Вигнанець і навчена відьма

Розділ 11 Нічні роздуми, ранкові погрози

ліб, миска з медом, сир.

Таку вечерю зібрали для гостя у флігелі. Платон не думав, що захоче їсти. Але не так вигляд, як запахи свіжого, що ні з чим не зрівняються, розбудили легкий голод. Варенуху, якої в глеку лишилося чимало, з дозволу господині прихопив із собою, тож налив на дно кухлика, випив, домішав до сиру меду, став із полумиском біля темного вікна. Мегелив навстоячки, дивився в темряву, думки ширяли деінде.

Поживу для роздумів теж після розмови з Олесею отримав. Це тільки на перший погляд виглядало: молода соколівська хазяйка не сказала нічого або майже нічого. Насправді ж Чечелю вже відкрилася об’ємна картина всього, що відбувалося тут протягом останнього місяця. І найперше, у чому переконався і щодо чого не мав сумнівів, — та, яку називають навченою відьмою, нічого лихого сусідам не зробила і зробити не могла.

Хоча б тому, що чудес не буває. А чаклунство — лише в чарівних бабусиних казках.

З’ївши четверту ложку сиру, Платон поставив полумисок на стіл. Хлюпнув собі настоянки, тепер — більшу порцію, ніж перед тим. Повернувся до вікна, втупився в темряву, замислено зробив маленький ковток, розтягуючи задоволення.

Олеся справді вчилася робити капості, у чому дуже спокійно зізналася Чечелю. Але запевнила, і він повірив: не ходила селом, не хвалилася на людях, що збирається напустити на свого кривдника Микиту Недільського пристріт, чим звести його зі світу. Про такі наміри не попереджають, звідси перше питання: звідки про це знають не тільки в Соколівці й сусідній Маньківці, а й по всьому повіті.

Гаразд, відповів сам собі подумки Платон. Нехай до повіту дійшли лихі чутки. Земський начальник Дундукевич прямо сказав: сам не бачив, люди базікали. Але хтось же розповів тим-таки людям, що Олеся замислила наслати хвороби на Микиту! Нехай дівчина ходила вчитися на хутір до баби Прокопихи, яку тут вважають відьмою, і стара не ховається. До неї багато хто ходить, адже Прокопиха, зі слів Олесі, вправна повитуха. Також збирає трави й може лікувати краще за земського лікаря. Якщо людина тяжко хвора і Прокопиха може зцілити, просить залишити недужого в неї на кілька днів і ставить на ноги. Звісно, мертвих не оживляла, але й не ризикувала, якщо бачила — нічого вдіяти не зможе. Олеся пояснила: баба Прокопиха має лихе око, і нібито траплялися випадки, коли зурочувала кривдника. Та одразу ж дала зрозуміти: люди в це вірили, їхня віра не підтверджувалася реальними доказами.

Тобто Олеся визнала: нема прямого зв’язку між відлюдницею з хутора й негараздами, що час від часу спіткали ту чи іншу особу, на яку вона люто зиркнула.

Чечель зробив черговий ковток.

Охолонути, мислити розважливо панночка почала вже після того, як попросилася до Прокопихи в науку й зазнала невдачі. Вона старанно робила «закрутки» в житі, ламала, крутила, в’язала колоски з сусідського поля, куди кралася ночами, і бажання помститися перебило природний у таких випадках сором. Замовляла на хворобу й навіть на смерть, чого спершу дуже боялася, та потім те саме бажання допомогло забути про страхи. Підкидала на дорогу, якою Микита часто їздить, намовлені речі і предмети. Виконувала інші ритуали, мета яких — поробити кривднику, аби відчув весь її біль і назавжди втратив спокій. Навіть навчилася спеціальних замовлянь, які — так казала Прокопиха — здатні послабити чоловічу силу негідника, а то й зовсім позбавити її.

Відтак нічого не сталося.

