Вигнанець і чорна вдова

Розділ 4 Ласкаво просимо

Київська губернія, Бородянська волость,

маєток Альфреда фон Шлессера

Києві діяла заборона лишати автомобілі біля будівель.

Для того були спеціальні гаражі, їх зводили у дворах, та всякий щасливий власник саморушного екіпажа міг їх орендувати. Проте гостям «Європейського» гаражі на задньому дворі надавалися безкоштовно. Звісно ж, пожильці люксів найперші мали такий привілей.

Побачивши новенький «даймлер» гірчичного кольору з піднятим чорним верхом, Платон ледь стримався, аби не попроситися за кермо. Та одразу засоромився власного хлоп’яцтва, сів поруч із Ніколою.

Виїхали в ніч і дорогою не балакали.

Усе одно старий фон Шлессер, як попередив новий товариш, скаже більше й докладніше. Воду в ступі товкти не хотілося, та й шофер сам не бажав, аби говорили під руку.

До Брест-Литовського шляху «даймлер» підскакував на бруківці. Дорога була так само не пристосована під потреби нового популярного транспорту. Але щойно вона скінчилася — машина застрибала баским конем. Фари світили не аж так яскраво й далеко, дощик за Києвом навіть посилився. Від Садовського, який до всього трохи випив, була потрібна максимальна увага, аби втримати авто й не перекинути разом із пасажирами. Через те мотор працював на половину потужності.

Півсотні верст долали понад годину.

Минулого літа Товариство автомобілістів[15] проводило перші, аматорські перегони, готуючись до великих. Власник «мерседеса» захворів і довірив Платонові участь замість себе. Чечель мав членський квиток клубу, та не мав власного авто. Це проти правил, але для нього зробили виняток: почасти через місце служби, почасти завдяки набутій за три роки репутації чесного поліцейського. Відстань, якою вони рухалися зараз, під час перегонів Платон здолав майже вдвічі швидше. Мало не перекинув на горбах чужу автівку, зате прийшов другим. І наполягав, коли підпив на святкуванні: аби не боявся пошкодити чужий транспорт — виклався б на повну силу й переміг, утер би всім носа.

Нарешті «даймлер» вирулив на вибиту дорогу, яка пронизала зустрічне село, занурене в міцний сон. Напевне селяни вже звикли до шуму автівок та інших ознак прогресу, який підтримували в маєтку тутешнього господаря. Залишивши сільські хати позаду, Нікола наддав газу, і Платон зрозумів причину такої впевненості: під колесами зашурхотіла добре асфальтована дорога. Відрізок виявився невеликим, обабіч височіли тополі, а попереду, крізь дощову завісу, уже проглядався й сам маєток.

Чув про нього Чечель чимало. Не раз писали в газетах. Побачив уперше. До пуття роздивитися не міг. Та головне, чим захоплювалися газетярі, розгледів. Кидалося в очі навіть о темній порі.

За високою ґратчастою брамою височіли готичні шпилі середньовічного палацу.

Круглі зубчасті вежі, схожі на шахові фігурки-тури.

Замок барона з численних лицарських романів, читаних Платоном-гімназистом.

Садовський не заглушив мотор — на нього чекали. Від парадного входу двором квапився, ховаючись під парасолькою, служка. Додибав до брами, склав парасолю, притулив до огорожі. Скоро впорався з замком, послужливо розчахнув одна за одною стулки, зустрів «даймлер» уклоном.

— Тебе проведуть. Я поставлю машину. Нічому не дивуйся, — мовив Нікола.

Після пережитого ввечері Чечель не думав, що його можна здивувати чи збентежити, принаймні сьогодні. Тож вибрався під дощ. Не чекав прислугу з парасолькою, рушив двором навпростець до парадного.

І враз укляк.

З-за рогу, просто з-за круглої вежі долинуло хиже гарчання. Наступної миті назустріч вилетіла чорна гнучка постать, стрімко наближалася, набула рис величезного, з теля зростом, дога. Пес поки не гавкав — навіщо. Уже сам його вигляд лякав, обеззброював, паралізував, не давав змоги тікати, позбавляв надії на порятунок. «Привезли, аби згодувати псові», — майнуло в Платоновій голові. Забув про браунінг, та коли дог наблизився на критичну відстань — згадав, майнув рукою в кишеню.

