Вигнанець і навчена відьма

Розділ 16 Старша сестра

она прийняла гостей наступного дня після похорону. До родинного маєтку, рідної домівки, Лизавета Щетініна, у дівоцтві Соколовська, прибула разом із чоловіком уранці наступного після трагедії дня. Телеграму з повіту відбив Писаренко, щойно отямився й знайшов київську адресу старшої сестри. Тим часом Чечель, який зі зрозумілих причин не любив виходити з тіні в подібних історіях, вимушено взяв на себе місію детально пояснити все справнику. Разом із ним примчав Дундукевич, хоч земському начальнику не було потреби. Він не знаходив інших слів, крім «Господи, не вберегли!» та «горе, горе, яке горе!», і чомусь уникав прямо дивитися на Платона. Але його присутність дала користі: він запевнив поліцейського, що пан Чечель — людина не випадкова, запрошений у приватній справі особисто ним, має певні повноваження і власники місцевих економій готові за нього ручатися.

Платон підозрював: місцевий справник, як загалом уся повітова поліція, не поставлений до відома вищим начальством про його підозрілу персону. Хоча б через те, що варто було Чечелю забратися з якогось великого міста далі від очей чиновників, поліцейських та жандармських начальників, як про нього вмить забували. Зі свого боку, він у мандрах протягом двох останніх років намагався по можливості уникати губернських столиць. Якщо не вдавалося, робив усе, що від нього залежало, аби не перетинатися з владою ніде. До Полтави за той час його заносили справи тричі, щоразу — ненадовго, і завжди щастило залагодити все, як любив, приватно, тихцем. Звісно, вбивство відьми дуже скоро дійде до міста. Та поки що цю справу з його особою ніхто не пов’язував.

Проте саме Чечелю довелося чекати старшу сестру загиблої й тлумачити все вже їй наодинці. Чоловіка вона попросила залишити їх, і той послухався. Але, як оцінив Платон, він був не з тих, кого дружини міцно тримають у кігтиках і крутять, мов циган сонце. Навпаки, Михайло Щетінін заледве приховував, що нічого, пов’язаного із загибеллю родички, його не переймає. Крім хіба самого факту злочину й суму Лизавети, який він, добрий християнин, поділяв. Проте відповідальному службовцю київського банку кортіло чимшвидше поховати Олесю, відбути поминальний обід і забратися геть із цієї, як він вочевидь вважав, нудної заболотної глушини. Тож від усього, що не стосувалося організації похорону, Михайло Щетінін з доброї волі усунувся. Зрештою, міркував Чечель, дружина сама все розкаже потім.

Якщо чоловік захоче слухати.

Версія, призначена для її вух, дещо відрізнялася від сказаного Платоном справнику й навіть Дундукевичу. На диво, Лизавета слухала уважно, зробила висновки і саме тому погодилася затриматися в маєтку після поховання.

Їй треба було зустрітися з візитерами саме тут, у Соколівці.

Вони приїхали майже одночасно.

Платон не те щоб знав обох, та впізнав — познайомилися тиждень тому на банкеті в губернатора. Кожен прибув із невеличким ескортом. Екіпажем Павла Гракова правив Лавро Сулима, той самий, котрий погодився назвати себе Чечелем у готелі. Довірена особа знаного в Полтаві підрядника перша полізла обійматися. Лавро не стримався, ще й провів шершавою долонею по Платоновому черепу. Натомість Граков обмежився коротким потиском, очі з азійським розрізом підозріло блиснули з-під скелець окулярів. Чи він тримав фасон, чи ще не вирішив, як треба вітатися з неблагонадійною особою на людях. Зате Данило Булатний, цікавий та говіркий добродій із проплішиною, панібратськи хлопнув Чечеля по плечу, навіщось підморгнув. А мовчазний вусатий хлопака, який сидів на передку його коляски, навіть зняв перед Платоном картуза.

— Вільно, — вирвалася в Чечеля солдатська команда.

