Вигнанець і навчена відьма

Розділ 6 Садок вишневий коло хати

Полтава, Дальні Павленки[22]

агуляли.

Сонячний ранок не тішив Платона. Підвівся з ліжка, почовгав до запнутого шторами вікна, відсунув їх, аби стало світліше. Теплі промені так ударили в очі, що голова, без того важка після вчорашнього, відгукнулася на світло гострим болем. Знову відгородившись від сонця, Чечель накинув халат, запхав босі ноги в капці й прогулявся до вітру. Як повернувся, попросив покоївку принести холодної, криничної води, бо та, що була в тазу для вмивання, встигла нагрітися. Дівчина в накрохмаленому фартуху зрозуміла стан пожильця швидко, сама набилася допомогти: полила з глечика.

Коли Платон пирхнув, занурюючи лице в повну жменю води, — хіхікнула.

— Смішно їй, — буркнув Чечель. — Скажи краще, хай кави зроблять.

— Можу квасу кислого принести. Журавлиного. З льоху.

— Ну, волочи квас.

Він знову пирхнув, мотнув головою, бризкаючи врізнобіч.

— Чула, Платоне Яковичу, Ідете від нас, — цвірінькнула покоївка.

— Та засидівся.

— А можна... — Вона не договорила, прикусила язичка.

— Що — можна?

Замість відповіді дівчина простягнула чистий рушник. Чечель витер лице, недбало кинув рушника на плече. Боліло трохи менше, тиснуло в скронях. Щоб якось полегшити, Платон примружив очі. Від цього брови теж насупились, і виглядало — він розгнівався. Покоївка тихенько зойкнула, ступила два кроки назад.

— Вибачте, якщо я...

— Та гаразд усе, — заспокоїв Чечель, вимучивши усмішку. — Кажи, чого хотіла.

— Якщо ваша ласка... — Дівчина старанно добирала слова. — У мене є родич. Він фотограф, служить при ательє пана Фрідеталя. Учень його, словом...

— Та сміливіше вже, сміливіше, — підбадьорив Чечель.

— У нас тут у Полтаві теж є ці... Ну, хто на самохідних каретах їздить. Таких, як у вас.

— Це називається автомобіль.

— Знаю, — кивнула дівчина, червоніючи. — У газеті прописали: полтавці хочуть влаштувати від Полтави до Харкова ці... перегони. На автомобілях. Збираються виписати їх аж із Парижа. Є благодійник, який взявся помагати. А тут ви приїхали. У нас у Полтаві мало хто отак на власних самохідках катається.

— Дуже цікаво. Тільки ще коротше говори.

— Вибачте! — Щоки дівчини запашіли ще дужче, очі кліпнули. — Пане Чечель, можна мій родич ваш автомобіль сфотографує? І чоловіків із того клубу поруч із ним. Вони потім із тією фотографією відрядять когось у Париж. Аби знати, який треба вибрати.

Платон усміхнувся у вуса, цього разу — щиро, не натягнуто.

— Так би й одразу. Ну, біжи, гукай свого родича. Тільки хай ваші любителі авто не чухаються. Мені вже їхати треба, чекають.

— Куди вам?

— Пояснили — це якісь Павленки. Хоч місто невелике, та все одно не знаю, де вони і як довго туди діставатися.

— Ой! — Покоївка махнула рукою. — То зовсім близько! Ви на своїх колесах скоро там будете. А я... — Знову пауза. — Якщо хочете... Відпрошуся в хазяїна, скажу — пана Чечеля провести треба. Для вас він мені дозволить, шанований же гість...

Нічого твій хазяїн не знає про свого гостя.

— Покататися хочеш, — не запитав, сказав упевнено.

— Угу. — Покоївка опустила очі.

— Звати тебе як? Бо, каюсь, не знаю.

— Наталка, — писнула дівчина.