— Про чоловічу спроможність не скажу, бо не знаю, — обмовилася Олеся й уперше за час відвертої розмови трохи збентежилася. — Не перевіриш же, як у нього там виходить. Щодо всього іншого... Яким був, таким лишився. Аби з Микитою щось трапилося, уже б знали й розносили округою. І я, Платоне Яковичу, здалася.

Ось і друга неочевидна обставина.

Побачивши й зрозумівши марність зусиль, Олеся Соколовська перестала гратися у навчену відьму. Зізналася — досі виношує плани страшної помсти, але так і не придумала нічого, що вдовольнило б праведне бажання.

— Можливо, часу замало. — Це прозвучало наївно, та Платон не перебивав. — Поквапилась я, щось зробила не так. Чи досвіду бракує. Та ну — напевне бракує. Тільки ж я дуже хотіла швидкого результату. Не отримала, опустила руки. Або, скажімо так, тимчасово відступилася.

Тільки ж і про таке своє рішення Олеся не оголошувала на сільському майдані перед усім народом. Хто й коли пустив чутку про те, що соколівська хазяйка — відьма, треба ще розібратися. Більше того: мор худоби Недільських пояснювали тим, що Микита перед чарами встояв, мав добрий захист. Тож усю силу свого гніву Олеся вирішила спрямувати на худобу, шкодячи всім Недільським у такий спосіб, розорюючи їх. Ну, і погану погоду з тією ж метою влаштувала.

Обставини, які в іншому разі сприймалися як щось прикре, але природне, тепер розглядалися вкупі. Напряму прив’язувалися до Олесиного відьомства. І поки не мали раціонального пояснення.

Запитав у неї про появу біля церкви, про яку згадував Дундукевич і яка всіх налякала, давши привід говорити про відьму.

— Нічого особливого не сталося. — Молода жінка знизала плечима. — Навпаки, я тоді дуже здивувалася. Народ витріщився на мене, почав розступатися, мов від прокаженої. Розплетене волосся, кажете? Узагалі комедія. Ну, зараз воно в мене вкладене. Тоді було просто перетягнуте стрічкою внизу, анітрохи не розпатлане. Хіба... вітер дмухнув у спину.

— Кажуть, ви того дня прилюдно прокляли Микиту й усіх Недільських, разом із їхнім селом.

— А ви скільки разів за життя чортихалися? — сумно посміхнулась Олеся. — Те саме. Часом вирветься хоч у кого: «Та будь ти проклятий!» чи просто: «От проклятий!» Так і в мене тоді. Вгледіла кривдника — і не стрималася. А люди зрозуміли трохи інакше. Ви ще не знаєте, як воно, коли по-справжньому клянуть.

— Для чого ви взагалі поїхали в сусіднє село до церкви? У Соколівці своя є.

— І в маєтку — ще капличка, — кивнула вона. — Дійшли чутки, що Микита приїде до церкви з нареченою. Хотіла глянути. І, так, плюнути в очі. Засудите?

Ні.

Справді, нічого надзвичайного.

Окрім того, що люди в Маньківці вже знали, що соколівська спадкоємиця — навчена відьма. Через те й сприйняли появу саме так, переляком. Сама ж Олеся, з її слів, тільки тоді зрозуміла, що відбувається довкола неї й чому селяни так дивно реагують.

Чечель допив, підкинув на долоні порожній кухлик.

Клацнув пальцями — відповідь знайшлася.

Погані чутки про Олесю Соколовську пускала, як обмовився земський начальник, така собі хуторянка Пелагія Шимченко, по-вуличному — Шимчиха. Не буде помилкою припустити: вона каламутить воду від самого початку. Є якась група селян, для котрих слова Шимчихи дуже важливі. Отже, їй вірять та розносять почуте скрізь.

— А це означає — Шимчиха звідкісь знає не лише про відвідування Прокопихи, — сказав Платон темряві за вікном. — Їй відомо, що Олеся вирішила навчитися відьомства, аби звести рахунки з Микитою Недільським. Чи не забагато знає баба з хутора, га?