— А тут справді вільно! — Булатний розтягнув рота в посмішці. — Воля, пане Чечель! Що далі від великого міста, де сидить начальство, то більше волі!

— Так перебирайтеся сюди.

— Для чого ж ми тут! — вигукнув він, театрально вклонився Лизаветі, що мовчки стояла поруч. — Дивно бачити тут стороннього. Але якщо Платон Якович потрібен вам при нашій діловій розмові...

— Не бачу для того підстав, — сухо перервала Лизавета. — Пан Чечель був гостем Соколівки й випадково опинився тут, коли трагедія сталася. Я вже подякувала йому від нашого імені за турботи і клопоти, яких від нього ніхто не вимагав.

— Я лиш робив, що мусив та вважав за потрібне, — вставив Платон. — До справ Лизавети Степанівни далі не маю жодного стосунку. Можете не зважати на мене. Навіть наполягаю на цьому.

— Ми встигли дізнатися про вас чимало, — зауважив Граков. — Маєте дивну вдачу опинятися там, де на вас не чекали, але при тому, за збігом обставин, найбільше потребують.

— Мої справи тут, у маєтку, також — у Соколівці і загалом — у Василівському повіті завершились, не почавшись уповні, — відрізав Платон. — Не заважатиму вам, шановне панство, адже не маю на те прав. Честь маю!

На останній фразі стукнув підборами білих літніх туфель.

Булатний знову панібратськи ляснув його, тепер уже — по другому плечу. По тому обмінявся колючими поглядами з Граковим. Нарешті з напівуклоном пропустив його перед себе. Своєю чергою Граков із підкресленою люб’язністю кивнув Лизаветі. Політес виглядав як його персональний дозвіл для всіх учасників розмови пройти в чужий дім.

Коли заходили, повз невеличку процесію шугнула Трефа.

Лавро Сулима і мовчазний вусань, супутник Булатного, уже тасували колоду, готуючись вбивати час.

Гукнули Платона приєднатися.

Спершу відмовився, картяр же такий собі.

Потім долучився — так само мусив убити час.

— Найперше, Лизавето Степанівно, прийміть найщиріші співчуття. Така втрата, ще така молода жінка... — почав Данило Булатний, витерши картатою хусткою проплішину.

— Жахлива, жахлива смерть. Жахлива доля, — підтримав Граков, поправивши окуляри, і додав ні сіло ні впало: — Ми бачимося вперше, мосьпані. Ви так схожі на меншу сестру. Тобто вона на вас... була...

— Дякую за співчуття. — Лизавета й далі вела сухо. — А з нещасною Олесею ми, до речі, зовсім не схожі. Хоч рідні сестри... були...

Старша на вісім років, Лизавета Щетініна справді мала грубші риси. Вона пам’ятала з дитинства, як у когось зі старших вирвалося: наче діти від різних батьків. Тата це мусило образити, але обійшлося. Адже не всякий, хто знав Соколовських особисто, міг помітити: старша донька — викапана батько, менша — усім удалася в матір. Тож працював контраст. Старшу сестру не без підстав вважали більше подібною до мужчини, і за манерами, і за вдачею, навіть за рухами. Це зіграло з жінкою невеселий жарт: у свої двадцять сім видавалася років на десять старшою. Проте всі, хто знав Щетініних, в один голос твердили: чоловік, сам старший від Лизавети на десять років, шанобливо ставиться до дружини. У них склалася консервативна родина, у якій муж був головою та ухвалював усі без винятку рішення, натомість жона вела домашнє господарство, виховувала двох дітей, хлопчиків чотирьох і шести років, і була не проти завести третю дитину. Щоправда, за чутками, бажала ще одного хлопчика, ставлячись до дівчаток із дивною засторогою.

— Не зволікаймо, панове, — одразу загнуздала Лизавета. — Як я розумію й бачу, кожному з вас так пече придбати осиротілий маєток, що примчали сюди наввипередки, коли земля на могилі хазяйки ще свіжа.

