Вигнанець і чорна вдова

Розділ 9 Чорна вдова

ава допомогла думати, та не зашкодила задрімати після ситного смачного обіду на самоті.

Прокинувся Платон від легенького, дрібного, мов розсипаний горох, стукотіння. Дозволив собі лягти в одязі, спромігся скинути хіба піджак та спустити помочі. За вікном сіре вже стало чорним, помешкання огорнула темрява. Скочивши на рівні, Чечель знайшов і повернув вимикач, швиденько навів лад в одязі й так, як був, без піджака, прочинив двері.

Чекав появи Садовського.

Побачив Марію.

Платон розгубився, гостя помітила це. Завмерла в дверях, не спішила заходити, невинно й дуже скромно кліпнула великими очима, цвірінькнула:

— Дозволите? Не заважатиму?

— Прошу-прошу!

Чечель метушливо ступив набік, пропускаючи Марію, причинив за нею двері, навіть натиснув, аби щільніше. Відтак зрозумів: дає слабину, жінка помітила це, навмисне підігрує, вдаючи порцелянову ляльку. Сищик, якого так легко збентежити, навряд чи зможе виконати свою роботу. Тож зосередився, опанував себе, мовив рівно, впевнено:

— Даруйте, Маріє Данилівно. Як ви можете заважати гостю в своєму домі? Радше заважаю я.

— Заважаєте, — кивнула баронеса, ступила до вікна, неквапом зсунула портьєри, повернулася, схрестила руки на грудях. — Проте навряд більше за мене. Нині мали чудову нагоду зрозуміти, які я маю права в своєму домі.

Поки говорила, Чечель зміг роздивитися її краще. На Марії знову був просторий хітон, та вже іншого крою і кольору. Перевзулася в м’які домашні пантофлі, волосся прикривав тюрбан у тон одягу. Очі не блищали, смутку в них теж не читалося. Той випадок, коли не виражали нічого, жодних емоцій.

— Вас не люблять діти фон Шлессера, — погодився Платон. — І, вибачте, їх можна зрозуміти. Але ж чоловік ставиться до вас дуже добре і навіть, даруйте, кохає.

— Припиніть. — Марія наморщила носика. — Не варто через слово вибачатися. Надмірна чемність не личить особі, котру проти її волі занурили в оцей родинний гадючник та змусили перетрушувати чужу брудну білизну. Це я... тобто ми повинні перепрошувати вас.

— Фон Шлессер мало схожий на того, хто вибачається.

— Тут маєте рацію, — кивнула Марія. — Поводитися інакше люди його статусу й способу життя не можуть, навіть якби дуже хотіли. Звідки ви знаєте, що чоловік кохає мене? Барон сказав вам? Не вірю. Він за два роки жодного разу не освідчився в коханні мені. Не відповідайте, — вловила його намір. — Напевне говорили з ним. Відчуваєте його ставлення. Я так само. Вдячна йому за підтримку, навіть порятунок... до певної міри. Хоча цим шлюбом мою репутацію в Києві та й по всій губернії навряд чи можна врятувати. — Марія знову перехопила Платонів погляд, випередила: — Будьте чесним, Платоне Яковичу. Не кажіть, що не знаєте, як мене називають позаочі й навіть в очі.

— Василь Альфредович... Тобто Базиль... Чи ваш пасинок, хоч воно звучить трохи дивно. — Чечель знову на коротку мить втратив опору, та знову зміцнився. — Словом, старший син барона назвав вас убивцею.

— Продовжуйте.

Марія присіла в крісло, елегантно поклала ногу на ногу, від чого нижній край одежини смикнувся вгору, відкривши литку. Платон лишився стояти. Розміститися в кріслі навпроти означало додати до обстановки більше інтиму. Обоє й так занадто собі дозволили, зачинившись надвечір у кімнаті молодшого сина господаря дому. Чечель розумів: Марія намагається випередити, передбачити його наступні дії, тож напевне завітала, щоб якось убезпечити себе. Хоча все складалося проти неї, варто комусь донести Базилеві, де і з ким перебуває ненависна йому мачуха.

— Ви не курите? — спитала вона раптом.

— Бавився в юності.

— Ви молодший за мене. Коли говорите про юність, почуваюся старою. І все! — Марія вкотре вгадала його порив. — Без компліментів. Не треба розводитися, якою молодою й прекрасною я виглядаю. Питання, між іншим, було дуже простим. Курите?

— Уже ні. Це не випадково, до речі. Коли біжиш, прокурені легені заважають належному диханню. Швидко втомлюєшся.

— Еге ж, важче наздогнати злочинця. — Уперше від початку розмови Марія посміхнулася. — У модних журналах пишуть про відмову від шкідливих звичок. Я не можу собі цього дозволити, але при чоловікові не курю. Погано впливає на його серце.

— Варвара хіба не знає того? Курить при батькові.

