Вигнанець і навчена відьма

Розділ I Гра на чорну перлину

Літо 1911 року, Полтава,

готель «Континенталь» на Стрітенській вулиці[1]

и так не домовлялися. Я прибув сам, месьє Жир. — За вашими руками хтось має пильнувати, пане Лівшиць. Недарма вас охрестили Піаністом. Ваші знамениті пальці частенько грають на картах фальшиві мелодії.

— Месьє Попович, я вас благаю. Це з вашим прізвиськом усе просто. Жир мовою картярів означає хрест. Ваша улюблена масть. Важко пояснити, чому вам так пре карта, коли саме вона випадає козирем. Може, тому, що, коли здаєте ви, у вас на руках хреста лишається найбільше. Мене ж називають Піаністом із поваги до професії. Так іменують віртуозів, месьє Жир.

Крім двох картярів, у готельному люксі, облаштованому в стилі провінційного ампіру, товклося ще двоє. Якби не тонка лінія вусів під носом у одного, їх складно було б розрізнити. Не близнюки, просто вигляд однаковий: легкі піджачні пари, світло-сірі в коричневу смужку, лаковані черевики з круглими носами, брутальні картаті жилетки, білі сорочки з розстебнутими верхніми ґудзиками. Голови обох прикрашали круглі капелюхи-котелки з вузенькими крисами.

Обоє — небалакучі й кремезні, м’язи бугрилися під рукавами.

Обоє не ховали, навпаки — показували руків’я револьверів за пасками.

— Дико вибачаюся, месьє Жир, але ж я прийшов до вас без зброї.

Задля наочності той, кого назвали Піаністом, розстебнув піджак, широко розвів поли. Потім підняв до пахов, трохи уподібнившись до птаха з розпростаними крилами, крутнувся довкола власної осі, помаяв одягом.

— Що ви бачите? Ви нічого не бачите, месьє Жир, під цим піджаком. Крім чесної людини.

— Чесної? — Той, кого називали Жиром, реготнув.

— У тих рамках, котрі дозволяє моя професія. Наша з вами професія, дико вибачаюся. Яку ви зараз ганьбите недовірою. Адже я маю таке саме право не довіряти вам.

— Тим не менше рукавичку кинули мені ви. І якщо в нас дуель, вона має відбутися при секундантах.

— Дозволю собі повторити очевидне: я приїхав із сонячної Одеси сам-один.

Піаніст розтягував слова на південний лад і трішки гаркавив. На вигляд мав за тридцять, та віку напевне додавали бакенбарди, борідка клинцем, вуса, що обрамляли рот до підборіддя, і круглі окуляри в тонкій оправі. Круглий капелюх-канотьє закривав лисий, точніше — до білого вишкрябаний бритвою череп. І особлива прикмета: невеличкий, та все ж помітний наріст на хребті — Мендель Лівшиць був горбатим від народження.

Його візаві, Ніл Попович на прізвисько Жир, у свої тридцять п’ять нажив славу одного з найкращих картярів Харківської губернії. Замолоду, лиш опановуючи ази популярної кримінальної професії, він устиг посидіти в холодній й кілька разів поставав перед судом. Проте час показав: усякий труд шанується, якщо людина в ньому майстер. Уже кілька років Поповича не цуралися в аристократичних салонах, де бували, крім інших, високі поліцейські чини. Вони віталися з Жиром за руку, ввічливо цікавились, як справи, чи все слава Богу, і були не від того, аби згодом у невеличких компаніях приватно зіграти партійку-другу в покер чи «дев’ятку»[2], як ось картярі планували зараз.

Дуже важливою персоною картковий шулер зробився не випадково. Виграш у карти вважався успіхом, усмішкою Фортуни, вдалим збігом обставин — будь-чим, окрім хабаря. Це все одно, що зробити ставку на бігах і твій кінь виявиться фаворитом, прийде до фінішу першим. Ніл Попович був своєрідним фільтром, через руки якого пропускали грубі гроші, котрі одна особа передавала іншій в обмін на послугу. Так підкуповували поліцейських чинів — Жир за домовленістю міг програти чималу суму не тільки поліцмейстеру, а й прокурору чи судді, державному чиновнику високого рангу, полковнику чи генералу. Словом, будь-кому, кого власник крупної справи підкупав і хто на такий підкуп погоджувався. Виграш у карти робив отримання хабаря безпечним, фактично легальним. А Ніл Попович діставав за посередництво не завжди відсоток, але завжди — захист і високе покровительство.

