Вигнанець і чорна вдова

Розділ 25 Про що рипіли сходи

Київ, у нетрях Чорного яру

е тушуйся. Зуб — фуфло. Якщо Більмо собі фіксу поставив, ти теж зможеш.

Заспокоїли Платона не ці бадьорі слова — трактирна горілка.

Узяла й відпустила аж четверта чарка. Перед тим три пішли водою, Чечель навіть не закушував. Апаш сьорбав пиво, хрумкотів сушками, тримався полководцем, якому вдалося захопити неприступну фортецю без втрат, через відкритий зрадником таємний хід. Крім них, у маленькій, не дуже чистій, але напевне кращій за ґратчасту одиночку кімнаті нікого не було.

Щойно горілка почала брати, став ущухати тупий біль на місці вибитого ікла. Чечель обережно торкнувся враженого місця спершу кінчиком язика, потім — пальцем. Підбита наглядачем вилиця вже давно не боліла, синець на забитому місці позеленів. Це Платон побачив, як уперше за кілька останніх днів глянув на себе в дзеркало трактирної вмивальні.

Йому дали змогу помитися, і холодна вода не лише підбадьорила, а й трохи змила тюремні запахи. Потім видали одяг замість роби, і спіднє теж. Укотре — вбрання не нове, ношене, із чужого плеча. Зараз на Чечелі була сіра полотняна сорочка, яку вбрав навипуск, піддівка, мішкуваті, не за розміром штани, які заправив у нечищені юхтові чоботи. Поруч із Апашем справді виглядав босяком нижчої ланки.

— Кранти мені тепер. Із зубом, без зуба — не важливо.

— Тобі й так дерев’яний макінтош ладнали. — Апаш підлив ще.

— Втеча з убивством конвойних. Я вже на шибениці.

— Один утік. І ти ж нікого не мочив.

— Слухай, ми обидва знаємо, про що мова.

— Апаш знає. Ти — ні. Пий.

Причин відмовлятися Чечель не бачив. Зрозумівши — голова туманіє, відсунув чарку, понюхав рукав нечистої піддівки.

— Чого я не знаю?

— Ось. Завтра надрукують усі київські газети. Сенсація.

Явно милуючись собою, граючи на публіку, хай і в особі єдиного глядача, Апаш витягнув із кишені паперовий прямокутник. Поклав на стіл перед Платоном, відкинувся на спинку стільця. Чечель взяв аркуш, пробіг очима невеликий друкований текст. Кліпнув очима, перечитав знову.

— Що це?

— Сенсація, — потворив Апаш. — Анархісти-бомбісти, революція, її манера. Цим бойова група ставить усіх до відома: провели силову акцію. Звільнили з сатрапських лабетів свого товариша, якого мучив у вогких застінках царський режим. Бойовий загін пролетарської революції нікого й нічого не боїться.

Він у вільній формі переказав текст листівки.

— Чекай. — Платон нарешті зрозумів. — Бутафорія. Напад на тюремну карету — це спроба звільнити якогось терориста, не мене.

— Ти ж ні в дугу, — кивнув Апаш. — Ні сном, ні духом.

— Але ж нема ніякого терориста...

— Є, — знову кивнув бандит.

— Мене ж звільнили. Я ж утік. Ти з мене терориста зробив?

— Хотіли одного витягнути. Помилилися, відбили іншого. З ким не буває, всі люди-чєловекі. Загалом революції тепер повно всюди. Казав же, навіть з Апашем хотіли мати справу. Тільки не моє воно. Я чесний бандит, мені політика — фуфло. А революцію... Ловлять, саджають. Тільки ж не всіх ловлять і не всіх саджають. Хоч родич Марії, баламут отой, знаю про нього. На волі ходить, та за ним тюрма плаче так само рясно, як за нашим братом. Нічого, вже недовго.

— Марко! — стрепенувся Платон. — Чорт, із голови зовсім вилетіло! Він останній лишився, хоч сам цього не знає! Огидний суб’єкт, не люблю таких. Але ж натура моя: не можу дозволити вбити людину, коли знаю, що ось-ось. Навіть таку, як молодший син покійного барона.

Апаш плеснув у долоні.

— Стоп! Апаша той фофан не цікавить ані живим, ані мертвим. Ти — теє, звиняй за правду. Висмикнули тебе, Платоне Чечель, аби Марію видряпав із тюрми. Ніхто, крім тебе, не зможе. Апаш нутром чує.

— І як я, по-твоєму, це зроблю?

— Так, як думав, поки не залетів на цугундер.

— Тоді було непросто. Зараз тим більше. Нехай твоє прикриття з терористами спрацює й жандарми забігають мурахами разом із поліцією, втік-то все одно я. І шукатимуть мене. Не здаватися ж.

— Писаки газетні сурмлять, що ти мало не спільник чорної вдови-вбивці.

