Вигнанець і чорна вдова

Розділ 17 Дещо про честь мундира

Київ, на вулиці Михайлівській

втомобіль загородив собою дворик.

Кам’яниці тут щільно тулилися одна до одної — щойно біля Володимирської гірки почалася забудова, земля скочила в ціні. Тож будинки росли не вшир, а вгору, сягаючи шести поверхів. Хоч не хоч доводилося тіснитися, якщо кортить жити в престижному місці, через те забудовники економили на просторі дворів. «Даймлер» привертав увагу, хоч де лишити: біля бровки хідника чи біля потрібного будинку. Та Платон вирішив усе ж заїхати. Зупинятися там, де вулиця хилилася вниз, ризиковано — раптом машина покотиться, гальма слабенькі.

Тепер аби Захарченко був удома.

Старий сищик жив на першому поверсі, і не лише Платон — усе розшукове відділення знало: Іван Макарович отримав помешкання на Михайлівський як подарунок від генерал-губернатора за вірну службу. Знак поваги мав би лестити Захарченку. Натомість він бурчав: недалеко Царська площа, парк, кафешантани, Хрещатик гуляє щоночі. Навіть у глибині вулиці не маєш спокою — гармидер часом сягає аж сюди, звуки нічного життя заносить і крізь щільно зачинені вікна, мов той протяг — крізь шпарини. До всього одне вікно виходило на пагорб, тож, нарікав старий сищик, у залі постійні протяги, наче в погребі.

Пощастило.

Відставний поліцейський уже відчиняв, щойно Чечель зайшов у парадне.

— По мою душу, бува, приїздять на авто, — сказав замість привітання. — Так і зрозумів, знову комусь припекло порадитися з Захарченком. А тут ти...

— Я, Іване Макаровичу, справді по пораду. — Чечель стягнув краги й шолом.

— Бачу, ростеш. Це покійний барон тебе в заповіті згадав? Машину подарував?

— А ви вже знаєте про барона...

— Копійка моя ціна, аби не знав нічого. Заходь уже.

Пропустивши гостя, відставний поліцейський зачинив двері на ключ. Тим часом Платон розчахнув куртку, роздивився, куди потрапив. Захарченко жив скромно, життєвий простір не захарастив. Але Чечелю так само копійка ціна, аби за час служби не навчився розрізняти бідне й багате. Круглий стіл, комод, стільці, крісло в кутку, ломберний столик, на якому примостився грамофон, — усе не виглядало дорогим та першокласної якості, а насправді було таким. Справи в знаменитого київського сищика явно йшли добре, приватні консультації дозволяли не відмовляти собі ні в чому, що створює затишок.

— Я тут чаюю трохи. Запрошую.

Удома господар носив просторі чорні штани в сіру смужку, м’які пантофлі й зручну оксамитову куртку. Чайник у відставного поліцейського доповнював уявлення про заслужену людину, котра насолоджується спокоєм і розміреним буттям. Чечель кивнув, не відмовляючись. Захарченко поставив на стіл склянку в срібному підстаканнику, з чайника полився гарячий духмяний напій.

— Заварюю траву, — пояснив. — Липа, звіробій, м’ята, вишневі гілочки. За службу чаєм називали таке вже болото... А довелося сьорбати, не все ж горілку-вино по гадючниках. Пузо болить, заробив чесною службою. — Захарченко погладив живіт. — Два дні тому довелося оскоромитися, бач, лікуюся.

— Є ефект? — Платон запитав із ввічливості.

— То вже нью-анси. Як себе налаштуєш. Настроїшся на ефект, повіриш у це — буде. Ну, досить уже світських бесід. Кажіть, Платоне Яковичу.

Чечель сьорбнув чаю, не стримався — взяв з вази бублика, захрумкотів. Захарченко вмостився на стільці й терпляче чекав.

— Альфреда фон Шлессера вбили, — почав Платон нарешті.

— Газети не писали про це. Але я підозрюю, — кивнув старий сищик.

— Родина грішить на дружину.

— Вдову.

— Вдову, — кивнув Чечель. — Аби не виносити сміття з хати, хочуть змусити відмовитися від спадку й забратися з очей назавжди. Я повинен цьому сприяти.

— Бачте. Мудро я вчинив, коли відмовився лізти туди.

— Мені історія не подобається. Особливо моя участь у ній.

— Просто так піти ви не можете.

— Я й відмовитися не міг. Не з моїм теперішнім щастям.

— Думки вже маєте?

Платон знову сьорбнув, поставив склянку на стіл, замислено торкнувся краю, обвів пальцем коло.

