Вигнанець і навчена відьма

Розділ 18 Житіє студента Недільського

Полтава, Дальні Павленки

оразу так бувало: варто не посидіти за кермом тривалий час, тиждень чи навіть більше, коли надворі зима, — і відчуття, ніби кермуєш уперше.

Платон не бачив потреби ставити когось до відома про свої здогади й ділитися висновками. Передусім — Саву Писаренка, той втратить голову, помчить убивати панича Недільського. Де б він не був, знайде й навпіл розірве. Чомусь Чечель не мав щодо велетня жодного сумніву.

Але ключем до всього справді було місце, де зараз перебував Микита.

Обережно навівши довідки, Платон дізнався: від самого похорону Олесі його в Маньківці не бачили. Найімовірніше, молодик осів десь у Полтаві, щось напевне відчуває, тому й не витикає носа. Його наречена, ймовірно, досі на водах, та має повернутися незабаром. Весілля готують уже. Раніше, ніж оголошено, вінчатися не заведено. Та все одно Микита сидить, мов на голках, бо занадто встиг накоїти. Зараз йому треба докласти можливих та неможливих зусиль, аби історія з Олесею вляглася й забулася. Чечель узагалі дивувався, яким дивом паничу вдалося приховати від нареченої та її суворої родини свої пригоди вдома.

Але, міркуючи далі, Платон потроху склав мозаїку докупи. І вибудував, як здалося, цілком логічне пояснення всьому. Недарма він встиг придивитися до тутешнього провінційного життя. Свої висновки будував на його особливостях.

Тож, викотивши наступного ранку після відвідин хутора «даймлер» та взявши курс на Полтаву, він укотре відтворив перебіг думок, закріплюючи висновок передусім для себе.

Отже, Микита Недільський крутить з Олесею Соколовською, намагаючись робити це далі від цікавих очей.

Притому основний час мешкає в Полтаві, де навчається за батьківські гроші й навідує майбутню наречену. Йому вдається вдавати з себе чемного добродія, спосіб життя навчив його лицедійства. Інакше не пояснити підхоплену в той час венеричну хворобу. Чинно прогулявшись із дівчиною й цнотливо чмокнувши руку чи щоку біля її будинку, делікатний студент міняє свій світлий бік на темний, біжить спершу в шинок, потім — до розпусних дівок. Микита так усе влаштував, що був певен: його не викриють, адже він дуже обережний.

Це сталося ще до Олесі.

Інший би перелякався, зупинився, взявся за розум. Але не молодий Недільський. Він просто вирішив перемкнутися на безпечніший, як здавалося, варіант — грати на слабкостях та враженнях сусідської дівчини, на яку за інших обставин навіть не глянув би. Микита розрахував точно. Навіть коли довго ховатися не вийде, все одно батьки нічого йому не скажуть, Олеся теж проковтне, бо ж соромно, а селяни поготів мовчатимуть. Не їхня справа — виносити сміття за межі власних хат.

Проте Микита Недільський загрався.

У нього б усе вийшло, аби не порушив просте правило: там, де живеш, краще не гидити.

Олеся Соколовська принижена ним до глибини душі.

І вона не з тих, хто триматиме в собі. Їй нема чого втрачати. На репутації жирний хрест, селяни озираються, гиготять навздогін. Єдиний спосіб піднятися над прикрою ситуацією — нападати. Дівчина пішла в наступ. Цим підписала собі смертний вирок. Вона була права, лиш Платон тоді, в їхній останній вечір, не зважив на це, списав на образу. А казала ж, говорила: Микиті вигідно позбутися її, нікому більше.

У всьому цьому Чечель поки не знаходив відповіді, хто і як убив Олесю. На цю роль панич Недільський підходив найменше. Платон не знав його близько, але з почутого робив висновок: у нього пуп розв’яжеться, куражу не стане. Натомість найняти вбивцю за батьківські гроші йому під силу.

Хай навіть так.

Але все одно не зрозуміло, де він розшукав найманця, котрий уміє розчинятися в повітрі й ходити, не лишаючи слідів.