Для нього такий розклад був прийнятним, навіть дуже бажаним.

— Вам нема чого боятися, месьє Жир, — тим часом правив своє Піаніст. — Це я у вас у гостях. А ви — на своїй території. Двох шлимазлів[3] зі шпалерами[4] тут забагато. Ви ображаєте мого капелюха недовірою. — Пальці торкнулися крисів канотьє.

— Пане Піаністе, насмілюся нагадати: ми з вами на нейтральній території. До речі, це ваше наполегливе прохання. Ваше місто — Одеса, моє — Харків. Київ для нас обох занадто великий та гамірний. Полтава — тиха, провінційна, затишна. Тут нічого не відбувається й найближчим часом не відбудеться. Тому в Полтаві безпечно обом.

— А я хіба проти? — вигукнув Піаніст. — Ви досі не пояснили, для чого тут охоронці вашого тіла! — Тепер його палець націлився на вусаня.

— Вони простежать, аби гра йшла за правилами.

— Ці двоє — ваші люди! — Одесит заводився дедалі дужче. — Вони пастимуть очима не нас, а мене й тільки мене! Вони представляють ваші інтереси! Хто в цій кімнаті представлятиме мої?

— Навіть у тихому місці варто дбати про безпеку, колего.

— Коли так — нехай ваші молодці вийдуть! І стоятимуть по той бік дверей, поки ми не закінчимо з’ясовувати стосунки й мірятися перцями.

— Ви далі поводитеся так, ніби наша зустріч — моя ідея.

— Ідея моя! Але порядність у стосунках — справа також і ваша! То справа вашої честі, месьє Жир! Честі ділових людей міста Харкова! Чи ви думаєте, матиму корону героя, як розповім: Ніл Попович грав зі мною під прикриттям двох бовванів із наганами і все одно я виграв?

— Ви ще не почали грати, а вже виграли, — дорікнув Жир.

— А в мене кольт, а не наган, — навіщось бовкнув вусань.

Той, кого назвали Піаністом, відмахнувся, навіть не глянувши в його бік.

— Я наполягаю, аби нас залишили сам на сам! Дві пари чужих очей мене нервують!

— А хто засвідчить мою перемогу? — Жир підморгнув і посміхнувся кутиком рота.

— Ще не почали, а вже виграли, — передражнив його Піаніст, зробивши суворе лице. — Маю надію на вашу порядність і вміння визнавати поразку. Те, що відбудеться тут, за зачиненими дверима, стосується нас двох.

— Згоден, — кивнув Жир. — Ви так само визнаєте поразку, інакше втратите репутацію. Сподіваюсь, вона вам дорога. Але, пане Лівшиць, мені донедавна здавалося: між нами нема жодних рахунків. Ми ж познайомилися очно лише тепер. І то — завдяки вашим старанням.

— Ми зрозуміли одне одного. — У голосі одеського гостя забриніли поблажливі нотки. — Каюсь, моя провина. — Пальці знову торкнулися крисів капелюха. — Не до кінця прояснив вам свою мету. — Піаніст далі не зважав на озброєних охоронців партнера, мовби від його зневаги вони розчинилися в повітрі. — Мірятися перцями — то така мовна фігура. Те саме, коли заходить про з’ясування стосунків. У вас є річ, яка цікавить мене. І вона не продається. Точніше, вам, месьє Жир, напевне можна запропонувати ціну й почати торгуватися. Проте людям нашої професії це не комільфо, погодьтеся. Річ, про яку йдеться, прийшла до вас за картярським столом. Буде дуже правильно, якщо піде від вас у такий самий спосіб. Заразом матимете нагоду, як кажуть французи, схрестити зі мною шпагу.