— Їй усе одно. Я, між іншим, заради Апьфреда, його здоров’я, перестала курити на якийсь час.

— Знову почали?

— Ви сьогодні все бачили, — укотре наголосила Марія. — Мушу чимось заспокоювати нерви. Але ж ось. — Вона широко розвела руки. — Куди тут заховаєш цигарки?

— Завітали з наміром перекурити...

— Так, мала надію. Коли вже ми при цьому: від алкоголю не відмовилися. Хіба він не так само шкідливий?

— Шкоду знайдемо всюди, — посміхнувся Платон. — На день можна скурити зо два десятки цигарок. Чи випиваємо ми скільки ж келихів чогось алкогольного? Навіть вина, воно легше за лікер чи коньяк, не кажучи про горілку. Якщо випиваємо таку кількість, наступного ранку організм вимагає повторення. Що означає: особа випадає з життя, не годна виконувати жодних функцій. Ми всі розуміємо це. Тому п’ємо не щодня й точно не в таких кількостях, як куримо. Тим більше жоден лікар не розповість вам про користь тютюну. Натомість алкоголь різної міцності вживають самі ескулапи. Ще й радять пацієнтам, хай навіть у невеликих дозах. — Він захопився, розумів: понесло, верзе не те, але зупинитися не міг. — Щодо роботи, яку виконував... виконую я й подібні до мене, так без практики пиття діла не буде. Левову частку потрібної інформації знаходимо на міському дні, рідше — на сільському. Отам без розмов за чаркою просто не обійтися.

— Зброя, — гмикнула Марія.

— Радше ключ. Відмичка.

— У такому разі сищики нічим не кращі за злочинців.

— Не ви перша доходите такого висновку, Маріє Данилівно. Ми справді однакові. Різниця в меті, яку має кожен. Недарма каторжник Відок[18], коли став поліцейським, перетворився на грозу паризьких лиходіїв.

Гостя легенько плеснула в долоні.

— Цікаво балакати з вами просто так, пане Чечель. Особливо про те, як погані звички можна повернути на користь собі та людству. Але ж я не для того прийшла... на жаль.

— Розумію.

— Чому Базиль назвав мене вбивцею?

Перехід вийшов занадто різким — Платон знову вийшов із колії. І нарешті відчув: Марія фон Шлессер не аж така беззахисна, якою намагається виглядати. І якою бачить її чоловік.

— Гаразд. — Настала черга Чечеля плескати в долоні. — Справді, ми захопилися світським базіканням. А все через ваше і моє спільне небажання переходити до незручних для нас обох речей. Будь я навіть на службі, усе одно сповідуватися краще священику, аніж поліцейському. Якщо врахувати, що я цивільна та доволі сумнівна особа...

— Ми з вами, отже, обоє сумнівні.

— Згоден. Геть умовності, до справ. Дозволю собі ставити запитання, котрі вас ображатимуть.

— Більше, ніж за тим святковим обідом, мене вже не образити.

— Чорна вдова, — мовив Платон. — Так вас охрестили. Ходять чутки: ви прямо причетні до смерті двох попередніх чоловіків, після чого успадковували їхні статки. З кожним мали відчутну різницю в віці. Чоловіки годилися вам у батьки. Як, до речі, нинішній. Прошу розказати свою версію.

— Правду, — виправила Марія.

— Свою версію, — повторив Чечель. — Інакше доведеться визнати: за обідом Базиль теж сказав правду.

— Правда одна.

— Як особа, котру газети охрестили одним із найкращих сищиків Києва, смію зауважити: правда в кожного своя навіть по тому, як істину встановить суд присяжних. — Платон схрестив руки на грудях, сперся плечем на край шафи. — Слухаю.

Марія фон Шлессер кілька хвилин мовчала під цокання годинника.

— Овдій Дорошенко, — вичавила нарешті. — Мій перший чоловік. Я викладала музику його дітям у його маєтку. Після того як розорився батько і майно пішло з молотка, мусила якось годувати себе. На той час фортепіано — єдине, що я опанувала досконально, завдяки татові, який у кращі часи наймав учительку мені. Я не хотіла, він змушував. Наставниця заразом навчила мене німецької, тож учителькою я була досить вправною.

— Ви, як то кажуть, одружили пана Дорошенка з собою?

— Не хочеться брехати. Але й погодитися з вами не можна. Усе трохи не так, на відтінках. Овдій... Панасович давно жив сам, дружину забрала пропасниця. Її можна було вилікувати, проте і він, і обидві доньки казали: вона чомусь забобонно боялася лікарів. Звідки те в неї, Бог його зна. До речі, про Бога: замість медиків запрошувала священика. Вірила в силу молитви, з віком, як говорили, ставала дедалі набожнішою. І ще покійниця теж була значно молодшою за Овдія. Діти в них народилися пізно, між старшою дочкою та мною на той час було якихось десять років різниці.

— Вони добре до вас ставилися?

