Вигнанець і навчена відьма

Розділ 2 Свічка

Полтава, зі Стрітенської — Миколаївським бульваром[7]

риземлився на ноги, та не встояв.

У падінні згрупувався, тож удар припав на праве плече, яке його й пом’якшило. Перекотився, скочив на ноги. Тільки тепер звернув увагу — далі стискав револьвер. Роздратований, сіпнув за гумку, що тримала конструкцію, відчепив, кинув зброю в кишеню піджака.

Усе поверталося не так, як гадалося.

Розроблений план летів під три чорти. Платон не взяв до уваги, що Жир здатний до подібних вибриків. А мусив припустити — картяр не здасться без бою. Стріляти не було сенсу, але й стояти, проводжаючи втікача поглядом, Чечель не збирався. Його вже охопив азарт, кров ударила в голову. Навіть якби здоровий глузд підказував не влаштовувати перегони Полтавою серед білого дня, Чечель ішов проти здорового глузду.

З ним таке часто траплялося.

Особливо — два останні роки, коли доля зробила вигнанцем.

Бігти у двір, де лишив автомобіль, — час гаяти. Сам же навмисне вирішив не лишати помітне авто біля входу в готель. Тим часом Попович гнав до ярів, ось-ось міг зникнути за рогом. Чечелю не хотілося повторювати його дії, та, схоже, іншого виходу, ніж і собі захопити бричку, не лишалося.

Платон посунув через вулицю навскоси, до найближчого візника.

«Ваньки» тим часом здійняли неабиякий гармидер, перекрикуючи одне одного. Обурені голоси злилися в какофонію нерозбірливих звуків, разом із репетуванням кількох перехожих. Але перший городовий прибіг саме на розпачливе жіноче: «Укра-а-а-ли!» Притримуючи лівою «оселедця»[8] на боку, правою він уже засовував до рота сюрчок. Перший свист дав ефект, який зазвичай дає зранку чи вночі собачий гавкіт на селі, — з різних боків залунали ще кілька.

Обікрадений візник, махаючи руками, мов лопатями млина, побіг до стража порядку.

Показав, куди помчав злодій, який нарешті зник із очей.

На Чечеля поки ніхто не зважав.

Городовий припинив сюрчати, заволав на всю силу легень:

— Стій! — Кому кричав — не ясно. — Стій, сучий сину! Стрілятиму!

Аби не кидатися словами й підтвердити серйозність намірів, він переклав сюрчок у ліву руку, правою висмикнув із кобури револьвер. Підняв над головою, гаркнув:

— Стояти!

І стрельнув, раз, потім — другий.

Сільська баба у квітчастій хустці відкинула вбік порожній плетений кошик, зойкнула, присіла, закривши голову руками. Заверещала молодиця у строкатій хустці, хапаючи в оберемок двох переляканих її криком дітей. Вони теж дружно загорлали, їхній вереск змішався з загальною какофонією — вищання, зойки, прокльони невідомо до кого, кучеряві й короткі лайливі тиради. Постріли не заспокоїли, навпаки, схарапудили перехожих ще більше. Паніка не вляглася, і, схоже, городовий розгубився теж. Та все одно не придумав нічого ліпшого, як пальнути втретє.

На стрілянину вже квапилися його товариші, про всяк випадок теж витягаючи зброю.

І аж тепер долучився вершник — стражник на сірому коні, вбраний, відповідно до статуту, в білі штани, такого ж кольору кітель, затягнутий у портупею. На ходу кінний городовий збив кашкета нагайкою на потилицю, сам собі здаючись як не мушкетером, то гусаром.

Натовп, що збився довкола візників, розтікся, пропускаючи коня.

Вершник зліз, недбало кинувши комусь із роззяв повід. Поправив портупею на грудях, з виглядом старшого наблизився до потерпілого візника.

Чечель ще не знав, чим усе скінчиться.

Зараз трапився той самий випадок, коли спершу чинив, як змушувало щось ізсередини, а вже потім думав про наслідки.

Він проштовхався крізь натовп, коли кіннотник уже суворо заговорив до «ваньки». Легко, не відчувши опору, взяв повід із руки місцевого роззяви. Вивів коня трохи далі. Вправним вершником себе ніколи не вважав, автомобіль слухався краще. Та досвід їзди верхи мав, сільські діти влітку вчили триматися в сідлі й без сідла. Досвід невеликий, але за два останні роки довелося мати більше практик вершника. Для «даймлера» далеко не всюди були придатні дороги, кінь у деяких місцях залишався єдиним прийнятним засобом пересування.

