Вигнанець і чорна вдова

Розділ 10 Рівняння з трьома відомими

нову запала тиша.

Тепер вони мовчали довше. Чечель не поспішав, дав жінці зібрати думки докупи. Він мав підозру: Марія не ставила собі таке питання, бо приймала родинні чвари та неприязнь на свою адресу як належне, навіть змирилася, зжилася з цим. Зараз мусила нарешті задуматися й відповісти передусім самій собі, чому таких анонімок барон фон Шлессер не отримував раніше. Хоча...

— Ваш чоловік дотепер мав клопіт із подібними писулями?

— Н-ні, — мовила Марія невпевнено, та наступної миті повторила вже твердо: — Ні! Ні, Платоне Яковичу! Я не давала чоловікові приводів, маєте розуміти!

— Аби не розумів, не говорив би з вами про це. — Чечель збрехав, усе одно так чи інакше мусив порушити тему. — Ваш недоброзичливець недарма вибрав час, коли в маєтку зберуться лише близькі — святкувати ювілей. Звідси, Маріє Данилівно, такий висновок: анонім чудово знає про цю родинну традицію. Таким чином, стороннє втручання категорично виключаємо. Автором міг бути кожен з трьох дітей Альфреда фон Шлессера. Чи з двох.

— Чому? — Марія кинула на Платона різкий колючий погляд. — Когось виводите з кола підозрюваних?

— З почутого й побаченого зрозумів: Марко, молодший син, давно тримається від сім’ї подалі. Як і від родового гнізда. Він переймається вами найменше, чи помиляюся?

Жінка відповіла не одразу.

— З одного боку, ви, мабуть, праві, — мовила нарешті, зважуючи кожне слово, не так говорячи до Платона, як міркуючи вголос. — З Марком я за два роки, що в шлюбі, перетиналася не так часто. Навіть правильно буде сказати — майже не перетиналася. На перший погляд, молодий чоловік має до мене такий самий сантимент, як до рідного батька. Але! — Марія застережливо піднесла палець, похитала ним. — Я не виводила б його з кола підозрюваних. Марко цілком міг нашкрябати подібного листа просто з метою зробити капость. Нашкодити. Потягнути кицьку за хвоста й побачити, що з того буде. Запалити будинок і заворожено дивитися на вогонь. Він — анархіст, для нього нема жодних моральних перешкод та застережень. І погодьтеся, молодших шибеників батьки люблять найбільше, хай дивною любов’ю.

— До чого тут дивна батьківська любов?

— Тато не викреслив Марка зі свого життя, хоч так дуже часто буває. Блудних синів та дочок часом навіть проклинають. Ще частіше позбавляють спадку. А тут Марко сам відмовився від грошей, котрі батько виділив йому як щомісячне утримання. Навіть заявив про це на якомусь із їхніх збіговиськ, газети надрукували. Базиль, між іншим, тоді зміг використати публікацію проти мене.

— А ви до чого?

— Я у фон Шлессерів до всього. — Марія сумно посміхнулася. — Звичайно, у газети Базилева бздура не пішла, він не такий аж дурний, щоб дозволити подібне. Проте у своїх колах говорив: Марко відмовився від усього, пов’язаного з батьком, саме через мене. Мовляв, не сприймає мачуху. Або вона, або він. Захоче батько повернути сина — хай проганяє підступну аферистку.

— Варвара теж так думає?

Марія примружила очі, враз уподібнившись до розгніваної кицьки. Повільно підвелася, стала навпроти Платона. Не говорила, шипіла:

— Варвара... Василь і Варвара... Поруч із ними Марко ще гарно виглядає, якщо можна так сказати про брудного патлатого анархіста. Ви бачили сьогодні цього Базиля. Думаєте, він влаштував концерт навмисне, для вас, для мене, для батька? Пане Чечель, чи не половина міської Думи знає: Василь фон Шлессер алкоголік! Його терплять, бо знають, чий син! Дожити до сорока років і досягти тільки того, що слуги мовчки підтирають за тобою блювотиння та все інше, чим достойний член суспільства, вроджений аристократ загиджує постіль майже щодня! Він деградує, Платоне Яковичу, якщо вже не деградував! А батько... Забороняє говорити про старшого сина. Той випадок, коли дозволяє собі крикнути на мене, грубо обірвати, рикнути: «Закрий рота!» Я плачу, він вибачається, і так до чергового Василевого вибрику. Думаєте, через що від Базиля пішли по черзі перша й друга дружини? Та де пішли! Сам вигнав, кожна до кінця трималася б і терпіла, бо за ним батько-мільйонер. Але ж копнув кожну, другу навіть побив. Жінці урвався терпець, знайшла одного з найкращих адвокатів. Каюся, не витримала, згрішила — підслухала їхню з бароном розмову. Відкупився круглою сумою, аби лиш не розхлюпалося.

— Отже, ви вже жили тут, коли це сталося?

