Вигнанець і навчена відьма

Розділ 9 Селянин хреститься

ма трапилася в найменш слушний момент.

Два роки мандрівного життя привчили Платона зважати на дороги. Не всякий битий шлях і навіть не всяка міська вулиця були придатні для автомобільної подорожі. Щойно отримав «даймлер» у дарунок від удови барона фон Шлессера, яку вдалося витягнути з халепи, — зрадів. У становищі, у якому опинився проти власно! волі, залізний кінь був вигідніший за кінський екіпаж. Володіння автівкою давало відчуття свободи, принаймні так налаштував себе Чечель. Але омріяна свобода щоразу закінчувалася разом із рівною дорогою. «Даймлер», маючи тридцять чотири кінські сили, відчутно програвав одному коневі на путівцях, розбитих возами шляхах і посеред поля. Машина загрузала у багнюці, стрибала по горбах і ямах, ризикувала перекинутися на більшій, ніж треба, швидкості там, де вершник чи запряжена конем бричка проходили легко й звично.

Через те Платон найбільше любив їздити влітку, коли сухо. Без багнюки і баюр — воно легше.

Проте правду каже наляканий земський начальник. Нинішнє літо в цих краях незвично вологе. Тож дорога виявилася для «даймлера» заважкою. Платон взяв до уваги, збирався пильнувати й до якоїсь міри справді вважав.

Через те у втраті обережності винуватив тільки себе.

Хоч міцно поспав чотири години, а потім ще раз умився крижаною криничною водою, довкілля далі лишалося в легкому тумані. Від’їзд із гостинного дому Кругляків теж затягнувся: спершу довго й статечно пили каву. Потім шляхетно прощалися з кожним, а Платон Пилипович, чимось розчулений, іще й чоломкався. Тож із Полтави вибралися глибоко по обіді. Сонце ще не сідало, та до того поволі йшлося. Чечель рулив за бричкою Дундукевича, невеличка кавалькада неквапом рухалася на захід від міста, тому промені били в очі. Не рятували навіть шоферські окуляри-«консерви», та й загалом поїздка затишною не була. Прийнятна для автомобільних коліс дорога зникла майже одразу за Полтавою, кінські копита попереду збивали ще не висохлий ґрунт, тож Платонові раз по раз доводилося витирати чорні дрібки зі скелець. У шкіряному шоферському шоломі, важких черевиках і крагах Чечель почувався вареником в окропі. Коли черговий поворот відкрив перед ним блискучу річкову смугу, захотілося зупинитися, роздягнутися догола, пірнути у воду й сидіти там, аж поки піт не змиється.

Але були й приємні моменти. Довкола дедалі виразніше пахло польовими квітами, пріллю скошених луків, деревами і ще чимось, що дуже віддалено нагадувало Платонові про гімназійні канікули в селі під рідним Ніжином. Коли був молодшим, йому більше подобалося бігати босоніж по траві й теплому вуличному пилу, закопувати в нього ноги і ворушити пальцями. Вступивши вперше у коров’ячий кізяк, не злякався — там теж було тепло й, здається, зовсім не смерділо. Точніше, запах тваринного посліду органічно змішувався з іншими ароматами, які і відрізняли село від міста. Це вже потім, стаючи старшим, Платон ловив себе на думці — хай тут природа й багато простору, проте за три дні набридає, стає нудно і не знаєш, до чого себе прикласти. Купатися, вештатися лісом і кататися верхи набридало саме через одноманітність: новий день не обіцяв нових забав.

До Василівки дісталися по шостій.

Земський намовляв Чечеля лишитися до завтра. Мовляв, ранок буде мудрішим. Та Платонові на сьогодні стало вже досить товариства балакучих аборигенів. Тож попросив детально пояснити, як краще дістатися до Соколівки. Лишилося небагато, сім верст — якщо навпростець, повз Маньківку, вони на шляху. Або одинадцять — це якщо гаком.

Перша думка: коротшою дорогою.

Відкинув, керуючись тим, що до вотчини Недільських усе одно навідатися доведеться, то принаймні не одразу його помітний транспорт побачать у селі. Хоча Дундукевич не приховував: на дорогого гостя там чекають, приймуть у широкі обійми, адже він має намір покласти край неподобству в повіті. Зрештою Чечель дав згоду на ніч зупинитися в Маньківці, але для себе вирішив — шукатиме по можливості нейтральної території, аби зацікавлені особи не забили йому голову зайвим. І не заплутали, поки нічого не почалося.

