Вигнанець і чорна вдова

Розділ 20 Апаш

Київ, ріг Пушкінської й Караваєвської —

Михайлівська

«Караваєвських», знаменитих на весь Київ та найдорожчих лазнях, Чечель не бував.

Навіть більше: маючи інформаторів у лазнях мадам Іванової на Євбазі, у Троїцьких, Московських, Андріївських, тим більше у Купецьких, де майже відкрито збиралися злодії та повії, Платон за час служби в кримінальному розшуку не завів у банному закладі тепер уже покійного Міхельсона очей та вух.

Поки їхали, стрельнуло в голову те, про що досі не думав: старші колеги так само не могли похвалитися, що мають у «Караваєвських» агентуру. Хіба обер-поліцмейстер та наближені до нього могли собі це дозволити, але тільки для того, щоб знати секрети панів та пань із вищого світу. Щоб знайти найкращий спосіб використати знання з користю для себе. Наприклад, для шантажу...

Загалом, дійшов думки Чечель, персоналу лазень Міхельсона платять занадто добре, аби в когось виникла спокуса продавати поліцейським агентам тутешні таємниці.

Тому Апаш, якого давно розшукують, міг почуватися там цілком безпечно.

Не здадуть.

Навпаки — зрадіють, адже він щедрий.

Справді, поява забрьоханої парочки обслугу не здивувала й не збентежила. У гостей спритно прийняли одяг, а три рублі за нумер взяли з низьким уклоном. Апаш трохи подумав і додав ще стільки ж:

— Це щоб напевне не турбував ніхто.

— Пива зволите? Свіже, а раки ще повзають-с.

— Зволимо пива? — Апаш тицьнув Платона ліктем.

— Неодмінно, — погодився Чечель. — З раками.

Коли їх провели в приміщення з мармуровим басейном і дали спокій, Платон трохи зніяковів:

— Сімейний нумер, Саво Петровичу. Якось воно не тойво.

— Боїшся, що в соломіти запишуть? — реготнув Апаш. — А сам ось щойно просив мене свою сраку поцілувати. Не тушуйся, Плато, тут знають: Апаш по дівках, часом навіть кількох привозять. Але в нас без оргій, усе пристойно.

— Та навряд ти мене сюди задля оргій привіз.

— Апаш тебе привіз, бо ти того хотів.

— Я хотів митися з тобою в бані?

— Ти хотів Апаша бачити. Шукав, знав, де знайдеш. — Бандит скинув черевики, сорочку і штани, лишився у блакитних кальсонах. — Апаш би тебе, Плато, все одно пером приголубив. Тільки спершу ти б Апашу все розказав.

— Що — все?

— Ти ж навіщось шукаєш Апаша. Ти, фараон, якого виперли з поліції, бо запхав носа кудись не туди. Але ти, Плато, молодий, та не зелений. Може, я два роки Київ ваш обходив, бо не хотів тебе дражнити. Ми ж обоє небезпечні. Ти — для Апаша, Апаш — для тебе.

На цьому слові він стягнув кальсони. Тепер стояв перед Чечелем голий. Треноване, мов у циркового атлета, тіло без грама жиру, бугри м’язів, слід від кулі на лівому стегні, два криві потворні шрами — на руці й на спині.

— В одязі помиєшся? — спитав Апаш.

Платон неквапом почав роздягатися.

— Так розумію, ми поговоримо, і ти мене — пером?

— Живи. — Апаш присів на край басейну, опустив ноги в воду, побовтав, примружився, мов кіт на печі. — Ох, добре, добре-добренної... — Ліг на спину, тепер дивився на Чечеля з цього положення. — Ти як знав, чим Апаша взяти. Давненько не мав проти себе когось схожого на справжнього бійця. Ти справжній, Плато. Тому живи... поки що.

— А це як розуміти?

