Вигнанець і навчена відьма

Розділ 20 Картярський борг

Полтава, вулиця Садова

они зайшли в трактир на Садовій.

Вів Микита, знав місце. На ходу не балакали, хоч Недільський двічі намагався почати розмову й навіть сказав — знає, хто за ним ганяється, від батька почув про вельми цікавого гостя. Але Платон навмисне мовчав, лиш багатозначно ляскав себе по кишені, де лежав револьвер. Хоч вдалося перехопити в простака-городового ініціативу й викрутитися, могли нарватися на когось ретельнішого. Обшук — і від околодку не відкараскатися. Так само як Чечелю за подібних обставин не вдалося б уникнути нової зустрічі з паном поліцмейстером, Мироном Іллічем Додіним.

У трактирі молоді люди пройшли в дальній куток, Чечель замовив пару пива. Його супутник тим часом опанував себе, помітно заспокоївся. Навіть з’явилася певна зацікавленість подіями, у центрі яких опинився. Тож укотре заговорив: — Ти ж Чечель, Платон Якович.

— Отже, обійдемося без світських церемоній знайомства. Ти чого тікав, Микито Левковичу?

— А ти чого гнався? Нащо чіпаєш мене? Який інтерес?

— Олесю Соколовську вбито. Скажеш, не чув?

— Чув. Я тут ні до чого.

Принесли пиво, поки половий не відійшов — мовчали.

— Я ще нічого не сказав, а ти вже виправдовуєшся. — Платон відсунув кухоль. — Давай не крути, Микитко. Що з тобою робити — не знаю, не маю жодного важеля. Але й просто так не відпущу. Найперше — усе розкажеш мені. Далі молися Богу, аби я не переповів нашу розмову прикажчикові Писаренку, його ти повинен знати. Мені треба самому придумати, як із тобою вчинити.

— Дурника знайшов? — Недільський сьорбнув пива. — Так я ж кажу: за дурника мене не тримай. Ти ж якби захотів, аби мав із чим, не ганявся б за мною по веселих будинках. Знайшов би спосіб нацькувати на мене фараонів. Хіба ні?

Чечель задля паузи теж зробив ковток.

— Кисле, — стукнув нігтем по склу кухля.

Але випив ще. Не так тамуючи спрагу, хоч дійсно захекала гонитва. Мав перетравити відкриття, яке не сподівався зробити, — Микита Недільський таки не дурник. Платон вважав пещеного панича недалеким, та зараз побачив і зрозумів: дещо помилився в розрахунках.

— Припустімо, ти правий, — мовив неквапом. — Але чому ховався, ще й у борделі?

— Там безпечно. За мої гроші мене там не викажуть. Ще й годуватимуть, поїтимуть, дівка м’яка під боком.

— Бач — безпечно. Боїшся, значить. Звідки небезпека?

— Хоча б від таких мудрагелів, як ти.

— Гаразд. — У Платоновій голові вже склався план розмови. — Тутешня поліція хоче чимшвидше поховати Олесю для себе. Її історію, маю на увазі. Вашу з нею історію, Микито.

— У нас не було історії.

— Отут брешеш. Була. І знає про неї вже весь повіт. Тільки ж у поліції інформації мало, вона її не збирає. Я — збираю. Дещо зібрав. Варто мені викласти її не повітовому справнику, а полтавському поліцмейстеру, ти дістанеш купу неприємностей. Нехай від каторги тебе тато відкупить, сам вижене кудись далеко на заслання. Його плани на вигідний шлюб накриються порожнім чавунком. Ось тобі й покарання.

— Так би й сказав — шантаж. Грошей хочеш, — вишкірився Микита. — Матимеш, тато залагодить. Товар покажи.

— Гляди. — Чечель зробив чималий ковток. — Ти підхопив від дівки в борделі французку й лікував її, бо злякався. Було?

Борлак Микити сіпнувся, та хлопець не відповів.

— На щастя, ти полікувався. Є надія — молода дружина нічого не знатиме про твої гульки. Зрештою, до весілля парубки люблять погуляти. Не гріх. А знеславлювати дівчину-калічку, ще й сусідку — то гріх, чоловіче. Та пронесло б і тут. Аби Олеся від тебе не понесла. Чого витріщився? Отут я припускаю якусь подобу шантажу з її боку. І вона мала на те право. Не засуджую її зовсім. Хоч дівчина власних помилок наробила — дай Боже. Лихий поплутав, вирішила звести тебе зі світу, навчившись відьомства. Ти ж вирішив стежити за нею, заплатив комусь грубі гроші. Далі, за твоїм задумом, пішли чутки — Олеся відьма, насилає лихо на вашу економію. Фінал — народний гнів, розплата. — Чечель чим далі, тим більше заводився. — Кажеш, не вбивав? Вірю охоче. Сам — ні, кишка в тебе тонка для того. Найняв убивцю, сам заховався під спідницю шльондри в заштатному борделі. І шукав я тебе, сучий сину, аби ти назвав того, хто нещасну Олесю зарізав. Обіцяю тобі, хоч ненавиджу себе за те, що слова дотримаю, — дам спокій. Вбивцею ж займеться один чоловік, у якого давно сверблять руки. Розійдемося. Лишишся без кари, несправедливо, неправильно це. Тільки я ж у поліції колись служив. Усяке бачив...