Усе ж таки Недільські — особи більш зацікавлені та напевне налаштовані категорично проти Соколовських. А обставини вимагали від Платона спершу вислухати вже відому історію з вуст супротивної, ворожої сторони. Що скажуть у Маньківці — ясно. Цікаво, як до всього ставляться в Соколівці.

Чи глибоко занурився в думки по дорозі, чи виснажили вчорашній бенкет, сьогоднішній сніданок і пекуча дорога, чи поклався на звичку пильнувати, куди іде, і вчасно оминати небезпечні ділянки... Яка різниця, у чому причина, коли раптом яма наче сама з’явилася під правим переднім колесом. Чечелю вдалося в останній момент дивом вивернути кермо, вирівняти «даймлер» та вдарити по гальмах. Та щойно зупинився, спершу відчув, а вже потім побачив: автомобіль просів на правий бік.

— Чорти б тебе взяли, — процідив Платон.

Стягнув обважнілі окуляри й шолом. Вибрався назовні, обійшов автівку, присів біля колеса, торкнувся, роздратовано сплюнув. Задля певності зазирнув у яму, аби переконатися: камінець, який розпоров гуму на шині, справді лежить на дні гостряком догори. Ще й саме колесо трохи погнулося.

— От же ж! — Чечель сплюнув під ноги, копнув машину в бік, наче це вона була винна.

Тим часом сонце ховалося за верхівками дерев. Дав про себе знати легкий теплий вітерець. Не знати точно звідки відчутно тягнуло вогким, болота десь недалеко. Покрутивши головою, Платон замислено потер голений череп, відігнавши при цьому величезного ґедзя. Вдихнув глибоко, примружився, почухав маківку, машинально смикнув себе за мочку вуха.

Людей треба шукати десь недалеко.

До інших, уже звичних природних пахощів додався ледь відчутний запах диму.

Топили пічку, спіла вечеря.

Пошкоджений «даймлер» Чечель без страху залишив посеред дороги без нагляду. Ніхто з автівкою тут нічого не зробить, навіть якби колесо було не пробите. Прихопив маленький револьвер, трохи подумавши, витягнув із саквояжа й поклав до кишені піджака великий. Якщо хтось раптом наскочить на машину і вирішить понишпорити, від зброї навряд відмовиться. Портмоне теж взяв, бо без грошей тут розмови не буде.

Посунув через поле по траві.

На край села вийшов хвилин за сорок, вивела стежка через невеличку лісосмугу. Постукав до першої ж хати. Щойно почав викладати прохання, господар спохмурнів, втратив інтерес до розмови, коротко порадив, до кого йти краще. Через чотири хати, куди Чечеля спрямували, теж не надто охоче погодилися допомогти. Не тому, що грошей мало, — до панського маєтку в сутінках не дуже кортіло вибиратися. Острах Платон відчував у кожному слові, кожному жесті й зрозумів: дурна слава про молоду панночку — не аж така вигадка. Тим не менше дуже наполягав, і його направили ще далі.

На рубль із полтиною спокусилися тільки в п’ятій господі.

Мовчазний дядько, назвавшись Орестом, вивів зі стайні коня з кобилою, прихопив упряж і пішов за Чечелем. Спроб завести розмову дорогою селянин старанно уникав, і те, що двічі перехрестився при згадці про бариню Олесю, стало для Платона красномовнішим за будь-які слова. Трішки пожвавився Орест, наблизившись до «даймлера», навіть розв’язав язика, розпитуючи, що тут до чого і як воно їздить. Причому, аби не справити враження зовсім уже дрімучого, обмовився: бачив уже кілька разів такі штуки, зять покійної хазяйки навідувався. І тут-таки не стримався, ляпнув:

— Чого б їм сюди не перебратися? Хіба ж у нас не ловко...

— А що, молода панночка не впорається? — миттю скористався Платон нагодою. — Я чув, прикажчик помагає.

— Що панночка, — одразу дав заднього Орест, хотів ще щось сказати — та замість слів утретє перехрестився.