— Наталка Полтавка, як же інакше. — Чечель легенько торкнувся її плеча. — Так уже й буде. Біжи, просися в хазяїна. І з іншим не барися.

Покоївка дзиґою крутнулася на п’ятці, чкурнула, залишивши Платона самого.

А він раптом відчув: болю як не було.

Чувся все одно пожмаканим, ніби сполоснули й дуже сильно викрутили. Та все ж можна нарешті розсунути штори.

Набридло в півтемряві.

Фотографування таки забрало без малого дві години.

Спершу чекали людину з апаратом, пелехатого парубійка в круглих окулярах. Потім — трьох чоловіків із новоствореного автоклубу. Далі кожен по черзі позував біля «даймлера», ще робили спільне фото. Наостанок вмовили Чечеля стати до гурту. Вигляд Платон мав на їхньому фоні досить кумедний: штани від костюма заправив у чоботи, шкіряний шолом на голому черепі, краги на руках, іще й окуляри-«консерви». Міг би перевдягнутися, як водиться, у вбрання для мандрів. Але ж збирався на званий сніданок, ще й запізнювався. Не сідати ж за стіл опудалом. Тому змирився й підгадав так, аби в гостях лиш перевдягнути чоботи на щось легше.

А ще й Наталка зовсім освоїлася, вмовила витратити на неї фотопластину. Спершу примостилася біля автомобіля. Та передумала, попросилася сісти за кермо. Ось і матиме дівка пам’ять, якої в подружок напевне не буде.

Ох і меткою ж виявилася!

Не знати коли висвистіла купу дівчат. Гамірна зграйка зійшлася на вулицю перед виходом із готелю. А коли Наталка урочисто, навмисне повільно сідала поруч із Чечелем у «даймлер», юні полтавчанки завмерли, ніби вздріли диво. Щасливиця не стрималася, зробила подружкам, а заразом іншим перехожим жест ручкою. Хтось у невеличкому натовпі зойкнув, коли Платон запустив мотор. Щойно рушив, кілька хлопчаків, котрі товклися неподалік і старанно вдавали байдужий вигляд, помчали навздогін, намагаючись потрапити в сірий клуб пилу, збитого колесами. На першому ж перехресті відчепилися, помітивши городового. Далі їхали вже без ескорту.

Керуючись вказівками супутниці, Чечель рухався Олександрівською вулицею[23], проминув площу й поїхав уздовж тополь. Саме облітав білий пух, вітерець кинув кілька легеньких жмутиків у обличчя. Та скоро тополі лишилися позаду, а незабаром з-під коліс зникла й брукована дорога. Довелося скинути швидкість, «даймлер» застрибав по ямах, пасажирка вчепилася за край дверцят і раз по раз зойкала. Та все одно не забувала керувати, і незабаром місто перетекло в типовий сільський ландшафт. Перед автомобілем розбігалися кури, зустрівся на шляху сердитий індик, котрий провів чужинців обуреним ґелґотінням. А ззаду прилаштувалися місцеві собаки, дружно гавкаючи на чотириколісного ворога.

Відчепився гамірний супровід за найближчим, як з’ясувалося — останнім, поворотом. Далі Чечель впізнав потрібний будинок за детальним описом Кругляка: єдина двоповерхова садиба в кінці вулиці, яка потопала в зелені вишневих дерев. Напевне почувши шум мотору, господар уже метушився біля воріт. Платон загальмував, і коротун, чи то з нагоди гостя, чи у звичному домашньому вбранні — сорочці з вишивкою під світлу парусинову піджачну пару, — одразу ж кинувся йому назустріч, мало не висмикуючи з салону.

— Нарешті, нарешті, дорогий мій Платоне Яковичу! — заквоктав він, схопивши Чечелеву правицю двома пухкими руками й струснувши кілька разів.

— Трохи спізнився. Справи, знаєте...

— То нічого! — Кругляк зиркнув на дівчину в автівці. — Ваша супутниця...