Раптом Платон зрозумів: говорить у порожнечу.

Микита не слухав його. Чув — та слова мовби відлітали, розбивалися об невидиму стіну, що враз утворилася між ними. Молодий Недільський розкрив рота, вирячив очі. Його трусило, лоб зволожили краплі поту. Одна стекла переніссям, капнула в кухоль, Микита провів розкритою долонею по обличчю. Вираз при тому не змінився, піт швидко заряснів знову.

— Е... Ти чого? — Чечель покладав пальцями перед його обличчям.

— Я... не знав, — вичавив Микита. — Нічого не знав. Я ж бігав від Олесі по тому. Ані слова, ані записки... Про дитину...

За інших обставин Платон не повірив би.

Але сьогодні вже вдруге — після тиску на мадам — побачив вираз обличчя й почув тон, які відкидають будь-які сумніви в правдивості сказаного.

Микита Недільський не брехав.

Схоже, він дійсно не знав про вагітність Олесі.

Отже, мотив для вбивства зник.

Інших Чечель не бачив.

Тут Микита здивував ще дужче — хлюпнув носом, наче ображений на дорослий світ підліток.

— Заплутався... Мене заплутали... Не вбивав я її... Не платив нікому за її смерть... Сам попався, не думав нічого такого...

— Куди попався?

І Микита Недільський заговорив, час від часу шморгаючи носом.

За віком він годився Платонові в молодшого брата — не набагато молодшого.

Та юнак, єдиний син заможних власників сільської економії, котрий восени збирався до шлюбу, далі вів спосіб життя пещеної капризної дитини. Сам Микита того не визнав. У непохибності таких висновків Чечель укотре переконався, слухаючи його невеличку сповідь. Полтава, куди батько майже силоміць випхав нащадка вчитися, — місто невелике. Проте — центр губернії, тут чимало всякого люду, життя вирує жвавіше, ніж у всьому Василівському повіті. Не кажучи вже про рідну Маньківку, де, крім корів та волів, хлопець до зрілого віку нічого не бачив.

У Полтаві мешкало чимало тих, кому в місті ставало тісно й нудно, — при тому, що культурне й, відповідно, світське життя останніми роками було бурхливим. Проте для Микити Недільського саме Полтава стала тим великим світом, до якого він прагнув потрапити. Навчався абияк, та щедрий татусь заповзявся будь-що змусити сина здобути бодай якийсь документ, котрий дозволить згодом прилаштувати його на вигідну службу в залізничному відомстві. Чечель ще під час розмови з Левком Дмитровичем вловив те, чого той не міг сказати вголос навіть собі самому: Микита — шалапут, і родина з цим змирилася. Надію покладали тільки на власні фінансові можливості й на майбутні родинні зв’язки.

Але з захопленням нащадка картярством Недільський навряд чи змирився б.

Одне діло — видавати синові грошове утримання, аби ні в чому собі не відмовляв у міському житті. Магазини, мода, розваги, ресторани тощо. І зовсім інше — жбурляти чималі суми на вітер програшів у «залізку», «гвинт» та інші картярські ігри. Микита ж виявив у себе неабиякий азарт, запросто просаджував сотні, та, до власної честі, міг зупинитися на певній межі. Але одного разу втрапив у капкан, яких розставляються десятки не лише в Полтаві, і тут нічого нового Чечель не довідався.

Для себе.

Микита Недільський заліз у таку халепу вперше. Нічого підозрілого не побачив, коли поруч опинилася зваблива дівуля. Вона ж під’юджувала грати й грати — без упину. Аж поки панич-студент не прокинувся рано біля неї з важкою головою і борговими розписками на три тисячі рублів.

Трапилося це в квітні.

А загуляв з радощів — саме тоді вдалося позбавитися сороміцької хвороби, і від публічних дівчат відвернуло. Нова ж знайома здавалася дамою з пристойного товариства. Не повія, просто авантюристка, шукала пригод, гострих відчуттів та веселих компаній. Ще й наречену вкотре повезли на води до Європи, нема потреби навідувати з ввічливими візитами...

