Вигнанець і навчена відьма

Розділ 21 Світло у вікні

З Полтави — до маєтку Соколовських

ругляк згорав від цікавості, так хотів знати новини.

Зарано — цим обмежився Платон, але коротун вчепився кліщем, тож іншого виходу не було. На вечерю Чечель не лишився, хоча згадав той сніданок й збирався, знаючи, що неодмінно запросять. Відбитися від настирного Панаса Пилиповича не мав ані сил, ані бажання. Одкровення Микити штовхали в спину, вимагали чимшвидше вертатися й діяти. Двічі дав Круглякові слово дуже скоро в усе втаємничити, запевнив — він знатиме все одним із перших, пообіцяв — буде таки першим, осідлав «даймлер».

Рушив.

Водієм Платон вважав себе непоганим, мав на те підстави. Але саме досвід застерігав від їзди поночі незнайомими дорогами. Вечір уже встиг перетекти в ніч, тиху й зоряну. Автомобіль їхав не в повній темряві, Чечель бачив, куди прямує. Та все одно не міг розігнатися на ту швидкість, яку вдень дозволяв битий шлях. Через те повернення з Полтави до Соколівки забрало більше часу, ніж нині зрання.

Кермуючи, Платон намагався гнати від себе все, що заважало зосередитись на процесі. Обмізкувати справи збирався

у спокійній обстановці, тоді ж вирішив скласти план дій. Щойно попереду замаячили знайомі акації, видихнув полегшено, розслабився, втратив пильність. Розплата не забарилася: ліве переднє колесо влетіло в рівчачок, котрий хтозна-де взявся, і Чечель мало не перелетів через капот уперед головою. Дивом втримавшись і придавивши гальма, він вибрався з салону, перевів подих, присів, вдивився в колесо — і роздратовано сплюнув. Навіть зоряне сяйво дозволяло побачити вигин на колесі, яке ще й налетіло на іржавий залізний костиль.

— Мать же ж твою нехай!

Чечель знову цикнув слиною під ноги, взяв костиль, підкинув на долоні. Жбурнув убік. Але потім випростався, знайшов його, замахнувся дужче й, вилаявшись, різко кинув чимдалі. Копнув пробите колесо, ніби автомобіль у всьому завинив. Зітхнув, посунув далі пішки.

Маєток уже спав. Двоє тутешніх собак усе ж почули, коли хтось пройшов через маленьку хвіртку на задньому дворі. Дружно кинулися навперейми, навіть загарчали. Проте впізнали свого за запахом: за тиждень, що Платон мешкав тут, устиг познайомитися зі сторожовиками, подружитися, пси навіть почали лащитися.

Коли чотириногі розбіглися далі спати, Чечель обігнув будинок з лівого боку, подався до флігеля через сад.

Як наблизився — завмер, ступив убік, заховався за найближчий стовбур.

Укотре за цей довгий день витягнув револьвер.

Вікно, яке виходило в сад, жило.

Світло пробивалося крізь фіранку — Платон запнув її, коли виходив уранці. Хто б там усередині не шурував, напевне мав ключ. Інакше був великий ризик викриття, адже Чечель одразу побачить зламані двері. А ще нічний незваний гість напевне знав, куди подався мешканець флігеля. Пробратися до помешкання серед білого дня не можна, непомітно прослизнути не вдасться. Доведеться дочекатися ночі. Додатковий сенс такого простого плану очевидний: автомобіль гостя або приїде до темряви, або вже завтра.

Тут уже вивчили його звички.

Усе промайнуло в Платоновій голові стрімко. Також зрозумів, як пощастило: аби «даймлер» тут знову не потрапив в аварію, шпигун почув би звук мотора й встиг утекти. Не було б щастя, аби не біда. Ось і не вір у приказки...

Далі Чечель перетворився на тінь.

Ступав тихо, обережно, завмирав після кожного кроку. Невеличку, лише з десяток метрів, відстань долав занадто довго. Світло раптом згасло, Платон принишк, подумалося — чимось усе ж виказав себе. Та, виявляється, нічний гість уже завершив свою справу. Сторожко вийшов з будинку на ґанок, почав вовтузитися із замком.

Невеличка, зовсім не грізна постать.

— Та-ак!

Чечель уже не ховався — стрімко, двома великими стрибками, досяг ґанку.

— Ай! Ні! — писнуло у відповідь.

Платон упізнав її, бо очі встигли звикнути до темряви. Не повірив першої миті. Потім погодився: шпигун, точніше шпигунка й має бути схожою на малу сіру мишу.

— Помилилися дверима, га, Павло? — спитав грізно, для повного ефекту показуючи покоївці револьвер.

— Не вбивайте, — знову писнула вона, ноги зігнулися в колінах.

Аби Чечель не притримав, притиснувши до одвірка, — впала б.