— Місцева дівчина люб’язно не дозволила заблукати.

— Я вас прошу, де тут, у Полтаві, блукати! І я її знаю, — мовив коротун. — Якась родичка одного місцевого фотографа. Мода така, знаєте, на світлопис. Апарат — не автомобіль, тепер вони доступні. Полтавці наші останні роки на фотографуванні трохи схибнулися. Знаєте чому?

— Ні, — відповів Платон чесно.

— За знімок гроші платять! — Кругляк розправив плечі й випнув черевце, ніби в тому була його особиста заслуга. — Тут у нас уже років десять, як бум на фотографів. Може, чули про таких братів Скитських?

— Я тоді ще вчився в університеті. Але як майбутній правник за такими процесами стежив. Вони вбили священика, якщо не помиляюся.

— Секретаря духовної консисторії, — уточнив Кругляк. — Коли душогубів зловили, тут уся губернія гула. Як проводили слідчий експеримент, від людей з апаратами тісно було. А редактори раді старатися, платили за кожен такий знімок грубі гроші. Відтоді й пішло. Та ну його, кримінал! У нас же в місті стільки визначних персон! Кожен хоче мати свій фотографічний портрет. Ще аби увічнили за творенням чергового шедевру! Ні, пане Чечель, якщо маєте хист до фотографічної справи — у Полтаві голодним не будете!

Коротун замовк, знову кинув погляд на Наталку.

— То ваша супутниця...

— Я вже йду! — Дівчина спритно зістрибнула на землю, обсмикнула сукню. — Дякую дуже, Платоне Яковичу, що покатали!

Вона швидко задріботіла назад, скоро зникла за рогом.

— Аби розуміли, це дівчисько віршиками бавиться, — мовив Кругляк. — Цікава молода особа. Родина бідна, а дівка сама навчилася грамоти. Ясно, далі вчитися гроші треба. Тому засукала рукави, служить оце в готелі. Та жодного поетичного читання не пропускає. Кажу вам авторитетно, пишу ж про таке в газеті нашій.

— Наївна якась вона.

— Поезії такі самі. Про верби, річку, таке різне. Але й вас обдурила, — підморгнув коротун. — Не така проста, якою хоче здаватися. Тут у нас подібних осіб чимало. Легше прикинутися, ніж бути собою. Часи диктують. — Він завершив на філософській ноті. — І не стійте, прошу-прошу, проходьте до нашої господи!

Накрили в садку.

У тіні вишневих дерев стояла альтанка. Там розташувався широкий стіл, обабіч — міцно збиті лавки. Біля столу вже поралася господиня, поруч із якою Кругляк мав вигляд іще кумедніший. Марія Климівна, як відрекомендував свою половину господар, була вищою від чоловіка на голову й виглядала худенькою як на жінку, котра народила п’ятьох дітей. Мала сукню з оборками, судячи з усього — парадну, але не для виходу, для домашніх прийомів. Старанно укладене каштанове волосся, де-не-де з нитками сивини, прикривала широка мереживна стрічка.

Двоє з нащадків крутилися поряд — хлопчики-близнюки років дванадцяти в однакових матросках, темних, трохи нижче колін, штанцях і сандалях на босу ногу. Вони чемно привіталися, Платон дізнався, що звуть їх Панас і Пилип, й обоє обступили тата, смикаючи за одяг із обох боків та щось шепочучи. Кругляк спершу відмахнувся, мов від настирливих комах. Та потім скуйовдив кожному волосся й спитав у Чечеля дозволу для синів погратися біля автомобіля. Платон не заперечував, хоч з награною суворістю попередив: нічого не ламати. Але дав добро, щоб покрутили кермо, тільки обережно, не відкрутили зовсім.

