Вигнанець і чорна вдова

Розділ 16 Таємна прогулянка барині

Бородянська волость,

маєток Шлессера —

Київ, на вулицю Прорізну

озволу на керування автомобілем Платон при собі не мав.

Слава Богу, паспорт примудрився зберегти. Крім револьвера й одягу, в якому привезли, Чечель не мав тепер нічого. Документ, що засвідчує його особу, та зброя радше зашкодять, ніж допоможуть. Та на користь Чечеля працювала та обставина, що автомобілістів не зупиняли на вулицях, аби перевірити, чи власною машиною катаються. Навпаки, людину за кермом самохідного екіпажа сприймали такою, що має статки та, відповідно, становище. Отже, благонадійною, яка підозр не викликає. Увагу привертала машина, а не той, хто сидить за кермом.

Тож, отримавши від Садовського дозвіл узяти «даймлер» для потреб дізнання, Платон у такий спосіб зробився кимось на кшталт невидимця.

Далі треба було перевдягнутися. Водій має бути відповідно вбраний, і в маєтку все знайшлося. За кермо Чечель сів на очах у цікавої челяді, вдягнений у шкіряну куртку поверх светра й підшиті знизу шкірою, мов у кавалериста, зелені галіфе напіввійськового крою. Голову прикрив шоломом, теж шкіряним, очі — незграбними окулярами-«консервами». На руки натягнув широкі рукавиці-краги.

Перевірив, чи є пальне в баку.

Дрозд подбав, порядок.

Запустив мотор, зробив коло двором під гавкіт дога-сторожа.

Виїхав за ворота.

Вітер бив у лице, багнюка летіла з-під коліс. Платон давно не кермував, швидко згадував навички. З «даймлером» впорався, об’їздив, зріднився. Уже здолавши двадцяту версту, тримав «бублика» так упевнено, ніби авто — власне, а катається він щодня. По дорозі обганяв сільські вози, махав руками візницям і пасажирам. Дядьки — хто махав у відповідь, хто показував кулак, хто плювався. Тітки відсувалися, хрестилися. Якщо їхали діти — ті гляділи захоплено, один хлопчак навіть захотів зістрибнути й побігти за машиною, груба матуся в квітчастій хустці смикнула на воза в останній момент. Збоку виглядало, ніби підсікла вудку на риболовлі й тепер хутко виловила, не даючи здобичі опам’ятатися.

Як виїхав на прямий шлях, минув Шулявку та залишив позад себе машинобудівний завод[29], став зустрічати інші автомобілі.

Дехто з шоферів, порівнявшись, тис на клаксон. Не тому, що впізнавав, — просто вітався. Платон відповідав ввічливістю на ввічливість, сигналив навзаєм. Брест-Литовський шлях вивів на Галицьку площу. Був четвер, тож єврейський базар довелося оминати. Вгледівши кінних поліцейських, Чечель мимоволі втягнув голову в плечі. Наступної миті засоромився власного боягузтва, чвиркнув слиною крізь зуби в їхній бік, хай стражі порядку вартували далеко. Завернув на Маловолодимирську[30], звідти — взяв крутий підйом, вибрався на Фундуклеївську[31]. Тут доїхав до трамвайної колії, авто затрусилося по бруківці.

Звідси й до Прорізної рукою подати.

Слід Марії фон Шлессер вів Чечеля до готелю «Версаль».

Поставивши «даймлер» недалеко від будівлі й залишивши місцевим хлопчакам змогу як слід розглядати авто, він рушив прямо, на ходу знімаючи окуляри. Впевнено ступивши до вестибюлю, одразу полегшено зітхнув. Побачив того, на кого розраховував. Трохи за тридцять. Вишколений, у бездоганно випрасуваній уніформі, з напомадженим волоссям і такими самими вусами, черговий служка вибіг з-за стійки, поспішив особисто зустріти дорогого гостя.

Впізнав, щойно той стягнув з голови шолом.