— Я чув, соколівський піп не хотів її відспівувати, — мовив Граков обережно.

— Для вас це має значення?

— Для мене — жодного! — ступив наперед Булатний. — Мій колега...

— Конкурент, — уточнила Лизавета.

— ...мій колега незграбно висловився. Мав на увазі, що місце, де ми зараз перебуваємо, має погану славу.

— Я не просив вас трактувати мої слова! — вицідив Граков, скельця окулярів хижо блиснули.

— А я прошу вас обох не гарикатися тут і тепер! — Лизавета піднесла голос. — До речі, Даниле Івановичу, я чудово зрозуміла натяк Павла Павловича. Відповім, вволю цікавість. Так, отець Василь піддався лихим забобонним чуткам. Він справді побоювався відспівувати в храмі покійницю, яку тут називали відьмою. Ми разом із чоловіком переконали його в рівності померлих перед Богом. Мій чоловік добре вміє переконувати, завжди знаходить потрібні слова. З цим усе?

Граков миролюбно виставив перед собою руки.

— Гаразд, підемо далі. — Лизавета говорила, ніби рубала сухі гілки від здорового стовбура. — Те, про що мова, не обходить нікого, крім мене та вас, зацікавлених осіб. Тепер я єдина законна спадкоємиця, а отже — власниця родинного маєтку в Соколівці й великої земельної ділянки, прилеглої до нього. Олеся трималася за це, і я її розумію. В дівчини більше нічого не було, тут — її світ. Тому відкидала всі пропозиції продажу.

— Їй радили поміняти обстановку, почати життя спочатку, — вставив Булатний. — Для неї, можливо, у тому був сенс.

— Що вже тепер, — зітхнув Граков.

Лизавета вела далі, мовби не чуючи чоловіків:

— Ані мені, ані, тим більше, моєму чоловікові все це добро, на жаль, не потрібно. Ми маємо намір його позбутися. Особливо тепер, після відомих вам трагічних подій. І так, з огляду на недобру славу, якою це колись затишне місце нині оповите. Аби остаточно розставити всі крапки, мій чоловік жодним чином не братиме участі в аукціоні.

— Аукціоні? — перепитав Булатний.

— Хіба зараз не почнеться аукціон? — У голосі Лизавета брязнула іронія. — Ви ж примчали торгуватися, панове. Якщо ми не домовимося, чоловік радить пустити маєток із молотка. Я слухняна дружина, тому скористаюся порадою.

Конкуренти перезирнулися.

— Не варто ускладнювати собі життя, Лизавето Степанівно, — мовив Граков. — Ви щойно визнали: родинний маєток обтяжує вас. Я готовий тут і зараз позбавити вас тягаря.

— Я так само готовий, — озвався Булатний. — Дам більше за Павла Павловича, скільки б він не загнув.

— Цікаво, скільки все коштує. — Іронія нікуди не зникла. — Зважте на лиху славу. Також — на місцерозташування. Колись Соколовські тут давали собі раду з господарством. Мій покійний татусь своїми фантазіями звів усе на пси. Майно, наголошую, обтяжливе. Запитайте хоч нашого прикажчика. Навіть при всій любові до нашої родини й місця, де жило кілька поколінь Писаренків, він із сумом визнає — господарство занепадає. Ви думаєте відродити його? Позбавити поганої слави?

— Так! — вигукнув Булатний, ставши перед Лизаветою й лишивши Гракова позад себе. — Так! У мене є плани! Ви знаєте чи, може, не знаєте, але ж у мене в Полтаві — цегельний завод! Ще — макаронна фабрика, ковбасний цех! Я за тутешніми мірками не бідна людина! І мене дуже цікавлять наміри незабаром осушити частину тутешніх боліт! Я дивлюся в майбутнє, Лизавето Степанівно! Прогрес крокує широко, і будьте собі певні: років зо два я почну тут будівництво, зведу філію котрогось зі своїх цехів!

