Вигнанець і чорна вдова

Розділ 21 Любов сільського поштаря

Київська губернія, Бородянська волость,

маєток Шлессера

талося, як гадалося.

Коли Чечель ранком повернувся в замок, зрозумів — ніхто тут не перейнявся його відсутністю. Зреагував хіба Карло. Кинувся з гавкотом на автомобіль, відтягнув дога садівник. Пес іще й не давався, пручаючись і вигинаючись усім тулубом.

У гаражі Платон не побачив «кадилака», і говіркий механік Юхим Дрозд пояснив: забрав машину пан Садовський. Ще вчора по обіді подався до Києва, не вертався, попередив: лишиться в місті на якійсь час. Навіщо — не сказав, що не здивувало Платона: управитель, на котрого раптом навалилася гора справ, не звітуватиме про їхній перебіг звичайному шоферу. Навіть аби справ було стільки, скільки завжди, Нікола не обговорював би їх із челяддю.

Марія була в себе.

Платон вирішив поки що не говорити з нею. Але вдова думала інакше: він тільки встиг перевдягнутися, скинувши дещо обридлий одяг автомобіліста, а вона вже стукала в двері. Не шкреблася — поводилася впевнено, по-хазяйськи. У замку не було тих, на кого доводилося сторожко озиратися. Окрім неї, тут узагалі не лишилося нікого з панів.

— Думала, ви втекли, — мовила Марія замість привітання.

— Викравши для того ваше авто, — не без іронії додав Платон.

— А вам нема чого втрачати. Ви ж недарма розказали про Полінку Урусову.

— Розказав, бо ви дуже просили. Навіть наполягали, Маріє Данилівно.

Вона носила жалобу. Чечель чимдалі гнав думку, якою привабливою робить цю жінку чорний колір, та вона постійно верталася, не давала спокою, бентежила. Марія не пропустила повз увагу його погляд, розправила невидимі складки на сукні, повільно, одна за одною, стягнула тонкі темні прозорі рукавички.

— Але ви повернулися.

— Я не збирався тікати. У Києві затримали ваші справи. — Він уже передумав стримуватися. — Мав учора сумнівну приємність познайомитися з таким собі Савою Бережним. Ваш давній прихильник. І ви це знайомство зі зрозумілих мені причин від людських очей старанно ховали.

Якщо Марія й здивувалася, то, на відміну від Апаша, змогла вправно приховати подив.

— Цікаво. Жінка, проти якої гуртуються всі, просить про допомогу чоловіка, якого вважає своїм товаришем по нещастю. Жінка вірить, що чоловік її зрозуміє й допоможе. Замість того чоловік порпається в минулому жінки й витягує на світ Божий те, чим вона зі зрозумілих причин не може хвалитися. Хоча, Платоне Яковичу, мені нема в чому собі дорікнути. Ви ж зустрілися з Апашем. Навіть отримали від єдиного мого щирого шанувальника дещо на згадку. — Вказівним пальцем вона вказала на синець. — Він напевне сказав те саме, що скажу я. Так, у нас був короткий бурхливий роман. Так, я не стрималася, дала волю почуттям і наблизила до себе того, від кого мушу триматися далі. Ми з різних світів, але тим цікавішим мені видався на той час зв’язок із Апашем.

— Чим цікавішим?

— Уперше за багато років за мене хтось щиро заступився — не бажаючи мати нічого взамін. Здогадуюсь про ваше враження від нього. Але коли Апаш прийшов і зізнався, що заради мене вбив негідника, я бачила перед собою не того, кого бачите ви та всі, хто мріє зловити його й покарати. Це була дитина, Платоне Яковичу. Велика дитина, яка хоче зробити щось хороше, а бажання виливається в поламану іграшку, розбитий горщик... З тих незграбних маленьких велетнів, котрі палають любов’ю до котяток і, міцно обіймаючи, душать їх на смерть. — Марія перевела подих. — Зрештою, пане Чечель, на момент нашого з Апашем зв’язку я не була нікому нічим зобов’язана. Жалоба за другим чоловіком уже минула, з Альфредом я ще не познайомилася. Я була вільною жінкою.

— Ви вважаєте бандита Апаша своїм другом?

— Радше добрим приятелем. Він усе зрозумів. Навіть коли дав про себе знати після тривалої розлуки і я погодилася на зустріч, він поводився дуже пристойно.

— Наскільки слово пристойно пасує небезпечному злочинцю. Вбивці.

— І менше з тим, — викарбувала Марія.