Укляк, завмер, злодійкувато озирнувся.

— Платоне... Платоне Яковичу... Ви отак, вільно...

— Чому ні? Хто мене поневолив? — Чечель навмисне додав до голосу метал. — Бачу, чутки Києвом вдячно гуляють. Що про мене чути?

— Багато всього. — Служка знову глянув на всі боки. — З вами нині небезпечно мати справу, Платоне Яковичу.

— Раніше мав і не боявся. Чи вже не страшно бути негласним поліцейським інформатором? Жоржику, любий мій друже, мене вигнали з поліції, не тебе.

— Я ж не служу там!

— Є власноручна згода, написана на ім’я самого пана Красовського[32]. Це ж я тебе завербував, нагадати?

— Не треба.

— То, може, згадаємо, скільки ти отримуєш за кожну корисну інформацію?

— Платоне Яковичу, чорти вас принесли!

— Хай чорти. Відійдемо на два слова. Бо справді увагу звертатимуть.

Жоржик зітхнув, повернувся на своє місце. Чечель розмістився біля стійки з протилежного боку. Стягнув краги, засунув за викот шкірянки. Легенько торкнувся пальцем круглого дзвінка.

— Тиждень тому, минула середа. Ти чергував тут, га, Жоржику?

— Я повинен відповідати? — визвірився той.

— Ні. Але поговоримо по старій пам’яті. Скажеш, що не ти, доведеться шукати твого товариша.

— Ну, як справді не я?

Чечель не відповів, мовчки втупив у співрозмовника погляд. Жоржик постояв, посопів, відвів очі.

— Вгадали. Я.

— Ай, браво! Нам обом пощастило. Тобі — бо не треба козиряти зустріччю з прокаженим Чечелем. Мені — бо не раз мав із тобою справу, ніколи не розчаровувався. Вважай, у нас сімейна розмова.

— Та кажіть уже...

— Давно б так. — Платон погладив пучкою латунь дзвіночка, зручніше вклав лікті на стійку. — Отже, минулої середи по обіді сюди, до готелю «Версаль», зайшла дама. Ти можеш її знати, але не мусиш. Марія фон Шлессер останнім часом не потрапляла в газети й не дуже часто вибиралася до Києва. Тим більше навряд чи зупинялася тут.

— Чим наші апартаменти погані?!

— Я не сказав, що погані. Дружина... вдова барона фон Шлессера не лишалася в місті. Їй зручніше в родинному маєтку. Звідти й назад її доставляє шофер.

— Чому ж тоді я повинен її згадати, Платоне Яковичу? Чому вашу знайому взагалі занесло в наші палестини?

Жоржик поволі опановував себе.

— Ось за тим я й провідав тебе, любий друже. — Платон підморгнув. — Знатну даму привіз сюди шофер на «кадилаку» однієї з останніх моделей. Бариня звеліла пильнувати авто, видала гроші, дозволила відлучитися до найближчого трактиру. Пояснила: має зустріч із приятелькою тут, у вашому ресторані, й не знає, як довго правитиме з нею жіночі теревені. Шофер чекав понад годину. Хазяйка вийшла з парадних дверей і, як сказав, виглядала схвильованою. Звісно, не його, шофера, собаче діло, з ким здибалася бариня й про що балакала.

— Не моє теж, — вставив Жоржик.

— Згоден, тебе ще бракувало. Але той самий шофер, звуть його, до речі, Юхимом Дроздом, без задньої лихої думки обмовився: того разу хазяйка не вперше приїздила у «Версаль». Від початку року — вчетверте. Навідувалася й раніше, та не важливо. Питання до тебе, любий старий друже, дивовижно просте. З ким тут, у готельному ресторані, зустрічалася Марія фон Шлессер і чому саме тут?

— Не знаю. — Інформатор подався назад, відвернувся, мовби щось шукаючи під стійкою.

Чечель мовчав.

