Вигнанець і чорна вдова

Розділ 12 У своїй стихії

іло лежало на підлозі біля ліжка.

Перш ніж ступити далі, Платон причинив двері. Побачивши клямку, для певності накинув її. Ще й перевірив, чи щільно.

Марія, розтріпана, заплакана й налякана, машинальним рухом запнула рожевий халат, ступила до Платона. Заквилила, голос тремтів:

— Пане Чечель... Я... Я... Рятуйте...

— Кого? — сухо спитав він, не зводячи погляду з мертвого барона. — Вашого чоловіка вже ніхто не врятує.

— Мене. Ви ж чули, бачили все! Ви ж для того тут! Мій чоловік найняв вас!

— Цитьте! — прикрикнув Платон. — Ви чудово знаєте, для чого я тут. Усі знають. Я мусив знайти автора анонімки. Тепер сталося те, про що в ній попереджали.

— Це не я!

— Та тихо вже! — Чечель тупнув ногою. — Розберемося. Поки сядьте он там, у кутку. Далі відповідаєте лише на моі запитання.

— Що ви хочете знати?

— Сядьте! — тепер Платон був змушений на неї гримнути.

Нарешті Марія послухалася, тугіше запнула халат, відійшла в куток, до глибокого крісла, вмостилася в ньому, підібгавши ноги. Блиснули голі п’яти, та новоспечена вдова швидко закрила їх полами.

Тепер Чечель з головою занурився у свою стихію. Мертве тіло, місце злочину, розслідування — те, що він навчився робити найкраще. Власне, більше нічого в свої двадцять шість не навчився. Навіть не думав про іншу професію, хай історія з Полінкою Урусовою поставила на кар’єрі поліцейського великий хрест.

Дзуськи.

Не втечеш від долі.

Платон підступив до тіла впритул. Опустився на коліна, нахилився нижче. Перше, що вдарило в ніс, — запах не до кінця висохлої сечі. Мрець перед смертю вдягнув халат, він затримував неприємне. Схоже, сечовий міхур небіжчика розслабився в момент смерті. З подібним Чечель уже стикався, і, якщо все так, як він припустив, фон Шлессер міг іще й загидити нічну сорочку.

Глянувши на мертве лице з вибалушеними очима, побачив висохлу піну в кутику рота.

Огиди не відчував, інакше поганий з нього сищик.

Нахилився так близько, як міг. Втягнув ніздрями запах, який на такій відстані сеча не перебивала повною мірою. Гмикнув, зітхнув, випростався.

— Як у бульварних романах.

— Що? — озвалася Марія зі свого кутка.

— Мигдаль чути. Ціаністий калій. Миттєва смерть. І прийняв його ваш чоловік не з доброї волі.

Платон хотів випростатись, та щось зачепило увагу.

Рачкуючи, обігнув тіло. Підліз із лівого боку. Обережно, двома пальцями, підняв аптечну пляшечку, що лежала біля лівиці. Понюхав, наморщив носа, поклав знахідку назад. Аж тепер став на рівні, повернувся до Марії всім корпусом.

— Він випив концентровану дозу ціаніду. З пляшечки, у якій зазвичай тримав ліки. Я давав їх йому минулої ночі. Ви при всіх давали чоловікові ліки вчора.

— До чого ви це кажете?

— До того, Маріє Данилівно, що тут поліції нема чого робити. Альфред фон Шлессер навряд чи вкоротив собі віку, щойно відсвяткувавши ювілей. Склянку йому дав той, кому барон довіряв і від кого не чекав підступності. Перша підозра — на вас, як не крути. Я б сам не думав нічого іншого. Проста справа.

— Навіщо мені вбивати чоловіка?

— Спадщина, Маріє Данилівно. Ще банальніший мотив, сотні разів описаний у тих-таки бульварних романах.

— Не читаю їх!

— Дарма. Часом таке читання радить злочинцям, як ліпше замести сліди.

— Та що ви таке плетете!

Марія рвучко скочила з крісла. Страх змінився на гнів. Щоки пашіли, очі палали, вона не втрималася й тупнула босою ніжкою.