— Ще зранку я готовий був захищати вдову. З усього, що бачив і чув, склав три версії. Перша — вбивця старший син, Василь чи Базиль, як його називають. Друга — донька Варвара. Третя — вони обоє змовилися заради спадку й проти своєї, гм, мачухи.

— І вже так не думаєте. Тому й навідалися.

— Апаш.

Брови Захарченка здивовано стрибнули вгору.

— А він тут яким боком?

— Не мав сумніву, що ви його знаєте. Бо я лише чув, сам не мав честі.

— Я б не говорив аж так іронічно, — завважив Іван Макарович. — Апаш залишив мені шрам на правому боку п’ять років тому. Дослужував я тоді, хотів під вінець кар’єри злапати його особисто. Щось не так пішло, він заледве не зарізав. Але залишитися живим у двобої з Апашем — то честь, скажу я вам. Власне, тому я й пішов у відставку швидше. Як оклигав тоді, майже одразу подав прохання.

— Через Апаша?

— Дай Бог вам, Платоне Яковичу, позбутися ваших бід, повернутися на службу, зробити блискучу кар’єру. Ви того варті, це вам Захарченко каже. — Старий сищик багатозначно підніс палець. — І ось коли настане ваш час йти на спокій, зрозумієте: застарий мисливець для того, аби ганятися за молодими хижаками. Краще піти вчасно, поки ніхто не побачив вашу безсилість перед ними. Загризуть.

— Знаменитий Іван Захарченко боїться бандита?

— За язик себе вкусіть, — відповів той беззлобно. — У своєму теперішньому становищі я радо поміряюся силами з такими, як Апаш. Бо нині Іван Захарченко — особа приватна і відповідає лиш за себе. Коли я при посаді, на честь мундира вплине не тільки моя перемога, а й моя ганьба.

— Не думав, що ви дбаєте про честь мундиру. А мали б знати з власного досвіду, скільки на тому мундирі плям.

Старий сищик пружно підвівся, обсмикнув поли куртки.

— Юначе, вас ударила під дихало сила, яка роздушить і не таких. До того моменту ви, смію надіятися, служили вірою та правдою. І не царю-батюшці чи київському генерал-губернатору або ж нашому обер-поліцмейстеру особисто. Ви, мосьпане, прийшли в розшукову поліцію, аби служити закону. Захищати скривджених, карати кривдників. Робити те, що мусиш, хоч би чого воно вартувало. Ось що таке для мене честь мундира. Не впорався — зганьбив честь, жодних відмовок не приймаємо. Мовчите?

Платон знизав плечима.

— Отож, — гмикнув Захарченко, заклав руки за спину. — Тепер ближче до Апаша. Народився десь на таврійському хуторі. Сава Петров Бережний, так його хрестили. Виріс в Одесі, почав із контрабандистами. Прізвисько привіз з Франції, втік туди від шибениці років десять тому. Там познайомився зі справжніми місцевими апашами, роздобув зброю такої марки.

— Знаю. У мене подібний був.

— У вас дамський браунінг. Апаш — ось. — Захарченко ступив до комода, висунув верхню шухляду, витягнув кишеньковий револьвер, показав Чечелю, підкинув на долоні. — Тримали такий колись?

— Чув.

Платон машинально випростав руку. Старий сищик посміхнувся у вуса, простягнув гостеві зброю. Чечель одразу засунув пальці в круглі отвори на латунному руків’ї, розвернувся, навів револьвер на стіну.

— Стріляти надумали?

— Боже збав! Але цікава конструкція. Дула не бачу.

— Кулі вилітають з кожного отвору в барабані. А сам барабан крутиться, коли палите. Якщо всі набої вийшли, йдіть урукопашну. Бачите, руків’я — чистий вам кастет.

— Справді. — Платон примірився, зігнув руку, вдарив повітря.

— Давайте сюди, побавилися вже.

Чечель із жалем повернув зброю власнику. Захарченко заховав назад, знову заклав руки за спину.

— Поки ховався по Європах, заробив там собі ще ту репутацію. Апаша розшукує поліція у Франції, Німеччині, Британії. Зараз йому сорок, п’ять років тому повернувся в рідні краї. Має дивну звичку, хочте — назвіть особливою прикметою. Говорить про себе в третій особі. Звідки то — хтозна.

— Імператорська манера, — вставив Платон.

— Хтозна, — повторив Захарченко. — А, якби ж то була шкідлива примха. Ще звичка є: не сидить на одному місці довго. Замолоду вважав себе першим, хто відновить занепаду славу броварських лісів. Вас, мосьпане, ще на світі не було, коли я разом зі старшими ганявся за останніми розбійницькими ватагами в лісах за Дніпром. Це ж треба так було статися, що батько Апаша — один із душогубів, кому тоді вдалося вислизнути з великої облави. Забіг аж до Таврії, осів на хуторі, дівку знайшов, сина Савку вистругав. І травив малому байки про шалене життя благородних розбійників.

