Вигнанець і навчена відьма

Розділ 12 Моровиця

ивно, вдалося поспати ще зо дві години.

На сніданок запросили до маєтку, та їв Платон на самоті. Олеся не вийшла, через покоївку переказала вибачення й побажання смачного. Послалася на головний біль, та Чечелю здалося — просто не захотіла продовжувати вчорашню розмову, без якої не обійшлося б. Йому пекло поділитися з нею зробленими проти ночі висновками. Та мав надію дізнатися від Олесі, хто дістане вигоду від її паплюження. Або, як написали б у офіційних паперах, дискредитації. Але нічого не вдієш, усе одно до цього доведеться хоч як повернутися.

Йому подали затірку й гамолу — хрусткі та м’якенькі яблучні оладки. До них поставили свіже, ще тепле вранішнє молоко й незмінний тут соколівський мед. Втамувавши ранковий голод на самоті, Платон попросив у служниці папір і каламар, написав для Олесі записку. Побажав швидкого одужання, гарного настрою й попросив дозволу взяти бричку, аби прогулятися околицями. Спершу хотів прямо вказати, що збирається в Маньківку, та подумав — і не уточнив. У відповідь повернулася записка, якою хазяйка давала згоду, і окремо — прикажчику, з розпорядженням запрягти коня. Писаренко мовчки підкорився.

Менш ніж за годину Чечель, перевдягнувшись у чисті штани, сорочку з вишитим коміром, у піджаку й картузі, прямував у той бік, звідки вчора приїхав. Ще за годину дістався до Маньківки, де одразу розпитав місцевих, як знайти економію.

Їхати слід було не інакше як через сільський майдан, де стояла церква. Чечель натягнув віжки, зупинивши коня. Недільна служба в самому розпалі, і напевне Палажка Шимченко була в храмі, адже вона служить при ньому. Пасувало б познайомитися чи бодай побачити збурювачку спокою. Але відклав на потім, бо мав важливішу мету.

Мор худоби, що належала панам Недільським.

Зіпсована липнева погода, затяжні дощі та поганий врожай — прикрі, проте природні явища, на які жодна людина вплинути не може. Пристебнути це до лиходійства навченої відьми за бажання можна. Ось лиш воно виглядатиме притягнутим за вуха. Нема доказів ані за те, що Олеся наслала дощі, ані проти того. Натомість моровиця — справа зовсім інша. Вона має цілком земні причини, і поки що в очах забобонних селян — єдиний прямий наслідок відьомських капостей. Якби в цей час Микита Недільський, наприклад, упав із коня й зламав ногу, це так само приписали б Олесі. Проте з ним нічого не сталося.

Якщо Чечель мислить у правильному напрямку, моровиця могла бути організована ворогами панни Соколовської задля того, щоб довести її шкідливі діяння. Бо інший спосіб довести це — заподіяти щось Микиті. З невідомих поки причин зловмисники вирішили його не чіпати.

А в тому, що зловмисники — не плід його уяви, Платон уже не мав жодного сумніву...

Пан економ виявився огрядним пишновусим дядьком, якого, не знаючи, легко можна було сплутати зі звичайним селянином. Щоправда, поки мовчав. Розмова виказувала високу освіту й навіть місцями кучерявилася. Пояснення тому знайшлося дуже швидко — Левко Недільський одразу ж після знайомства похвалився свіжим примірником «Літературно-наукового вісника»[36].

— Я, дорогий Платоне Яковичу, знаєте-о, трішки бавлюся. Ось, вийшла третя публікація. Взяв собі псевдонім Лев Маньківський.

Розгорнувши на потрібній сторінці, економ тицьнув пальцем у заголовок. Чечель хотів глянути бодай з ввічливості, та Недільський закрив, простягнув, буквально запхав примірник йому в руку.

— Почитайте на дозвіллі. Я чув гарні відгуки, знаєте-о.

— Дякую, при нагоді. — Платон спробував повернути журнал.

