Вигнанець і навчена відьма

Розділ 10 Навчена відьма

кщо врода — відьомська ознака, то Чечель готовий був повірити в ранкові застільні оповідки. Подаровану природою красу сутінки приховати не могли. Найкращий художник напевне губився, маючи намір написати з Олесі Соколовської портрет. Зазвичай пензель та олівець натуру прикрашають. Тут інша річ, бо молода поміщиця цілком відповідала приказці «гарна, як намальована». Правильні риси обличчя, ледь примружені очі, тонкі нитки брів, прямий ніс, густі брови. Голову обрамляло старанно складене волосся, шию — намиста. Вишита сорочка, натягнута на грудях, перетікала в пряму чорну спідницю. І голос від грудей, чуттєвий.

Боковим зором Чечель помітив, як укляк на місці його провідник. Зараз або вростатиме в землю, або впаде замертво. Натомість Писаренка мов підмінили. Де й поділися церберські похмурість та невблаганність. Трубний голос раптом зазвучав під сурдинку:

— Зовсім сором згубили, Олесю Степанівно. Уже серед ночі пруться.

— І якщо ми не виявимо традиційну соколівську гостинність, Саво Гнатовичу, своєї мети вони досягнуть, — мовила хазяйка. — Хто до нас проситься проти ночі?

— Ми будемо через паркан говорити? — поцікавився Платон.

— Ви будете...

— Чекай, — жестом зупинила прикажчика Олеся. — Відчини ворота, далі я дам ладу.

Велетень послухався, і за мить Чечель уже ступав у двір.

До маєтку вела дбайливо витоптана доріжка, що зміїлася поміж висаджених обабіч кущів. Олеся зробила гостеві знак іти за собою й закульгала попереду. Тим часом прикажчик звелів Орестові тягнути автомобіль праворуч, кудись углиб маєтку. Платон озирнувся на них, одразу почувши:

— Не хвилюйтеся. Вашому екіпажу нічого не буде.

— Що йому станеться. Без колеса не поїде. Речі мої...

— Ваші речі перенесуть у флігель. Там переночуєте.

— Дякую.

— На здоров’я. Чекали на щось інше?

— Не розумію...

— Якби не розуміли, не їхали б до нас проти ночі. Останнім часом мій маєток, як і вся Соколівка, має в окрузі погану славу. Тож випадкових гостей, іще й на автомобілях, у себе не чекаю. Вас же прислали до мене, чи не так?

Говорячи, вони дісталися парадного входу.

Коли Олеся ступила на першу сходинку, Платон машинально кинувся допомогти їй, простягнув руку. Господиня презирливо гмикнула, ступила вбік, забігла легко, звично, тепер мала змогу дивитися на гостя згори вниз.

— Ви прозорливі, мосьпані.

— Наче відьма, — мовила вона в тон. — Ви ж це хотіли сказати.

— Ні.

Чечель давно не шарівся.

Обличчя запашіло, і він не зрозумів, як молодій жінці вдалося кількома словами за короткий час знезброїти його, досвідченого, тертого книша, бувалого в бувальцях. Кілька років поліцейської служби жодного разу не дали йому приводу пасувати хоч перед сильними світу цього, хоч перед могутніми злодійськими ватажками, хоч перед нахабними повіями, що втратили гальма разом із соромом.

Подумки Платон поставив собі зарубку. Треба на дозвіллі поміркувати й розібратися, що сталося і чому він дуже швидко спасував перед цією особою. Хоч поява її вірного пса-охоронця, навпаки, мобілізувала й зосередила.

— Так, — м’яко заперечила Олеся. — До речі, ви шляхетно виглядаєте, але поведінка невідповідна. Чи думаєте, ми, люди з сільських маєтків, не маємо уявлення про світські звичаї?

— Даруйте. — Він обсмикнув поли піджака. — Маю честь, Чечель Платон Якович. Ось, прошу картку.

Рука вже пірнала за викот, пальці зловили й витягнули з внутрішньої кишені цупкий прямокутник. Аби вручити візитку, Платон піднявся на ґанок. Олеся взяла її, піднесла близько до очей. Лице лишилося незворушним.

— Приватні консультації. Ви правник?

— До певної міри, — кивнув Чечель. — Згоден, поява моя несподівана, вторгнення нахабне, місія дивна. Проте мене має вибачити та обставина, що я тут не з власної волі.

— Отже, ви невільні у своїх вчинках. — Це прозвучало вироком.

— Усе набагато складніше, Олесю Степанівно. Я повинен пояснити.

— Звісно. Прошу до покоїв. — Господиня посміхнулася. — Як кажуть, ласкаво просимо.

Залу освітлювала електрика.

