Вигнанець і навчена відьма

Розділ 23 Три знаки оклику

З маєтку Соколовських — до Василівни,

далі на Полтаву

аруйте за чесність, Платоне Яковичу...

— Господь із вами, Ільку Михайловичу, хіба за таке вибачаються?

— Мої слова можуть вас образити.

— Я схожий на того, кого легко образити?

— Ви схожі на солдата, що повернувся з поля битви. Чечель спершу опирався, коли земський лікар прописав постільний режим. Та коли від різких рухів у голові зачало макітритися, дозволив собі погодитись. Після того як бійка на болоті завершилася й вони з Писаренком дочекалися справника, ще чувся бадьоро. Світ хитнувся, щойно минув шок і розвіявся кураж. Крім глибокого порізу на правій руці Платон сильно дістав від Чобота по черепу. Сучкувата палиця розкроїла брову, а сам удар спричинив струс мозку. Тепер Чечель визнав: його дуже вчасно знудило, справник скривився від огиди й дозволив Саві завантажити пораненого в коляску і відвезти назад у маєток. Так Платон уникнув небажаного спілкування з представниками влади й мав досить часу, аби продумати подальші дії.

Та й валятися в ліжку, на чистих простирадлах, третю добу поспіль йому подобалося. Кому б не сподобалося, на повному пансіоні. Прикажчик поки лишався старшим у маєтку, тож віддав відповідні накази. Саву Гнатовича тут слухалися.

— Десь так і є, — не заперечив Чечель.

— А я спершу не вірив у вас. Ось те саме чесне зізнання. Ніхто з тутешніх не йняв віри, що вам, чужому, вдасться так скоро владнати дивну справу.

— Мені й не вдалося, — зітхнув Платон. — Панна Соколовська загинула. Єдине, у чому переконався й чому маю докази, — вона ні в чому не винна. Хіба ставити їй за провину розгубленість. Звідти й певні дії, позбавлені логіки й здорового глузду.

— Так-так, уже все відомо, — закивав Дундукевич. — У сараї в Шимчихи знайшли жмутики зеленої кукурудзи. Хитро придумано. За певних обставин таке кукурудзиння ладне отруїти худобу. Аби ж ветеринару дали розрізати хоча б одну мертву тушу, він би все виявив. А так... Той покидьок Чобіт нагнав страху, користуючись моментом.

— Який створила Палажка Шимченко, — нагадав Чечель.

— Саме так! Може, буде цікаво: до кукурудзиння Чобіт задля певності додавав трошки щурячої отрути. Але саме по собі воно псує шлунок корови чи вола доволі швидко. Особливо якщо худоба звикла до якісних кормів. Економія Недільського на тому стоїть. Не знаю, сам додумався Чобіт чи підказав хто. Отруйна для худоби їжа діє не одразу. Ветеринар пояснив: від десяти до дванадцяти годин. Прислужуючи в економії, Чобіт міг вільно заходити до тварин зранку й згодовувати їм оте лайно. Далі худобу гнали на пасовисько. Спрацювати все могло, за його розрахунком, аж під вечір. Лишалося вчасно втрутитися, нагнати жахів, напустити туману, знищити сліди. Отже, — земський начальник потер руки, — вашими зусиллями, Платоне Яковичу, потрава в економії припинилася. Винних знайдено, один навіть сам себе покарав, до суду. Прикажчик Писаренко докладно й не раз усе розповів.

Чечель засовався на ліжку, вмощуючись зручніше.

— Ще багато неясного, Ільку Михайловичу.

— Як на мене, усе зрозуміло, — заперечив Дундукевич. — Ви ж іще не знаєте. Нашу поліцію називають провінційною, та коли треба — працює добре. Немає ніякої Пелагії Шимченко.

— Тобто?