— Нічого не знають писаки. Мені особисто його превосходительство начальник поліції ясно сказав: спільник, ще й який. Марія Данилівна золоті гори обіцяла, як допоможу їй викрутитися та отримати мільйони.

— Апаш те саме обіцяє. Слово вірне.

— Не маю сумнівів. Тільки ж, Саво Петровичу, знаю я, хто вбивця.

Бандит поперхнувся пивом.

Платон тішився ефектом, уперше за багато днів відчувши себе на коні. Хотів налити й ковтнути. Передумав: голова мусить лишатися ясною. Поки Апаш перетравлював почуте, він вів далі. Аж свербіло викласти думки та здогади бодай комусь, готовому слухати.

— Нікола душогуб. Садовський. Управитель їхній, друзяка мій ліпший. Син сучий. Змій підколодний. Пригріли фон Шлессери на грудях, мать його. — Горілка вже розв’язувала язик. — Тільки ж, Саво Петровичу, я зараз доведу це тобі. Просто все. Так просто, що аж прикро, чому раніше не дотумкав. Важливіше — довести слідству й суду. Хто це зробить? Бандит на прізвисько Апаш, за яким копита збила вся поліція губернії, чи, pardon, імперії, чи, mille pardon, Європи? Або колишній агент розшукової поліції Платон Чечель, якого навіть не підозрюють, а звинувачують як поплічника Марії фон Шлессер? До всього — ще й втікача, під час втечі якого вбито двох поліцейських. До всього — її коханця.

— ЩО? — гаркнув Апаш, рвучко підвівшись. — ЩО ТИ СКАЗАВ?!

— Не я... — Платон втомлено зітхнув, витримавши лютий погляд. — Поліцейська версія, сумніву й оскарженню не підлягає. Чорна вдова спокусила мене, коли труп чоловіка ще не охолонув. Ввігнала своє отруйне жало, зробила спільником.

Апаш блиснув очима, та промовчав, сів, жадібно ковтнув із кухля.

— Або вбивця повинен зізнатися сам, від щирого серця, або слідство має отримати докази, на підставі яких прищулить Садовського.

— Він зізнається сам, — процідив Апаш. — Злапати його, привезти, куди Апаш скаже, — кілька годин роботи.

— А потім забере зізнання назад, — парирував Чечель. — Довести, що Марія з тюрми вигадала, як найняти босяків, аби вибили зізнання, простіше, ніж провину Садовського. Мені одного бракує, Саво Петровичу. Мотиву.

— Гроші. Чи на благодійників своїх зуб мав. Чи те й те.

— Усе в тебе просто.

— Так причин, Плато, в цілому світі лише чотири. Дивись. — Апаш почав гнути пальці. — Теля золоте. Помста. Любов. Ну, все інше — вавки отут, — постукав по лобі. — Про маніяків різних кажу. Вони тобі в хворих своїх казанках цілу Біблію з мотивів складуть. Це ми ще не беремо п’яні кабацькі бійки, то окремо. Але ж тут — не ножиком під серце в хмільному угарі.

— Якщо Садовський не маніяк, треба точно знати, чого хотів, коли все починав. Одружитися з Марією, в такий спосіб спадок дістати? Навіщо тоді вдову підводити під цугундер? Помститися за образу? Кому й за яку? Прибрати всіх довкола, аби самому отримати все рухоме й нерухоме? Як моєму друзяці Ніколі це вдалося б? Не вистачає ланки, Саво Петровичу. Не вистачає.

Апаш почухав потилицю.

— Кажи, як додумався, — мовив нарешті.

Чечель зиркнув на штоф, знову утримався.

— Сходи.

— Які сходи?

— Рипучі. У баронському замку, — зручніше вмостився Платон. — Я тобі зараз повну картину намалюю. Далі — фрагмент, якого до останнього не бачив. Тієї ночі, коли фон Шлессера отруїли, випав сніг. Хай на ранок почав сходити. Проте слідів на снігу не було, крім собачих. Псина в маєтку злюча, дог Карло, визнає тільки своїх. Челядь не садить його вночі на ланцюг, бо до всіх звик. А пес не гавкав. Отже, ззовні вбивця прийти не міг. Навіть якби хотів — пройти всередину замку можна лиш через двір. Хоч із фронту, хоч із тилу — Карло почує. Мій висновок: убивця був у будинку від початку.

— Мудро, — погодився Апаш.

— Хтось із слуг? Не смішно. Ні, в теорії — можливо. Аби не одна обставина, Саво Петровичу. Барон взяв отруту з рук того, кому довіряв безмежно. Я сам подавав йому мікстуру. Від мене, людини, яка в замку вперше, він небезпеки точно не чекав. А так ліки завжди давали або лікар, якого того дня у замку не було, або Марія, сам бачив. Тим більше: серед ночі, коли жінка поруч, навіщо гукати прислугу, яка мешкає на першому поверсі, в окремому крилі?

