Базиль, і Платона б не здивувало, аби хазяйський син, депутат київської міської Думи, когось вдарив.

— Нечипір! — мовив Садовський до лакея.

Той усе зрозумів — ляснув у долоні, ще раз, ще. Його челядь чомусь послухалася швидше, ніж барина, люди миттю розбіглися. Тим часом наспіла Варвара, вдягнена вочевидь давно, навіть зачіска доведена до ладу. На тлі нашвидку вдягнених чоловіків і особливо розхристаного старшого брата жінка виглядала найбільш впевнено, шляхетно й спокійно.

— Де вона? — спитала коротко, дивлячись на Ніколу.

— Там. — Садовський кивнув на двері.

— Я казав! Я попереджав! — гаркнув Базиль.

— Господи, Васю, ти можеш хоч зараз помовчати?!

— Чому я повинен...

Це треба було припинити.

— Тихо! — втрутився Платон. — Панове, ви, напевне, знаєте, що тут коїться. Я — ні. Коли сталося щось екстраординарне, зважайте: для таких ситуацій мене й викликано. Тому давати лад дозвольте мені.

— Вас покликали, щоб ви не дали цій лярві вбити нашого батька! — Базиль тупнув ногою, взутою в домашній пантофель.

— Хазяїн мертвий, — сказав Нікола. — Тіло виявила хазяйка. Зараз вона в його спальні...

— І там, біля тіла, замітає сліди свого злочину, — єхидно мовила Варвара.

Чечель глибоко вдихнув.

Голосно, шумно видихнув.

— Більше ніхто туди поки не заходить! — звелів, відсторонивши озброєною рукою Садовського.

І сильно штовхнув важкі двері.