— Як собі хочеш. Апаш має звичку робити дарунки. Так само Апаш може забрати їх назад, коли заманеться. З Апашем, братику, обережно треба.

— Лякаєш?

— Просто говорю. Ти ж мало знаєш про Апаша.

Бандит розпрямив спину, ковзнув у воду, неквапом поплив до середини. Чечель теж роздягнувся, взяв із нього приклад. Тепер вони стояли голі по плечі в теплій воді — один навпроти одного.

— Де Апаш стратив, що зміг привести фараона до себе?

— Я вже не фараон, — нагадав Чечель.

— Ваш брат не буває колишнім. Ти вистежив Апаша. Поліз у пекло, міг згоріти там. Не згорів, бо інакше звали б тебе не Платоном Чечелем.

— Може, досить уже блудити словами, Саво Петровичу?

— Може, й досить. — Апаш набрав повітря в легені, повільно занурився з головою, постояв так трохи, виринув, випустив з рота струменець води. — Напевне, досить. Погралися.

— Я не граюся.

— Апаш уже теж. Кажи, яка потреба.

У двері постукали. Обоє, не змовляючись, дозволили зайти. Банщик укотив скляний візок із пляшковим пивом і тарелем, на якому виклали червоних, гарячих іще раків. Коли нові знайомі знову лишилися самі, Платон заговорив:

— Цікавлять твої зустрічі з Марією.

Нарешті вдалося загнати Апаша на слизьке, збентежити.

Почувши ім’я, округлив очі, мов сталася дивовижа, у яку людство дотепер не вірило. Заговорили звірі, верблюд на очах у всіх проліз крізь вушко голки, чоловік народив дитину, небо опустилося так низько, що можна пальцем торкнутися. Бандит чекав від їхньої зустрічі чого завгодно — але не такого повороту. Настільки здивувався, що навіть не перепитав, про кого йдеться, хоч Марія на світі не єдина.

— Звідки? — спитав коротко й різко.

— Не скажу, — парирував Платон. — Каратимеш винних, будуть трупи. Нікому це не треба, нічого це не змінить. Бо я вже знаю: один із найнебезпечніших бандитів з тих, про кого мені доводилося чути і з ким мав нагоду балакати особисто, підтримує стосунки з жінкою, яка не так давно овдовіла. Утретє, Саво Петровичу.

— До чого ведеш?

— Випиймо пива. Раки вистигнуть. Хряємо.

Чечель відштовхнувся від підлоги, кількома сильними гребками здолав відстань від середини басейну до краю. Підтягнувся, виліз, поляпав босоніж до лавки, де поклали простирадла. Взяв своє, загорнувся, відчувши втіху від доторку чистої, покропленої ароматною трояндовою водою тканини до втомленого тіла. Вмостився в крісло, налив пива у кухоль, з насолодою ковтнув.

Задоволення діставав, відчуваючи перемогу.

Йому вдруге за вечір вдалося повернути події на свою користь.

Тепер Апаш уже не клеїтиме дурня — захоче серйозно говорити.

Вийшло, як думав: бандит виліз, теж загорнувся в простирадло, взяв пиво, кількома спраглими ковтками спорожнив кухоль, не стримався — відригнув. Одразу дрібно перехрестив рота, спритно впорався з найближчим до себе раком, почистивши й по черзі посмоктавши ніжки. Понюхав облуплене біле м’ясо з хвостика, кинув до рота, прожував. Чечель чекав терпляче — і дочекався.

— Марія. Що їй загрожує?

— Спершу — що вас єднає? Що між вами спільного?

— Те саме, що між будь-якими іншими мужиком та бабою.

— Ох ти! Ви коханці? Дружина барона фон Шлессера, спадкоємиця мільйонів, крутить романси з бандитом?

Апаш відповів не одразу. Знову налив пива, тепер пив повільно, смакуючи. Аби не сидіти просто так, Платон і собі впорав чималого рака.