Не здивувало — Платон бачив дорогою стовпи з дротами. Тим більше сусідня економія була багатою, тож провести електрику громада мала змогу. Але й Соколівка занепала відносно недавно. Кидаючи сили на вирощування незвичних для цієї місцевості культур, покійний власник був просто зобов’язаний рухатися в ногу з технічним прогресом. Збентежило інше.

Молитовний столик у кутку.

Ікона Божої матері з немовлям над ним.

Обставини, у яких опинився Чечель, справді виявилися незвичними. Це доводила хоча б його незграбність, певна загальмованість через невміння швидко оцінити ситуацію й виробити відповідні до неї правила поведінки. Звідси — очевидність бентеги, яку сищику варто приховувати.

Розуміючи це, Платон почувався вразливим, і найбільш прикрим було те, що Олеся все бачила. Стан гостя не сховався від її чіпкого, гострого погляду.

— Вас здивувало, — не запитала, підтвердила.

— Що саме? — Чечель укотре відчув себе дурнем.

— У відьомському лігві — православні ікони.

Господиня присіла під портретом статечного чоловіка в парадному мундирі на гаптовану козетку, жестом запросила Платона. Біля круглого віденського столика, на якому примостилася порцелянова пастушка з ягням, він побачив старе, але міцне курульне крісло[35]. Взяв, розташувався навпроти.

— Хоча... Якщо ви хотіли перевдягнутися з дороги... Скинути одяг мандрівника...

— Краще почати розмову одразу.

— Кувати залізо, поки гаряче?

— З вами небезпечно мати справу.

— Так багато хто думає. На жаль. Мені хотілося б, аби було інакше.

— Як саме?

— Просто. Легко. Інакше справ не налагодити й не виправити.

— Тим не менше в цих місцях оселився страх. Принаймні, так подейкують.

— Хто? — спитала, мов стрельнула. — Платоне Яковичу, ви здолали непростий шлях, аби дістатися до моєї скромної садиби проти ночі. Натякнули — не з власної волі. За кілька останніх місяців я пережила забагато як для людини мого становища. Тож дуже прошу, не ходіть колами. Кажіть прямо, я все зрозумію.

Чечель кахикнув у кулак.

— Після такої пропозиції, Олесю Степанівно, кружляти манівцями й жонглювати натяками важко. Точніше, неможливо. Ви вмієте заганяти в глухий кут.

— Я ненавмисне.

— Вірю. Щодо вашого становища...

— Чекайте! — Господиня виставила правицю долонею вперед. — Готова битися об заклад, моє становище вам добре відомо.

— Навпаки. У загальних рисах.

— Тобто ви не побачили, яка я?

— Прекрасна, — вирвалося в Чечеля.

— Еге ж, — легко підхопила Олеся. — Омріяна партія для будь-кого з округи. Чи вище беріть — перша наречена на всю губернію. Власниця багатої економії, чиї справи квітнуть і чудово пахнуть. Особа, неабияк шанована, бажана гостя в усіх без винятку домах. Це ж про мене кажуть: ходить — мов лебідка пливе.

He стримавшись, господиня рвучко підвелася, пройшлася залою, навмисне кульгаючи дужче, ніж зазвичай. Але щось підштовхнуло знизу й Платона. Глибоко всередині відчувши — Олеся на межі істерики, він підхопився, рушив навперейми, спіймав за лікоть, міцно стиснув, розвернув до себе.

Очі в очі.

Його руки на її плечах.

Груди торкаються грудей крізь одяг.

— Ану! — гримнула труба позад них.

Чечель озирнувся, не відпускаючи господиню.

У проймі дверей лиховісно завмер велетень.

— Добре все, Саво. — Голос Олесі звучав рівно, істеричні нотки зникли. — Я мало не впала, Платон Якович люб’язно допоміг.

Чечель послабив хватку. Пустив господиню, мудро ступив три кроки назад.

— Що? — спитала Олеся, невловним рухом поправивши одяг і волосся.

— Речі пана розмістили де слід. — Платон відчував, яких зусиль вартує прикажчику стримувати себе.

— Добре. Розпорядися, хай туди йому зберуть вечерю.

— Слухаюся, Олесю Степанівно. — Велетень і не думав залишати їх.

— Чим ще можемо бути корисні, Платоне Яковичу? — Їхні погляди знову зустрілися.

— Пошкоджено колесо. Шину теж, але я ж подорожній із досвідом. Маю для такого ремонту спеціальний клей для гуми. Полагоджу сам, та колесо не випрямлю. Коваля треба.

— Завтра зранку Сава Гнатович пошле в село по коваля. І ви зможете продовжити вашу подорож. Усе?

— Чарку, як ваша ласка.

— Маємо знану тут соколівську варенуху.

— Залюбки.

— Саво Гнатовичу?

Прикажчик мовчки кивнув, нарешті вийшов. Пальчики Олесі знову пробіглися складками одягу.