— Не повірите — так, доки Овдій не вирішив побратися зі мною. А я того хотіла, душею не кривитиму. Якось виходила його, він з віком частіше хворів. Стала з учительки доглядальницею. Потім йому порадили тривалу морську подорож. Не запросив — буквально звелів їхати з ним. Хто б відмовився... З мандрів повернулися зарученими.

— Скільки жили разом?

— П’ять років. Старша падчерка сприймала мене не краще, ніж ви бачили сьогодні. Молодша якось трималася, бо встигла прикипіти до мене, поки вчителювала. Але ж виростала, старша змогла накрутити сестру проти мене. Тож, коли Овдій помер на моїх руках у лікарні, а заповіт було складено на мою користь, уявіть, що почалося.

— Ви віддали половину на благодійність.

— Не допомогло. — Марія хитнула головою. — Дівчата воліли, аби віддала їм. Усе. Милостиво дозволяли жити у флігелі, обіцяли невеличке щомісячне утримання. Я могла вчителювати. — Сумно посміхнулася. — Платоне Яковичу, тільки чесно: ви б порадили мені так учинити, аби всі та все довкола заспокоїлися?

— Ні, — мовив він, навіть не думаючи. — Спадок ні до чого. Доньки пана Дорошенка ненавиділи вас особисто й на тому навряд чи зупинилися б. Одного разу ви опинилися б без даху над головою, а всі ваші речі вмістилися в одну валізу.

— Рада, що ми, хоч не знайомі дотепер, думаємо однаково.

— Проте ви все одно втрапили в скруту...

— Так. Мала намір дати лад грошам і майну. Скористалася кількома порадами, які за короткий час призвели до катастрофи. За іронією долі, все одно опинилася просто неба. Хіба двома роками пізніше.

— Другий шлюб?

— Урятував від остаточного падіння, — просто сказала Марія. — Поміщика Юрія Зайчевського зустріла не так щоб випадково, але й не шукала навмисне. Теж давно овдовів, дорослий син мешкав у Європі. Мені Юрій... Зенонович видався дуже самотнім.

— Чому?

— Той, хто не почувається самотнім, не влаштовує прийоми в маєтку щонайменше раз на тиждень. Як свята, то частіше. Само собою вийшло так, що я взялася розпоряджатися тим. Але ж наші люди... Поки не повінчалися, сприймали за хазяйку. По тому пішли чутки: прибрала до рук Зеноновича. Напевне хтось обмовився, як Юрій помер.

— Хтось?

— З вами говорили мій чоловік та Нікі, його довірена особа. Хто?

— Барон, — визнав Чечель.

— Що знаєте?

— Вбивство під час пограбування.

— На моїх очах. — Від її обличчя раптом відлинула кров. — Забрали готівку з сейфа, мої коштовності. Потім син намагався довести: проти спадку, який я отримала, втрати мізерні. Він же пустив поголос: я найняла вбивць.

— Заповіт було складено?

— Було, і я знала про це. Юрій... Зенонович мав дивну вдачу: раз на рік викликати нотаря й переписувати папери. Майже нічого не міняв, йому важливіше було тримати справи в повному порядку.

— Ви жили з ним два роки?

— Менше. Розумію, до чого ведете. Заповіт переписав на мою користь незабаром після вінчання. До речі, мені належали тільки гроші. Нерухомість, господарство — усе лишив синові. Але тому байдуже, швидко продав усе, у Європі йому гроші потрібніші. Перебралася до Києва, почала світське життя. Не вчителювати ж удові, яка має в банку мільйони.

— Куди вони щезли?

— Платоне Яковичу... — Марія зітхнула. — Коли гроші тільки витрачати, не примножувати, тим більше жінці в моєму становищі, тим більше яка піддається спокусам... Знову спробувала вкласти у власну справу. Знову багато втратила. Фон Шлессера зустріла, коли була на межі. Ось коротко про мене.

— Шлейф чуток тягнувся за вами весь час?

— Ні. Лиш коли виходила в люди чи робила щось публічно. Власне, аби не історія, яка привела вас сюди, нинішнє становище мене б цілком влаштовувало. Жити в маєтку далеко за Києвом, не мозолити людям очі, вибиратися в місто, коли сама хочу й коли є на те потреба. Мені тридцять п’ять. Повірте, я встигла як на свій вік дуже втомитися. Хочу спокою, як стара баба.

На останню фразу Чечель вирішив не зважати.

Емоції взагалі варто відкинути. Власні, чужі — все одно.

Напевне Марія не сказала всієї правди. Або так: сказала не все. Має право, промовчати не завжди означає збрехати. Проте, слухаючи її історію, Платон що далі, то частіше подумки ставив собі запитання, яке зараз вимовив уголос:

— Маріє Данилівно, хто і чому вирішив, що ви готуєтеся вбити свого третього чоловіка? Причому вбити тут і тепер? Анонімний лист такого змісту не написали б на рівному місці.