— Я зрозуміла! Вони вам платять чи, радше, обіцяли заплатити! Базиль, Варвара — ви на їхньому боці! Але не надійтеся! В них нічого нема! Ви праві, я перша маю право на спадок! Жоден зі Шлессерів не дістане нічого! Ніхто з них не згаданий у заповіті!

— Чекайте. — Платон говорив спокійно. — Хіба заповіт існує?

— Ні! Альфред не збирався помирати! Хворів — та не аж так, щоб наближалася смерть!

— Як можна згадати чи не згадати когось у заповіті, якого де-факто не існує?

— Та отож! Розбещені дітки, і Марко теж, повинні сидіти мовчки, крячками! І чекати, поки я, вдова їхнього батька, вступлю в свої законні права! Й аж тоді сподіватися на мою милість до них! Якщо мовчатимуть, не ляпатимуть дурними язиками, я, так і бути, з поваги до пам’яті їхнього покійного батька не позбавлю жодного з них утримання, яке вони вже мають!

Марія тяжко дихала, у певний момент захлинулася словами.

— Ви все сказали? — спокійно запитав Платон.

Молода жінка ковзнула поглядом кудись нижче, і Чечель аж тепер згадав — увесь час, навіть оглядаючи тіло, примудрився не випускати з правиці револьвер. Коли брав пляшечку, не помітив, як машинально переклав зброю з правої руки в ліву, потім повернув назад. Справді, в ситуації, що склалася, револьвер був недоречним. Примостивши його на туалетний столик, Чечель знову розвернувся до Марії, яка вже встигла взути капці.

— Сказали все? — повторив.

— Що ще хочете почути?

— Більше нічого не треба. Досить, аби заарештувати вас і засудити на заслання в Сибір. Щойно ви наговорили на довічний термін. Кажу вам як правник з досвідом посилати вбивць на каторгу.

— Я не вбивця!

— Але щойно озвучили мені наміри щодо спадщини. Отже, очевидний мотив побачить навіть зелений помічник судового пристава. Тим більше є купа свідків, котрі підтвердять: жертву незадовго до трагедії попередили про ваш намір. Фон Шлессер не зважив, бо ви задурили йому голову. Молода жінка закохала в себе старшого чоловіка. Нарешті, Маріє Данилівно, спосіб убивства — жертва взяла отруту з рук, котрі вважала люблячими. Ну, і ваша репутація так званої чорної вдови. Вуаля! — Платон розвів руками, мов фокусник, котрий завершив трюк.

Кров відлинула від Маріїного обличчя. Коли Чечель завершив спіч, перед ним знову стояла до краю налякана жінка. Зиркнувши на мерця, вона схлипнула:

— Що робити? Що мені тепер робити, Платоне Яковичу? Ви ж врятуєте мене? Врятуєте, правда? Я вам заплачу, ви не пошкодуєте...

— Давайте не чіпати грошей, — відрізав Чечель. — Мене як поліцейського, хай колишнього, цікавить не ваш порятунок, а встановлення істини. Якщо з’ясую, що ви вбили чоловіка, не покриватиму вас. Хоча тут є величезне питання, чи вартує чогось моє слово взагалі. Я поза законом. Не пам’ятаю, казав вам чи ні. До мене в поліції особливий рахунок. А поліцію ви зобов’язані поставити до відома про те, що сталося. Якщо це не зробив уже хтось на кшталт Базиля. Той рветься з повідка й бризкає слиною, так хоче законопатити вас у камеру зі щурами.

Марію пересмикнуло.

— Не хочу.

— Ніхто не хоче. — У Платоновому голосі почулися нотки повчання. — Тож давайте домовимося тут, на березі, Маріє Данилівно: більше нікому такого, як оце щойно почув, не кажіть. За великим рахунком, навіть подумки, до себе. Ваше становище без того вкрай хистке. Ясно?

Жінка кивнула раз, потім — ще раз.

— Добре. Тепер — по справі. — Платон відчув себе справжнім слідчим. — Хто знайшов тіло?