— Немає! — Земський нагадував провидця, котрий розгадав кунштюки циркового фокусника. — У цієї особи було вже чотири паспорти. Ще два знайшли в льосі, сховок у стіні. На ній стільки подвигів — знаменита одеська Сонька Золота Ручка хай посунеться й поступиться місцем! Аби довго не морочити вас: вона справді має певний вплив на маси, переважно забобонні, не надто освічені. Придумала виявляти відьом за різними ознаками, накручувала людей. Потім милостиво дозволяла так званим відьмам забиратися з миром. А вони навзаєм віддавали їй різні цінні речі.

— Про таке я вже чув.

— Бачте, правда. Тепер доведено. Особа, яку тут знали як Шимчиху, мандрувала з місця на місце під виглядом погорілиці. Потім придивлялася до тих, поряд із ким оселилася. Вибирала підходящих жертв. Зізналася в усьому, я деталей сам не знаю. Дізнався через знайомих: чистий вам сенсаційний роман можна писати.

— Зрозуміло, чому не чіпала Прокопиху, — мовив Чечель радше сам до себе, міркуючи вголос. — Але взятися за таку жертву, як Олеся Соколовська, погодьтеся, ризиковано. На що розраховувала?

— Підняла ставки, — пояснив Дундукевич. — Загралася. Ще й Чобіт поруч виник. Думала, разом потягнуть таку грандіозну виставу.

— Не бачу кінцевої мети. — Платон стояв на своєму. — Чим панночка могла від них відкупитися? Для чого її вбивати? Хто її вбив? Не забувайте про Микиту Недільського, його роль у цій негарній історії. Поліцейське слідство враховує це?

Земський відкинувся на спинку крісла, присунутого до ліжка. Поклав ногу на ногу. Заговорив не одразу.

— Платоне Яковичу, прошу уважно послухати мене. У деталі поліцейського слідства бути втаємниченим не маю статусу й повноважень. Звісно, колись дізнаюся більше. Але не тепер. Я виклав вам ту версію подій, яка поліцію, а за великим рахунком — губернську владу влаштовує цілковито. Недарма зізнався, що спершу не повірив у користь від вашого втручання. Чекайте! — жестом зупинив намір Чечеля перервати себе. — Не все так просто. Про ваше існування я не знав. Але про моровицю й дивним чином прямо пов’язану з нею особу меншої доньки покійного Соколовського начуваний, бо належить. Мав необережність поділитися з паном Кругляком. А він незабаром наполегливо висватав мені вас. Мовляв, нечасто така видатна персона, сищик від Бога, опиняється в наших тихих краях. Запросив вас радше задля очищення совісті. Ну, й справді було бажання, аби хтось глянув на наші дивовижі стороннім, свіжим оком.

— Зрозуміло. Не ображаюся, не маю нічого проти такого підходу. Проте я дещо дізнався. Власне, до Шимчихи й Чобота мене привела розмова з Микитою Недільським. Він мав мотив для вбивства, та довів непричетність. Натомість розкрив одну таємницю, що дозволило знайти винних у моровиці. Без згадки про молодого Недільського...

— ...краще обійтися, — завершив фразу Дундукевич. — Пане Чечель, якщо хлопець не причетний до вбивства, краще його прізвище не писати в жодному протоколі. Це потягне за собою знеславлення поважного, шанованого прізвища. Заради виведення його з-під удару та збереження репутації мого повіту все з вами й почалося. Ви — приватна особа, Платоне Яковичу. До всього — не бажана для позитивної згадки. Вашої активної участі у викритті злочинниці Шимчихи та її приблудного чоловіка Харитона Чобота краще не афішувати. На щастя, є прикажчик Сава Писаренко. Це він дізнався, що покоївка Павла Горобець, підкуплена Харитоном, стежила за своєю панночкою. Ви на той час перебували в маєтку, знову пошкодився автомобіль. Тож прикажчик не знайшов нічого кращого, як ловити злочинців разом із вами. Ви просто були під рукою. У потрібному місці в потрібний час. Що сталося далі — знають усі, кому треба. Нещасну дівчину вбив Чобіт. Його жінка вже зізналася в цьому. Заявивши — нічого не знала. Харитон зробив так, бо план нацькувати на відьму погромників зірвала сама Олеся.