— Приймаю виклик і вважаю за честь, — на підтвердження Попович стукнув підборами, легенько вклонився. — Проте, пане Лівшиць, ви далі біжите попереду паровоза. Ніхто в цій кімнаті не дасть гарантію, що річ, яка вас цікавить, перейде сьогодні до вас.

Піаніст кахикнув у кулак.

Лівою рукою картинно відхилив полу піджака.

Права пірнула у внутрішню кишеню.

Вусань лапнув руків’я нагана.

— Фі... — Одесит наморщив носа. — Нерви треба берегти. У нас в Одесі є чудові курорти. Уже застосовується нова європейська метода: лікувати електрикою.

Вусань щось пробурчав собі під носа, але забрав правицю від револьвера. Застебнув ґудзики на піджаку, демонстративно заклав руки за спину. Знову втративши до сторонніх інтерес, горбань розгорнув невеличкий вузлик, який вивудив із кишені. Взяв те, що там було, двома пальцями. Виставив руку перед собою, аби суперник краще бачив.

— Це — діамант зі скарбнички княгині Корсаковоі, царство їй небесне. Його власниця належить до однієї з гілок родового дерева тих самих Корсаків, що починали служити ще за Івана Грозного. Самі ж знаєте, є гілки, що всихають. Княгині не пощастило. Її нащадок, єдиний спадкоємець, вважається паршивою вівцею. Чи паршивим бараном, якщо так краще прозвучить. Дуже нечемний молодий чоловік, не поважає пам’ять предків. Гуляка, бабій, п’яниця, живе одним днем. Спускає материн спадок так завзято, ніби хоче довести всьому світу: у труні йому нічого не потрібно. Діамантовий гарнітур прабабця цього ідійота отримала від одного з претендентів на руку й серце. Така родинна легенда. Молодий дурник поводиться неетично. Виколупує діаманти з оправи й ставить на кін у різних непристойних місцях. Замість мене коштовність Корсакових міг виграти хтось недостойний. А я поставився до такої цінності шанобливо. Тож маю що виставити проти вашого скарбу. Бо знаю: ви, месьє Жир, шануєте речі з історією.

— Історія піднімає ціну, — сказав Попович. — Робить іще ціннішими. Дозвольте?

Він простягнув руку долонею догори.

Трохи повагавшись, Лівшиць поклав на неї діамант.

Харків’янин ступив ближче до вікна, покрутив камінчик на світлі.

— Грає, — гмикнув. — Ви можете довести, що це коштовність роду Корсакових?

— Жодного доказу походження чорної перлини, яка мене цікавить, я від вас не вимагаю, — відрізав Піаніст.

— Справедливо, — визнав Жир, повертаючи коштовність. — Я згоден, пане Лівшиць.

— Умови прийнятні?

— Повторимо. При свідках.

— Але вони вийдуть.

— Переконали.

— Отже... — Одесит поклав діамант на стіл. — Граємо в «дев’ятку». Двадцять одну партію, аби зробити нічию неможливою. Той, хто під фінал лишився в програші, матиме три шанси відігратися. Якщо, звісно, різниця в набраних очках дозволятиме це й робитиме реванш цілком реальним. У разі якщо реванш відбувся, сторона, яка відігралася, дає такий самий шанс супернику. Третьої спроби не буде. Виграш не оскаржується.

— Кожен тур — нова колода, — додав Жир.

— Маєте при собі запас? Три десятки колод? — Піаніст смикнув бровою. — Я дивуюся на вас.

— Міняємо колоду після кожних десяти партій, — погодився Жир.

— Я наче знав. Привіз із собою дві запечатані.

— У мене так само дві. Покладемо?

Саквояж одесита стояв на стільці.

З його надр на стіл лягли дві акуратно запаковані карткові колоди.

Попович кивнув вусаневі.

Той видобув дві такі самі колоди зі своїх кишень.

І тут постукали у двері.

З усіх присутніх спокій зберіг лише Піаніст.