— Я. Щойно побачила Альфреда отак, на підлозі, — кинулася до нього, почала сіпати. Чомусь першою думкою стрельнуло: впав із ліжка, не було кому подати ліки.

— Чому вас не було вночі на подружньому ліжку? Даруйте, якщо нечемний...

— Нічого. — Марія опановувала себе, уже відкинула емоції. — Останнім часом ми іноді лягали порізно. Я вважала, що чоловікові потрібен спокій. Коли почувався добре, мене поруч не треба. І, — вона проколола Платона гострим поглядом, — щоб одразу поставити крапки в найцікавішій для всіх історії. У свої ніби не надто поважні роки Альфред майже вичерпав чоловічі можливості. Знаю, дехто лишається жвавим до вісімдесяти чи навіть більше. Така вже ваша чоловіча природа. Але не Альфред. Ви знаєте все про його дітей. Нерви, додайте величезне напруження в усьому, що стосується родинного діла. Через те, аби розвантажити себе, він дозволив Ніколі перебрати керування. Отже, Платоне Яковичу, останній рік ми з Альфредом не жили інтимно. Не пам’ятаю вже, хто перший запропонував спати окремо. Обох влаштовувало.

— Дякую за відвертість, — стримано мовив Чечель. — Беру на замітку. Коли ви знайшли тіло, о якій годині?

— Перед восьмою. Альфредові час вживати ліки.

— Двері спальні були зачинені зсередини?

— На ключ, — підтвердила Марія. — Чоловік завжди так робив, та я маю свій. Ось.

Вона вийняла ключ із кишені халата.

— Відчинили самі чи перед тим постукали?

— Сама. Знала — замкнено.

Чечель обійшов ліжко, визирнув у вікно. Поторсав стулки.

— Теж замкнено. Зсередини. Другий поверх, внизу на снігу — жодних слідів. І взагалі, не припускаю, що пан барон уночі міг пустити когось з вулиці, хай навіть візитер ліз драбиною. — Він міркував уголос, звертаючись не так до Марії, як до себе. — Ви зайшли. Побачили чоловіка на підлозі. Переконалися — мертвий. Що далі?

— Погано контролювала себе, — зізналася Марія. — Подзвонила Ніколі...

— Стоп! — Платон зупинив її жестом. — Подзвонили?

— Там, біля ліжка — кнопки сигналізації. Одна для прислуги, одна дає дзвінок Садовському в кімнату. Перший поверх, він як управитель займає ціле ліве крило.

— Рідні діти не мають такої честі.

— Рідні діти в рідному домі гості, — відрубала Марія. — А Нікі тут живе й працює. Мав би пояснити вам.

— Пояснив. Садовський прийшов одразу?

— Забрало стільки часу, скільки треба, аби забігти з першого поверху на другий. Далі вже він здійняв гармидер.

— Ви нічого не чіпали тут?

— Ні. Я злякалася, зрозумійте.

— І не побачили пляшечку поруч із тілом?

— Не звернула уваги — так буде правильно.

— Маріє Данилівно, саме на це запитання треба дати чітку відповідь: ви бачили пляшечку чи не звернули уваги?

Жінка замислилася на мить.

— Помітила, — сказала впевнено. — Але перше, що сяйнуло: йому стало зле, встав із ліжка, сам знайшов пляшечку, аби не буркати мене. Тільки напад випередив, не встиг вжити ліки.

— Отже, ви не думали про насильницьку смерть?

— Нещасний випадок. Не інакше. — Раптом Марія несподівано для Чечеля намалювала на вустах подобу посмішки. — Ви ж на моїх очах переконалися: кімнату замкнено. Може, я погано знаюся на криміналі. Але вбивство вчиняє особа, яка перебуває поруч із жертвою. Тут нікого не було, Платоне Яковичу.

«Крім того, кого барон фон Шлессер пустив», — подумав Платон.

Або того, хто зайшов, маючи власний ключ.

Спершу дав вийти вдові.

Вийшов сам, на очах у всіх замкнувши місце злочину на ключ, який взяв у Марії. Поклав його в праву кишеню штанів. Револьвер, не маючи іншого місця, прилаштував ззаду за поясом штанів, перед тим перевіривши запобіжник. Обвів поглядом зібрання, затримавшись на кожному.