— Отак, значить, — протягнув Чечель. — А щоб запитати самого Чобота, треба пірнати в болото. Красиво, Ільку Михайловичу. Елегантно, я б сказав. Багато чого не в’яжеться, але все одно — гарно.

— Не пащекуйте, годі. — Дундукевич видобув із внутрішньої кишені піджака пухкенький цупкий конверт. — Тут навіть більше, ніж вам обіцяли. Пан Недільський та власники інших економій вдячні вам за допомогу. Ваше ім’я ніде не згадають всує, що вас, знаю, цілковито влаштує. Ви ж не згадуєте всує інших імен, окрім тих, кого поліцейське слідство вже визнало винними в трагічних подіях. Якщо спробуєте згадати, вас не послухають.

Конверт ліг на край ліжка.

— Вас прислали парламентером. Абощо. — Платон не торкнувся його.

— Думайте, що собі хочете. Тільки я говорю з вами не від імені поліцмейстера чи губернатора. Маю чималий досвід і власну думку. Тим керуюся, мосьпане. Одужуйте. Вибачте ще й за те, що тоді, в гостях у Панаса Пилиповича, при першій зустрічі й розмові, неправильно зрозуміли одне одного. То була моя провина. Та й ви, Платоне Яковичу, вочевидь прийняли мене не за того.

— Звісно. Ви ж не знали, Ільку Михайловичу, куди все це піде. І не уявляли, що синок Недільського — більш ніж розбещений капосник.

— Вірчими грамотами обмінялися. — Дундукевич підвівся. — Не тримайте зла. Я лише чиновник, мій ніс завжди по вітру. Нюх ніколи не підводить. І якщо раджу найкращий для всіх вихід, так воно і є. Маю честь.

Чорна кицька Трефа весь цей час тихенько лежала калачиком біля ліжка.

Вона встигла подружитися з Платоном.

Наступного ранку Чечелю остаточно набридло валятися без діла.

Хоча чому без діла: весь час міркував, крутив відомі та, як виявилося, не потрібні нікому факти. Візит земського начальника остаточно підтвердив правильність рішення заховати подалі від сторонніх очей знайдену циркову афішу. А ще — притлумити розмову про дивний спосіб убивства Олесі, який для Платона вже таким не був. Нарешті, про картярський борг Микити Недільського теж обачливо промовчав. Хоча б через те, що не мав кому розказати. Передбачив, наскільки небезпечною й небажаною виявиться новина для поліції та старшого Недільського. Та й панові Дундукевичу воно тим більше не треба.

Варто зрозуміти тепер, для чого все це треба йому самому.

Чечель почув не натяк, а пряму й відверту пропозицію: бери гроші, сідай на свою таратайку й катай звідси. Задля обопільного щастя. Усі лишаться спокійними та задоволеними одне одним. Брехати собі Платон не збирався: подібне частенько відбувалося з ним протягом двох останніх років, відколи він вимушено став перекотиполем. Йому дозволяли доходити до певної межі, після чого зупиняли словами на кшталт: «Далі вже хай вас не обходить». Ну, нехай, він ніколи не намагався ступати туди, куди не просять, це не зачіпало його самолюбства, не ті обставини.

Зараз усе інакше.

Олеся Соколовська постійно стояла перед очима. Втомлена молода жінка в липневих сутінках. Русалка з розплетеними косами на березі. Відчайдуха в самій білій сорочці. Мертва, зламана, скалічена, збезчещена чиєюсь злою волею, з ножем між лопаток.

І щоразу — прекрасна.

З нею не мало такого статися.

Хтозна, як збиралася далі жити.

Та ніхто не мав права вирішувати, як і коли їй померти.