— Ні-ні! То вам подарунок. Я маю ще! — заявив гордо, і Чечелю не лишалося нічого, як прийняти й ще раз подякувати.

— Ну, Левку Дмитровичу, коли вже такі справи, нам із вами буде зовсім просто, — мовив він.

— Ви про що? — У голосі економа бринькнула підозріла нотка.

— Освічена людина. Займаєтеся літературною справою. Напевне не вірите в забобони. В усякому разі, навряд звинувачуєте у своїх бідах молоду панну Соколовську.

На лице Недільського лягла тінь смутку.

— Моя біда, Платоне Яковичу, — мій син. Найменший і тепер єдиний.

— Тепер?

— У нас із дружиною було четверо, — зітхнув він. — Донька, потім троє хлопчиків. Не знаю, чим ми прогнівили Бога, тільки всі старші, одне за одним, повмирали від хвороб ще дітьми. Жінка вже й на богомілля де тільки не їздила... Ніби з Микитою обійшлося, ми трусилися над ним, а як зрозуміли — минеться, дитина виросте здоровою, уже й не знали кому дякувати. Церкву ж бачили нашу? — Платон кивнув. — То ми збудували, нову. Справи в економії добре йдуть, тож пожертв на храми не бракує, знаєте-о. А бачте, панькали-панькали хлопця, воно боком і вийшло. Пізні діти, ще такі, як наші... Балувані, знаєте-о, пещені, і нема на те ради. В кого воно таке виросло? Тільки, — тепер у голосі почувся виклик, — Микита попри все мій єдиний син. Може, за розум колись візьметься. Як смажений півень у сраку, вибачте, дзьобне. Так кортить, аби дзьобнув, так кортить...

Чечель слухав, і йому ставало щиро шкода цього немолодого, не раз битого горем чоловіка. Він добре вів свої господарчі справи, шукав себе в творчості й пишався тим. Але син, єдиний, який лишився живим, радості батькам не приносив. Це перекреслювало всі здобутки, починаючи зі знаменитої економії. Та й Олесі недоросль устиг зіпсувати життя.

Ось і не вір у прокляття.

— Де зараз Микита?

— Не знаю, — чесно зізнався Недільський. — До родинної справи не тягнеться. До науки загалом — так само. Вчиться, як сам казав, із поваги до батьківських грошей, хоча де там повага, знаєте-о. — Економ помовчав. — Літо, вакації. Вештається то тут, то в Полтаві. Може загуляти й податися до Києва. Тато для Микити лише гаманець.

— І все одно ви любите сина, — нагадав Платон.

— Візьметься за розум. Ще маю надію. Раптом ця історія з Олесею чогось та й навчить.

— Давайте ближче до неї.

— Не хочу. Неприємно.

— Доведеться, — трохи натиснув Чечель. — Мор вашої худоби прямо з нею пов’язують. Повернулися, звідки почали. Не обійдете, будемо колом ходити, аж поки не кинете світло.

— Ви ж усе вже знаєте. — Чи Платонові здалося, чи економ йому дорікнув знаннями.

— Ніхто не знає всього, — зауважив філософськи. — Ваш погляд цікавить. Ну і з Микитою хотілося б переговорити.

— Про Олесю — не схоче. Він з батьками про неї не балакає. Каже: дівка сама до нього лізла. Пожалів нещасну.

— Так і сказав?

— І я повірив, знаєте-о! — раптом стрепенувся Недільський. — Боже збав, сина не виправдовую, він дуже погано вчинив із дівчиною. Та спробуйте, мосьпане, глянути на все з іншого боку. Дівка молода, квітне, самий сік — і треба ж, природою скривджена. Нікому не потрібна, сидить між болотами, рятує, як може, родовий маєток від занепаду. А Соколівка, шановний Платоне Яковичу... Ви ж звідти, бачили її. Там хазяїна доброго треба, яким покійний Степан, царство небесне, не був. Мед, бджоли, рідкісні рослини! А знаєте, що від того чужого пилку цілі рої в нього вимирали? Бджоли так само труяться, знаєте-о!