Вдова стала окремо, ближче до глухої стіни, у яку впирався коридор. Збоку виглядало: вона ховається за спиною Чечеля. Осиротілі Базиль і Варвара трималися за руки, чого Платон від цих брата з сестрою чекав найменше. Причому Варвара взяла руку Базиля в свою й час від часу стискала, мовби заспокоюючи імпульсивного брата. З усіх саме вона здавалася найспокійнішою, натомість Базиль нагадував бика перед коридою — голосно сопів, зиркав червоними очима, дихав крізь роздуті ніздрі. Нікола Садовський встиг дати одягу лад, навіть впорався із зачіскою. Проте нервував не менше від Марії, тупцяв на одному місці.

— Пані та панове, у будинку сталося вбивство, — заговорив Платон. — Попередній огляд тіла, здійснений мною, однозначно свідчить: барона Альфреда фон Шлессера отруєно ціанідом.

— Змія, — прогудів Базиль, кинувши на Марію лютий погляд через Платонове плече.

— Прошу зберігати спокій й тримати емоції при собі, — зауважив Чечель.

— Вам, чужому, легко говорити про спокій, — мовила Варвара. — Особливо коли вбивця, як я підозрюю, серед нас. Навіть здогадуюсь хто.

— Замовкніть! — вирвалося в Марії. — Ви нічого не знаєте!

— Ніхто нічого не знає, — сказав Платон. — Тож прошу всіх спуститися вниз, до обідньої зали. Тут уже нема чого робити.

— На якій підставі ви тут керуєте? — підкреслено ввічливо поцікавився Базиль. — Ви стороння особа. Не розумію, чому ви взагалі ще тут, влазите в поліцейську справу.

— Саме для пояснень я й прошу всіх перейти до зали.

— Послухаймо молодого чоловіка. — Варвара сильніше стисла братову руку. — Можливо, почуємо щось мудре.

Вони пішли до сходів першими, причому менша сестра тягнула старшого брата за руку, мов сувора матуся — неслухняну дитину. Садовський рушив за ними. Чечель жестом пропустив Марію поперед себе, та вона хитнула головою, рушила останньою, замикаючи маленьку процесію.

У залі четвірка, не змовляючись, розмістилася за обіднім столом. Причому так, як посідали вчора. Марія трималася окремо, а Нікола вмостився між Шлессерами й вдовою, ніби мав намір стати своєрідним арбітром. Платон лишився на ногах, зі свого місця бачив кожного, заговорив, висловлюючи думки, що вже встигли скластися докупи.

— Пані та панове, повторюся: господаря маєтку вбито цієї ночі. Про це треба повідомити поліцію. Сталося те, про що невідомий, якого я так і не встиг вирахувати, попереджав барона листом. Ви знаєте, я не так давно служив у поліції. Маю репутацію, скажімо так, не найгіршого майстра пошукової справи. Огляд, який я провів, та короткий допит, — він наголосив на цьому слові, — Марії Данилівни дав усі підстави для прикрого висновку: вбивця тут, у будинку. Він не прийшов зовні.

— Я вам більше скажу, пане сищику! — Базиль нахилився вперед. — Убивця тут, у цій залі. За он тим краєм столу!

Вказівний палець він наставив на Марію.

— Згодна, — зауважила Варвара. — Хоч би про що ви питали цю особу за зачиненими дверима, вона збрехала вам. І збреше поліції.

— Вам так само доведеться брехати, — відрубав Платон. — Точніше, приховувати від органів дізнання правду про себе. Присутні розуміють, про що я, Варваро Альфредівно. Ви теж не робіть круглих очей.

— На що натякаєте? — визвірився Базиль. — Хочете образити честь та гідність моєї сестри? Чи мою?

— Вчора надвечір ви, Василю Альфредовичу, не були зразком гідної шляхетної поведінки. Я гуляв під вашими вікнами. Дещо чув і бачив.

— До чого ведете, ви, нишпорко?!