— Не кажіть тільки, що за вас нема кому заступитися. Апаш заради вас готовий на все.

— Але знайти того, хто вбив Альфреда фон Шлессера, здатні тільки ви. Чи такий, як ви. До Апаша я можу прибігти й попросити захисту, коли раптом родина доможеться свого і мене прийдуть заарештовувати. Або йти за ґрати — або в біга. Тут лише вірний Апаш допоможе.

— Ви справді могли б отак утекти?

— Міркувала. В теорії, Платоне Яковичу. Такий крок насправді означав би повне визнання власної провини і спалення всіх мостів. Довелося б переховуватися. Навіть ваше нинішнє становище краще за моє. Маю на увазі, було б кращим, якби я наважилася стати вигнанкою. Ну, все для себе з’ясували? Можу нарешті вважати себе остаточно вільною від ваших підозр?

— Вам, Маріє Данилівно, найкраще зараз — старатися бути на виду. Нікуди не ходити й не їздити самій. Зустрічатися будь із ким хоч би при одному незалежному свідкові.

— Прямої відповіді від вас не варто чекати. — Вдова зітхнула. — Але дякую й за таку. То мені гукнути челядь? Далі говоримо при свідках?

— Челяді про наші стосунки краще не знати.

— У нас уже стосунки? — Її брови стрибнули вгору.

— З вами небезпечно розмовляти. Треба стежити за кожним словом.

— У цьому ми схожі, Платоне Яковичу. Відпочивайте, на обід вас покличуть.

Кивнувши на прощання, вона залишила Платона.

А Чечель так і не знайшов для себе відповіді, чим Марія так притягує чоловіків. Він теж не був винятком, бо після вбивства не мав більше зобов’язань перед Шлессерами й жодним чином до їхніх сімейних чвар був не причетний. І пояснення «лишився та погодився рити далі, бо вибору не мав» — то більше виправдання. Насправді його становище ніяк не змінилося, і забратися з Києва (та де — виїхати з губернії) заважала хіба психологічна вада.

Платон не дуже любив змінювати місця.

Рідний Ніжин, потім — Київ. Більше за свої двадцять шість років нічого не бачив, та й не надто тягнуло. А перебравшись до Києва на навчання, перший рік дуже мучився, звикав до іншого міста довго й болісно. Проте зараз Київ став небезпечним, і Чечель що далі, то більше налаштовував себе на виїзд.

Зміну місця.

Втечу.

Лишився, бо прикипів до Марії, щойно побачив. Тому розумів Апаша. Щоправда, це була не закоханість, яку випинав бандит. Вочевидь жінка добре вивчила себе й опанувала науку, яка не всякому дана. А саме: трималася так, аби в чоловіків виникало непереборне бажання чимось їй допомогти. І помітити жіночій маневр, вловити його міг далеко не кожен.

Платон не назвав би це чарами.

Просто Марія впливала на тих, хто їй потрібен.

Навіть на тих чоловіків, хто, на відміну від нього, має чималий досвід із жінками.

До ночі Чечель нудився.

З Марією побачився за обідом, та розмова не клеїлася. Виявилося, їм немає що сказати одне одному. Тож довелося вимучувати світську бесіду, і зрештою вдова попросила принести собі чай у спальню. Платон же не відмовився від запропонованого коньяку і з сумом зрозумів: ось єдиний засіб забавити себе й не стежити за плином часу.

Йому дозволили ходити всюди, але Чечель не знав, чим допоможе така свобода пересування. Тим не менше по обіді старанно обійшов обидва поверхи. Поруч із великою залою відкрив для себе більярдну, не втримався — взяв кий, зіграв сам із собою партію. Набридло, вийшов і повернув ліворуч. Коридором пройшов у крило, де розмістилися побутові приміщення для челяді. Рухаючись далі, зрозумів: архітектор спланував перший поверх так, аби його можна було обійти по колу. Від кожного повороту вбік ішли невеличкі відгалуження. Ступивши заради цікавості в одне з них, Платон побачив хід до льоху, там же — зроблену відповідно до нової моди холодильну кімнату. Коли вловив кухонні запахи, зрозумів: зайшов у протилежне крило, а за кілька кроків зробив ще одне відкриття: з кухні до обідньої зали вів прямий невеличкий коридор. Прислуга могла приносити страви й забирати порожній посуд, не утруднюючи собі життя ходінням по колу.