— Чудово. Скільки ви готові дати за майбутнє?

— Сто тисяч рублів! — заявив Булатний.

— Сто двадцять тисяч! — Граков виступив наперед. — Я плачу ці гроші за власний спокій! Ви б знали, Лизавето Степанівно, куди зараз крокує той прогрес! Я виснажений до денця! Будівельні підряди приносять чималу вигоду, але ж замовник нині вибагливий! Кожен хоче в Полтаві власну Європу, і до всього — аби його Європа не була схожа на Європу сусіди, коли розумієте, про що я.

— Київ живе тим самим, — кивнула Лизавета.

— А тут, у Соколівці, ідеальне місце для відпочинку! Під Полтавою земельні ділянки для дач кусаються, мода на них тепер пішла. Та й що то за дачі, клаптик землі, не завжди видно природу. Не те що тут: ліс, луки, річка, повітря яке! Я трушу калиткою, бо думаю передусім про власне здоров’я. Колись Данило Іванович зрозуміє, що важливіше: новий цех чи міцний здоровий сон. Я планую прожити довше, купивши ваш маєток.

Лизавета глянула на кожного по черзі.

— Ви торгуєтеся, пане Булатний?

— Дам більше, — вичавив той. — Не аж так, але більше. Плани й розрахунки пана Гракова проти моїх. Кожен правий по-своєму. Справа за гаманцем. Суму називаєте все одно ви.

— Згодна. Бачу, кожен має свою мрію, панове.

— Хіба це погано? — спитав Граков.

— Ні. Без мрій зле. Та мені здається, і чоловік згоден — маєток і прилегла до нього земля коштують значно дорожче. Від півмільйона. Чи помиляюся?

— Хочете продавати до кінця життя — оголошуйте цю суму. Або чого вже там: оцініть у мільйон, — реготнув Павло Павлович. — З усією повагою, Лизавето Степанівно, але навіть сто тисяч для цього маєтку — вже занадто. Збанкрутіле господарство, занепалий дім, згадана не раз погана репутація. Усе воно не сприяє збільшенню ціни.

— Ми обидва претенденти, але дозволю собі погодитись, — долучився Данило Іванович. — Є межа, за яку розумна ціна не сягне. Не битимусь із шанованим мною Павлом Павловичем, якщо ваш вибір упаде на його пропозицію. Але заради того, аби її перекрити, все ж таки не підніматиму ставку вище згаданої межі. Скажу більше, мосьпані, і ваш мудрий чоловік те підтвердить. Сьогодні наша фінансова пропозиція така. За певний час вона поповзе донизу. Не зростатиме, дешевшатиме. Випадок, даруйте, не той. Доведеться віддавати за безцінь. І, ще раз прошу пробачення, я не певен, що з часом запропоную бодай щось. Мене цікавить купити маєток зараз. Аби, не приховую, трошки посприяти вам у скрутному становищі й зважаючи на ваше горе. Дасте відкоша — втруся і втрачатиму інтерес.

— Ми змагаємося, — кивнув Граков. — І попри це згоден із кожним словом Данила Івановича. Знайте: дам більше, ніж він. Завжди. Проте — в розумних межах. Не зменшите апетит — лишитесь без покупців. Біля розбитого корита.

— Я зараз саме в такому стані: біля розбитого корита, — зітхнула Лизавета. — Навряд буде гірше. Господарство на межі розорення, робітники поволі розтікаються, ще й прикра, скандальна історія з відьмою... Чому люди такі злі, що Олеся скоїла лихого, кому завдала шкоди? Бог із всім цим, земля їй пухом. — Голос затвердів. — Панове, я дуже вдячна вам за приділений час та вичерпні пояснення. Також — за справді щедру пропозицію. У кожного свій інтерес тут, і в тому нема нічого лихого. Але я так само маю свій.

— Уважно вас слухаємо, — сказав Булатний за обох.