Тим часом з будинку вийшла дівчина у світлій кісейній сукенці. Каштанове волосся вона старанно вклала, заплівши в зачіску строгу білу стрічку. Статурою більше схожа на батька, зате лицем — на матінку. Кругляк назвав її Марією, на честь дружини, і пояснив: вона друга дитина, старша донька перший рік учителює, вчить сільських дітей грамоти. Зараз удома, бо влітку занять нема. Та ходить у сиротинець, вчить тамтешніх дітей безкоштовно, з благодійною метою. Поки говорив і вислуховував гарні слова у відповідь, Марія примостила на стіл, де вже стояв глек узвару, запотілу, з льоду, карафку горілки, розставила чотири чарки.

— Чекаємо ще на одного гостя, — пояснив Кругляк, коли донька залишила їх. — Заради нього я вас і покликав, Платоне Яковичу.

— Скажіть краще — заманили, — буркнув Чечель у відповідь. — Не проти я випити з вами, Панасе Пилиповичу. Тільки ж обставини вимагають залишити Полтаву ще до вечора. Як я після вашої чарки сяду за кермо?

— Знаю я ваші обставини. Бачив, говорили вчора з поліцмейстером.

«Аби ти ще знав, що він про тебе сказав».

Платон боровся з собою. Його так і підмивало повідати Круглякові, що за ним таємно наглядають і треба шануватися, озиратися частіше й взагалі стримувати себе. Тричі мало не злетіло з язика, і щоразу він себе стримував. Адже поліцмейстер навряд кидав слова на вітер і свою погрозу здійснив би. А що довше Чечель спілкувався з Кругляком, то більше переконувався: коротун неодмінно викаже себе. І тоді до справ візьмуться поліція та жандармерія. Родинному затишку в безпечному вишневому садку настане кінець.

Спритно Додін підчепив усіх на гачок.

— Агов, Платоне Яковичу, ви де?

— Вибачте, задумався.

— Кажу: не треба журитися. У мене для вас у разі чого знайдеться кімната. Чекайте, Марія Климівна принесе борщику, якого ви поїсте в Полтаві тільки тут. Ще галушок зі шкварками. А я проведу до кабінету. Ночувати можете там.

— Ви ж розумієте, у чому річ. Я, Панасе Пилиповичу, не дуже безпечний гість. А у вас служба, дружина, діти...

— Не морочте мене! — Коротун тупнув ногою. — Ходіть, ходіть, покажу вам дім.

Передпокій виявився затісним — місце займали масивні шафи для одягу. Коли в будинку мешкає стільки народу, це зрозуміло. Але тут ще й було темнувато, і після сонячного дня Платон налетів на меблі, щойно ступив два кроки. Забивши лоба, не стримався — видав коротку матюкливу тираду. Одразу ж вибачився, у відповідь господар реготнув і сам перепросив:

— Нічого, у нас тут кожен та й наб’є ґулю. Навіть малеча навчилася лаятися.

— Недобре.

— Не Богу ж дякувати щоразу, коли причастишся об тверде!

З надр будинку раптом почулося різке й обурене нявкання. Наступної миті повз них проскочив товстий, віддалено схожий на хазяїна кіт. За ним із вереском, що явно наслідував котячу мову, зграбно котилася дівчинка років чотирьох, у простенькому рожевому платтячку, боса і розплетена. Захопившись переслідуванням, дитина не звернула ні на кого уваги й зникла в тому самому напрямку, куди тікала жертва.

— Маріє Климівно! — розпачливо вигукнув Кругляк, б’ючи себе по боках, мов півень крилами в курятнику. — Чи Маріє Панасівно! Дівчата, хто-небудь! Ну скільки ж можна!

На крик поспішила старша донька, та втрутилася не одразу — спершу дорікнула:

— Тату, ми з мамою не гуляємо! Ти сам гостей покликав! І Докію на сьогодні відпустив!

— А як Докії нема, хіба за сестрою не треба глядіти?! — Коротун розпалював себе не на жарт. — Котяра ж Олесі очі видере!