— Ми зараз не про ваших сусідів. До них вам, розумію, діла нема.

— Тепер уже є! — Дивакуватий сільський економ поступово зникав, голос і погляд Недільського ставали жорсткішими. — Люди подейкують, біда йде звідти, від кривої Олесі. Ще раз кажу — не схвалюю вчинків свого сина. Не можна гидити там, де живеш. І сваритися з сусідами також не вільно. Тільки чому панна Соколовська пішла не до нас, а на хутір до місцевої відьми?

— Ви ж матеріаліст. Не вірите у відьом.

— Баба Прокопиха багато корисного зробила, — парирував економ. — Я не вірю в чаклунів, не зважаю на забобони. Разом із тим визнаю: жінка, яку в наших краях за звичкою називають відьмою, має лікарський хист. Своїм здоров’ям саме Прокописі завдячує чимало не лише маньківських селян, а й соколівських. Та до неї з усієї округи ходять!

— Олеся пішла на хутір до Прокопихи не з болячками. З бідою.

— Аби навчитися, як свою біду посіяти на інших.

— Хтось не зважає на забобони, — нагадав Чечель.

— Факти, Платоне Яковичу, мають більше значення, ніж забобони.

— Нарешті. Давайте до фактів. — Платон розвернув правицю долонею догори, загнув великого пальця. — Ваш непутящий, розбещений надмірною, хай зрозумілою батьківською любов’ю і, даруйте на слові, дурноверхий синок не знайшов кращої забавки, як спокусити молоду сусідку. Яка лишилася в успадкованому маєтку, розгублена й самотня. — Він загнув указівного пальця. — Саме тому, що Олеся Соколовська почувалася позбавленою честі на людях, на очах у всіх, вона розгубилася ще дужче. Їй було соромно, вона не знала, що і як роблять у подібних випадках. Тому зважилася на дивний, з погляду раціональних людей, вчинок. Пішла до знаної в окрузі знахарки, аби та навчила її відьомства. Припускаю, Прокопиха передала Олесі якусь дрібку тієї науки. — Загнувся середній палець. — Чутки про це пішли раніше, ніж скривджена вашим сином Олеся Соколовська привселюдно, у неділю біля тутешньої церкви, облаяла Микиту. До речі, ваш син справді зібрався до шлюбу?

— Нарешті маю надію, що візьметься за розум. — Недільський глянув на Платонову руку. — Дівчина з дуже гарної полтавської родини.

— Так чому ж він не з нареченою?

— Батьки повезли її на води в Баден-Баден.

— А про Олесю синова наречена знає?

— Після того випадку біля церкви — звісно. Микита переконав її, що Олеся несповна розуму від ревнощів.

Економ пояснив усе так спокійно, ніби йшлося про звичайну, буденну справу. Милий люб’язний поміщик, чиїм дозвіллям були літературні вправи, зник остаточно. Чечель укотре переконався — попри чималий досвід поліцейської роботи може помилятися в людях. Зовнішність оманлива, як і манери.

— На коли призначили весілля?

— На Покрову, — відрізав Недільський. — Шлюб вигідний усім. Батько і дядько нареченої, майбутні наші родичі, постачають м’ясо до імператорського двору. Роки на те поклали.

— Ось чому ви сполошилися. — Платон загнув безіменного пальця. — Левку Дмитровичу, факт номер чотири — моровиця, що раптом почала косити вашу худобу. Три попередні факти сукупно підводять до висновку: Олеся Соколовська в такий спосіб мститься вже не так Микиті, як усім Недільським. До речі, його заручини й майбутній вигідний шлюб — факт за номером п’ять. — Загнувся мізинець, перетворивши долоню на кулак. — Дивний мор здатен налякати не тільки селян, які вірять у дію злих сил. Постачальники імператорського двору найменше бажають мати справу з сировиною, яка може бути вражена хворобами. Я можу помилятися, але шлюб після такого під загрозою.