— Звучить правдиво.

— Але! — Платон подався вперед. — З тим самим успіхом отруту батькові міг подати хтось із дітей. У замку були Василь-Базиль і Варвара. Кімнати обох — на другому поверсі. Я спав у барлозі молодшого. Серед ночі прокинувся, бо почув рип, хтось проходив повз мої двері, спершу в бік баронової спальні, потім назад. Притому сіпнули ручку дверей, ніби хотіли переконатися: я сплю. Спальня Марії — далі, біля чоловікової. За логікою, вона не могла пройти повз Маркову кімнату. І знову але, Саво Петровичу! Якраз Марія й могла, адже сама затягнула мене в свою гру. Принаймні, тоді вона так само була в мене під підозрою.

— Язика прикуси.

— Бу-ла, — повторив Чечель по складах. — Кожен із трьох мав мотив. Діти ще й могли змовитися проти мачухи. Я блукав у трьох соснах, між трьома потенційними на той час убивцями. І тут, як казав Архімед, — еврика! — Платон стукнув кулаком по столу, вирішив більше не стримувати себе, хлюпнув зі штофа, махом випив, крекнув. — Почув я випадково: риплять не тільки мостини підлоги на другому поверсі. Сходи, що ведуть на нього, теж риплять! Таким чином, Саво Петровичу, вбивця міг піднятися з першого поверху! А вийти до сходів краще з того крила, де оселився Нікола Садовський! Мій друзяка — баронова довірена особа! З його рук той міг взяти й напевне брав ліки! Управитель дав хазяїну ціанід у пляшечці! Перед тим, проходячи повз мої двері, мимоволі вирішив переконатися: його планам ніхто не загрожує! Вуаля!

— Все? — глухо спитав Апаш.

— Майже. Про вбивцю з першого поверху тоді було лиш припущення. Аж поки Марію хтось не виманив із замку листом. Анонімну погрозу навмисне писали почерком, який неможливо впізнати. Руку управителя барон знав не гірше, ба навіть краще, ніж руки дружини й дітей. Садовський часто навідувався в київську контору. Йому нічого не вартувало змайструвати й відправити першого листа. Кинувши тінь на Марію — хазяйку, — Нікі за дорученням барона сам знайшов і привів у дім приватну особу. Не знав, звісно, що то буду я. Та його планам це не завадило. Бо наступний крок — другий лист. — Чечель давно не був таким упевненим у своїх словах. — Задум той самий. Баронові діти Садовському довіряли. Не знаю ще, з чим підкотився того дня до Василя й Варвари. Нема сумніву в іншому: і він, і вона запросто взяли з його рук отруту. Старший спадкоємець — алкоголік, для нього взагалі не треба шукати приводу. Донька — ще та дамочка, її теж не треба вмовляти ковтнути келих шампанського. Одним ударом Садовський вивів із гри не двох — трьох. Думаю, дочекався Марію біля тіла Варвари. Скористався тим, що здивувалася, побачивши там його. Вдарив, вона знепритомніла. Подбав про поліцію. Те, що я опинився на місці, — справді випадковість. І ще більша випадковість, Саво Петровичу, що я відкрив для себе рипучі сходи.

— Тепер підсумуй усе для Апаша.

— Тієї ночі в замку було не троє, а четверо ймовірних убивць. Двох із них нагла смерть забрала в один день. Третя — чорна вдова з поганою репутацією, яку сам Бог велів звинуватити й судити. Другий анонімний лист ставить усе на свої місця. Марія не мала змоги послати його з поштового відділення на залізничному вокзалі. Штемпель на конверті вказує: його відправили, коли Марія була в замку. А Садовського тоді в замку не було. Він кілька днів у справах у конторі. Живе в готелі, як завжди в таких випадках.

— З чотирьох лишився один.

— Правильно міркуєш. Нема більше варіантів. До всього Садовський, наскільки я зрозумів начальника поліції, готовий свідчити проти мене на слідстві й у суді. Він знає мою сумну історію. Аби втопити мене, не слід робити занадто різких рухів.

Апаш важко хлопнув себе руками по колінах.

Важко підвівся.

Розправив плечі, потягнувся до хрускоту в суглобах.

— Садовського припруть сюди ще до ранку.

— Ні.

— ЩО?

— Головне забув. Ми обоє вже знаємо як. Я довів хто. Лишилося взнати навіщо.

— Почнуть різати ремені — скаже.

— Збреше, Саво Петровичу. Брехатиме, аби припинили терзати. Його треба приперти мотивом, залізним. Тоді й різати не доведеться. — Чечель теж підвівся.

— Апаш би його вже різав, — мовив бандит. — Та діло глаголиш, Плато. Як притиснемо?

Платон склав план ще в камері, просто так, аби чимось зайняти голову.

— Трудитися доведеться.

— Є кому.

І Чечель розважливо повів далі.