Записавши це в загадки, Платон зосередився на дорозі й так дістався знайомої вже околиці Полтави. Звідси тиждень тому почав незвичну мандрівку. А здалося — наче ціле життя провів в іншому світі.

Не сподівався застати Кругляка вдома. Знав, який він — газетярський хліб, на місці не всидиш. Проте Панас Пилипович викотився назустріч власною персоною, обійняв та розцілував, наче близького родича або давнього друга, одразу потягнув за стіл, на ходу даючи вказівки домашнім. Марія Климівна, на відміну від чоловіка, зустріла гостя стримано, в очах читалася тривога, і Чечель розумів причину. Пані Кругляк жила у світі, реальнішому за той, який створив довкола себе її чоловік. Мудра жінка напевне здогадувалася — Кругляк уже досить тривалий час живе й працює під пильним наглядом. Платонова репутація їй теж була відома. Говіркий Панас Пилипович, яко місцевий фрондер, напевне розповів удома, кого має честь приймати.

Політики Чечель цурався. Хоч визнавав — саме вона вплинула на його життя й кар’єру після того, як він проти власної волі зачепив політичні струни. Його успішні лови київського маніяка вдарили по бездоганній репутації князя Урусова в Петербурзі, що, своєю чергою, зачепило імператорську фамілію. А все, що стосується імператора, — вже політика.

Приблизно те саме відбувалося з ним зараз у Полтаві. Кашу заварив навіть не Дундукевич, а його добрий приятель Кругляк. Котрий втратив обережність, бо певен: його писання під псевдонімами досі ніхто з імущих владу не розтелепав, — і поняття зеленого не має про негласний жандармський нагляд. Поява в орбіті неблагонадійного писаки такої самої, як не сумнівнішої особи, ставила під удар не тільки Панаса Пилиповича, а й усю його багатодітну родину. Дружина не могла на це вплинути, тож лишалося тихо молитися, аби Чечель чи хтось подібний надалі оминали їхній дім у затишних Дальніх Павленках.

Не судилося.

Платон подумки вибачився перед Марією Климівною.

Мав надію: вона прочитала каяття в його очах так само, як він із півнатяку зрозумів її.

— Ви перервали мені важливий процес, та я не гніваюсь.

Після сніданку Кругляк затягнув Чечеля до кабінету й широким жестом показав на стіл, де хаотично лежали списані аркуші. Біля столу валявся жмутик порваного паперу, у кутку — два зіжмакані. Господар поважно зайняв своє місце за столом, над маківкою Платон побачив уже знайому карту, де з’явилося трохи більше непоясненних позначок. Примостився на рипучий стілець, поклав ногу на ногу. Вже приготувався говорити, як Панас Пилипович хитро підморгнув.

— Може, по чарці?

— Ви ж працюєте. Важливий процес.

— Стимулює. Підганяє, це як шпори коневі давати. Хильнете, Платоне Яковичу?

— Моєму коневі зараз шпори не потрібні.

— А я з вашого дозволу.

— Ви в себе вдома.

Кругляк видобув зі знайомого вже сховку за шухлядою флягу, збовтав її, дослухаючись до звуку, хитро посміхнувся, хлюпнув у кухлик. Спритно перехиливши, хекнув, видихнув, прикрившись долонею, акуратно повернув флягу на місце. По тому відсунув папери, склав перед собою руки на столі, зосередився, наскільки дозволяло випите.

— Ви ж недарма приїхали, Платоне Яковичу. Не просто так — провідати мене в моєму маленькому царстві. Чув про трагедію. У нас говорили, писали навіть. Сенсацію з того не роздмухали, але й поза увагою не залишили. Не щодня на Полтавщині вбивають молодих відьом.

— Ну вас у баню, Панасе Пилиповичу. Не повторюйте дурниць. Олеся Соколовська була такою ж відьмою, як ми з вами — перевертні.

— Тим не менше історія, у яку я вас затягнув, замішана саме на відьомстві.