— Це ще хто кому видере! — парирувала Марія. — Тату, кіт уже не знає, куди від нашої Леськи ховатися! Мене, між іншим, дряпнув, коли погладити хотіла! Малій — хоч би що!

— То в них гра така!

— Коли гра — чого розоряєшся?!

Тут на сцені з’явилася господиня, і до Платона дійшло: подібні сцени тут — буденна річ.

— Чого б я ото гарикалася! Маріє, доцю, вклади сестру спати. Панасе, займи гостя. У мене без вас справ не бракує. Все!

Жінка лунко ляснула в долоні, наче в гонг, що зупиняв двобій. Старша донька прийняла сигнал, слухняно подалася рятувати кота від меншої сестри. Кругляк же не дав Чечелю змоги роздивитися, що тут і як, — сіпнув за рукав, потягнув на горішній поверх.

Тут усе виглядало інакше, явно відрізнялося за стилем від першого поверху. Ніби прочитавши думки, господар сказав:

— Так-так, Платоне Яковичу. Другий поверх добудували зовсім недавно. — Він увібрав носом повітря. — Чуєте? Свіжою дошкою ще пахне.

— Тісно вам усім, — погодився Чечель.

— І мені давно пора було обладнати робоче місце. Бібліотека, книжок багато, а хочу ще більше. Ми тут із сином удвох отаборилися. Старшим. Японець він у мене.

— Японець? — Подив був щирим. — Е-е... справжній?

Не знаючи, як точніше висловити думку, Платон розтягнув пучками краї очей, роблячи їх вузькими.

— Що... та ні! — Кругляк реготнув і відмахнувся. — Сашко в мене дивак, чи не один на всю Полтаву. Вище беріть — на цілу губернію. Марія Климівна досі не змириться, але я переконав. Хай, не найгірше захоплення для юнака у двадцять років. Більше скажу: якщо у двадцять не перевісився, уже назавжди. Ходіть!

Коротун кивком запросив Чечеля до дверей кімнати з протилежного боку недовгого коридору. Вони були не замкнені, господар легенько штовхнув їх, проте затримав Платона на порозі.

— Не треба заходити. Повернеться, побачить — образиться. Ви й так усе зрозумієте.

Розуміти особливо не було чого.

Очам Чечеля відкрилась невелика прямокутна кімната. Простора — тут майже не було меблів. Дальній куток застелили плетеною очеретяною циновкою розміром з людський зріст. У головах лежало гладенько обстругане й акуратно перерубане навпіл поліно. Біля дверей стояло кілька пар дерев’яного взуття, що зовні нагадувало малесенькі лавки.

На ногах їх мали утримувати — і напевне утримували — спеціальні міцні шкіряні шнурівки. Стіни прикрашали кілька гобеленів з каліграфічно виписаними чорною фарбою ієрогліфами. Приладдя для письма мешканець кімнати розмістив на невисокому столику. Над ним причепив строкатий шовковий халат-кімоно. Єдиний предмет, що вибивався із загальної картини, — дерев’яна етажерка, заставлена книжками. Як помітив зі свого місця Платон — переважно навчальними.

І окремо — справжній меч у піхвах.

Поруч — кілька металевих круглих зірочок, ввігнаних загнутими гостряками в стіну.

Чечель не витримав. Ступив ближче, обережно торкнувся однієї. Потім витягнув, з подивом відзначивши: треба докласти певних зусиль. Покрутив у руці, спробував гостряк пучкою.

— Саморобка, — пояснив Кругляк. — Один коваль із Подолу[24] зробив. Малюнок Сашко йому сам накреслив. Це називається сюрикен, зброя японских вояків. А ще в хлопця є чорний одяг. Обтягує тіло, мов панчоха. Добре, якщо ходить у ньому ночами нашим садом. Інколи вийде в такій машкарі вночі на вулицю, вчиться скрадатися нечутно. Каже, хоче бути нінзя.