Вусанева рука вкотре за останній час сіпнулася до револьвера. Його товариш, навпаки, застебнув піджак на всі ґудзики й напустив на себе вигляду, з якого сторонній мусив зрозуміти: він — особа випадкова, помилився кімнатою, нікого й нічого не знає. Жир по-котячому примружив очі, кинув на свій почет важкий, убивчий погляд. Натомість одесит спритно підхопив серветку зі столу, накрив нею карти й діамант, запитав:

— Хто там? — але говорив не до дверей, до суперника.

— Хіба ви на когось чекаєте? — буркнув Жир, потроху опановуючи себе.

Стук повторився. Ззовні не наполягали — так шкрябає двері домашній улюбленець, коли проситься зайти, бо скучив за господарем.

— Я в Полтаві вперше. Мене тут ніхто не знає. Хоча тішу себе надією, що місцева поліція начувана.

— Мені розповідали про ваше марнославство, — зітхнув Жир. — Хоча ви, одесити, усі такі.

— Ой, та що ви знаєте за одеситів і за Одесу!

Тим часом постукали втретє.

Жир кивнув вусаневі.

Той, наслідуючи товариша, застебнув піджак, ступив до дверей, хрипнув:

— Кого треба?

— Від пана директора, — почулося ззовні.

Отримавши мовчазний дозвіл, вусань повернув ключ, відчиняючи.

Спершу всі побачили величезну круглу тацю. У центрі — відерце з шампанським. Поруч — порцеляновий човник, по вінця наповнений червоним кав’яром. До натюрморту додавалися порізаний шматочками ананас, кілька грон винограду, апельсини і яблука. Тацю стискали руки в білих рукавичках. Молодик у фраку й накрохмаленій манішці урочисто ступив через поріг.

— Ми не замовляли, — з невеличким запізненням сказав Жир.

— Пан директор має за честь приймати в нашому готелі такого шанованого гостя, як ви, Ніле Панасовичу. — Офіціант патетично вклонився.

Тепер присутні могли роздивитися молодика краще. Стрижене, блискуче від лаку волосся він зализав пробором набік, і від того воно здавалося масним, не надто приємним. Закручені вгору вусики він так само напомадив, явно прагнучи скидатися на гусара. Очі палали й дивилися на Жира захоплено.

— Маєте успіх, месьє... е-е-е... Попович, — посміхнувся Лівшиць.

— Я нічого не просив мені приносити, — правив своє Жир. — Узагалі не велів турбувати.

— Не гнівайтеся, мосьпане. — Офіціант знову запопадливо вклонився. — Наш пан директор прислав це від себе, засвідчуючи глибоку повагу.

— Бог із тобою, — зітхнув той. — Постав на стіл, чоловіче, перекажи хазяїну подяку.

Одеський гість двома пальцями вивудив із жилетної кишені монету, підкинув на долоні, спіймав. Потім кинув офіціантові. Той підхопив обома руками, втретє вклонився, пройшов до столу, обережно прилаштував тацю. Та йти не поспішав. Ніби так треба, витягнув пляшку з льоду й заходився відкорковувати. Попович, гмикнувши, приготував металевий рубль, щедрі чайові, покрутив між пальцями, зауважив:

— Лиши. Без тебе впораємося.

— Ні-ні, дозвольте-дозвольте...

— А дозвольте мені!

Той, кого називали Піаністом, вийшов наперед. Спритно обхопив зап’ясток офіціанта, вивертаючи й змушуючи розтиснути пальці. Не забрав — вийняв пляшку з руки, поставив поряд, посильного не відпустив.

— Даруйте... — Молодик сіпнувся.

— Пан Попович нічого не замовляв. — Одесит карбував кожне слово. — Наскільки я знаю, він записався у вашому готелі не під своїм справжнім іменем. Тим, яке в паспорті. Хіба ні? — Він зиркнув на Жира.

— Чо-орт! — протягнув той. — Справді! От же лайно собаче!