Ще раз клацнув пальцями, ступив до столу, цього разу налив щедро.

— Також бабі з хутора відомо, коли Олеся народилася. А Палажка ця, між іншим, не місцева. З’явилася в Маньківці, коли Олеся вже жила на світі. Причому, шановні пані та панове, — зробив жест, мовби звертаючись до невидимої публіки, — жила дівчина в сусідньому селі. Записи в книгах дивився сільський староста. Але, поважне товариство, — ще один жест, тепер уже з легким уклоном, — сам би він ще довго думав. Підказали. Готовий закластися — та сама Шимчиха. Ну й прозорлива баба. Дуже впевнено діє. Знає, що робить. А нам із вами, товариство, треба зрозуміти, для чого вона так робить. Будьмо дужі!

Ковтнув невдало, пішло не в те горло. Прокашлявшись, Платон понюхав кусень хліба, потім відщипнув шматок, умочив у мед, зжував. Розтягнувся на ліжку, скинувши взуття, поклав руки під голову, втупився в стелю. Більше вирішив не балакати сам до себе, завершив подумки.

Уже з відомостей, зібраних попередньо, тільки від двох осіб, напрошується висновок, котрий надає дивній історії цілком логічних пояснень. По селах усі та усе здебільшого на очах. Бурхливі стосунки нащадка Недільських з Маньківки й кривенької спадкоємиці Соколівки не були тут секретом. Відповідно, поживу для пліток дало їх скандальне припинення. Тому селян дуже просто переконали, що Олеся збирається звести Микиту зі світу відьомськими чарами. Як любив примовляти один немолодий поліцейський, з яким Платон колись служив у київській розшуковій поліції, на акцію наспіла реакція.

А містком між навченою відьмою й наляканими нею людьми стоїть така собі Пелагія Шимченко.

Чечель раптом дещо зрозумів і здивувався, чому така очевидна думка не спала раніше. Якщо Олеся Соколовська нікому не звітувала про свої «відьомські» забави, а місцева знахарка Прокопиха навряд розпатякала, лишається одне — за панночкою останнім часом пильно й непомітно стежили.

Молода соколівська поміщиця з якоїсь причини привернула чиюсь увагу. Хтось не любить її настільки, що пускає погану славу. Шимчиха з хутора? Так, але для чого? Що може бути спільного в немолодої селючки, яка прийшла бозна-звідки, прижила біля себе якогось солдата й прислужує в церкві, і дівчини шляхетного, хай збіднілого роду? Олеся Соколовська живе у своєму маєтку, нікого не чіпає, тихо страждає від власної, як вона думає, неповноцінності та завданої нахабним сусідою кривди. Для чого Пелагії Шимченко робити з Олесі породження пекла?

Платон склепив повіки.

Або тут є щось глибоко особисте, і тоді це треба швидше з’ясувати. Або — і таке припущення більш реальне — за діями Шимчихи хтось стоїть. Її елементарно використовують, нацьковують на Олесю, може, навіть платять за дійство гроші. Комусь вигідно, щоб хазяйку Соколівки в окрузі вважали небезпечною лиходійкою. Дуже треба налаштувати проти неї щонайбільше людей. Граючи на забобонах, поки задум спрацьовує. На Олесю вже косо дивляться й хрестяться.

Микита Недільський.

Йому мало погратися з кривенькою дівчиною в любов. Відчувши власну безкарність, він вирішив спаплюжити Олесю остаточно, у такий от єзуїтський спосіб. Навіщо йому все це, питання риторичне. Адже він із якоюсь метою вже звабив та знеславив її. Тепер далі веде свою чорну справу. Деталі — потім, хоч вони напевне будуть цікавими.

Чечель подумки поставив у міркуваннях жирну крапку.

На сьогодні все.

Перевернувся на бік, накрився ковдрою і, як був, у одязі, заснув.

Розбудило сонце.