З такими думками Платон попросив паперу й каламар, вмостився за столом і понад годину писав листа. Адресував Іванові Макаровичу Захарченку, відставному поліцейському, колись — агенту київської розшукової поліції, який досі лишався для Чечеля прикладом. Не придумавши, куди писати відповідь, вказав головну пошту в Полтаві, до запитання. Сидячи тут, у маєтку, він усе одно далі не просунеться. Тож доведеться вибиратися до губернського міста й намагатися нікому там не мозолити очей. Тим більше, поки чекатиме новин від Захарченка, має ще одну справу, яку за день не розв’язати.

Кицька Трефа цього разу облюбувала крісло.

Нарешті впоравшись, Чечель перевдягнувся. «Даймлер», знову полагоджений, чекав на нього в сараї. Голова вже не боліла й не паморочилася, тож вирішив ризикнути. Сів за кермо, пояснив прикажчику, куди зібрався прокататися.

Бинт на порізаній руці не заважав, рана швидко гоїлася.

Кицька провела до брами, потім шаснула у своїх справах у садок.

За півтори години дістався Василівки, там зупинився біля поштової станції. Придбав конверт, старанно заклеїв листа, вивів адресу і з чистою совістю передав для відправлення.

— А чекайте-но! — вигукнув поштмейстер, глянувши на прізвище. — То ви будете пан Чечель?

— Власною персоною, — визнав Платон.

— Сам Бог вас послав! Інакше мусив би пертися аж у Соколівку.

— Для чого?

Поштмейстер простягнув конверт.

Справді, доставити в маєток Соколовських, особисто в руки панові Чечелю, Платонові Яковичу.

— Я ніби не чекаю ні від кого листа.

— Уранці один добродій лишив.

— Хіба не простіше звідси самому дістатися до Соколівки?

— Так то ж не моя справа, мосьпане!

Дійсно, про що мова...

Чечель відірвав краєчок конверта.

Витрусив звідси складений вдвоє аркуш поштового паперу, такий самий бачив тут, на столику.

Розгорнув.

Три знаки оклику в кінці, хоч нічого не зрозуміло.

Ініціали не дозволяли помилитися: Панас Пилипович Кругляк.

Ніби пишуча людина, уміє викладати думки чітко, ясно. А тут — сумбур, емоції, та й записка схожа на шифр. Для чогось же примчав сюди з Полтави. Раптом вирішив не їхати далі, натомість створив дивне послання. Чому, в такому разі, не з Полтави його відправити...

Що він знає — сам скаже. Це запрошення зустрітися. Раптом має якусь нову сенсацію?

Платон згорнув листа, заховав до кишені.

Він не був готовий мчати до Полтави просто зараз. Не зібрався, не було при собі потрібних речей. Усе одно мав намір залишити гостинний маєток, ось нагода. Тому попрощався з поштарем, принагідно подякувавши. Повернувся, витративши ще півтори години. Поки вовтузився, пояснюючи Писаренку все, що міг собі дозволити пояснити. Поки пакував речі. Поки пообідав, без того не відпустили. Поки вислухав від Павли чергові вдячні слова — Чечель просив за неї, Сава Гнатович змилостивився, лиш наклав штраф, на що дівчина щасливо заплакала.

Поїхав.

Полтави дістався під вечір. Дорогу до Дальніх Павленків уже знав, тож не плутав довго.

Недобре відчув, побачивши біля воріт потрібного будинку натовп.

Люди сипнули врізнобіч, пропускаючи автомобіль.

Чечель квапливо вибрався з салону.

З двору саме вийшов городовий, тупнув на цікавих:

— Чого збіглися, гов’ядини? Без вас людям горе!

Глянув спершу на «даймлер». Тоді — на Платона. Знову гаркнув на зібрання, по тому зник за огорожею, причинив хвіртку.

Менше хвилини забрало, аби дізнатися від сусідів — біда, ох біда, нема більше Панаса Пилиповича.

Грабіжник зарізав.

Знайшли в одному дворі, годину тому додому привезли.