— Вона замішана на забобонах та загалом — людській дрімучості, — відрізав Чечель. — Я надто пізно в тому розібрався. Або — події на момент мого до них долучення вже стрімко добігали кінця. Хтось хотів у будь-який спосіб позбутися Олесі Соколовської й домігся свого.

— Ви вже знаєте хто? — Очі Кругляка зацікавлено блиснули.

— Ні. — Платон зловив себе на тому, що готовий вивалити на стіл перед коротуном усі свої думки й здогади. — Там, на місці, мені вже вдалося переговорити з усіма, хто так чи інакше може бути причетним до цієї сумної історії. Ви, як газетяр із досвідом, напевне зрозумієте мене. Без зустрічі з Микитою Недільським картина, яку я складаю, буде неповною.

— Хіба ви не знайшли його в Маньківці?

— Уявіть собі! Молодий чоловік улітку днює, а останнім часом навіть ночує в Полтаві. Хоч студенти мають літні канікули й роз’їхалися по домівках, хто не місцевий, інші — по дачах. Далі від гамірного міста, ближче до матері природи.

— О! Не всі такі, Платоне Яковичу. Комусь комфортніше в місті. Я вже не раз говорив вам — прогрес приваблює тепер значно більше, ніж садки вишневі коло хат та інші наші оспівані поетами пасторалі. Ви знаєте, до речі, що Левко Недільський так само трохи пише?

— Хвалився своєю публікацією.

— То проза, а має ще вірші! Підписує їх... чорт забирай... — Кругляк пожував губами, почухав маківку. — Вилетіло з голови. Не тримаю всіх псевдонімів. А в однієї людини їх може бути до десятка. Пан Недільський, наприклад, усякий новий віршований твір інакше підписує. Раптом невдалий, так хоч автора не розгадають.

— Мудро. — Чечель не знав, що ще про таке сказати.

— Я до чого це все! Ми, всі, хто пише, так чи інакше поміж себе знаємося! А отже, я трошки знаю Микиту Левковича!

— У світі останніх подій знайомство сумнівне.

— Хіба я пишаюся? Залюблений, зацілований батьками панич, який дозволяє собі багато чого. Бо смалений півень ще в сраку не дзьобав. Старий Недільський, скажу я вам, теж не простий. Хоча вдає з себе такого й навіть удається.

— Я це вже помітив. І оцінив.

— Тоді про що говоримо! — Кругляк ляснув долонею по столу. — Якщо вас цікавить Микитка, ви постукали в правильні двері! Полтава — місто маленьке.

— Київ — так само.

— І Петербург! Світ узагалі тіснуватий для людей. Рано чи пізно всі з усіма десь та й перетинаються.

— Згоден. Але — Микита Недільський...

— Так-так. — Коротун закивав, подався до Чечеля ближче. — Про його подвиги всі, кому треба, знають забагато. Але з поваги до батька воліють мовчати. Зрештою, борделі не заборонені, як і гральні карти. Тож законів Микита не порушує, хіба якісь людські...

— Чекайте. — Платон жестом зупинив словесний вир. — До чого тут борделі й карти?

— Студент Недільський грає в карти й вчащає до борделю.

Чечель знову мало не проговорився. Адже він уже знав, що панич зловив сороміцьку хворобу. Цей факт прямо свідчить про його зв’язок із повіями. Карти — нова інформація, та поки Платон не розумів, яка від неї може бути користь.

— Микита має наречену з порядної полтавської родини, — мовив натомість. — Бордельні подвиги не роблять йому честі й свідчать про непорядність. Та парубка завжди виправдовує бажання нагулятися перед весіллям. Те, як він повівся з Олесею Соколовською, заслуговує на суспільний осуд. Але, знову ж таки, криміналом не вважається. Мені не зрозуміло одне, чим далі — тим більше.

— Що саме?

— Ризик, Панасе Пилиповичу. Дурний ризик. Одне діло — шастати до розпусних дівок, котрі берегтимуть таємниці. І зовсім інше — спокусити шляхетну панночку з сусіднього села. Невже Микита не розумів, що на всі роти хусток не накинеш? Скандальний зв’язок рано чи пізно міг дійти до Полтави. Наречена дізнається — весіллю кінець, скандал ще грандіозніший. Без перебільшення, удар по родинній справі Недільських, по батьківській економії. Для чого?