Платон не запнув вікна, і перший ранковий промінь полоскотав, коли не було ще шостої. Час показував великий старий годинник у дальньому кутку невеличкої кімнати. Трохи подивившись на маятник, Чечель закректав і спустив ноги з ліжка. Випите вчора кликало до вітру, тож він засунув ноги в парусинові туфлі й неохоче підвівся. Зазвичай після подібних ранкових прогулянок доспати свого не вдавалося, та повалятися ще кортіло. Позіхнувши і потягнувшись, Платон вийшов надвір.

Ранок видався не по-липневому прохолодним, навіть вологим. Між деревами ще лишилося біле клоччя туману. Ловлячи дрижаки, Чечель обійшов флігель, бо, як уже знав, сортир примостили в глибині саду. Зробивши свої справи, Платон поквапився стежкою назад, усе ж маючи надію не заснути, так хоч задрімати.

Аж раптом завмер, притулився до стіни, потім обережно визирнув, сподіваючись — не помітили.

Від маєтку в бік огорожі, але не до головних воріт, ішла Олеся.

На ній була довга біла сорочка, поверх якої молода жінка накинула на плечі велику квітчасту хустку. Волосся лежало на плечах, та не пушилося, вочевидь чимось підв’язане. Зі свого місця Чечель не міг бачити напевне, та все ж щось підказувало — Олеся йде босоніж.

Вона завернула за ріг великого будинку, зникла з очей.

Чечеля наче хтось підштовхнув у спину — у чому був поквапився за нею. Аби не перебігати через двір, ризикуючи потрапити на очі якійсь ранній пташці, наприклад велетню прикажчику, взяв праворуч, до садка, тримаючись ближче до дерев.

Рухаючись швидко, обігнув дім із іншого боку й вправився не загубити Олесю. Вона саме вийшла крізь маленьку хвіртку, яка вела до покосів, і кульгала повз копиці, не озираючись. Платон шаснув тим самим шляхом, тільки тепер помітивши й відчувши — ранкова роса наскрізь промочила туфлі й босі ноги та намочила штани до колін. За інших обставин було б незатишно, та зараз Чечель не зважав. Його гнав уперед азарт гончака.

Навчена відьма повернула на схід, рухаючись крізь мереживо туману через поле до заростів верболозу. Чечель стрибав цапом, перебігаючи від копиці до копиці, і так само не озирався. Коли Олеся зникла з очей, Платон на трошки зупинився, переводячи подих і даючи молодій жінці зайти далі. Потім зробив останній ривок, швидко перебігши до дерев. Під першою розлогою вербою присів, тримаючись за стовбур. Завмер, дослухаючись. Далі посунув на звук.

Через кілька метрів блиснула в променях вода.

Платон вийшов до річки, яка в цьому місці утворила тиху заводь. Олеся вже стояла на вузенькій смужці берегового річкового піску й саме розпускала коси.

Недбало кинувши вбік довгу білу стрічку, вона ворухнула плечима.

Хустка сповзла до ніг.

Олеся потягнулася, зробила кілька рухів руками.

Нахилилася, взялася за краї полотняної сорочки.

Раптова голизна засліпила сильніше за сонячний промінь.

Чечель кліпнув очима. Першим поривом було відвернутися, не дивитися на голе тіло. Та нічого не міг удіяти з собою: між повіками наче хто втулив по шпичці, не даючи опуститися. Затамувавши подих, Платон прикипів поглядом до прекрасної голої жінки, яка неквапом, отримуючи від того насолоду, заходила у воду.

Занурившись вище талії, по нижню частину пишних грудей, Олеся подалася вперед. Лягла на воду, відштовхнулася від дна, попливла. Коли розвернулася, лягаючи на спину, Чечель позадкував, відходячи під прикриття густих вербових кіс.

І завмер, наткнувшись потилицею на тверде, холодне й кругле.

— Усе бачив?

Платон повільно підняв руки.

Але ж зграбний цей Сава Писаренко! З вигляду громіздкий, а рухатися вміє нечутно.