Пес гучно загарчав.

Стрибнув.

Платон дивом ухилився, скочивши вбік, — спрацювали інстинкти, помножені на навички, здобуті під час тривалих спортивних тренувань. Дог уже розвертався, тепер нападу було не уникнути, і Чечель зібрався дорого продати життя.

— Карло, цить!

Собака, на диво, послухався, спершу завмер, потім сів на задні лапи, перетворившись із вбивці на друга всіх людей. Нікола вже наспів, схопив дога за нашийник, з силою нагнув голову, поторсав:

— Тихо, тихо! Геть на місце! Геть, я сказав! Дістанеш у мене, гляди!

Лиховісний пес заскавчав, мовби просячи пробачення. Садовський пустив його, і собака, не озираючись, подибав туди, звідки вибіг. Платон перевів подих, голосно видихнув.

— Що це було? Попереджати треба!

— Вибач, забув. — Нікола винувато розвів руками. — Карло на чужих кидається, на прислугу трохи гарчить, але терпить. Зате своїх розрізняє за запахом. Узагалі він мирний.

— Ага. Бачу.

— Зате надійна охорона. Тутешні селяни про нього страшні казки складають, дітей ним лякають. Мовляв, не станете слухняними — віддамо панському собаці. Я попереджав: хазяїн не надто щедрий, особливо зараз. Легше нацькувати на чужих таке чудовисько, ніж тримати за власні гроші охоронців, яким не довіряєш.

— Фон Шлессер хоч комусь довіряє?

— Кажу ж, не дивуйся, — нагадав Нікола. — Людей, яким старий вірить, справді небагато. Його рідні діти до таких не належать... на жаль. Ну, сам побачиш і почуєш, для того тебе сюди привезли. Ходи, старий не спить, бач.

Нікола кивнув на другий поверх. Одне із запнутих вікон тьмяно світилося.

— Будинок уже завтра покажу. Не знаю, яка тобі з того користь, але буде цікаво — так точно. Гайда. Ласкаво просимо.

З великого передпокою ліворуч нагору вели кручені сходи.

Маєток спав, занурений у нічну тишу. Служка, лисий, мов коліно, дядько років під п’ятдесят у білій сорочці, гаптованій жилетці та кумедних як для його віку штанцях до колін, старанно зачинив за прибулими вхідні двері. Платон із цікавістю закрутив головою, намагаючись одразу розібратися, що тут до чого. Нікола відчув його намір, легенько хлопнув по плечу.

— Та потім, потім освоїшся. Архітектори Харитонов і син пишаються творінням рук своїх. Я доповім. — І повернувся до служки. — Нечипоре, пан Чечель — наш гість. Проведи його в Маркову кімнату, покажи гардероб. Хай вибере собі, що вдягнути. — Знову глянув на Платона. — Ви з молодшим Шлессером майже одного віку. Марко на рік менший, тут давно не живе. Старий барон терпіти не може, як хтось неохайний. До нього в такому вигляді тобі зась. І взагалі, перевдягнутися в свіже треба. У тебе ж речі всі на тобі.

— Та отож, — погодився Чечель. — Тільки що барон скаже?

— Нічого не скаже, — відмахнувся Садовський. — Сам скоро про все знатимеш і все зрозумієш. Тому бери, користуйся, поки дають. І ні про що більше не думай. Буде чим сушити голову.

На цьому Нікола мовби втратив до гостя інтерес, поквапився нагору, кроки стихли. Служка Нечипір делікатно кахикнув, укотре вклонився, показав рукою на сходи:

— Зволите, пане Чечель. Туди пройдіть, прошу вас.