— Усе почалося тиждень тому, — мовив Недільський. — Свати... майбутні свати за кордоном, тож нічого не знають.

— Чутки розходяться. Пан Дундукевич, наприклад, не переймається можливим зривом шлюбу вашого сина. Його хвилюють глобальніші, значно тривожніші й небезпечніші для повіту речі. Тому я тут, говорю з вами. І, нагадаю, маю надію та бажання переговорити з Микитою Левковичем.

— Спробую влаштувати, — відповів економ після короткої паузи. — Не обіцяю, але спробую. Зараз почув від вас вичерпні пояснення, знаєте-о. Добре, коли хтось здатен розкласти по поличках факти, на сукупність яких не було нагоди зважити.

— Радий був стати в пригоді. — Чечель легенько вклонився. — Зараз мене найбільше цікавить неочевидне. Моровиця.

— Падіж худоби.

— Факт, який іще ніхто не розтлумачив. Вона — ключ до відповідей на всі запитання. Якщо панна Соколовська тут ні до чого, якщо причина інша, обіцяю вам власноруч видерти причину з корінням.

Недільський пожував губами, зробившись цієї миті подібним до товстого кроля.

— Моровиця. Гаразд, поговоримо.

Спочатку впало четверо корів.

Було це минулого вівторка, коли пастухи, що служили при економії, під вечір погнали худобу додому. Деякі тварини й раніше відставали від стада. Прикрикнути, ляснути в повітрі батогами, змусити доганяти інших — звичайна справа. Але того разу спершу одна, потім ще три корови впали на задні ноги. Пастухи ще не бачили такого, тож переказували, як уклякли, боячись наробити ще більше лиха. На їхніх очах тварини завалилися на бік, спробували підвестися. Не виходило, лиш хвицяли в повітрі ногами.

— Старший звелів одному пастухові скочити на коня й мчати щодуху в економію, — згадував Недільський. — Коли я приїхав у поле, ті, котрі впали, ще смикалися, але то була агонія. Породисті тварини здихали в мене на очах. Одну перед смертю знудило, з іншої ззаду вилилося зелене, рідке й дуже смердюче.

— Ветеринара гукнули?

— При економії служить свій. Тільки він розвів руками, знаєте-о. Не забувайте, уже поволі сутеніло. Ще світило, та погода, самі ж бачите... Сонця не вистачало, аби просто там, у полі, ветеринар міг розрізати померлих і глянути, що там усередині. Я був наказав робітникам завантажити трупи на вози, аби доправити на ферму й там уже дати лікареві попрацювати. Та Чобіт застеріг.

— Чому — Чобіт?

— Бо прізвище. Харитон Чобіт, служить при економії на бійні.

— Засторога живодера така важлива для мужиків?

— Я не пояснив. Той Чобіт прижився в Палажки Шимченко.

Картинка потроху складалася, туман розсіювався.

— Чув за неї. Шимчихою дражнять. Вона прислужує в церкві й воду на селі каламутить.

Недільський знову пожував губами.

— Ви погано знаєте сільське життя, Платоне Яковичу.

— Помиляєтеся, Левку Дмитровичу. Я його зовсім не знаю. Гімназистом ще навідував бабине село на літні вакації. Давно було, та й не прижився там.

— Тим більше. А я, мосьпане, народився в Маньківці, виріс тут, у економії, всього вчився в тата. Дружина моя з Василівки, ми далеко не шукаємо. І нам добре варитися у своєму казані, знаєте-о. Комусь, може, і треба більшого, як ось Микиті. Хтось возить дітей на води в Баден-Баден, іншим цікава виставка в Парижі. Ми ж на виставки тварин відряджаємо управителів. Дружина зі зрозумілих причин трохи відпюдькувата. Я почуваюсь незатишно, коли довкола іншими мовами цвірінькають, не розумію ні рожна.

— До чого...