— Усяке бачив. Таке — вперше. Даруйте, якщо не так запитаю, але ваш син... — Платон торкнувся пальцем скроні, глянув запитально.

— Бог милував. — Коротун хитнув головою. — Хоча сам часом думаю над тим, тож нічим не образили, Платоне Яковичу. Знаєте, як воно бува: захопиться чимось людина — і розчиниться в тому.

— Звідки таке захоплення?

— Не повірите — після війни з японцями.

— Чекайте. Це ж коли було...

— Якщо подумати — не так уже й давно. Лише шість років тому[25]. У Маньчжурії тоді повоювало багато наших. Племінник моєї Марії Климівни служив, пішов воювати й потрапив до японців у полон. Далі цікава історія, як в авантюрному романі, — звільнити його допоміг один російський лікар, давно осів у Японії, вивчив мову.

— Емігрант?

— Політичний. Може, чули — Судзіловський[26] його прізвище.

— Політикою не цікавлюся. Тим більше — політичними емігрантами, — відрізав Чечель.

— Не важливо. — Кругляк легко перевів тему. — Головне, що той лікар вербував серед полонених прихильників революції. Тих, хто став на його позиції, витягав завдяки зв’язкам і відправляв додому вже як своїх агентів, розумієте?

— Ваш родич — соціаліст-революціонер? Бачив я таких. Неприємне враження справляють.

— Та ну вас! — пирхнув коротун. — Моєму родичеві на те все начхати! Схрестив пальці, так роблять, коли брешуть. — Задля наочності Кругляк виставив руку, поклав середній палець на вказівний. — Повернувся до Полтави й жив собі далі, поки від якоїсь зарази не помер два роки тому. Казали, у полоні й підхопив, не долікували чужинську болячку. Не в тому річ, Платоне Яковичу. Моєму Сашкові тоді було без трошки чотирнадцять. Коли дядько в нас тут удома про Японію розказував, аж заливався соловейком, хлопчиська вона зацікавила. Особливо оте, про нінзів і самураїв. Звідки родич покійний того понабирався, сидячи в полоні, — хтозна. Зате ясно, хто Сашка заразив. І знаєте, так затявся — за вуха не відтягнеш. Де в нас у Полтаві про Японію почитати? Про мову їхню я вже мовчу. Але ні! Десь у Києві якогось професора знайшов, як сімнадцять стало — до Петербурга подався, там же можливостей більше. Ну, а минулого року взяв благословення матінки — і рушив на Далекій Схід, у Зелений Клин[27]. Чули?

— Ні. На свій сором, мабуть.

— Ой, нема чого соромитися! Досить знати, там нашого цвіту чимало, щось подібне до колонії. Тутешня культурна спільнота з ними листується. У них там і книжки виходять, і журнали, і газети. Звідси щось туди йде, звідти — для нас. Словом, Сашко там не пропав. Повернувся оце нещодавно, самі бачите, справжнім японцем. Літо тут перебуде, назад хоче. А чого, у світлі останніх подій, — Кругляк стишив голос, сторожко озирнувся, ніби хтось тут міг їх підслуховувати, — мати тісні зв’язки з сильними громадами наших не зайве. Раптом туди тікати доведеться.

«Тебе стосується, мосьпане. Навіть не уявляєш, як сильно».

Чечель укотре ледь стримався, застромив зірочку назад.

— Де ж ваш полтавський японець зараз?

— Учиться битися в якогось азіята, — кинув коротун. — Ще тиждень тому поїхав задля того кудись під Юзівку[28], там уже давненько китайці пустили коріння.

— Так Сашко ж ніби японець...

— Б’ються вони однаково. Принаймні він так каже А Сашкові ж краще знати. Забалакав я вас, Платоне Яковичу. Ми ж до мого кабінету йшли.

Тут кругом були книжки.