— Він може вбити за мене, Платоне Яковичу. І не вважатиме таке вбивство злочином і смертним гріхом.

— Відданий слуга. Надійний охоронець.

— Єдиний на весь світ. Забере життя за мене, віддасть своє. Це не кохання, не пристрасть.

— Боже збав. Чув, Писаренки вірно служать Соколовським щонайменше сто останніх років. Вірність успадкована, хоч ніколи раніше такого не бачив.

— Час розповісти, що ще ви чули про нас. Де, від кого.

Розмову знову перервали — забігла маленька сухенька жіночка, поставила на столика великий глек, не глянула в бік хазяйки, вибігла назад. Олеся прокульгала до заскленої шафи, дістала звідти круглий келишок товстого зеленого скла, наповнила сама.

— Частуйтеся. Обережно, там червоний перець доданий. Не всім смакує.

— Мені всяке смакує. Не налякаєте. Ви...

— Не той настрій. Хоча... — Вона знову сходила до шафи, повернулася з таким самим келихом. — Ви праві. Можете подумати, що відьма збирається отруїти. Дивіться, роблю ковток першою.

Наливши собі половину, Олеся відпила.

— Нічого такого я не думав, — ображено мовив Чечель.

— Думали, — гнула своє господиня. — Припиніть уже. Соколівка встигла нажити лихої слави ще до вас. Про відьму говорять відкрито навіть тутешні селяни. Челядь у маєтку — не виняток. Але тут шепочуться, бо Сава Гнатович такого не терпить.

Чечель нарешті випив, аби взяти коротку паузу.

Домашня варенуха, наливка, варена з сухими плодами та медом, мала м’який смак і пахла м’ятою, чебрецем, а ще — тонко чулася гвоздичка. Перець теж відчувався, та горла не обпікало, лиш у голову вдарило. Платон акуратно примостив свій келих на столик, не питаючи, взяв посудину в Олесі, поставив туди ж.

— Коли так, просив би говорити зі мною відверто. Вибачте за порівняння, як на сповіді.

— Ви не піп, — відрізала господиня.

— Я й не святий, — парирував Чечель.

— Соколівський батюшка, отець Антоній, готовий покропити мене святою водою. Не позбавити відьомства — аби я померла.

— Ви перебільшуєте. І я розумію...

— Знову про якесь розуміння... — Олеся враз примружила очі й тепер не говорила, сичала. — То поясніть мені, молодій-дурній, що саме ви розумієте. Прибулець нізвідки, людина, яка в цій окрузі трохи більше години. Тут свої нічого не розуміють, Платоне Яковичу.

— Мабуть, через те попросили чужого.

— Хто просив? Я вже питала.

— Присядьмо.

Гість і хазяйка знову розмістилися, де раніше. Випите трохи розпружило. Чечель поступово освоювався, навіть зручно витягнув ноги.

— Усе доволі просто, Олесю Степанівно, — повів далі. — У повіті неврожай. Те, що вродило, псують дощі, і ви ліпше за мене розумієте тривогу господарів. До всього у ваших сусідів, у Маньківці, зненацька почала мерти худоба — чого теж раніше не було. У негараздах звинувачують вас.

— Поки не чую нічого нового.

— Але напевне новиною для вас, і новиною втішною, буде бажання земського начальства з’ясувати істинні обставини того, що відбувається. Пан Дундукевич здається людиною доволі притомною, не аж такою дрімучою, з часів Середньовіччя. Проте він змушений зважати на чутки, котрі заживають повітові погану славу. Скажу відверто, про вас він дбає в останню чергу. Натомість йому важливо, аби тутешні економії лихої слави не мали. Інакше наїдуть чиновники не з Полтави, навіть не з Києва, а беріть вище. Пан Дундукевич має рацію в своєму бажанні очистити земство від усього, пов’язаного з різною чортівнею. Інакше складеться цілком справедливе враження, що він не на своєму місці. Посаду він обіймає виборну. Тільки повірте мені: усі подібні свободи доволі умовні. І не дай Бог вам переконатися на власні очі в правдивості моїх слів.

Він замовк, чекаючи на відповідь.

Олеся заговорила не одразу.

— Вам не в Соколівку треба, Платоне Яковичу.

— А куди?

— До небесної канцелярії. Там дізнаєтесь, чому нині в липні рясніють дощі.

— Справа не в дощах. Тобто не тільки в поганій погоді.

— Дундукевич ангажував вас з’ясувати обставини, чому в повіті неврожай.

— Чому в економії Недільських моровиця. І чи пов’язане це з вами. Правду мені можете сказати лише ви.

— Правду? Якої саме правди ви чекаєте від мене? Я не труїла худобу Недільських. Повірите?

— Правду про те, що ви навчилися відьомства.

