Вигнанець і навчена відьма

Розділ 5 Так штурмують фортеці

ості перервалися після десятого тосту.

Курці на вимогу дам залишили залу й потягнулися на вихід до широкого балкона, більше схожого за розміром на відкриту терасу. Мандрівне життя привчило Платона до цигарок, та від спокуси втримався. Переважило бажання хоч трохи побути на самоті, настільки, наскільки за цих обставин це було можливо. Тож відійшов у раніше облюбований куток біля мармурового столика. Утім, чарку коньяку з собою прихопив.

Але самота тут виявилася досить умовною.

— Дякую, що підіграли. — Добронравов, так само з коньяком, наздогнав Чечеля, не сильно, та все ж не без панібратства ляснув по плечу.

— Самі ж розумієте, правдиву передісторію не розкажеш. — Ви не брехали. Ви не розказали правди. Це ж різні речі. — Хіба?

— Невже таке треба зайвий раз пояснювати колишньому поліцейському агенту?

— Та вже поясніть.

— Ви знаєте, гм, деталі. Тому скажу на прикладі. Якщо я проводжу час із коханкою в апартаментах, а дружині кажу — затримався в конторі, бо важливі справи, це брехня. Та якщо в мене на фабриці справді виникли серйозні проблеми з виробництвом, а дружині я кажу — все гаразд, нічого страшного, — то лише неправда. Відчуваєте різницю? Не сказана за певних обставин правда, замінена іншою історією, жодної шкоди нікому не завдасть. На відміну від викритої брехні. Адже коли людина бреше, вона має намір приховати гріх, що породжує інший гріх, часом — більш руйнівний. Зрозуміли?

— Даруйте, Кириле Юхимовичу, але це, здається, називають софістикою[15].

— Гаразд, даю інший приклад, зрозуміліший вам та людям вашого фаху. — Добронравов відпив із чарки. — Грабіжники вломилися в дім заможного чоловіка. Побили його, зв’язали й вимагають видати, скажімо, сто тисяч рублів. Нещасний кричить — грошей цих у нього давно нема. Хоча вони лежать не в банку, а вдома, ретельно заховані. Отже, що чинить нещасний — бреше чи каже неправду? Порушує заповідь «не збреши» — чи намагається врятувати життя?

— Гроші він намагається врятувати, — буркнув Чечель. — А життям ризикує. Ну як заб’ють до смерті? Кому він краще робить?

— Але ж є шанс, що повірять! Так, відлупцюють, навіть скалічать. Проте сто тисяч рублів варті боротьби!

— Думаєте?

— Знаю.

— Ви б трималися — чи віддали, що вимагають?

Добронравов повів плечима.

— Ви молода людина, Платоне Яковичу. Як я переконався, маєте таланти не по роках. Ви варті того, що про вас говорять. І того, що вам платять за послуги. Декларуєте себе вільною людиною, незалежною ні від кого й ні від чого. Насправді ж ви невільні перекреслити власне минуле.

— Поясніть.

— Ви поліцейський, пане Чечель. До мозку кісток.

— Колишній.

— Не суть. У вас натура законника, яких, ви самі знаєте, у всій поліції імперії давно нема. Тому вас викинуло звідти не начальство. Вас відторгнув увесь той організм. Бо мислите не тими категоріями.

— Тобто?

— Готові віддати добро, аби зберегти життя. Не даєте собі жодного шансу, не намагаєтесь викрутитися. Робите все не так, як того вимагають обставини, а так, як вважаєте за потрібне. Шукаєте правди там, де давно існує інша правда. А ваша правда, Платоне Яковичу, більше пасує ідеалістам.

— Не такий уже я ідеаліст.

— Такий, такий. — Добронравов спорожнив чарку. — Досі бачите себе слугою закону. Хоч того закону, якому наївний в’юнош ішов служити, давно нема. І вже не буде. Принаймні тут, у Російській імперії.

— Крамола.

— А, не страшно. Тут, — він обвів залу рукою, у якій стискав порожню чарку, — усі так думають. І кажуть удома жінкам у ліжках. Навіть вірнопіддані, пане Чечель, навіть вірнопіддані. Тому не переймайтеся. Провінціали слухали вас, пороззявлявши роти.

— Що означає: їм можна втовкти будь-яку єресь.