Кругляк знову почухав маківку.

— Під таким кутом, шановний Платоне Яковичу, я на цю історію глянути не додумався. Докупи всього не зводив. Ви — майстер, дозвольте потиснути руку.

Чечель машинально стиснув простягнуту через стіл правицю.

— Натякаєте, балуваного Микитку хтось використав?

— Без натяків. Я приїхав, аби з чиєюсь допомогою, вашою або когось іншого, відшукати його в Полтаві. Поставити прямі запитання й по можливості почути відповіді з перших вуст. Хай він навіть брехатиме.

— Брехатиме, — запевнив Кругляк. — Такі, як він, завжди брешуть.

— Я вмію розрізняти правду й брехню.

— А я вам вірю! — Коротун знову ляснув долонею по столу. — Микиту Недільського частенько бачили в Кобищанах[39]. Там цегельний завод, дає роботу пролетарям, і там же вони спускають свою грошву в шинках. Збіговисько різного криміналу, картярів у тому числі. Є кілька притонів, де в задніх кімнатах ріжуться в карти, і ставки чималі бувають. Наші кримінальні репортери збрехати не дадуть.

— Щастить... — Платон не стримав посмішки. — Полтавський анабазис[40] почався для мене з карт. У які я, ви чули, грати не мастак. Ось знову картярі.

— Ще простіше пошукати на шльондрі. Там головне місце всіх полтавських зустрічей. Народ полюбляє ходити там у проходку.

— Де це? Даруйте, я погано знаю ваше прекрасне місто.

— Ну, там ви точно були! Олександрівська вулиця, центр міського життя. Якщо когось не можна зустріти там, той і для Полтави нічого не значить. Я б навіть ризикнув сказати образно: хто шльондрою в проходку не ходить — той у Полтаві не живе!

Чечель помовчав, перетравлюючи почуте.

— Маю підозру, Панасе Пилиповичу, наш герой поки не ходитиме в проходку. Після того, що сталося, наймовірніше, заліг на дно. Заховався, вирішив перележати від гріха далі. І труситься, бо от-от повернеться з курорту наречена. Хай би все вляглося, хай би до іншої новини газети взялися.

— Категорично з вами погоджуюсь! — вигукнув Кругляк. — Хто б що не мав проти нещасної панночки Олесі, наш, як ви кажете, герой зіграв у цьому дуже погану, негідну роль. І ви самі щойно підказали, де його найліпше шукати.

— Я?

— Пе-ре-ле-жа-ти! — промовив по складах коротун. — Б’юся об заклад, Микита Левкович лежить зараз під боком у апетитної неговіркої дівулі в Карпівському провулку[41]. Там є бордельчик, доволі відомий, хоч наполовину легальний. Це вигідно навіть тамтешнім мешканцям.

— Напівлегальність — вигідна?

— Платоне Яковичу, ви ж їли поліцейський хліб! З легального нічого не візьмеш! Нелегальний доведеться викривати й розганяти! Так само нічим не наситишся! А тут городові мають свою частку, ще й дівчатка їх коли-не-коли приголублять задурно! Ще там чимало євреїв, переважно кравців. Ходять чутки, швачки підробляють при борделі, обшивають дівчаток. А дехто навіть заробляє, пускаючи охочих піддивлятися за клієнтами в апартаментах! Самі бачите, така половинчаста легальність годує купу народу, чесного й не дуже.

— Якщо так, Микиті невигідно залягати в борделі. Він же в усіх на очах.

Кругляк похитав головою, покладав язиком.

— Ци-ци-ци! Пане Чечель, дорога ви моя людино! Там є купа очей, які нічого не бачать. Вух, які нічого не чують. Є лише руки, які беруть. А Микита Недільський давати в ті руки ох як уміє. Батьківських грошей не рахує. Тож будьте обережні там. У Карпівському чужих, іще й цікавих, не вітають.