Закінчивши огляд, Платон дійшов висновку: архітектор вирішив пограти з простором, переплітаючи його прямими й непрямими ходами. Чия була ідея — хтозна. Але якби він був дитиною, за щастя було б бавитися в такому будинку в хованки. Усередині замок фон Шлессера нагадував невеличку копію середньовічного містечка, точніше його центральної часини: так, як уявляв собі її Чечель, читач старовинних лицарських романів, — адже наживо жодного не бачив. Тут була центральна площа, на звання якої цілком могли претендувати хол, велика зала чи все разом. Довкола — правильно вибудовані вулички. І тут же провулки, прохідні двори, що пронизують та зв’язують між собою містечко, роблячи неможливим життя без них.

І все ж Чечель прогулявся не даремно.

Опинившись у протилежному крилі, поруч із кабінетом Садовського, він зупинився, згадуючи щось важливе, за що зачепився буквально вчора й знову випустив з уваги. Став спиною до дверей кабінету, провів поглядом пряму лінію. Прямої не вийшло, очі вперлися в закуток, таку собі сліпу кишку.

Там — сходи.

Ведуть на другий поверх.

Учора, коли спускалася Варвара...

Аби дістатися сходів від кабінету, треба взяти трохи праворуч — і вийти в хол. За проектом кут зрізали, простір зайняли масивні сходи. Зараз тут ніхто не крутився, і Чечеля це влаштовувало: слуги дуже здивувалися б, побачивши метушливого гостя.

Платон забіг сходами вгору.

Спустився.

Знову вгору.

Пройшовся коридором від Варвариної кімнати повз двері Василевої спальні, повз кімнату, де був фатальної ночі, повз Маріїну спальню. Біля хазяйських дверей зупинився. Задоволено потер долоні.

Риплять не лише мостини підлоги.

Сходинки — так само.

Поки що це означає: вбивця міг піднятися знизу.

А покійний барон, окрім дружини та дітей, довіряв тільки одній людині, не причетній прямо до його родини.

Ніколі Садовському, управителеві.

Мешкає на першому поверсі, спальня сполучена з кабінетом.

Хай. Теоретично він міг отруїти хазяїна, якому всім у житті завдячує.

Питання: яка Садовському практична від того вигода?

Ранок, як зазвичай, видався мудрішим за вечір.

Вечерю Платонові принесли в кімнату, так забажав. Віддавши належне залишкам коньяку, пустив думки у вільне плавання. Новий підозрюваний виринув настільки раптово, що Чечель сам не оговтався від власного припущення. Випите дозволило крутити цим припущенням у різні боки, мов циган сонцем. Зрештою, вже засинаючи, Платон погодив із собою єдине правильне рішення: зустрітися по черзі з кожним зі спадкоємців та дуже обережно, аби не здійняти бурю в тихій гавані, розпитати про Садовського, його місце в родині фон Шлессерів і серці покійного барона.

Раптом вдасться накопати щось, не враховане дотепер...

Почати вирішив з Марії.

Прокинувся Платон пізніше, ніж планував. Трохи покрутився, виліз із-під ковдри. Знайшов на підлозі халат, недбало кинутий учора. Запхав руки в рукави, закутався щільніше. Ступив до вікна, розсунув штори, впускаючи весняне сонце.

І завмер.

Вікна цієї кімнати не виходили на двір. Звідси можна було бачити шматок битого шляху, котрий вів із замку до найближчого села, далі — на Київ. Іншої дороги не було, Чечель сам їхав нею два дні тому.

Зараз там рухалася запряжена бричка.

На козлах сиділа жінка.

Вдова баронеса фон Шлессер.

— Чор-р-рт!

Ще вчора Платон просив — і Марія погодилася — нікуди самостійно не вибиратися. Менше від доби спливло, й ось маєш. Чечель хлюпнув холодною водою з миски рукомийника на лице, проганяючи рештки сну. Як був, у халаті, вибіг назовні.

— Е, є тут хто?! — гаркнув, здавалося, на весь замок.

— Ранок вам добрий! — Нечипір взявся хтозна-звідки, схилився в легкому поклоні.

— Куди бариня поїхала?

— Вибачайте, мосьпане. Не доповідають-с.

— Що взагалі трапилося?

— Та хтозна. — Слуга розвів руками. — Марія Данилівна наказали запрягати бричку. Самохідною каретою їй покійний барин не давав кермувати...

— Без тебе знаю! — поквапив Платон. — Що сталося, чому так бігом?