Від Платона селянинові користі було небагато. Усе ж Чечель допоміг, як умів, запрягти коня з кобилою, і вони поволі зрушили «даймлер» із місця, потягнули вперед. Їхній хазяїн широко крокував поруч, підганяючи, але не аж так, усе ж таки жалів робочих тварин. Платонові нічого не лишалося, як дибати позаду.

Дерева зовсім затулили сонце, коли перед ними відкрився маєток Соколовських.

До білого будинку, що мав модерновий вигляд, вела широка брукована алея, обабіч якої стриміли молоді пахкі акації. Одразу за будівлею стояла лісова стіна, і скидалося, ніби господарі навмисне розмістили родовий маєток у такій собі великій глибокій кишені між лісом, полем і болотами. Згадавши ранкові казочки під чарку, Платон відчув себе трохи незатишно, покрутив головою, ніби чекаючи появи чогось потойбічного, що підтвердило б сумну репутацію цього місця та його мешканки. Та засоромився таких думок, навіть сплюнув спересердя. Орест звернув на те увагу й зрозумів по-своєму: знову перехрестився і так само плюнув, але через плече, тричі.

Немов у відповідь Чечель раптом вловив рух праворуч у сутінках.

Мимоволі потягнувся до зброї.

Та на алею перед ними вишмигнув лише чорний кіт.

Орест укляк, зупинивши коня. Той смикнув головою, пирхнув і ніби сам намірився повернути назад. Але кіт, здавалося, не звертав на прибулих уваги. Глипнувши в їхній бік, задріботів прямо, неначе вказуючи дорогу, закликаючи йти за ним. Чечель мовчки кивнув Орестові, селянин позадкував, знову поклав хреста. Платон тупнув ногою, а коли не подіяло — вилаявся брудно, та все ж показав чоловікові великого револьвера. Не знаючи, чого слід більше боятися, Орест слухняно повів коня далі. Поки Чечель приборкував непокірного, чорний кіт зник із очей.

Сутінки, змішані з вогким туманом, зімкнулися за ним, мов невидима брама.

Невеличка процесія наблизилася до зачинених воріт. Назустріч із двору вже сунула постать, і Чечель уздрів казкового богатиря. Високий, на голову вищий від будь-кого чолов’яга, стрижений «до закаблука»[33], із закрученими догори вусами. Поверх підперезаної тонким пояском сорочки з вишитим коміром велетень надягнув темний піджак, штани заправив у халяви юхтових чобіт. Навіть якби не тримав у правиці мисливську рушницю, вигляд усе одно мав би загрозливий — додавали того густі, смоляні брови.

Басаврюк[34], та й годі.

Прикажчик Писаренко, не інакше.

Ну, знайомі будемо.

— Дідько тебе приніс, Оресте. — Голос велетня нагадував звук духового інструмента.

— Вечір добрий, Саво Гнатовичу, — похапливо вклонився селянин. — Гостя до вас веду.

— Хто тобі сказав, що ми на гостей чекаємо?

Рука гралася рушницею, і Чечелю вартувало зусиль, аби не стежити за її рухами.

— Ось же пан до вас їхали. Кажуть, треба.

— А я кажу — не треба. — Писаренко перемкнув увагу на Платона. — Ми тут чужим не раді.

— Бачу. — Чечель кивнув на рушницю. — Тільки я, пане управителю, маю до Олесі Степанівни особливе доручення. Збирався прибути ще вдень. Заблукав, іще й халепа, — показав на пошкоджений «даймлер». — Не женіть, виявіть християнське милосердя.

— Давайте. — Писаренко ступив упритул до воріт, простягнув руку.

— Що саме?

— Доручення давайте. І мандруйте далі з Богом. Олеся Степанівна сама вирішить, прийняти вас чи ні. Якщо прийме — скаже коли.

— Ви не зрозуміли. Доручення не письмове. На словах.

— Кажіть.

— Лише пані Соколовської стосується.

Ліва рука прикажчика зігнулася в лікті.

Права легко поклала дуло рушниці на згин.

— Вас гнати, як ворон від поля? Наче шляхетна людина, а слів не розумієте.

Орест перелякано позадкував, хрестячись уже без упину.

Форкнув кінь, теж відчувши близьку небезпеку.

— Для чого так?

Жіночий голос почувся з-за спини велетня так несподівано, що змусив Платона здригнутися.

А потім з’явилася й сама.