— Мені Саву Гнатовича гукнути?

— Ні! — судячи з реакції, Павла боялася прикажчика навіть більше, ніж наставленої зброї.

— Тоді — кругом марш, заходь назад.

Дівчина, ховаючи очі, слухняно повернулася всередину. Чечель ступив слідом, причинив двері, показав дулом на ліжко. Щойно Павла присіла скраєчку, він поклав револьвер на стіл, поставив стілець навпроти бранки, осідлав його, розмістив руки на спинці.

— У мене дуже мало часу на тебе, — мовив різко. — Вкрала щось — клади на місце.

— Паночку, хіба ж я можу... Я віруюча людина...

— До чого тут це?

— Боженька красти не велить.

— А отак приходити серед ночі, коли гостя нема вдома, — велить? І вірю я, що не крала нічого. Хіба гроші. Вони в кишеню твою влізуть, щось інше тобі й ховати нема куди.

— Не брала! Ні копієчки не взяла, ось вам хрест святий! — Павла похапцем перехрестилася раз, другий, третій.

— Тоді кажи бігом, якого дідька тут порпалася. У тебе п’ять хвилин. Потім таки підемо, розбудимо Саву Гнатовича. Йому каятимешся. Заразом — і за стеження за покійною панночкою. Ти ж стежила за нею останнім часом?

— Ні... пане... Платоне Яковичу...

— Хто ще розказав Шимчисі про чорного кота в маєтку? Чи про те, скільки разів панночка Олеся на хутір до Прокопихи ходила? Її вороги знали забагато того, чого покійниця від тутешніх слуг і не думала ховати. Тим більше — від покоївки, до якої звикла, уваги не звертала. Навіть не думай зараз мені перечити! — Він ударив ребром долоні по спинці стільця.

— Не губіть... Я на коліна стану... — Дівчина справді сповзла з ліжка, впала навколішки. — Не губіть... Я нічого такого...

— Тихо! — прикрикнув Чечель. — Не губитиму і зараз поясню чому. А ти слухай уважно, бо навряд зовсім дурна. Я все одно змушений буду розказати все панові Писаренку.

— Ні-і-і-і! — Крик перетік у рюмсання.

— Та слухай вухами, кажу! Думай головою! І не дратуй мене більше! Усе буде залежати від моєї доброї волі, Павло. Або ти все мені зараз говориш, у всьому зізнаєшся, відповідаєш на запитання — і тоді я так розмовляю з ним, що ти обходишся переляком. Або далі впираєшся — і я здаю тебе прикажчику як спільницю панночкиних убивць.

— Ні! — вереснула дівчина — тепер уся вона випромінювала жах. — Не треба! Не так! Не це! Ви ж його знаєте!

— І ти його знаєш, — мовив Чечель. — Я тебе слухаю. Вибрала?

— Не губіть...

— Стежила за панночкою?

Павла кивнула.

— Хто велів?

— Він гроші платив... Казав: наша панночка відьма. Багато горя від неї всім тута буде. Треба знати, що робить, аби не допустити, вберегти. Я ж у Бога вірю... Гріх...

— Стежити, пхати носа не в своє — не гріх? Хто?

— З Маньківки він... У економії служить... Підстеріг мене якось, літо тільки почалося... Я злякалася, він же страшний... Приблудний, люди говорять...

— Хто?! — Чечель знав відповідь.

— Чобіт... Дядько Харитон... У Маньківці родичі наші живуть, мамчина сестра. Від них, мабуть, почув — хворіють мамця. Грошей на лікаря тицьнув. Як відмовлю...

— У панночки попросити не могла? Невже б Олеся Степанівна відмовила?

— Не можу просити... І відьма ж вона... Люди не брехатимуть дурно...

Платон підвівся, ступив до вікна.

Відсунув фіранку, прочинив кватирку, пустив повітря.

Харитон Чобіт одним своїм словом завербував розгульного панича Недільського, пообіцявши списати три тисячі рублів боргу.

Скільки давав за шпигування покоївці Павлі — не важливо. Значно цікавіше, що відставний солдат, немолодий чоловік без даху над головою й шеляга за душею, пригрітий Палажкою Шимчихою, мав змогу крутити грішми, які далеко не в кожного заможного селянина знайдуться.

І все — заради зведення зі світу дев’ятнадцятирічної дівчини, котра володіє майже розореним маєтком.

Олесю Соколовську доволі вправно обкладали.

Змова.

У якій Харитон Чобіт і його Шимчиха — навряд головні персони.

— Біжи до себе, — сказав Платон, не повертаючись. — Не здумай тікати. Знайду. Не я, так Писаренко. Ти щойно була слухняною й розумною. Зроблю для тебе, що обіцяв. Моє слово! — Він тупнув ногою. — Каця!

Двері позад нього грюкнули.