— І була на боці тієї жінки! — заявила Марія. — Дозволила собі сказати це Базилеві при татові. Барон промовчав, що дивно. А Базиль зненавидів мене ще більше.

— А Варвара?

Тепер на обличчі Марії з’явилася огида.

— Не знаю, що гірше: робити п’яним під себе й бити в білій гарячці дружину чи так, як вона.

— Кажіть, почали вже.

Марія знову скривилася, гмикнула.

— Знаєте, як нашу Варвару кличуть у певних колах, у салонах? Ой, правда, звідки вам знати! Ви ж не завсідник світських прийомів, де всі посміхаються одне одному, але позаочі готові горлянки перегризти. Її називають Сапфо[19].

— Варвара пише вірші?

— О! Ще скажіть — ви читали Сапфо.

— Поліцейські не завжди дрімучі. — Платон не образився. — Розумію, яке враження справляю. Згоден, віддуваюся за всю поліцію. Я до служби, Маріє Данилівно, вчився в університеті. Не скажу, що люблю такі вірші. Процитувати не можу. Але так, читав.

— Вибачте.

— Нічого. Якщо читали, маєте здогадатися, чому Варвару так охрестили. Даю підказку: віршів вона не пише. Ви, напевне, встигли помітити: тонкою поетичною натурою там не пахне. Наша Варвара любить у ліжку жінок, а не чоловіків, так зрозуміліше?

Чечель гмикнув.

— Ось до чого тут грецька поетка... У мене, чесно кажучи, не виникало таких асоціацій. Маріє Данилівно, ви мене здивували, та не шокували. За час служби в поліції на київському дні бачив і не таке. Можу розказати про жінку з чоловічим...

— Ні-ні, звільніть від того, заради Христа! — Марія виставила руку долонею вперед. — Мені самої Варвари досить. Вона розбещувала служниць, щоб ви знали. Дівчата одна за одною від неї тікали. До тата дійшло, він доньку сам відправив до Європи. Хай, каже, там подуріє й заспокоїться. Очі не бачать — серце не болить.

— Теж при вас було?

— При мені Варвара вже два роки як повернулася.

— Чув, вона мала кількох законних чоловіків...

— Це правда, — легко визнала Марія. — Перший заскочив її з молоденькою повією, вважав себе обдуреним, барон ледве загасив пожежу. Заткнув рота грішми. Другий... — Жінка не стримала смішка. — З другим ще цікавіше вийшло. Одружився про людське око. Сам тяжів до своєї статі, Варвару влаштовувало, претензій не матиме. Але чоловіка незабаром обікрав коханець, а обікрадений, своєю чергою, шантажем витягнув у Варвари кругленьку суму. Розлучилися за такою самою домовленістю, як сходилися. Власне, після того єдина татова доня почала дуріти, поліція збирала скарги за непристойну поведінку, несла до барона в кабінет. Знову довелося замазувати роти. Отак донька й подалася за кордон. Поки татові не урвався терпець, бо рахунки текли рікою. Нині живе собі Варвара тихо, на утриманні, час від часу котрусь собі знаходить для забав.

— Отак, — підсумував Чечель. — Романісти не вигадують про виродження породи. Та все одно, Маріє Данилівно, я не дивуюся.

— Звісно, — погодилася вона. — Сумна історія занепаду роду фон Шлессерів підтверджує теорію про розбещеність вищого світу. Часом ловлю себе на думці: раптом Марко мав рацію, вирішивши порвати з усім цим? Він так само людина без особливих чеснот, та хоча б не ховається, як оці двоє.

— Алкоголік, лесбійка, анархіст, — мовив Платон. — Хтось із них переконує батька, що його дружина — потенційна вбивця. Знаєте, я вважав свою місію тут обтяжливою, вимушеною, а себе — жертвою обставин, коли хочете. Але вислухав вас і вже не шкодую. Мені стає цікаво.

— А мені — ні, — відрізала Марія. — Тепер ви знаєте, з ким маєте справу. Розв’яжіть оцю задачку з трьома відомими. Нам потрібен спокій, більше нічого. Мій чоловік має право відпочити від своєї родини бодай деякий час.

Її очі вже не блищали, голос стишився. Чечель знову побачив перед собою наївну ляльку — чи велику налякану дитину. Вона ступила до вікна, взялася за край портьєри.

— Отаке ще, Платоне Яковичу. Барон, мій чоловік, нічого вам не пообіцяв. Схоже на нього. Встигла вивчити, як веде справи, користуючись становищем партнера. Проте можете розраховувати на невеличку винагороду. Я все ж таки баронеса фон Шлессер. Не зовсім бідна людина.

— Та ну, мосьпані. Не журіться. Не треба.

— Треба! — Марія ледь підвищила голос, тупнула ніжкою. — Більше прошу не сперечатися про це, я вирішила, і так буде.

Жінка повернулася спиною, відсунула краєчок портьєри, дуже природно зойкнула:

— Гляньте! Сніжок! От вам і весна!

По той бік великого вікна з неба на землю важко сипалися мокрі сніжинки.