— Фі! — Піаніст знову гидливо наморщив носа. — Це очевидні речі, азбука. Ви, месьє Попович, маєте міцні позиції у своїй губернії. Але ж тут не ваша вотчина. Хай нікого не боїтеся, у вас є впливові захисники. Та робить своє не страх бути поміченим. Звичка не афішуватися. Хіба ні?

— Саме так. — Жир скреготнув зубами, стиснув рубль у кулаці. — Хто тебе прислав, блощице? — Він став з протилежного боку.

Поки Піаніст говорив, з лиця офіціанта зник лакейський вираз. Він уже не здавався слугою. Погляд став холодним, жорстким, чіпким. В очах читалося розуміння небезпеки й готовність до опору та боротьби. На присутніх дивився бувалий у бувальцях чоловік, тертий книш, стріляний горобець.

— Спершу дізнаємося, хто він. А хто прислав, стане зрозуміло потім.

Лівою рукою одесит торкнувся лиця свого бранця.

Ніхто, навіть сам офіціант, не встиг оговтатися — різким рухом пальці відірвали з-під носа накручені вусики.

Мертвим метеликом впали на килим.

Ще мить — і рука вже сіпала волосся.

— Ай! — не стримався посильний.

— Тут справжнє, — гмикнув Піаніст, розтираючи бутафорські вуса носаком. — Даю вам усім, месьє Жир, погану оцінку за пильність. Ви подбали про місце зустрічі й озброєних бовванів. Але далі ваше піклування про власну безпеку не пішло. Зате я готувався краще. І думав, що помилився. Хто оце, по-вашому?

Різкий рух.

Зойк.

Молодик, якому вивернули руку до хрускоту в суглобі, повільно опустився на коліна.

— На задньому дворі готелю стоїть автомобіль марки «даймлер». Його видно з вікна мого нумера. Це з вашого «люкса» вид набагато кращий. Річ, яку привіз із собою я, ніхто не розшукує. Я вже пояснив, звідки вона в мене. А те, що привезли з собою ви, месьє Жир, дехто шукає.

— Перлина прийшла до мене так само, як діамант — до вас! — Харківський картяр кричав, уже не зважаючи на стороннього й на те, що той дізнався забагато. — Її власник розстався з нею з доброї волі!

— Але чутки ходять, — відрубав Піаніст. — Годі, про це потім. Зараз прошу познайомитися з власником «даймлера». Панове, перед вами — Платон Якович Чечель. Колишній агент кримінальної поліції. Уже два роки, як на вільних хлібах. Виконує приватні доручення тих, хто може добре заплатити за послугу. Ви ж кілька разів навідувались у справах до сонячної Одеси чи як, Платоне Яковичу?

— Я не буду з вами балакати, — процідив викритий посильний.

— Ой, як шкода! — Піаніст картинно закотив очі. — Месьє Попович, ця особа прийшла сюди по ваших слідах. По вашу душу. Ви навіть думки такої не припустили. І ви, — палець націлився на полоненого, — так знахабніли, що вирішили зіграти таку просту виставу. Я в готелі відучора. Невже думаєте, що не знайшов нагоди роздивитися в обличчя всю прислугу? Та вчора автомобіля на задньому дворі не було! Втрачаєте хватку. Голівка від успіху паморочиться, ні, месьє Чечель?

У відповідь — тиша.

— Йому не жити! — просичав Жир.

— Фі! Мокра справа — не наш профіль. І точно не їхній. — Одесит, не послаблюючи хватку, кивнув на парочку охоронців. — Щоб відправити людину на той світ, треба викликати спеціальну особу. І платити їй грубі гроші. Нащо нам у нашому статусі таких гемороїв чи інших непристойних хвороб? Нам прийшов фарт.

— Фарт?

— Фарт, — кивнув Піаніст. — Месьє Чечель не працює на поліцію. Він не мав наміру нашкодити вам чи мені. У нього напевне інша мета. Змусити повернути те, що ви прихопили. Його й того, хто його найняв, не обходить, що ви не крали чорну перлину, а виграли в карти.

— Мені повернули нею великий борг, — вставив Попович.