Чечеля не здивувало, що кімната, де отаборився Кругляк, нагадувала велику книжкову шафу. Радше зацікавило, як господар дає собі лад у такому безладі. Книжки, журнали й газети не лежали і не стояли — були навалені всупереч усяким системам. Принаймні так здавалося на перший погляд. Платон не мав жодного сумніву, що коротун орієнтується в цьому безладі й навіть убачає певну систему. Але не позаздрив би нікому, хто б ризикнув відшукати в цьому паперовому звалищі щось потрібне й цінне для себе.

Запах, яким просяк робочий кабінет Кругляка, нагадав Чечелю чиновницьку канцелярію — місце, де роками, а то й десятиліттями зберігалися чисельні теки з купою паперів і де знайти щось завжди було марно. Простіше написати стос нових паперів, скласти в чергову теку й долучити до безнадійної купи подібних.

Серед бібліотеки, яка більше нагадувала звалище мудростей, виділявся широкий важкий письмовий стіл. На ньому височіла німецька друкарська машинка «Зінгер», з одного боку — безладно розкидані рукописні чернетки, з другого — акуратно покладені чисті аркуші. Тут же розмістилися велика гасова лампа, масивне чорнильне приладдя, прес-пап’є, довгастий глиняний глечик з олівцями. У протилежному кутку під великим годинником із маятником стояв широкий шкіряний тапчан із круглими підголовниками, накритий картатим пледом. Над ним господар почепив репродукцію кавказького пейзажу, Платон упізнав — із Ярошенка[29]. А над столом — величезну карту Полтавської губернії.

— Кажу ж — поки будете моїм гостем, спати можете тут. Кругляк кивнув на тапчан. — Не соромтеся, ми ж усі свої.

Чечель не знав, що на це відповісти. Його мовчання господар вочевидь зрозумів як згоду, діловито кивнув, вважаючи питання вирішеним, знову сторожко озирнувся.

— Платоне Яковичу, вас же насправді сам Бог послав. Навіть не розумієте, наскільки вчасно.

— Тобто?

Кругляк обійшов стіл. Пововтузився біля тумби, видобув із надр шухляди солдатську флягу. Збовтав її, підморгнув.

— Грішники ми з вами. Захопилися вчора. Та хіба ж моя Марія Климівна зрозуміє? Бачте, поставила на стіл, бо ж гості будуть. А якби ви не нагодилися, довелося б мені страждати.

— У вас же є, бачу, — посміхнувся Платон. — Для чого страждати?

— Е-е, мосьпане, не скажіть! Хіба ж я сам-один питиму? Не можна, не по-людськи це.

— Невже справді терпіли б?

— Вірте не вірте — але так, — зітхнув коротун. — Тож хильнімо, бо сил нема. А нам ще про справи балакати.

— Про справи? Нічого не казали.

— А то не я говоритиму. Ось-ось прибуде той, хто вам потрібен.

— Мені, шановний Панасе Пилиповичу, поки ніхто не потрібен.

— Вам так здається. Ну, не мучте мене й себе!

Справді, Чечеля попри всі ранкові рухи й мандри досі не відпускали наслідки вчорашнього прийому. Він тримався з останніх сил, та врешті-решт махнув рукою й здався: кого тут дурити.

— Пригощайте, чорт із вами.

— Наші чорти, Платоне Яковичу, завжди з нами!

Де не взялися невеличкі кухлики. Кругляк хлюпнув із фляги в кожен. Чечель скривився — різкий запах ударив у носа. Це явно була домашня горілка, ще й напевне погано очищена. Вибирати не випадало, відступати теж не було куди. Мовчки взявши кухлик, Платон заплющив очі, видихнув і перехилив.

Міцно.

Тілом пробіглися дрижаки, але на дуже короткий час. Чоло вкрилося потом, Чечель кліпнув очима. Аж раптом світ перестав хитатися. Розвиднілося, дихати стало легше, він лише прокашлявся. Тим часом Кругляк теж впорався зі своєю порцією, радісно потер руки, помітно пожвавившись.