— Лише апелюю до здорового глузду поважного товариства, — промовив Платон. — Вам доведеться пояснювати поліції: вбивця тут, у стінах маєтку. Проти Марії Данилівни ті самі непрямі докази, що й проти кожного з присутніх. Хіба ви готові припустити, що хазяїна отруїв хтось із челяді. Наприклад, Нечипір.

— Дурня! — пирхнув Базиль.

— Згоден. З огляду на це вам, передусім вам, депутату київської міської Думи, шанованій людині, доведеться розповідати поліції нью-анси стосунків усередині родини. Те, чому я вчора був мимовільним свідком, дає підстави для сумних висновків: брудної білизни тут досить. Ви дозволите копирсатися в цьому поліції чи погодитесь, аби обставини з’ясовувала приватна особа? Котра й без того до ваших послуг і, головне, не зацікавлена у розголосі й публічності.

— Натякаєте на себе?

— Жодних натяків. Уже маю деякі висновки. Готовий поділитися ними трохи згодом, коли згребу думки докупи. Поки пропоную розв’язати питання з поліцією.

— Як саме?

— Найперше — викликати її. — Чечель заговорив розважливіше, мовби читаючи інструкцію. — Я знаю, у маєтку є телефонний і телеграфний зв’язок із містом. Тож повідомлення про трагедію може бути в Києві вже за кілька хвилин. У містечку є своя, повітова поліція, її теж варто поставити до відома. Але ж випадок особливий. Барон фон Шлессер — масштабна постать, і без начальства з губернії місцеві стражі порядку не чхнуть. Єдине, що зможуть, — допустити слідчого й виставити охорону.

— Згоден, — вставив Садовський. — І треба поставити до відома Марка.

— Звичайно! — вигукнула Варвара. — Хоч він бур’ян, паршива вівця, та в лиху годину має бути разом із родиною!

— Це можливо? — Чечель глянув на Ніколу.

— Марко мешкає в нумерах на Подолі. Будинок — ще той гадючник, та способу його життя цілком відповідає. Я знайшов йому помешкання на прохання хазяїна.

— Ти знайшов молодшому фон Шлессеру діру на прохання його батька? — здивовано перепитав Платон.

— Барон... покійний барон махнув рукою, змирився, не ліз у синове життя. Єдина умова: з Марком мусив бути хоч якийсь зв’язок. Поруч там є поштове відділення. Телеграми на Маркове ім’я поштар носить, коли треба. Не чекає, коли хлопець удома, передає телеграму двірникові. А Марко, своєю чергою, може в разі чого телеграфувати сюди. Простіше прийти в контору, тільки ж Марко бунтар, не ходить до буржуїв.

— Покликати його неодмінно! — погодився Чечель. — Утім, то вже родинна справа. Мене більше хвилює поліцейське слідство. Тому пропоную всім присутнім укласти угоду й бодай раз у житті про щось спільно домовитися.

— Укласти угоду з вами? — Базиль скептично гмикнув.

— І між собою, — додав Платон. — Поліції ніхто поки не каже про вбивство. Пропоную не заглиблюватися, просто поставити слідчого перед фактом: рано-вранці Марія Данилівна знайшла чоловіка в спальні мертвим. Самогубство, нещасний випадок — то вже хай перелякані чиновники сушать собі голови. Інакше, пані та панове, поліція дійде того самого висновку, що я: вбивця серед присутніх. І, наголошую, не слуга. Комусь це треба?

Усі четверо перезирнулися. Чи не вперше за останні дні Базиль, Варвара і Марія дивилися одне на одного без явної ненависті. На обличчі кожного закарбувалися роздуми.

— Що це дасть? — нарешті вичавив Базиль.

— Виграємо час. Я, з вашого дозволу та, якщо хочете, благословення, далі вестиму слідство. Неофіційно, приватно. Так ніхто не копирсатиметься у ваших сімейних таємницях. Розголосу не уникнути, смерть Альфреда фон Шлессера — подія для газетярів. Але вони не писатимуть зайвого, не буде приводу для не потрібних нікому пліток. Щойно я з’ясую всі обставини, ми знову зберемося тут. І по тому вирішимо, давати мій висновок поліції чи лишити справу як є, а з вбивцею розібратися тісним колом.