— Не лише їм. Та хіба вони не раді слухати? — Добронравов підійшов упритул, і подих дав Платонові зрозуміти — випив фабрикант значно більше, ніж хоче показати. — Думаєте, хтось із них повірив вам? Тій частині, де ви розказували, як нас обікрали? Пане Чечель, вам ставили дуже мудрі запитання, ще й у присутності його превосходительства пана поліцмейстера. У таких випадках завжди гукають поліцію. Завжди! І ви, — фабрикант тицьнув Чечеля в груди, — чудово знаєте це. Якщо людина, котра має в суспільстві високе становище, у подібних випадках намагається обійтися без поліції, це означає — щось не так. Треба дещо приховати, здебільшого — сміття, що назбиралося в домі. Ви підіграли мені, вигадавши казочку з бульварних романів. Вони підіграли вам. Точніше, нам. Розумієте тепер, скільки буде пліток? Бо треба ж знати, що насправді сталося в спальні Добронравових. Отак! — Він гикнув, моргнув. — Ми про таке не домовлялися, пане Чечель. Можете ображатися, тільки після цього з вас, на мою думку, досить авансу, який ви вже взяли. Більше нічого не дам.

Відповіді не чекав — повернувся, посунув у напрямку балкона. Ступав твердо, але Платонові б не знати: саме так намагається тримати крок той, хто чимало прийняв на груди. Зітхнувши і ще більше обтяжившись товариством, Чечель зробив єдине, що міг зараз, — махом допив коньяк.

Коли опустив руку — побачив перед собою поліцмейстера.

З пузатою чаркою в кожній руці.

— Дозвольте познайомитися ближче, — простягнув одну.

— Полтава — особливе місто. Тут начальник поліції питає в когось дозволу. — Платон чарку взяв.

— Я тут приватна особа. Не на службі. Бачте, костюм цивільний. І як ви це носите? — Пальці смикнули краватку.

— І зацікавив я вас як приватну особу?

— Тут і тепер — так. — Додін посміхнувся у вуса. — Якби я цікавився вами як поліцмейстер, ми балакали б не тут. І не за коньячком, повірте мені.

— Вірю. Будьмо.

Усе ж таки випите розпружило. Чечель відчув кураж, хоч чудово розумів небезпеку від такого прямого контакту.

Додін крекнув, витер пальцем вуса.

— Навряд чи відкрию секрет, Платоне Яковичу. Маю негласну вказівку затримати вас під будь-яким приводом, щойно вітер занесе вашу персону на підвладну мені територію. Ви не можете перебувати в губернському місті більше ніж двадцять чотири години.

— Є такий закон? — примружився Чечель.

— Якщо хочете закон, він знайдеться. І я на пальцях поясню, що саме ви порушили. Та краще не треба випробовувати долю. Інакше затримаєтеся на довший час. У камері арештного дому. Між іншим, ви щойно дали для цього привід.

— Яким чином?

— Пан Кругляк, Панас Пилипович. — Поліцмейстер знову посміхнувся. — Корисний дурник. Думає, поліція не знає, де й під якими вигаданими іменами він публікує свою крамолу. Цей тип у нас під наглядом уже п’ятий рік, пане Чечель. І він не має такої ваги й таких заступників, як його місцеві кумири, друзі, однодумці[16].

— Ви про кого зараз?

— Не клейте дурня. Напевне чули про таких, хай навіть не знаєте особисто. Гаразд, Грицько Коваленко[17], він же Вільний, він же Липняцький. Чи той-таки Короленко[18], чи Падалка[19]. Я вже мовчу про так званого Панаса Мирного[20], до якого ми рано чи пізно доберемося.

— Я майже не цікавлюся літературою. Хіба читаю дешеві сенсаційні романи в м’яких палітурках. Французькі чи британські здебільшого. Можу ще на дозвіллі погортати книжечки про нові пригоди сищика Путіліна.

— Знову дурника клеїте, Платоне Яковичу. Але хай, то ваша справа. До відома, Кругляка взяли на службу в найбільшу газету губернії, аби був на очах. То він так собі думає, що всіх перехитрив, як той колобок. Від діда втік, від баби втік, від вовка втік, від ведмедя. Чекайте, то він ще лисички не здибав.

— Для чого ви мені це кажете? Раптом я захочу відкрити людині очі?

— Не захочете. — Додін хитнув головою. — Щойно Кругляк про все дізнається, поліція також про це знатиме. Метушливий він, запанікує, викаже себе неодмінно. Для чого нам такий на своєму місці? Пан Іваненко, хоч би яким лібералом себе числив, негайно його викине, до хати прийдуть із обшуком, щось та й знайдуть. Може, не арештують батька п’ятьох дітей. Та вовчий білет[21] дістане. Хочете йому такої долі?

Чечель не відповів.