— Не знаю! — повторив Жоржик, уже нервуючи. — Попитайте краще он там, у ресторані. В халдеїв-офіціантів, у метрдотеля. Я ж не обслуговую там, у залі. Я тут обслуговую.

— Зараз — саме по обіді, — нагадав Платон. — Ресторанні вікна виходять на вулицю. Вони не запнуті. У залі майже нікого нема, сюди стікаються ближче до вечора. Двох дам, тим більше які облаштували там місце постійної зустрічі, важко не помітити й не запам’ятати. Ми давно знайомі, Жоржику. Витри піт з лоба. Він виступив, щойно я спитав про даму.

— Я поняття не маю, як її звуть! — вичавив інформатор.

— Отже, розумієш, про кого мова. Чому злякався?

— Поруч із вами боязко, кажу ж...

— Ти заспокоївся. Потім знову напружився. І в піт від моєї появи тебе не кидало. Жоржику, ти ж сам не хочеш, аби ми вдвох розпитували офіціантів. З ким зустрічалася баронеса фон Шлессер у вашому ресторані? У тебе пам’ять чіпка, тому й агент ти корисний...

— Цитьте! — Жоржик знову подався вперед, тепер уже благаючи. — Платоне Яковичу, не губіть. У мене діток двоє, в жінки десь сухоти взялися...

— Знаю.

Чечель не зводив із Жоржика важкого погляду.

— Не відаю, з ким вона зустрічалася, — вичавив інформатор.

— Знову ти за рибу гроші.

— Та почуйте ж ви мене! — Інформатор схопив Платонову руку в свою, стиснув. — Знаю, про кого говорите. Тільки справді не знаю, з ким та дама зустрічалася. Якщо з подружкою, як каже, — то не в нас. Тут вона жодного разу не лишалася.

— Оце вже цікаво. — Платон різко збавив оберти, трохи подумав. — Кажи, коли вже почав.

— Їй передавали через мене записки, — здався Жоржик і одразу зіщулився, мовби зіщулився на очах. — Моє діло — віддати. Ми з вашою знайомою не говорили навіть. Підходила, віталася. Уже знала, записка в конверті чекає. Одразу кажу, Платоне Яковичу, — конверт завжди заклеєний був. Не міг прочитати нічого, навіть якби хотів. А коли знати, від кого носять, то й бажання нема.

— Та-ак! — протягнув Чечель, відчувши, як усередині пішло щемливе тепло. — І від кого ж послання?

— Я проводив даму рестораном до чорного ходу. Щоразу вона давала мені й метрдотелю по п’ять рублів. За такі гроші не можна — треба — слухатися й мовчати. Потім так само верталася, кивала на прощання, виходила надвір через парадне.

— Жоржику, ти не дочув. Хто передавав конверт?

— Коли дама провернула такий фінт вперше, я з цікавості запитав знайомого, з кухні. Двері там виходять у двір, до смітників. Звідти можна вийти на вулицю. Там чекала коляска з візником. Ми ще посміялися: до полюбовника мосьпані бігає, від чоловіка ховається. Щоразу так, думаю, вона діяла.

Чечель стиснув кулак, легенько стукнув по поверхні стійки.

— Не крути, Жоржику. Сказав «а» — кажи «бе». Написав «і» — став над нею крапку.

— Кучеряво промовляєте, Платоне Яковичу. Я вже й забув...

— Я тобі зараз дещо інше нагадаю, — просичав Платон.

Інформатор зиркнув на кулак.

— Почує хтось, що я вам оце сказав, — діточки мої сиротами будуть. Не губіть, Платоне Яковичу. Не губіть... — Він по-дитячому шморгнув носом. — Посланець завжди був один. Як з’явиться — все, сигнал: дама навідається по обіді. Полтину за послугу додавав. Вертлявий такий, з більмом на лівому очі. Його так і називають — Митя Більмо. — І видихнув нарешті, остаточно й безповоротно капітулюючи: — Один із підручних Апаша.