— Гаразд, — мовив Апаш нарешті. — На те ти й нишпорка. Якось пронюхав про таємні рандеву. Хай так. Тільки це не те, що ти подумав. Уже не те.

— Уже? Тобто...

— Вона свята.

Тон бандита невловимо змінився. Поруч із собою Чечель ураз побачив дорослого закоханого чоловіка. Від таких, як Апаш, подібного не чекав. Звісно, усі люди мають почуття. Просто при Платонові жоден ще отак не проявлявся.

— Святих не буває. Серед живих — так напевне.

— Значить, вона буде першою. І для Апаша — буває. Не вірив, сам не чекав від Апаша.

Чечель поставив кухоль на столик.

— Гриць Вовк. Тип із вовчою пащею, вбивця. Два роки тому ви були разом. Марія описала його як убивцю свого другого чоловіка. Під час нападу вона чомусь вижила, хоча свідків зазвичай убивають. Яким ти тут боком, Саво Петровичу?

У погляді бандита Платон нарешті побачив повагу, таку саму щиру, як почуття до Марії. Апаш ногою відсунув столик, підтягнув крісло ближче до Чечеля.

— Ти навіть таке винюхав і докупи склав. Голова... А в поліції нашій усі до одного фофани. З тебе порошинки здувати треба. На руках носити, ноги мити щодня. Не кажи, що багато честі.

— Не пропонували.

— Бо ідіоти! — гаркнув Апаш. — Зараз розклади, про що хочеш почути. Але не шматками кидай, усе викладай.

— Ну, отже... — Платон переплів пальці, поворушив, хрускотячи. — Твій дружок Вовк трохи більше як два роки тому налетів із ватагою на маєток такого собі пана Зайчевського. Він же убив поміщика на очах його молодої дружини Марії. Згодом знайшли труп Вовка. Приблизно в той самий час Марія втретє взяла шлюб, знову з мільйонером, знову вдвічі старшим за себе. А незадовго до його раптової смерті, яку вбивця не надто подбав замаскувати під нещасний випадок, Марія таємно й не раз зустрічалася з бандитом, який добре знав убивцю її другого чоловіка. Ти питав, чи Марії фон Шлессер щось загрожує? Так. Її можуть звинуватити в убивстві барона. Її зв’язок із Апашем дасть і родині фон Шлессера, і поліції всі підстави для цього.

— Ніхто не дізнається про наші зустрічі.

— Я ж дізнався.

— Більше мудрагелів у поліції нема.

— Я б не робив на це ставку. Втратиш пильність одного разу — і розшукова поліція тебе дуже здивує, Саво Петровичу.

Бандит так само сплів пальці, поворушив, викручуючи чудернацьку фігуру. Глянув на Чечеля спідлоба.

— Апаш знайшов її минулої осені. Захотів побачити, нічого не міг вдіяти з собою. Не бачив два роки, тут ти правий. Коли обвінчалася зі своїм бароном, дала зрозуміти Апашу: більше нічого не буде. І не було. Ми просто зустрічалися, сиділи й говорили. Пізніше попросила Апаша допомогти. Не знала, відчувала: біда буде чи з нею, чи з бароном, чи з обома.

— Біда?

— Пояснити не могла, — кивнув Апаш. — Але жінки то чують краще за нас.

— І як вона просила допомогти? Когось убити?

— Якби сказала кого — та особа була б уже мертвою. Як Гриць Вовк. Його вбив Апаш, бо Вовк порушив угоду. Марія не мала поняття про Апаша. Але Апаш побачив її на прийомі в чернігівського губернатора.

— Тебе туди запросили?

— Не як Саву Бережного, і тим більше не як Апаша, — гмикнув той. — Ми готували кілька акцій, саме тому виник Вовк. Він краще знав ті місця й міг сказати, де поживитися. Тоді Апаш завівся з революціонерами. Часом політичні наймають нас, аби нашими руками гребти гроші й усе, що можна перетворити на гроші. Дають за це третину, Апаш виторгував половину. Ну, а потім, коли побачив Марію, поговорив із нею й дізнався, яка вона самотня, — заборонив Вовку чіпати маєток Зайчевського.