— До того! — Недільський роздратовано підніс голос. — Я такий поміщик, котрий знає на ім’я й прізвище не лише тих, хто в мене працює! Я вітаюся чи не з кожним за руку! Я можу виділити яку-не-яку допомогу, коли бачу в біді людину та розумію — не ледацюга, не п’яниця, не слухає засланих більшовиків-марксистів, а просто випала чорна смуга! Мене цікавить своє, не чуже! І найбільший комфорт маю тут, знаєте-о! — Він тупнув ногою, потім для певності тицьнув пальцем у землю. — І знаю село та селян як облуплених!

— Усе одно не розумію.

— Пояснюю. Може, Палажка Шимченко й баламутить тутешніх людей. Раптом я з вами готовий погодитися. Тільки ж хто я проти неї? Моє слово менше важить, ніж її. Бо я тут господар. Хай маю честь та повагу, хай ламають переді мною шапки. Пани Недільські для селян — свої, та не близькі. Тому Шимчиху слухають. Тим більше вона ж при храмі Божому. Вважайте, наближена до вищих сил.

— Я б назвав це мракобіссям.

— А я б, Платоне Яковичу, не кидався словами в місцях, яких ви не здатні зрозуміти й де не розумітимуть вас. Ви прибули встановити істину. Коли бути точним, вас прислали.

— Мене попросили.

— Вас найняли. І ані я, ані власники довколишніх економій не беремо назад обіцяного. Щойно з’ясуєте, від чого мре худоба, дістанете належну винагороду.

Чечель зітхнув.

— Важко шукати істину там, де панує не здоровий глузд, а місцева крикливиця. До того ж, я чув, не зовсім місцева. Як і її приживалець.

— Грішно вони з Харитоном уже не живуть. Піп обкрутив.

— Але обоє в Маньківці чужі, — гнув свого Чечель. — Хай кілька років живуть. Та все одно — прибульці. Ніхто з місцевих не баламутить. Звернули на це увагу?

Недільський замислено пошкріб підборіддя.

— Може бути, може бути. Хоч не бачу ще, які висновки варто з цього робити...

...Харитон Чобіт першим заговорив про моровицю. Застеріг селян, закликав не підходити до мертвих корів близько. Тим, хто вже торкався, порадив швиденько помитися в річці, добряче потерши тіло піском. Ще краще — піти в лазню, випаритися там. Далі, зі слів Недільського, котрий був при тому, ніхто не помітив, коли саме Чобіт почав керувати.

— Він воював у японську, — пояснив економ. — Військовий, тож муштра — друга натура. Чесно сказати, Платоне Яковичу, я навіть був йому тоді дуже вдячний, знаєте-о. Виглядало, перед сутінками він єдиний, хто знав, що і як треба робити. Закерував. Мужики притягнули лопати, викопали яму. Знайшлися цупкі брезентові рукавиці. Корів похапали за ратиці, поскидали до ями. Засипали густо вапном, закопали й утрамбували. На те пасовисько я ходити заборонив поки що.

— Самі додумалися?

— Каюсь — Чобіт підказав.

— Всюдисущий Чобіт.

— Між іншим, до того моменту я вважав його звичайним, не надто помітним, — визнав Недільський. — Навіть сірим. Ну, прибився до Шимчихи, товкся на господарстві. За потреби ходив у найми, як не треба — не ходив. Вони не бідують удвох. На бійню Чобіт уже втретє наймається.

— Його послухали саме тому, що чоловік крикливої Шимчихи?

— Саме тому, знаєте-о. Тільки ж тоді діяв і говорив самостійно. Ніхто не змушував.

За два дні впало одразу вісім корів.