— Та яка різниця! Ми з вами просто залишимо месьє Чечеля та його компаньйонів ні з чим. Коли ще випаде нагода зганьбити непогрішимого Платона Яковича! І ми обоє постараємося, аби чутки про це побігли наввипередки. Він сьогодні втреться, месьє Жир. Хіба ваші боввани потім трошки намнуть йому боки.

— Чому потім?

— Бо зараз нам треба вирішити, як діяти далі. Я не хочу переносити турнір, то справа честі.

— Господи, пане Лівшиць, про що б ви ще зараз думали!

Піаніст нарешті відпустив руку бранця.

Той одразу почав розтирати вивихнуте плече, і скидалося, що більше нічим не переймався.

— Нехай ваші люди заведуть месьє в мої апартаменти. — Піаніст простягнув вусаневі ключ. — Зв’яжуть, заткнуть рота й сидять там, поки до нього не дійде черга.

— Робіть, як велено, — буркнув Жир.

Охоронці спритно підхопили бранця під пахви, підняли. Він не опирався, дозволив вивести себе, йшов покірно, усім своїм виглядом показуючи: поразку визнає, тримається гідно, не дасть слабини. Коли за ними зачинилися двері, Піаніст двічі повернув ключ у замку.

— Нарешті ми самі.

— А ви ж того й хотіли.

— Бачте, як карта лягає, месьє Жир. Ми б із вами ще довгенько гарикалися.

— Чесно кажучи, ви мене здивували. Я чув про Платона Чечеля, та не думав, що отак раптом доведеться перетнутися з ним. Ще й вмочити в лайно. Але мені цікаво, про які там чутки ви повели.

— Ви знаєте, чиї перли вам дісталися?

— Мені начхати.

— Дарма. Я ж, наприклад, знаю про діаманти Корсакових. Ваша чорна перлина має цікаву історію. Я б сказав, нетипову.

— Не морочте голову!

— Але ви послухайте. — Піаніст ступив ближче. — Один харківський фабрикант, ви напевне про нього чули, Кирило Добронравов, закрутив роман із молодою актрискою з оперети. Він же відомий меценат, утримує трупу власним коштом. Ось і користується благами як хазяїн. Втратив голову й обережність. Дружина дізналася про те від добрих людей.

Ніл Попович на прізвисько Жир відчув метаморфозу.

Його візаві вже не тягнув слова. З голосу зникли характерні для мешканців українського Півдня інтонації. Ще півгодини тому співрозмовник іскрив іронією й не зовсім доречним до ситуації гумором, балакав із ним трохи зверхньо. Точніше, не говорив сам, а милостиво дозволяв говорити з собою. Тепер усе помінялося, зараз перед харківським картярем стояв чоловік, чиї манери нагадували чи то судового слідчого, котрий викладає обставини кримінальної справи затриманому, чи то прокурора, який із тим самим звертається до присяжних.

— Пані Добронравова походить із порядної родини, — вів далі Піаніст. — Її природа вимагала вдавати, ніби нічого не відбувається. І поводитися на людях світською дамою. Але як жінка вона була принижена. Так, ніби чоловік привселюдно надавав ляпасів. Тому вирішила помститися. Іншого способу, окрім завести собі молодого коханця, не придумала. Утім, способів помсти в подібних випадках небагато. Або коханець, або — вбити зрадника, він же кривдник.

— Не розумію, для чого ви це розказуєте, — вичавив Жир, міцніше стискаючи монету в кулаці.

— Аби ви зрозуміли, як і чому тут виринув Платон Чечель.

— Це з ним закрутила пані Добронравова?

— Ні. — Співрозмовник посміхнувся кутиком рота. — Усе водночас просто й складно. Пан Добронравов не припускав, що його дружина здатна на таке. Він узагалі невисоко цінував її, адже, правду кажучи, шлюб був з розрахунку. Аж раптом актриска показала кігтики. Зажадала від коханця грошей, впливу на директора театру, головних ролей і всяких інших карамельок. Далі — більше. Фабрикант дізнався, що коханка наставляє йому роги з жандармським офіцером. І тут не витримали нерви дружини, вона нарешті стала вимагати пояснень та влаштувала непристойний скандал на публіці. Зрозумівши, що заплутався й кругом не правий, наш фабрикант покаявся й не знайшов іншого способу примирення, окрім коштовного подарунку. Так пані Добронравова отримала брошку із великою чорною перлиною. Кажуть, знайдену десь у Карибському морі. Перлина зараз у вас.