— Він не послухав. Далі ясно.

— Апаш знайшов Вовка і вбив. Ось цією. — Він витягнув правицю розкритою долонею дороги. — Потім набрався сміливості, прийшов до нещасної Марії. Назвав себе, сказав, хто є Апаш. Зізнався: відправив Вовка на той світ, помстився за її чоловіка та її страхи. А вона... — Апашеві очі враз затягнула легка поволока. — Вона обійняла Апаша й поцілувала. Марія сказала: «Ти перший, хто зробив щось заради мене, майже незнайомої людини. Не знала, що таке почуття буває з першого погляду. Тільки в книжках читала, поетів слухала». І Апаш лишився з нею! — В голосі звучав виклик. — Ми мали три ночі, Платоне Чечель! Три найкращі ночі в моєму тричі, як не більше разів, проклятому житті! Потім Апаш залишив її, бо поліція раптом закрутилася поруч. Але тих слів, які говорила Апашу весь той час Марія, не забуду ніколи. Вони будуть останнім, що згадаю, як помиратиму. Апаша тягнуло до неї, розумієш? Тягнуло! Вино, баби, марафет — глушив, чим міг, і так багато, як міг. Усе одно — тягнуло. Знав: на цьому Апаш згорить. Часто на любові наш брат горить, і не тільки наш брат. Тому тримався далі від Києва. І все одно — бач...

Він знову налив собі повний кухоль, спрагло спорожнив.

— Був спалах, — мовив, витерши губи краєм простирадла. — Тепер тліє. Не згасити.

— Любов, кажуть, робить людей кращими.

— Апаша не переробиш. І любити не заборониш. Отаке диво.

Чечель зітхнув:

— Поговорили.

— Тепер ти кажи, яким боком біля Марії.

— Спершу барон найняв мене, аби відбілив від підозр у намірі вбити його. Зараз Марія просить зробити все, щоб підозра не впала на неї.

— Все? Що ти можеш зробити?

— Тільки те, що вмію. Знайти вбивцю. До речі, наша розмова не остаточно зняла з Марії підозру. Ти або міг не знати про її намір, або розказав мені не...

Платон не встиг захиститися — Апаш кинувся на нього з місця.

Так атакує стрімка кобра.

Мить — і Чечель лежав на підлозі, притиснутий гострими колінами бандита.

— Мовчи! — засичав він. — Ти живий, бо Апаш тобі дозволив. А зробив це, бо ти Апаша двічі здивував. Здивуй втретє, Платоне Чечель. Сам здохни, але доведи: Марія не вбивця. Знайди, хто зажмурив барона і вивертається, аби думали на неї. Апаш не захистить її, бо ти правду кажеш: як знатимуть про нас, Марію це поховає. Ти поруч. Ти зможеш її захистити. Що треба для того — кажи. Апаш зробить усе.

— Пусти.

Коліно прибралося.

Апаш випростався, тугіше обгорнув стегна простирадлом.

Простягнув руку.

Чечель підвівся сам, теж навів на собі лад.

— От жінка, — промовив. — Завести стільки друзів і стільки ворогів — уміти треба. Тільки той, хто мав би бути другом, — ворог. А той, хто може стати ворогом, — друг.

— Не плутай. Без тебе заплутано все. — Апаш цвіркнув зубом. — Не дай нікому її скривдити, Плато. І гайда паритися, ми ж у лазню прийшли. Віником Апаш відлупцює, побачиш, як воно.

Навіть складні умови не змусили Чечеля порушити одне з правил, укладених ним для себе самого.