Усе відбулося так само. Пастухи налякалися ще дужче, але, навчені попереднім разом, знали, як діяти. Ветеринар знову не дістав можливості розрізати бодай одну тушу. І, як змушений був визнати Недільський, не дуже-то й хотів. Того разу Харитон Чобіт знову взяв командування на себе, але трупи вже не засипали вапном. Не зустрівши заперечень пана економа, він розпорядився облити здохлу худобу гасом і запалити. Засипали землею, щойно почало тліти. Для чого він застосував саме такий спосіб — не пояснив. Бо слухалися Чобота без заперечень. А після третього випадку, який не забарився, селяни вже ловили кожне слово його й Шимчихи.

— Того разу минув лише день, — пригадав Недільський. — Перед тим я змусив ветеринара обійти всю економію, запхати носа в кожен куточок. Він припустив: худобі трапилася щуряча отрута. Там же, як зазвичай у подібних місцях, з’являються пацюки. Робітники ставлять капкани, але так, часом труять. Я особисто застерігаю про обережність, і дотепер пильнували.

— О, тепліше, — зауважив Платон. — Отрута цілком може бути. Вашу худобу труять навмисне, свідомо. Три випадки за короткий час. Повірте колишньому поліцейському, про випадковість мови нема.

— Я б погодився з вами. Аби ви так само легко пояснили хоча б дві важливі речі. Перша — звідки взялася щуряча отрута, якщо щурів не труїли від травня. І друга — кому припекло навмисне нищити мою худобу. І ще така дрібниця. Ветеринар мій — боягуз, коли заходить про різну заразу. Але свою справу добре знає. Ознаки враження щурячою отрутою зовсім не такі. Він пояснив на пальцях, як ось ви щойно, знаєте-о.

— Тварин не розтинали, — парирував Чечель. — Висновки ваш ветеринар міг зробити лише на око. Це, погодьтеся, не фахово.

— Знову за рибу гроші. — Тепер Недільський заговорив до Платона, немов наставляв нерозумну дитину. — Щуряча отрута могла бути в корівниках. Її могли підмішати лиходії до сіна, яким годують худобу. Проте її не могли розкидати на пасовиську, в полі. Коли так, нехай ваша бурхлива поліцейська фантазія припустить тотальну змову моїх пастухів. Жоден не ладен накидати отрути на пасовиську так, аби цього не бачили інші. Нарешті, щуряча отрута вражає швидко. Якби нею нагодували корів ще в економії, тварини б недалеко від неї відійшли. Не забувайте: вони щоразу мерли під вечір. Або їх справді чимось таким годували мої пастухи, але ви повинні це довести, — або селяни мають усі підстави вірити в наслану моровицю. Як закликає Шимчиха.

— А вона закликала?

— Отець Василь, наш соколівський батюшка, обмовився про те в проповіді. Уранці на службу ходять переважно баби. Ось вони й понесли. Я чув потім, Шимчиха після церкви з ними про щось говорила. Згадувала всує панночку Соколовську. Тоді ж уперше пішло по селі, що вона — навчена відьма. Далі не хочу втомлювати вас подробицями. По тому здохло ще кілька корів. Олесю бачили в неділю на службі й чули, як кляне Микиту. Від початку тижня — два випадки. Я не можу тримати худобу зачиненою. Та вже не відаю, на яке пасовисько виганяти, знаєте-о.

Поки економ говорив так, у Платона зродилися деякі думки. Проте вирішив поки промовчати. Недільський викликав у нього двоїсті відчуття. Ніби зацікавлена особа, хоче, аби мор його худоби припинився. Але й не вдаряє пальцем об палець, не пробує знайти причини і розібратися самому. Чим далі Чечель слухав його, тим більше схилявся до висновку — соколівський поміщик не від того, щоби позбавитися молодої сусідки. Звинувачення у відьомстві ніби відкидає, адже справляє враження раціональної людини. Але не заважає якійсь там Палажці з хутора — не тутешній, чужинці, зайді — баламутити народ.

І до речі...

— До речі, Левку Дмитровичу. Я чув, та ваша Шимчиха вже не вперше влаштовує тут лови на відьом.

— Вона не моя.

— Гаразд. Просто — Шимчиха, — погодився Платон. — Так це чи ні?