— То й що?

— Уже фінал історії. Пані Добронравова вибачень не прийняла. Надто сильним виявилося приниження, ще й накручувала себе досить довго. Подарунок сприйняла як спробу відкупитися. Хоч потім стало ясно: чоловік щиро каявся, бо пережив таке саме й прозрів. Але, повторюся, то було потім. Тоді ж вона повелася нерозважливо — зустрілася з коханцем. Аби її принизили знову: хлопчисько виявився типовим альфонсом. Пані Добронравова через житейську наївність не навчилася розрізняти чоловіків такого типу. Давала йому гроші просто так, бо вважала це помстою за подружню зраду. Адже гроші, нагадую, чоловікові. Та на побаченні щось сталося. Після, гм, палких обіймів жінка дала зрозуміти коханцеві — ця зустріч остання. Мовляв, глянула на себе збоку. Зрозуміла — нічим не краща від чоловіка. Тим більше він хоче миритися, визнає провину, пропонує подорож Європою і почати спочатку. Альфонс зрозумів: більше дурних грошей не дістане. І вкрав перлину. Останній акорд, так би мовити.

— Звідки ви все це знаєте?

— Трішки терпіння. Пані Добронравова виявила пропажу. Тепер сором охопив її. Вона розповіла все чоловікові й довго плакала. Чорна перлина мала стати символом їхнього примирення й початку нового життя. Але через необережність жінки нею заволодів нікчемний пройдисвіт. Той самий, який віддав перлину вам, месьє Жир, аби покрити величенький картярський борг. Він — гравець, який втратив голову через карти. А ви його безбожно роздягли. Бо вже дізналися, звідки той тип брав гроші. — Піаніст зітхнув. — Кирило Добронравов приватно запросив коханця дружини до себе й зажадав перлину назад, обіцяючи по тому забути про його існування. Коли дізнався, що вона у такої шанованої в певних колах особи, як Ніл Попович, вирішив не залучати поліцію. Одне діло, коли героєм скандалу став він із власної ж вини. Зовсім інша справа — пояснювати стороннім особам, тим більше поліцейським чинам, що його дружину обібрав паршивий альфонс. Найкраще приватні справи залагоджує Платон Чечель. Має відповідну репутацію. Ось чому ми зустрілися тут, у Полтаві.

Далі Жир не повірив очам.

Співрозмовник не зняв, а, здається, одним порухом руки стер зі свого лиця борідку й бакенбарди. Від цього одразу зробився молодшим, виглядаючи тепер менш ніж на тридцять років. Не стримався, підморгнув.

Розпростав плечі, повів ними, обсмикнув піджак — і горб зник.

Коли чоловік зняв канотьє й кинув на стіл, Ніл Попович на прізвисько Жир кліпнув очима. Подумав — ось зараз волосся на лисині проросте. Але перетворений просто погладив голий череп, легенько ляснув по ньому, потім почухав.

— Те, чим я займаюся, свого роду мистецтво. А мистецтво вимагає жертв. Хоча не така вже й жертва поголити голову влітку, коли спека. Познайомимося ще раз. Чечель Платон Якович, ваш слуга покірний.

Він не простягнув руку.

Свої Жир заклав за спину.

Правицю не розтискав.

— А той халдей із наклеєними вусами...

— Це називається відволікальний маневр. Кажу ж вам, справа приватна й делікатна. Хотів вирішити її без свідків, — сказав Чечель. — Поверніть чорну перлину й лишайтеся з миром. Ви вже почули, від неї залежить подружнє щастя двох шанованих людей.

— І ви не даєте часу подумати?

— Та що тут думати, Ніле Григоровичу, — розвів Платон руками. — Ви програли, ще не почавши грати. Ви шулер, якого щойно обмішурили. Усі, кому треба, знатимуть: ви грали в «залізку» з Менделем Піаністом, той виявився вправнішим. Усяке буває.