— Я продам маєток разом із прилеглою землею. Навіть готова йти на те, аби пообіцяти нікому, крім вас, товар не пропонувати. Розгляну пропозицію кожного, пораджуся з чоловіком, котрий краще знається на фінансових оборудках, і ухвалю рішення на користь когось із вас. Одна умова. До розмови повернемося після того, як знайдуть і покарають убивцю моєї нещасної сестри.

Граков зняв окуляри, покрутив за дужку, знову начепив.

Булатний поправив волосся довкола голого острівця на маківці.

— Зрозуміло, що тут робить Чечель, — сказав нарешті Павло Павлович.

— Ви, панове, нічого не зрозуміли й погано слухали Платона Яковича, — відрізала Лизавета. — Слідство провадить поліція. Ніхто більше не має права це робити. Тим більше — названий вами пан Чечель. Він прибув на приватне прохання земського начальства, виконував делікатне доручення, і тепер потреба в його послугах відпала. Йому заплатять частину обіцяної винагороди, ті справи мене зовсім не обходять. До всього, панове, провадити будь-які слідчі дії ані в нього, ані в когось іншого, хто не має стосунку до поліцейської служби, нема законної підстави. Згодні? Хай присутність пана Чечеля в маєтку вас не переймає й не викликає подібних запитань.

— Так у мене й без того нема питань до нього, — розвів руками Булатний. — Маю надію, в Павла Павловича теж.

— А я маю надію, що ви, мосьпані, уже дещо знаєте про особу Платона Чечеля, — додав Граков. — Через те розумієте, чому з ним не варто підтримувати стосунки. Тим більше коли йдеться про делікатну справу, яка шкодить репутації Соколовських.

— Нічого делікатного, — мовила Лизавета. — Сестру ще напередодні хотіли лінчувати. Натовп вдалося прогнати геть, та котрийсь затявся. Вирахувати вбивцю серед неписьменних селян поліція зможе досить скоро.

— Думаєте, то селяни? — перепитав Граков.

— Кого ще Олеся лякала, кому ще заважала, муляла очі? Панове, тутешній народ дрімучий, боїться незрозумілого. Єдиний спосіб подолати свій страх — знищити те, що лякає. Здавна повелося. І, прошу вашого розуміння, на тому бувайте здорові. Нічого іншого не пропонуватиму в ситуації, що склалася.

Візитери розкланялися, пішли собі.

Нічого більше не лишалося.

А за півгодини Лизавета вже детально переповіла розмову Платонові.

Вона діяла, як навчив Чечель.

Попервах сприйняла чужого голомозого молодика хай не вороже, але без приязні. Вирішила: один із тих, хто крутився біля меншої сестри, вмовляючи продати маєток. Так і сказала: не розуміє таких апетитів, бо її мала батьківщина — не найласіший шматок у повіті й цілій губернії. Платон погодився одразу й сам запросив на розмову тет-а-тет, аби пояснити власні здогади. Лизавета погодилася неохоче. Заявивши втомлено: віднині все, пов’язане з Соколівкою та рідним домом, викликає погані спогади, тож найближчим часом готова продати все й надалі тільки навідувати могили рідних на великі церковні свята.

— Ваше право, — погодився Чечель. — Ніхто в цілому світі не завадить вам вчинити так. Але маю підозру: зараз бажаючих стане менше.

— Чому? — спитала Лизавета підозріло.

— Припускаю, вашу покійну сестру змушували продати маєток. Мета — аби Олеся чимшвидше й бажано чимдалі забралася звідси.

— Господи, кому така могла заважати?

— Дозвольте поки не називати прізвищ. — В останній момент Платон вирішив змовчати про Олесині підозри щодо Микити Недільського. — Ваша сестра проти власної волі опинилася в центрі неприємної історії. І в силу мізерного досвіду в подібних справах діяла не вповні розважливо. Наробила чимало прикрих помилок. Проте не здалася, намагалася тримати свій бастіон до останнього. Згоден, її дії напередодні загибелі, коли явилася перед розлюченим натовпом справжньою відьмою, нічого не додали. Скорше — забрали. Переконали забобонних, накручених тутешньою крикливицею селян: вона права щодо відьомства Олесі. Та все одно знімаю капелюха й схиляю голову. Дівчина боронила себе та свій дім із останніх сил. Так, як знала й могла.