Осідлав.

Стукнув ногами у боки.

Платон боявся норову. Але кінь виявився на диво слухняним. Не викаблучувався, зарисив туди, куди спрямував вершник. Потім перейшов на легкий галоп. Чечель не озирався, почувши за спиною новий сплеск криків, наказів та погроз. Уявив, який вигляд має зараз: лисий, у цивільній піджачній парі, — не стримав посмішки.

Пригнувся до гриви, вдихнувши кінський піт.

Наче знав — навздогін стрельнули, куля пролетіла поруч.

— Коняку застрелиш, — процідив Платон, наддав.

Він вилетів на бульвар, уздрів Поповича одразу — той мчав уздовж ярів, розганяючи по дорозі брички, вози, лякаючи перехожих, правлячи тільки вперед. Сипонули врізнобіч, дременули зляканими горобцями дітлахи, що бавилися посеред вулиці. Чечель збавив хід, аби не зачепити кого мимоволі, а як побачив — шлях вільний, знову наддав, припустив ще швидше. Видовище було дивним, ніхто нічого не розумів, тож люди обабіч дороги про всяк випадок і тут здійняли ґвалт. Тим більше що далеко позаду, з сусідньої вулиці, знову гахнуло кілька револьверних пострілів.

Платон міг закластися — нічого подібного полтавці не бачили дуже давно.

Якщо колись узагалі бачили вуличні перегони серед білого літнього дня.

Тепер озирнувся втікач, побачив погоню, підвівся на передку. Міцно впершись ногами, Жир вчепився в повід обома руками, почав різко смикати й підганяти коня вигуками, яких через вітер у вухах Чечель не розібрав. Але за його прикладом ляснув свого коня долонею по шиї, сіпнув вузду, гаркнув:

— Н-но! Н-но! Жени!

Копита цокали бруківкою, вибиваючи іскри з каменюк. Бричка трохи сповільнювала, і Платонові завдяки цьому вдалося скоротити відстань досить швидко. Ще трохи — і ось він порівнявся з нею, закричав:

— Стій, дурню! Гірше ж робиш!

— Пішов би в сраку! — огризнувся втікач.

— Ти вже там! — не стримався Чечель. — Гальмуй коня!

Замість того Попович змусив його бігти ще швидше.

Краще б послухав, що кажуть.

З сусідньої вулиці, найближчої, яка вела на бульвар, ураз вилетів запряжений парою коней широкий віз. Чечель розгледів — правив поліцейський, лиш без належного кашкета, розперезаний.

Він мчав, не розбираючи дороги, просто навперейми втікачам, підбадьорюючи себе матюками в кілька поверхів. Зрозумівши, що станеться за мить, Платон рвучко натягнув повід, втиснувся в сідло всім тілом, прикипів до нього, приріс.

Кінь зробив свічку.

Попович вирвався трохи вперед, але все одно не встигав розминутися з поліцейським на возі, який пер на таран. Єдине, що зміг, — натягнути повід. Від цього запряжений у бричку кінь сіпнувся, стрибнув ліворуч.

Майже впритул до яру, зарослого густими чагарями.

Передні ноги раптом втратили твердь під собою. Кінь завмер, незграбно хвицьнувши копитами в повітрі. Поточився, з останніх сил намагаючись утриматися. Вдалося, копита знову стали на землю.

Але кінь, зберігаючи рівновагу, змушений був незграбно рвонути упряж. Бричка похилилася набік, почала падати, тягнучи за собою коня. А Попович не мав іншого виходу — якби не пустив віжки й не вивалився назовні, бричка придавила б його своєю вагою.

Чечель приборкав свого коня — так, принаймні, йому здавалося.

Бо щойно тварина стала на рівні, аби нарешті перевести подих, вона різким рухом скинула вершника, котрий зарано розслабився. Відчувши, що падає, Платон в останню мить пригальмував процес. Тож із сідла не вилетів — сповз, мішком ляпнувшись у порох. Хоч у голові трохи паморочилося, довго валятися й ковтати пилюку собі не дозволив. Підвівся, відчувши: забив-таки бік. Пошукав і знайшов поглядом Жира — той кульгав, намагаючись втекти від стражів порядку, котрі вже встигли набігти й оточували з усіх боків.

— Ти! Стояти! — почув збоку.

Чечель озирнувся на голос — і не встиг побачити, хто кричить.

Кулак летів назустріч, і Платон знову повалився на землю.