Він не вийшов із лазні другом чи бодай товаришем бандита на прізвисько Апаш. Платон схильний був повірити його словам, а отже — одержав потрібну інформацію. Таким чином Апаш радше став для нього кимось на кшталт інформатора, одного з багатьох, надибаних у кримінальному світі.

Апаш мав рацію. Не буває колишніх поліцейських. Є люди, котрі виконують їхню роботу, уже не служачи в поліції. Як от старий сищик Захарченко. Але навіть легенда київського розшуку дозволяв собі просто так, для гарної компанії, мило й задушевно розмовляти з тими, кого не пускають у пристойне товариство. Можливо, з віком і для Платона щось зміниться, він готовий був визнати й погодитися з цим. Та поки змін у поглядах немає, він не заведе дружби з кримінальником.

І не стане ні про що домовлятися з ним.

Виняток — короткий союз, якщо того вимагає ситуація.

І то — тримати союзника на відстані.

Але поки чоловіки були голими в лазні, це їх зрівняло. Одяг тим часом вичистили, навіть попрасували, де треба. Тож Чечель повернувся на квартиру до Захарченка, ніби нічого не сталося. Вказував на бурхливі події хіба невеличкий синець біля ока — Платон і незчувся, коли Апаш встиг його так прикласти. Через те довелося викладати Захарченку всю романтичну історію.

— Дивно якось, — сказав Платон, завершивши.

— Нема чому дивуватися, — буркнув старий сищик. — Ви собі думаєте: ох, який молодець, вправно працював, швидко в гору пішов. Що впав і вдарився — бува з кожним. Тільки ви, Платоне Яковичу, замало вивчили ту публіку. Часу не мали, ясна річ. Аби зналися з ними довше, то почули б і побачили, наскільки такі ось апаші бувають сентиментальні. Трапляється, душогуб — пробу ставити нема де. Такий уже затятий, каторга вічна не виправить, не перекує. А закрутив роман — дай Боже нам із вами колись подібне пережити. Чи навпаки, не дай Боже. Бо голову загубити дуже легко з цим усім. Втрачають голови, ох, втрачають.

— Хіба їм емоцій мало?

— Бачте, таких не вистачає. Одне діло — дівку-маруху[42]в борделі товкти. Вона йому за його гроші у вічному коханні поклянеться, ще й сльозу пустить. Брехня то, Платоне Яковичу. Ви знаєте, я знаю, та й вони не дурніші за нас — теж знають. Випадок, як от у Сави Апаша з вашої Марією, чорною вдовою, — інше. Вона ж йому недоступна, розумієте? Жінка з вищого світу, у якому такий апаш собі місця за всі гроші світу не купить. Через те свята — не відштовхнула, як дізналася, хто він. Отут вірте: Апаш за неї справді готовий покласти як не життя, то здоров’я напевне. Треба буде — у тюрму заради Марії піде.

— То я маю союзника?

— Не знаю поки, як вам це допоможе. Але в цій історії маєте. За однієї умови.

— Умови?

— Пальцем об палець не вдарить Сава Бережний заради вас і чогось вам потрібного. А заради Марії готовий щось робити, в тому числі — дурниці.

— Дурниці? Які саме?

— Зробить — знатимемо. — Захарченко розгладив вуса. — Давайте, Платоне Яковичу, повечеряємо. Сам не готую, мені з ресторації носять. А якби й не носили, ви, пардон, не та компанія, з якою нині треба ходити в київські ресторани. Не ображайтесь.

— Та звісно. — Чечель не образився. — Я взагалі поїхав би краще.

— А я б вам радив лишитися. Випити чарку-другу. Закусити гарненько й поспати он там, на отоманці. Ранок мудрішим буде. У маєтку ви зараз навряд чи потрібні. Самі ж кажете: роз’їхалися всі. Ті, хто лишився, у справах по маківку. Все ж таки господар помер, несподівано, наче шторм навалився.

Захарченко вголос сказав те, про що Платон уже думав.

Тому не сперечався.