Платон рушив, куди показали. Вигнуті сходи, хоч із грубого дерева, рипіли під ногами. Але рипіння Чечеля не дратувало. Навпаки, саме так він уявляв собі звуки, що насичують готичний маєток, а таким зробив його господар-німець. Він піднявся на другий поверх, зупинився посеред широкого коридору. По обидва боки побачив кілька зачинених високих важких дверей. Тут уже все спало. Служка дріботів позаду, Платон пропустив його. Той ступив до перших дверей ліворуч від сходів, на ходу вивудив із кишені штанів в’язку ключів, безпомильно знайшов потрібний, вставив у замкову шпарину, тричі повернув.

Чечель зайшов сам.

Служка ступив за спину, легко знайшов вимикач, повернув.

Під стелею засвітилася електрична лампочка.

Платон опинився у доволі просторій, проте досить скромно як для оселі мільйонера обставленій кімнаті. З меблів — нешироке, дбайливо застелене ліжко, на якому давно не спали, круглий столик на трьох ногах, біля нього — два стільці з вигнутими спинками, глибоке крісло в протилежному кутку. Чи не половину простору займала шафа з червоного дерева. Пропонований одяг міг бути тільки тут. Чечель справді побачив ряд старанно напрасованих, накрохмалених та складених сорочок, шовкових, лляних і бавовняних. Ще — штани, кілька пар, однотонних та в тонку смужку, відповідно до модних віянь, добротні піджаки. Окремо два фраки, чорний і білий, три пальта й шкіряна, навряд чи бодай раз вдягана шкіряна шоферська куртка. Збоку на поличці примостилися на вибір шийні хустки різних кольорів, краватки й метелики, усі чорні.

Чечель провів рукою по стосах сорочок, уважніше обмацав інший одяг.

Мешканець кімнати, той, для кого гардероб призначений, не користувався ним. Або тривалий час, або, що ймовірніше, ніколи.

Стоячи в чужій кімнаті серед дорогих речей та придивляючись для себе вбрання, Платон не міг позбутися відчуття приниженості. Навряд чи господар маєтку збирався принизити його, тим більше Нікола, який мав тут певну владу, що дозволяла розпоряджатися майном хазяйського сина. Навпаки, він без задньої лихої думки виділив гостеві блага з панського плеча, й у очах мешканців жест був природним та в межах пристойності. Жоден із них не думав і надалі навряд перейматиметься, як сприйме це обдарований. Уже вирішено: Чечель працюватиме на фон Шлессера й виконає доручення, суть якого не до кінця зрозумів з пояснень Садовського. Отже, матиме на час виконання роботи статус вищий, ніж служка Нечипір та інша прислуга, — але все одно нижчий, ніж якби був поліцейським, який виконує службовий обов’язок.

Через обставини непереборної сили Платон опинився в золотій клітці. Ніби вільна людина — і водночас у добровільному полоні, звільнення з якого означає позбавлення захисту, статус поза законом, неминуче ув’язнення й арештантську роту.

Зрештою, вирішив Чечель, його кумир Іван Захарченко не гребував перевдяганнями й маскарадом. До практики перевтілень Платон лиш збирався вдатися по службі. Тепер про поліцію можна забути, але міняти одяг і вдавати з себе когось задля досягнення результату — чом би й ні. Саме час, тим більше коли мимоволі змушений переховуватися ще й від присланих із Петербурга гончаків.

Платон рішуче роздягнувся до білизни. Кальсони й спідню сорочку в останній момент залишив на собі. Краще хай їх поперуть. Вбирати чуже спіднє, хай навіть давно не ношене, — цю межу він ще не готовий був переступити.

Двадцять хвилин.

У великому дзеркалі Платон бачив денді в лакованих туфлях, трохи мішкуватому піджаку, штанях такого самого фасону, як на Ніколі, і легковажній картатій жилетці. Шию обвивала хустка стриманих тонів. Ще більш легковажним Чечеля робили вуха — предмет підліткових кепкувань, через які, власне, він і затявся стати найкращим на весь світ поліцейським.

У двері постукали.

— Прошу. — Платон кинув на себе останній критичний погляд, поправив хустку.

На порозі виник Нікола.

— О, зовсім інша справа, — оцінив. — Навіть людина зовсім інша. Ходи, хазяїну не терпиться.