— Я й кажу. Шофер, Юхимко наш, уже зібрався на іншій машині бариню везти. Вона йому — ні, запрягайте коня, сама поїду. Нікого не треба, справа приватна.

— Вчора не мала приватних справ, — мовив Чечель уголос, подумавши: «Або не сказала».

— Ми ж прості люди. Не відаємо про панські клопоти. Просила вам, Платоне Яковичу, передати: мовляв, терміново треба до Києва. Адвокати, питання спадщини, папери якісь там. Мусить залагодити. Ви щоб не турбувалися. Повернеться — усе розкаже.

— Що?

— То вже, вибачайте, не нашого розуму.

Чечель стиснув і розтиснув кулаки.

— Не гнатися ж за нею, — ніби подумав, виявилось — промовив уголос.

— Ваша справа. Як собі хочете.

Годинник у кутку показував пів на одинадцяту ранку.

Спати менше треба, Платоне Яковичу.

— Хай собі, — процідив. — Щодо сніданку було розпорядження?

— Неодмінно-с! Накажете в кімнату подати?

— Не накажу. Хто я тут, аби вам наказувати? Попрошу, Нечипоре.

Повернувшись до себе, Платон навіщось зачинився зсередини. Постояв трохи біля вікна. Бричка вже зникла за смугою лісу. Гнатися за Марією передумав, хоч на «даймлері» наздогнати міг. Але погодився: крім мороки, пов’язаної з убивством, вдова мільйонера напевне має й інший клопіт. Страх звинувачення та арешту не перекреслює турбот, пов’язаних із правниками та впорядкуванням паперів.

Раптом майнуло: вдова збрехала, мчить до Апаша після вчорашньої розмови, тому й не хотіла нікого собі в компанію. Одразу ж відмахнувся: ну, а якщо так — зв’язок тим більше триматиме в секреті. Навпаки, для власного блага може попросити Апаша забратися з Києва, і той послухається. А це вже загальне благо, для Києва що менше такого народу, то дихати легше.

Взявшись до ранкового туалету, Платон остаточно заспокоївся. Марія навряд чи робитиме небезпечні для себе рухи. Навпаки, вчора їм обом вдалося забілити останні темні плями. Чечель уже не мав підстав підозрювати вдову, особливо після того, як у поле зору потрапив Садовський, давши чималу порцію для роздумів.

Словом, нині є чим себе зайняти.

Усе одно збирався до Києва. Раптом зустрінуться, місто ж маленьке...

Приведення себе до ладу й снідання забрало ще добру годину. По тому, випивши кави, Чечель вирішив перевірити вчорашнє відкриття вже на тверезу голову. Для того знадобився кабінет управителя.

Як виявилося, замкнутий.

Платон замислено пошарпав дверну ручку, ніби так можна було відімкнути міцний замок. Потер двома пальцями мочку вуха, легенько смикнув, закусив нижню губу. Не хотілося залучати челядь. Навряд чи вона дістала розпорядження пускати гостя в святе святих — приміщення, де управитель тримає всі ділові таємниці хазяїна. Але за кілька хвилин відкинув зайві сумніви. Треба брати все на себе, розбиратися й пояснювати власні дії потім, якщо спитають.

Чечель швидко рушив коридором праворуч, до побутового крила.

Тут мостини чомусь не так рипіли. Платон не гукав нікого. Мав намір знайти Нечипора, попросити, а як не вийде домовитися — знайти інший спосіб витрусити з нього ключ. Бажання привертати до своїх дій увагу далі не мав, тож вирішити все з однією людиною здавалося найкращим варіантом.

Минув перший з численних закапелків.

Вловив дивні звуки.

Завмер.

Почув слабенький зойк.

Ступив, намацав двері, сіпнув на себе.

— Мамо... Ой, мамо... — Тоненький жіночий голос. — Я ж казала...

— Тихо! Ось я йому зараз! — Чоловічий, попри загрозливий тон — не впевнений.

— Покажіться, голуб’ята, — мовив Платон.

Не чекав, поки послухають, — провів рукою по стіні поруч із собою. Намацав, як чекав, вимикач. Повернув.

Під стелею спалахнула лампочка, освітивши невеличку комірчину з причандалами для прибирання.

Дівчина-покоївка судомно поправляла одяг, і Чечель голову на відріз давав — найперше підсмикнула спущені штанці. Її заступив молодик, широкий у плечах, із простим, наляканим, проте сповненим рішучості селянським лицем. На підлозі Платон уздрів формену шинель поштаря, пальці молодика застібали штани на верхній ґудзик. Впоравшись, він обсмикнув тужурку.