— Правильно, Платоне Яковичу, — гмикнув Додін. — Краще помовчте. І поміркуйте тут або на дозвіллі: ви так само неблагонадійний тип. Є всі підстави звинуватити вас у навмисній компрометації осіб, наближених до царської фамілії, — отже, дискредитації самого государя. — Він кивнув на портрет. — У наш час це злочин, пане Чечель. Власне, це завжди було злочином проти держави. Просто в світлі останніх, не таких давніх подій покарання може бути жорсткішим. Розвели, розумієш, лібералізм. Тому повторюся: закон, про який я згадав, не писаний. Але за потреби для вас його знайдуть. Єдиний порятунок — аби ви ніде довго не затримувалися. Будьте певні: щойно десь комусь, наприклад мені, закортить арештувати вас як баламута, з Петербурга не забариться подяка. Медаль за вас навряд світить. Та вітальний лист із височайшим підписом теж має чималу цінність.

— Я затримався в Полтаві не з власної волі.

— Саме тому балакаємо, наче друзі. — Поліцмейстер показав порожню чарку. — Проте завтра, гаразд, післязавтра духом вашим у моєму місті пахнути не повинно. Між іншим, не вважайте за погрозу. Дружня порада, не більше. Бо є ще губернське жандармське управління...

— Дякую за докладне тлумачення, — мовив Чечель.

— І не гнівайтесь.

— Хто гнівається на дружні поради?

— Добре. Ще по чарці?

— Гості не розходяться. Буде нагода.

— Приємно балакати з розумною людиною.

Додін неквапом розвернувся й перевальцем рушив до невеличкого гурту, що збігся круж міського голови.

Платонові враз забракло повітря.

Зціпивши зуби, він вільною лівою рукою почав послаблювати вузол краватки. Виходило незграбно, тож поставив порожню чарку на столик, взявся правою. Вузол виявився занадто тугим, чи пальці після розмов погано слухалися — не піддавався. Захопившись, Чечель не одразу помітив поруч Панаса Кругляка.

Гуляв би ти звідси.

Платон ледве стримався, аби не нагнати товстуна геть. Ще й пояснити при тому: задля його ж блага краще триматися один від одного подалі. Перехопив стривожений погляд газетяра, потім — угледів і в нього по чарці в кожній руці. «Наче змовилися», — подумав. А вголос промовив:

— Вас наче образив хто, Панасе Пилиповичу.

— За вас злякався, Платоне Яковичу, — вичавив коротун. — За яким чортом до вас чіплявся його превосходительство?

— За таким, за яким і ви.

— Тобто?

— Знайомитися підходив. Особисто. — Чечель узяв чарку з лівої руки Кругляка. — Хай там як, але я ж допоміг полтавській поліції зловити відомого шахрая. Щоправда, — зітхнув, — уже втрутилися з Харкова. Переспав на нарах, на ранок, мов августійшу особу, провели на вокзал. Але то вже не моя справа. Зі своєю я впорався.

— Дуже вдало ви в нас затрималися.

— Я б так не сказав.

— Я вам кажу. — Кругляк напустив на лице загадкового вигляду. — Не вся Полтава знає, хто ви й чим славно відомі. Та коли я дізнався, що ви в наших краях і ще лишаєтесь, розказав одному доброму знайомому. І він загорівся. Бо тільки ви здатні йому допомогти.

— Чекайте. — Чечель труснув головою. — Виглядає так, наче мене без мене женили. З чого ви взяли, що мене зацікавить ваш знайомий? У мене може бути купа власних справ. Крім того, коли вже в нас від самого початку відверта розмова, ви напевне зрозумієте, чому не можу довше лишатися у вашому гостинному місті.

— Хто сказав — лишатися в місті? — Помітно підпилий Кругляк грайливо моргнув. — Платоне Яковичу, дорогий ви мій, місце, де на вас нетерпляче чекають, — за тридцять верст від Полтави. З влади там тільки урядник, якому не лише до вашої персони — ні до чого нема діла.

— Чекайте-чекайте. — Платон міцно заплющив очі, одразу ж розплющив, труснув головою. — Ви поводитеся так, мосьпане, ніби я вже на щось погодився. Ви ж мене штурмом берете, наче фортецю.

— Ви погодитеся. — Кругляк правив упевнено. — Зараз не до того, не пасує. Завтра зранку запрошую вас до себе на сніданок. Не відмовляйтеся, дружина вже чекає.

— Так не робиться. — Чечель боронився з останніх сил.

— Робиться саме так, Платоне Яковичу. Коли хочеш досягнути мети. Ми домовилися. І давайте до столу, зараз подадуть морозиво й лікери.

Круглякова рука заклично піднесла чарку.