— А справжній Піаніст...

— Гостює другий день під наглядом дуже милих людей. Щойно ми вирішимо з вами, я дам сигнал і його відпустять. Мендель Лівшиць не дурень. Він сам не хоче, аби хтось, окрім вас, дізнався, як його переграли, обдурили, заманили в нехитру пастку. Чесно кажучи, не така вже вона й простенька, мені довелося попрацювати головою, дещо скомбінувати. Словом, пане Поповичу, нічия репутація не постраждає. Давайте перлину.

Тепер Чечель простягнув руку долонею вгору.

— Я в збитках буду, — буркнув Жир. — Ви ж знаєте, перлиною покрили борг.

— А ви знаєте, звідки той борг з’явився. Ви ж шулер. Заганяти азартних людей у борги й потім користати з того — ваша професія.

— Хіба поміняю на діамант.

— Інший на моєму місці пішов би на це. Я не хочу, бо ви й без того дістали нині щиглів.

— Ви про що зараз?

— Ніякий це не діамант.

— Та-ак, — протягнув Ніл Попович.

Ані вираз його обличчя, ані тон Чечелю не сподобався.

— То як, завершимо справу? — поквапив він.

— Ні, — відрубав Жир.

— Тобто — ні?

— Хіба таке коротеньке слово має якесь інше значення? Пане Чечель, ви напевне багато дізналися про мою особу. Тому чули — я не люблю програвати. Особливо отак. Ви ж не змусите мене повернути чорну перлину силою. Поліцію теж не гукнете, бо дієте приватно, в інтересах відомої особи, яка не бажає розголосу. Я піду звідси, ми розійдемося, нічого ви мені не заподієте.

— Думав, ви розумніший.

— Тобто?

— Набридло. Я ж домовитися хотів. Бачу, неможливо бути чесним із шулером.

Платон різко махнув правицею.

У долоню влетів револьвер — апаш[5].

— Жартам кінець. Перлину — на стіл.

— Невже стрілятимете?

— У плече або ногу — дуже просто.

— Так не робиться, Платоне Яковичу.

— Робиться ще й не так. Ну!

Попович раптом закотив очі, відкрив рота, мов виловлена риба, почав хапати повітря. Схопився за серце, поточився. Вільна рука намацала спинку стільця, що не дало впасти — дозволило втриматися на ногах.

— Я й не такі вистави бачив, — проте Чечель говорив невпевнено.

— Води... води дайте...

— Кажу ж — досить любительського театру!

Але все ж Ніл Попович домігся, чого хотів.

Платон на мить відвів від нього погляд, шукаючи карафу з водою.

Побачив хіба пляшку шампанського.

Та Жирові миті виявилося досить.

Крок праворуч.

Кидок — залізний рубль полетів у голову.

Платон пірнув під нього.

А Жир у розвороті вже підхопив стілець за спинку.

Короткий замах — і Чечелю довелося ухилятися.

Зробив це незграбно, раптом утратив рівновагу. Змахнув руками, аби не впасти на рівному місці. І доволі швидко отямився, знову навів револьвер на Жира.

Його вже не було там, де стояв.

Не кинувся на Платона — кількома стрибками досяг вікна. Заскочив на підвіконня, рвонувши штори убік. Не розчахнув, навалився вагою тіла, затуливши ліктем лице.

Під брязкіт розтрощеного скла вивалився назовні з другого поверху. Коли Чечель добіг і визирнув, Попович уже кульгав через вулицю, просто до візника, найближчого з тих, хто примостився неподалік готелю, на вигідному місці. «Ванька»[6], подібно до випадкових перехожих, дивився на маневри втікача, роззявивши рота. Оговтатися не встиг: Жир скочив у бричку. Недовго думаючи, схопив візника за плечі, сильним поштовхом скинув з передка. Зайняв його місце, схопив віжки, смикнув, поганяючи.

Кінь рвонув.

Тієї миті Чечель уже стрибав.