— Вода... холодна, — вичавив із себе Чечель. — Мабуть... іще замерзне панна твоя.

— Ще в дворі тебе засік. Підкрався, аби її зігріти?

— Я не крався.

— Та ти що! До мене, повільно.

Платон повернувся, не опускаючи рук. На нього дивилося дуло прикажчикової рушниці. Палець лежав на спускові.

— Я нічого такого... — Чечель розумів: поводиться мов дитина, застукана за шкодою, але, як діяти інакше й що говорити, гадки не мав. — Цікаво стало.

— Що — цікаво?

— Куди господиня ходить рано. Вона щодня отак?

— Не твоє собаче діло.

Платон поволі почав опановувати себе.

— Чуєш, Саво Гнатовичу, ти ж не стрілятимеш у мене. Панночку налякаєш. Та й труп її гостя вам на хазяйстві не треба. Мене не шукатимуть, не плакатимуть, але ж Олеся Степанівна з цим далі якось мусить жити. Про неї подумай.

— Ти зранку кудись пішов. Не повернувся. Бариня знати не буде.

— Погана ідея, Саво Гнатовичу. Все одно погана. Знаєш чому?

— Язика прикуси.

— Для чого? Ми ж балакаємо. — Чечель ступив крок назад, опустив руки, не чуючи заперечень. — Я щиро вибачаюся, бо розумію: поведінка моя не гідна. Не личить гостеві піддивлятися за купанням хазяйки. Тільки ж і ти, і вона, як дізнається, зрозумієте — не навмисне я. Нічого злого не замислив. Не ворог я ані тобі, ані тим більше — Олесі. За що мене вбивати? За дурну поведінку, за цікавість?

Писаренко поклав дуло на згин лівої руки, воно вже дивилося вбік.

— Довкола панночки нікому з масними очима не вільно крутися.

— Можу вибачитися ще раз. Треба — впаду в ноги їй, вимолю прощення.

— Щоб Олеся Степанівна знала, як ти на неї голу зирив? Ображати її так тим більше не вільно.

— Тоді, Саво Гнатовичу, нехай усе лишиться між нами. Я зрозумів помилку. Ти мовчатимеш. Чи інший варіант є?

Велетень засопів.

— Коваля тобі, як обіцяв, приведу вранці, — буркнув нарешті. — Полагодить твою таратайку. І полотном дорога звідси.

— Я не ворог вам, — повторив Платон. — Якщо для панночки ти найближча людина, а вона — для тебе, мусить розказати тобі, для чого я тут. Їй-богу, допомога їй потрібна.

— Без тебе впораємося. Тут до тебе жевжики бували. Не тим боком, так іншим намовляють панночку продати Соколівку. Ви, городяни, — майстри голови туркати. Хтозна, раптом ти з кимось проти панночки граєш. Найкраще — гнати кожного поганою мітлою.

— Не треба мені вашої Соколівки!

— Усі так кажуть. — Писаренко повісив рушницю на плече. — У мене нюх добрий, Платоне чи як тебе там. Погано від тебе запахне — довго думати не буду. Сам не заберешся геть — копняками нажену.

— Це вже хазяйка твоя вирішить, — відрубав Чечель. — Поговорили, Саво Гнатовичу. Я за Олесю Степанівну спокійний. Має біля себе вірного й надійного сторожового собаку. Принаймні тут, у Соколівці, вона в повній безпеці. Хочеш добру пораду — вужем крутися, але придумай, як утримати бариню тут, щоб носа не потикала з маєтку. Допоки я не дозволю.

— Тебе забули спитати. — Тепер уже велетень тримався не дуже впевнено.

— Але слухати доведеться. — Чечель переступив із ноги на ногу. — Нині літо справді якесь холодне.

Оминув прикажчика, пішов росою назад.

Коли повернувся до флігеля, побачив, як від порога шаснув у найближчі кущі вчорашній знайомий.

Чорний кіт.