— Я не знав, де взяти такі гроші, — каявся Микита, замовляючи собі ще кухоль пива. — Та моя красуня говорила вже інакше. Наче інша людина сиділа поруч. Вимагала, аби повернув усе, одразу, в короткий термін. Інакше розписки понесуть не татові — матусі. Батько б ще витримав. Матінка не переживе.

— Ти запізно про них думаєш, — дорікнув Платон.

— Виховувати мене не треба, — буркнув панич. — Сам усе знаю... тепер. Насилу відбився, виторгував три дні, більше не давали. Подався додому, ламав голову, шукав, як викрутитися, з якого боку до тата підійти. Аж тут до мене самого підійшли. Я навіть не повірив спершу, що він може бути якось із тими людьми пов’язаний.

— Хто?

— У нас в економії служить. На бійні. Чобіт його прізвище.

Настала черга Чечеля не вірити власним вухам.

— Чекай. Харитон Чобіт? Вояка відставний?

— Та мені начхати, вояка чи наймит! Чесно кажу: не думав, що такого до мене підішлють.

— Я теж. — Платон повірив, бо відтепер картина потроху складалася правильно. — Далі.

— Говорили недовго. Чобіт знайшов спосіб відкликати мене вбік. Переказав: мені пробачать борг і повернуть розписки, якщо закручу з сусідською панночкою. Кривенькою.

Чечель навіть за час служби в поліції багато про що не чув, та не міг уявити певних речей.

— Тобі звеліли спокусити Олесю Соколовську в рахунок картярського боргу?

— Це мало тривати не більше від місяця. Потім я мусив кинути її й намагатися менше бувати в Маньківці.

Платон замислено погладив долонею жорсткий йоржик на черепі.

— Пояснили, для чого?

— Хто, Чобіт? Він більше до мене не підходив. Як бачив — тримався далі.

— Гаразд. — Чечель побарабанив пальцями по столу, розвіз маленьку пивну плямку. — Дівиця, яка тебе втягнула. Твої партнери. Де вони?

— Хотів знайти. Декого питав. Почув: ще в травні зникли з Полтави.

— Так. — Платон ковтком спорожнив кухоль, витер губи тилом долоні, повторив: — Так. Розписки?

— Приніс посильний. Звичайний собі хлопчисько. З пошти.

— І більше нічого?

— Ось тобі на! — Микита незграбно перехрестився. — Не думав, що Олеся так на мене заїсться. Звична ж справа, з ким не буває...

— Натовкти б тобі рило! Ти бач, з ким не буває... Чом не подумав, що вона — жива людина? Ти ж їй в душу наплював, і це ще м’яко сказано!

— Я її щасливою зробив! Хто б і коли ще! Вона ж...

Чечель подався вперед, схопив панича за барки, сильно смикнув. Той ударився головою об стіл, дивом не скинувши кухоль. На них не звертали увагу. В подібних закладах ще й не таке трапляється. Платонів лікоть сильно притиснув Микитину голову до поверхні.

— Не зли мене, падлюко. Досить, що я з тобою ще балакаю. І піди в церкву, свічку постав. Подякуй Господу Богу, бо я тобі вірю. Не вбивав ти сердешну. Знав би, хто це зробив — зараз би розвалився мені тут до задниці. Але більше, мерзото, слимаче річковий, я тебе бачити й чути не хочу. Все мені сказав?

— Усе, — прохрипів Микита. — Пусти...

Чечель забрав лікоть.

— Знову тобі вірю. І хочу повірити — після всього хоч трохи за розум візьмешся. Дурість твоя тобі ж боком вийшла. До повій не потикайся більше, вдруге лікуватися важче. Чисть пір’я, готуйся до весілля, батьків потіш. А я, Микитко, очей з тебе не спускатиму. Де б мене не носило. І тут тобі доведеться повірити мені. Як?

Панич Недільський підвівся, обтрусив піджак, підтягнув штани.

— З тебе станеться. Тільки ж я нікого не вбивав.

— Не радій, папуго. Допоміг убити.

— Це вже слова. Ти почув, що хотів. Усе?

— Чухай звідси.

Платон не взяв собі клопоту провести Микиту поглядом. Уже витратив на нього чимало часу. Молодий Недільський втомив його, як ніхто раніше.

Але користь від нього все ж була.

Вимальовувався стрункий, хай поки без притомного, логічного пояснення зв’язок між активністю крикливої Шимчихи, наказами її дивного чоловіка Харитона, моровицею — і дивним гармидером довкола Олесі.

Не всіх клаптиків у картині вистачало, деякі були не звідти.

Та нарешті Чечелю вдалося відкинути зайве.