— Ми одружуватися будемо, — вичавив із себе. — Після Великодня, мама й тато знають. Уже сватів засилатиму.

— На здоров’я, — посміхнувся Чечель.

— Не кажіть нікому, — пискнула дівчина з-за спини кавалера, і Платон згадав її ім’я.

— Мені, Галю, до ваших сердечних справ діла нема. Тебе знаю. Милого твого вперше бачу. Хіба не чула нічого про чужих у домі, особливо тепер?

— Степан мені не чужий...

— Вірю. Навіть бачу. Але ти ж розумієш, про що я.

— Тому й заховалися, Платоне Яковичу. Тут же о цій порі не ходить ніхто. Я не хотіла, правда-правда. — Дівчина заговорила сміливіше, виступила наперед. — Він такий, вогонь... Казала: не треба...

— Не встояла, — посміхнувся Чечель. — Бог із вами, молодята. Любіться собі.

— Та куди... — Поштар відвів очі. — Піду вже.

Чечель повернувся, переступив поріг.

Поклав ліву руку на одвірок, глянув через плече.

— Приходив чого, Степане? До Галі отак, зранку чимчикував?

— Не завжди нагода є. Нині випала.

— Нагода? — Платон стрепенувся. — Чекай. Ти поштар. Яка нагода? Пошту приносив?

— Лист терміновий. Із самого Києва, для барині Марії Данилівни.

Чечель розвернувся так рвучко, що знову налякав закоханих.

— Лист для барині? З самого ранку?

— У замок не доставляють пошту прямо. Спершу нам, на село. Там я замість батька, у нього ноги пухнуть, суглоби крутить. Я той, спадковий поштар...

Історія сільського поштаря цікавила Платона найменше.

— Коли тобі доставили листа?

— Ще сонце не зійшло... Терміново, тож у замок, панству фон Шлессер...

— Ти коли приніс листа?

— Ногами довго йти, понад годину. Можна конем, та в нас нема, здохнув днями...

Чечель уже не стримувався — згріб поштаря за вилоги тужурки. Різко притягнув до себе. Галя жалісно цвірінькнула:

— Пустіть його... Платоне Яковичу, не губіть...

Слова пролітали повз його вуха.

— Коли. Ти. Віддав. Барині. Листа. — За кожним словом Чечель сіпав наляканого Степана.

— Та ранком же! Годині о дев’ятій було, мо’ пізніше трохи. Бариня прочитала при мені, аж цілий рубль дала. І забігла кудись. Сказала Галі чаю мені подати.

— Смачний був чай? Солодкий?

— Що?

— Нічого. — Чечель відпустив поштаря, легенько відштовхнув від себе. — Про листа й нашу розмову анітелень.

Закохані дружно кивнули.

Платон втратив до них інтерес.

До кабінету управителя — теж.

Махом, стрибаючи через дві сходинки, скочив нагору. На щастя, Марія так квапилася, що не замкнула двері спальні. Чечель не зайшов — увірвався.

Побачив розкиданий одяг та прочинені дверцята шафи.

Поспішала бариня.

А от і послання. Кинула на столик біля ліжка, як збиралася — аркуш злетів, упав під стіл. Може, тому й забула прихопити. Чи не бачила в тому потреби.

Платон нахилився, підняв лист, тримаючи двома пальцями за краєчок. Перехопив другою рукою, розгорнув.

Він уже бачив цей почерк.

На анонімному листі, який показав Альфред фон Шлессер напередодні своєї наглої смерті. Тільки тепер на ньому стояв підпис.

Треба зустрітися негайно поговорити про спадок все знаю пропоную мир чечелю не кажи вася

Отже, обидва рази писав старший баронів син.

Базиль ламав комедію. Недарма його поведінка викликала сумнів, хіба що Платон не міг тоді пояснити свої відчуття.

Кличе на мирні переговори.

Не казати Чечелю.

Отут не вийде, мосьпане. Щось таки мало статися, коли вже лист надіслали з Києва так терміново. Платон пошукав очима конверт і знайшов: краєчок визирав із-під хустки, недбало кинутої на ліжко. Витягнув, глянув. Штемпель поштового відділення на залізничному вокзалі. Звідти кореспонденцію відправляли цілодобово і швидше, ніж з інших пунктів.

А ще — на вокзалі погано запам’ятовують обличчя.

Хай там як, однаково намірився вчора побалакати з обома спадкоємцями.

І все одно збирався прихопити револьвер.