— О! Цілий ранок мріяв! Ну, — широко обвів кабінет рукою, — як вам моє царство?

— Затишно, — визнав Платон, до якого відчутно поверталися життєві сили. — Не розумію хіба, для чого вам тут карта.

— A-a-a! — протягнув Кругляк, ступаючи до неї. — Те взагалі мало хто розуміє. — Випите помітно розв’язало язика, він явно залазив на улюбленого коника. — Що таке Полтава, що для них усіх — Полтавська губернія?

Кого коротун мав на увазі, Чечель мудро вирішив не питати.

— Не знаю.

— Знаєте, мосьпане, знаєте! — Кругляк уже розходився не на жарт. — Нас вважають провінцією! Глухою провінцією, таким собі заднім двором великої імперії, ще й погано прибраним. Тим двором, куди гній викидають! Звісно, згадують останнім часом, що в нас тут театр, гастролери зі світовим іменем не цураються! Про хор кадетського корпусу чули? А про товариство камерної музики? Друкарень у нас чи не найбільше! Тому й половина міста — письменна! І все одно задній двір! Знаєте чому? Бо прогресу нема! Не того, який в освіті чи культурі, — промисловість маю на увазі! Ось де життя — там де фабрики, заводи, залізниця! А в нас так, глухий край, куди висилають на адміністративне поселення різних неугодних. Так вони, Платоне Яковичу, собі ж гірше зробили! Де ще, крім Полтави, знайдете стільки есерів, бундівців, сіоністів та іншого подібного люду! Я вже про монархістів мовчу, але їх тут, відчуваю, скоро потопчуть, потіснять. Є в нас життя, є! Знайшли провінцію, дідько бери!

Коротун тупнув ногою, потягнувся до фляги. Чечель не заперечував, пригостився знову. Не заважав Круглякові обурюватися далі. Господар же, схоже, мітингував уже не так перед гостем, як, за звичкою, — сам для себе.

— Я тут навмисне тримаю карту, аби позначати, де, що і як у губернії розвивається, рухається вперед. Задля наочності, Платоне Яковичу. Мушу постійно бачити перед собою те, про що пишу, що мене переймає. Натура така, інакше ніяк.

— Розумію. — Чечель вирішив трішки підтримати розмову.

— Тільки ж я здалеку заходжу. — Кругляк знову стишив голос, заговорив змовницьки. — Недарма завів про провінцію. Бачте, місто ніби не пасе задніх, коли йдеться про освіту і просвітництво. Та й прогрес ніби не бариться, отут, — показав рукою на карті, — незабаром залізничну гілку потягнуть. Ніби все має йти на краще. Але ж куди підемо з таким народом? Провінція, Платоне Яковичу, глушина — не в губерніях чи повітах. Отут, — він постукав себе кісточками пальців по лобі. — Дрімучі забобони досі все назад тягнуть. Корінням вросли в нашу землю, і не видереш. Хіба на вас надія.

Чечель раптом перестав розуміти господаря.

— Чекайте, Панасе Пилиповичу. Я і забобони. Не бачу зв’язку.

— Зараз усе пояснять. До речі, ось і той, хто має до вас важливу справу.

Кругляк кивнув на вікно.

Зі свого місця Платон нічого не бачив.

Ступив ближче.

Біля воріт саме зупинилася бричка.

— Хто це?

— Мій добрий товариш, — обмежився поясненням коротун. — Я відбив йому телеграму, тільки-но дізнався, що в наші краї дивом занесло самого Платона Чечеля.

— То ви ще вчора...

— Каюся, готував зустріч завчасно. Сподіваюся, ви пробачите маленьку хитрість. Повірте, історія, яку привезли, має вас зацікавити. І затримати в наших краях ще на трішки.

Але ж це пастка, майнуло Платонові.

Тертий же книш, а так просто попався.

Не припустив, що заманять. Знати б тепер, у що втягують.