— Так. — Олеся сказала це просто, легко, без жодного виклику, мовби звичайну річ. — Так, Платоне Яковичу. Я навчена відьма.

Він не чекав.

Усього, чого завгодно, — тільки не такого зізнання.

Олеся побачила це, відкинулася на спинку козетки, закинула голову назад і враз зареготала. Жодного зусилля, грудний сміх лився водограєм, луною відбивався від високої стелі, розтікався всією залою, заходив у кожен куточок. Чечелю стало зовсім не по собі, бо так сміються божевільні або ті, у кого душевна хвороба лиш розвивається. Та сидів, прикипівши до крісла, мовчав і чекав. Олеся справді припинила реготати так само раптово, як почала, ніби проковтнувши рештки сміху. Знову сіла рівно, і Платон побачив: очі лишалися серйозними, навіть сумними.

— Налякала.

— Аж ніяк.

— Не переконали. Налякала. Ви ж подумали — втрапили в лігво як не до відьми, то до причинної — напевне. Сидите й міркуєте собі, чого ж від неї, бісової дівки, чекати.

— Мені здається, Олесю Степанівно, вам самій усе, що відбувається, не до вподоби.

— Ах, як точно підмічено! — Вона сплеснула в долоні. — Платоне Яковичу, дорогенький мій таємничий незнайомцю! Мені не до вподоби все, з чим живу від народження! Соколівка, батьківський спадок — усе, що маю й матиму! Сестра Лизавета мене, калічку, жаліє! Прикажчик Сава Писаренко — єдиний, хто любить, і то не як жінку. Він і сестру мою любить, і матінку покійну любив, і навіть батька, — вона кивнула на портрет позаду себе, — який довів маєток до банкрутства, загнав у борги й заледве не пустив нас гуляти світом. Це називається відданість. Сказала б — собача відданість. Справжньої любові, про яку мріє кожна жінка, справжнього щастя в мене не буде ніколи. Не сперечайтеся, не заспокоюйте — не буде. Але я б жила з цим. Мені скоро дев’ятнадцять, лише дев’ятнадцять років! Та цього досить, аби зрозуміти й змиритися. Нехай не буде кохання, не буде чоловіка і діточок. Та я не хотіла ненависті, Платоне Яковичу! Не хотіла ніколи відчувати того, що відчуваю тепер. І не я винна в тому. А той, хто дав надію. Змусив повірити, що дива трапляються й мрії збуваються. Найзаповітніші мрії, пане Чечель!

— Микита Недільський? — обережно запитав він.

— Так, ви знаєте. Бо всі знають. Люди полюють на відьом, та не бачать чортів. Як бачать — спускають їм усе. Він же не ховався, сатана. Зовсім не ховався. Навпаки, намагався робити так, аби нас із ним разом бачили. І я тішилася! Так, Платоне Яковичу! Я тішилася, бо дала цьому вилупкові можливість закрутити собі голову! В мене ніколи не було такого! Я читала про це, слухала, мріяла, мені це снилося! Ось чому кинулася сторчголов у цей вир! Не знаю тепер, на що мала надію. На щось мала. Хай навіть на його розрахунок.

— Розрахунок?

— Ми ж сусіди. — Олеся сумно посміхнулася. — Ось вам сирітка-калічка, у якої занепалий маєток. Ось син власника знаменитої економії. Шлюб із розрахунку розширить володіння. Подібне трапляється віддавна, і я готова була прийняти й терпіти. Микита міг придурюватися, міг грати власну гру. Мені ж від нього треба було тільки одного: не жіночого щастя, не того, справжнього, лиш примарної надії. Я була б йому гарною дружиною. Він би не пошкодував. І так, мені хотілося дітей. Виявляється, сучий син справді грався. Але не для того, аби прибрати все це, — вона обвела залу широким жестом, — до рук. Пане Чечель, він грався зі мною просто так! Від нудьги, задля насмішки й забави! Безумством для мене було повірити й дозволити себе обдурити. Тож бажання навчитися на відьму вважайте продовженням божевільного шляху. Мене — божевільною, як хочете.

— Ви не божевільна, — вичавив Платон.

— А яка? Нещасна? Кажіть-кажіть, коли вже почали. Від прямої відповіді Чечель ухилився.

— Щойно самі визнали: подібне трапляється віддавна. Спокушена й покинута.

— Я зробила це з відчаю, — мовила Олеся тихо.

— Пішли до Прокопихи на хутір?

— Ви і про неї знаєте. Нічого дивного, усі ж знають. Так, попросилася до Прокопихи в науку. Вона не відмовила. Тільки... Я вже шкодую.

— Шкодуєте, що зважилися на відчайдушний крок?

— Ні. Шкода, що в мене нічого не вийшло. Не змогла покарати Микиту.