— Вдячна за гарні слова. Ближче до суті, будь ласка.

— Її вбили, бо вже не знаходили іншого способу позбутися, — сказав Чечель. — Крайній крок. Навіть готовий визнати: лиходій усіляко відстрочував його. Але коли вже зважився, слід розуміти — тягнути більше не міг. Щось змусило прискорити події. Тому ваші наміри продати маєток навряд викличуть велике зацікавлення. Дії, розгорнуті в окрузі проти Олесі, прямо не стосуються продажу. Тому, хто закрутив історію, важило прибрати небезпечну для себе людину з цих країв.

— Пане Чечель, заради Бога! — Лизавета сплеснула руками. — Кому й чим вона загрожувала?! Навпаки, світ від народження постав проти неї! Олеся якось сказала мені таке!

— Маю деякі припущення. — Він ухилився від прямої відповіді. — Задля встановлення істини прошу небагато. Найперше — вашої згоди. Потім — можливості лишатися тут, доки все не проясниться. І, — тут настав делікатний, сумнівний з огляду на сумну подію момент, — скромної суми на витрати. Мені доведеться...

Лизавета зупинила його різким жестом.

— Не шукайте правильних слів, Платоне Яковичу. Вбивцю моєї сестри мусить шукати той, кого на те поставили. Я мала сумнівне щастя спілкуватися з тутешнім справником, чиновниками повітової поліції, прибув навіть пан із Полтави. Мій чоловік — особа притомна. Я цілком поділяю його думку: офіційне слідство дасть плоди не скоро і навряд чи я зможу цілковито повірити його результатам. Якщо його взагалі не забалакають.

— Зняли з язика, Лизавето Степанівно.

— Питаєте, чи хочу я знати правду про вбивство сестри? Звісно. Чи готова заплатити за неї? Мій чоловік напевне погодиться. Пане Чечель, прошу вас не обмежувати себе у витратах. Я чомусь вірю вам і вважаю: ви зробите як слід. Єдине, чого боюся: чи прийме поліція ваші висновки. Та мій чоловік має в Києві певні знайомства. Звідти є можливість вплинути на Полтаву. Є впевненість, що в разі зібрання вами беззаперечних доказів тутешня поліція їх проковтне.

— Дякую за довіру.

— Вважайте угоду укладеною. Чоловіка поставлю до відома про неї, щойно закінчимо розмову. І коли ви вже працюєте на нас, прошу відповісти на одне запитання.

— Якщо зможу.

— Спробуйте Про спосіб убивства поліція сказала: ножом у спину, тяжке поранення, параліч, годину помирала, стікаючи кров’ю. Та досі не ясно, чому Олеся прийшла серед ночі до річки і як дозволила собі підпустити вбивцю зі спини. Уважно читала протокол, нічого не зрозуміла.

— Я теж, — зізнався Чечель. — Більше того. Вбито її на відкритій місцевості. Піщаний берег, непомітно не підкрадешся. Але, крім її слідів та слідів двох місцевих рибалок, котрі знайшли тіло, інших я не побачив. А я, Лизавето Степанівно, був на місці злочину раніше за поліцію.

— Натякаєте, вбивця не наблизився до Олесі?

— Жодного натяку. Кажу, як є чи, принаймні, як виглядає. Вбивця — невидимка. Рухався, розчинившись у повітрі, не торкаючись піску ногами. Розумійте, як хочете.

Лизавета не знайшла, що відповісти на почуте.

Тож Платон перейшов до інструкцій.

Уже знав від неї про намір покупців почати перемовини чимшвидше.