— Правда, — легко й спокійно визнав Недільський. — Два роки тому в однієї тутешньої жінки померло немовля. Спершу було здорове, родина довго хотіла дітей, та не виходило. Як сходили на болота, до Прокопихи, ніби владналося. Жінка понесла, чоловік замовив сорокоуст во здравіє. Мале року не прожило. Спершу нічого, на радість. Аж раптом хиріти почало, задихатися. Земського лікаря привозили, він руками розводив. Хотіли до Прокопихи — не встигли, дитя померло. Прокопиха потім придибала й знайшла під порогом суху жаб’ячу шкуру. Хто й коли підкинув — згорьовані батьки не знали. Та ще як з дитиною все почалося, казали — хтось поробив.

— Ви ж не вірите...

— Платоне Яковичу, ніхто не говорить зараз про віру чи недовіру. — Економ почав дратуватися. — Ви просили розповісти історію, я її переказую, як чув. Словом, Прокопиха заявила: до них хтось заходив і заморочив. Господарі й не помітили того дійства зі шкурою. Тут сусідка візьми і згадай — до них же Юстина Авраменкова навідувалася. Про неї давно на селі говорять — відьма, чоловіка зі світу зжила. На чужого око поклала, та не змогла причарувати. Ось і вирішила помститися, звести дитину того, хто зневажив. Тоді Шимчиха зібрала народ біля храму на майдані. І повела особливо затятих у двір до Юстини.

Недільський замовк.

— Неохоче згадуєте, — зауважив Чечель.

— Я потім сходив до церкви й подякував Господу, що не пролилася кров. Хоч Шимчиха і вимагала запхати Юстину в мішок та кинути у воду. Як випливе — значить, відьма. Ні — така її доля. Зрештою дозволила жінкам потовкти відьму, повидирати коси й дубцями вигнати з Соколівки в чому була. Староста не втрутився, справник теж макуху жував. Але, — враз очі економа блиснули, він подався трохи вперед, стишив голос, — коли вже ви справді хочете знати більше й шукати відповідей, яких ми тут, біля боліт, ніколи не знайдемо, скажу ще таке. Ходять чутки, Юстина, відьмою таврована, викупила себе у Шимчихи.

— Тобто? — стрепенувся Платон.

— Зрозуміла — вбиватимуть. Віддала Палажці гроші, які мала. Ще якісь намиста, від баби лишилися. Срібні.

— Здається, це грабіж серед білого дня. Люди знають, бачили?

— Люди, пане Чечель, потім розтягли все, що не забрала Палажка. Хата Юстини досі порожня. Нікого совість не замучила. Вважають, відьма за свої діяння заплатила заслужено.

Нарешті почало розвиднюватися.

— І це не єдиний випадок, — не питав, сказав упевнено Платон.

— У Соколівці — єдиний. Та раніше Шимчиха так вигнала ще двох відьом із довколишніх сіл. І щоразу люди вірили їй безмежно й брали участь у розправах.

— Привід?.

— Хтось хворів чи помирав без видимої причини.

— Поживитися завжди було чим?

— Ох, мосьпане, — зітхнув Недільський. — Не дай вам Бог побачити на власні очі горе одних... і праведний гнів інших. Тих, хто шукає винних у всіх бідах, керуючись далекими від раціо мотивами.

— Я проходив таке, Левку Дмитровичу. Два роки мене теж називали кимось, подібним до відьмака. Почали полювання й вигнали геть з дому. Тепер я не можу повернутися і не маю даху ніде.

— А ми тут, у повіті, трохи начувані. — Економ закректав, підвівся, знову перетворившись на добродушного пишновусого дядька, яким Платон його й побачив при знайомстві. — Поговорили. Ласкаво просимо, покажу вам економію.

— Залюбки, — збрехав Чечель. — Тільки я б охочіше глянув на Харитона Чобота. Навідався б до Шимчихи. Ну, і дочекався Микити.