— Спадковий бандит, значить.

— Еге, бува, — покректав Захарченко. — Знаний тим, що вправно стріляє, володіє стилетом і кастетом, наче хірург Пирогов — скальпелем. Освоїв джіу-джитсу, хизувався тим, навіть не раз викликав бажаючих на двобій, забавка така. Прищемили ми йому хвоста, але фартовий, вирвався. Весь час, поки нічого про Апаша в тутешніх краях не чули, у поліції хрестилися й ставили Богові товстезну свічку. І виліз, мов чиряк на сраці. Бачив його, як вас зараз. Він не дав себе схопити, сучий син. А я не дав себе зарізати. Нічия, так би мовити. З того часу носа до Києва не пхав, та й губернію обходив. Чому згадали про нього?

— Бо повернувся.

— Звідки знаєте?

Платон допив вистигле вариво.

— З ним не вперше таємно зустрічається Марія фон Шлессер, — мовив нарешті. — Навряд барону відомо про те... було. Востаннє бачилися за кілька днів до вбивства. А зв’язковий у них — якийсь Митя Більмо. Думав, усіх башибузуків знаю на прізвиська...

Захарченко враз змінився на обличчі.

Зараз перед Чечелем стояв мисливський пес, який узяв слід кабана, — точніше, людська подоба породистого, бувалого в бувальцях гончака. Старий сищик розправив плечі, випнув груди, втягнув ніздрями повітря. Здається, навіть вуха настовбурчилися.

— Платоне Яковичу, я не в тім’я битий. Від пропозиції, принесеної паном Садовським, завбачливо відмовився. Але це в жодному разі не означає, що справа мене не зацікавила. Навів кілька довідок, маю можливості. Особливо зацікавили обставини, за яких наша мосьпані овдовіла вдруге.

— Вбивство.

— Так, поміщика Зайчевського вбили грабіжники. Її чомусь пожаліли. Пане Чечель, я не припускаю, що Марія Данилівна вигадала напад. Чомусь не думаю, що здатна зарізати людину. Історія прогриміла в Чернігівській губернії, до київської розшукової поліції стосунку не мала. Але, кажу ж, поцікавився ось днями. Там шукали такого собі Гриця Вовка, під опис удови він найкраще підходив. У нього вада від природи, вовча паща називається.

— Це коли піднебіння розщеплене, — кивнув Платон. — Яскрава особлива прикмета.

— Десь за півроку його труп виловили з Десни. Тоді, два роки тому, Вовк і Апаш були в одній команді.

Тепер завмер Чечель.

— Сава Бережний на прізвисько Апаш щось має до вбивства другого чоловіка Марії? — вичавив із себе, перевівши подих.

— Я не вірю в подібні збіги. Інакше для чого їм таємно знатися? Як баронеса, дама з вищого світу, яка, до всього, останнім часом живе за містом, могла здибати Апаша? А його цікавлять мільйони барона фон Шлессера, ох, цікавлять. Може забрати без ножика й кастета, не витративши жодної кулі.

Платон потер перенісся.

— Мені треба його знайти.

— Апаша? Перехрестіться, юначе.

Платон виконав прохання.

— Ось вам хрест — треба знайти.

— Вам ніхто не прикриє спину.

— Значить, мене вб’ють. Їй-богу, Іване Макаровичу, то краще, ніж ховатися по притонах із блощицями й маєтках, збудованих на подобу лицарського палацу.

Захарченко посміхнувся у вуса.

— Я себе зараз бачу, Платоне Яковичу. Коли було стільки, скільки вам тепер... А! — Старий сищик махнув рукою. — Одежу поміняйте. У такому вигляді незручно буде.

— Іншої нема.

— Пошукаю в себе. Висітиме, я ж грубший. Зате зросту ми одного. Прохання: прилаштуйте десь драндулет, бо мій двір не годиться.

— Так на ньому ж поїду.

— До Чорного яру? Краще не треба.

— Хіба до Чорного яру?

— Ви згадали Митю Більмо, єдину ниточку до Апаша. Він крутиться в тамтешніх притонах. Є один кабак, так і називається — «Яр».

— Чув. Навіть колись забрідав, як крутив справу Урусової. Там картярі збираються майже відкрито. Кілька дівчаток у задніх кімнатах, для постійних клієнтів.

— Якщо Більмо там не буває, хтось із тамтешніх напевне знає, де його знайти. Але обережно, Платоне Яковичу.

— Запитайте у хворого про здоров’я, — посміхнувся Платон. — А в того, за ким шукають жандарми, — про обережність. І пригостіть іще чаєм, дуже смакує.