— Вбивця має постати перед судом! — наголосила Варвара.

— Згоден. Та вкотре пропоную вам самим стати суддями. Це буде сімейний суд. Якщо присутні вирішать віддати вбивцю поліції, а заразом вивалити газетам історії, котрі кинуть на фон Шлессерів тінь, — гаразд. Проте припускаю: є інший спосіб покарати лиходія.

— Лиходійку! — каркнув Базиль, глипнувши на Марію.

— Згоден, нею може виявитися жінка. — Чечель ковзнув поглядом по Варварі. — Думайте. Або так, або я просто зараз забираюся звідси геть. Зустріч із поліцією та пояснення для мене не бажані. Залишаю подальший розвиток дій на розсуд родини.

— Ні! — не стрималася Марія.

Варвара тричі плеснула в долоні.

— Я не член родини, — подав нарешті голос Нікола. — Та дозвольте погодитися з Платоном Яковичем. Історія почалася як сімейна справа. Хай такою й завершиться.

— Здивуєтесь, панове, але я не проти, — мовив Базиль. — У цій родині, від якої чомусь відвернувся Господь, справді забагато бруду. Не хочу вивалювати далі, ніж уже маємо.

— Нехай, — знизала великими плечима Варвара. — Сподіваюсь, ви не затягнете процес, пане Чечель. Єдине: як ви збираєтесь уникнути зустрічі з поліцією тут?

— Обшукувати маєток навряд чи будуть. Тут є де принишкнути й пересидіти небажаний мені візит.

— Гратимете в хованки? — підморгнув Базиль. — За інших обставин охоче приєднався б до вас. Третім цілком може бути пляшчина гарного коньяку. В такій компанії пересидимо будь-що.

— Вася, я тебе прошу! — Варвара легенько вдарила брата по руці. — У такому вигляді перед поліцією депутати Думи не з’являються!

— Депутатам Думи плювати на поліцію! — парирував Базиль. Схоже, він перший перестав перейматися трагедією.

— Я все влаштую, — мовив Садовський діловито.

— На цьому всі вільні. — Платон чемно вклонився.

— Дякую, що дозволили, — буркнула Варвара. — Декому справді треба привести себе в належний стан.

Рішуче взявши Базиля за лікоть, вона мало не силою вивела його з зали.

— Вам треба вбратися в жалобу, Маріє Данилівно, — мовив Чечель.

По очах побачив — хоче щось запитати. Але стрималася, промовчала, слухняно залишила чоловіків. Щойно зачинила за собою двері, Нікола ступив до Платона, обіруч потиснув правицю.

— Блискуче! Ніколи не думав, що з ними можна отак впоратися! Хоча, здається, ти тільки відтягнув удар по вдові.

— Їй уже завдали удару, — сказав Чечель.

— Поясниш?

— Не тепер. Берись до справ, зараз твій вихід, Ніколо. І ще... — Платон пожував губами, легенько клацнув пальцями. — Сюди ж приїде найменший фон Шлессер. Я зайняв його апартаменти. Мене куди, в людську[21]?

— Місця вистачає. — Садовський, схоже, не вловив іронії. — На першому поверсі є спальня для гостей, у дальньому крилі.

— Чому одразу не поселили туди?

— Бо так розпорядився хазяїн, — сказав Нікола, дивлячись Чечелю просто у вічі. — Словами не пояснити, відчувати треба. Але, думаю, після всього, що було, ти мусиш відчути.

— Що саме?

— Те, чого бажав покійний фон Шлессер. — Садовський зітхнув. — Коли старші діти тут, Маркова кімната так само не мала лишатися порожньою. Меншого сюди калачем не заманиш, а батькові болить. Він любить... тобто любив своїх дітей, навіть таких. Відчував занепад роду, нічого не міг удіяти.

— Ясно.

— І потім, Платоне: ніхто не знав, як усе повернеться.

«Брехня», — мало не вирвалося в Чечеля.

Одна людина знала напевне.

Та, яка писала анонімку, готуючи смерть главі роду.