Вигнанець і навчена відьма

Розділ 15 Сльози велетня

ієї ночі заснув одразу — пережите за день далося взнаки.

Піднявся пізніше, ніж у попередні дні. Годинник показував п’ятнадцять перед дев’ятою, у селах навіть діти так довго не сплять. Платон дозволив собі повалятися ще трохи, крутився, мостячись зручніше. Але природа все ж змусила підвестися, вивела надвір. Як повертався від убиральні, побачив Трефу: чорна кицька повагом пробігла кудись углиб саду, за звичкою не звертаючи ні на кого уваги, гуляючи сама по собі. Чечель спробував покликати її, та Трефа навіть не озирнулася, не стишила ходу. Щойно зникла з очей, Платон повернувся до флігеля.

Маєток жив звичним, розміреним життям. Перетнувши двір та за сільською звичкою вітаючись із усіма, кого бачив, Платон піднявся на ґанок, постукав у двері маєтку. Відчинила вже знайома, тиха й непомітна Павла, яку він подумки охрестив мишею. Писнула: панночка ще не виходила, але вона має наказ поснідати пана Чечеля. Цього разу подали картоплю, щедро заправлену засмаженими в цибулі шкварками й присмачену свіжим кропом, редиску, подрібнену з зеленою цибулею та заправлену сметаною, і жбанчик холодного узвару. Поки Платон віддавав стравам належне, спливло ще не менше години, адже він їв, не кваплячись, без поспіху, смакуючи. Коли покоївка, як завжди, тихенько спитала, чи не бажає пан Чечель іще чогось, він витер серветкою масні губи, кивнув:

— Потурбуй панночку, коли не важко.

— Ой... — Дівчина закотила очі. — Знаєте, Платоне Яковичу, важко. Панночка Олеся сама гукає, як їй хтось або щось треба. Не любить, коли сіпають отак. Свариться.

— Ну, не б’ється ж, — поблажливо протягнув Чечель. — Збігай, Павло, будь уже така ласкава. Як гніватиметься, вали все на мене. Так і скажи: Платон Якович просили, ти змушена коритися.

— Не маю я вам коритися, — раптом заперечила служниця. — У мене своя хазяйка є.

— Господи, — зітхнув Платон. — Просто виконай прохання. Нам із твоєю панночкою треба вже балакати про різні важливі речі. Вона знає, про що мова. Повір, не насварить, навіть подякує. Біжи.

Павла вирішила більше не гаркатися — шаснула геть, розминувшись зі старшою служницею, яка саме несла гостеві каву і шматок свіжого яблучного штрудля, политого щойно збитими вершками. Чечель встиг впоратися лише з двома шматочками, як повернулася дівчина-миша. Вираз її обличчя стривожив, Платон відсунув тарілку, підвівся назустріч.

— Щось не так, Павло?

— Панночка Олеся...

— Що — панночка Олеся?

— Її нема в спальні...

— Ти ж казала — вона не виходила.

— Бо панночка Олеся не виходила зранку! Хіба ж я смію її турбувати? Платоне Яковичу, я б досі не знала того, аби ви не веліли до неї постукати!

Дівчина була налякана.

— Веди, — наказав Платон і вже біля дверей зупинився. — Чекай. Біжи по Саву Гнатовича. Може, він знає, де вона.

— Так мені по Саву Гнатовича чи...

— Спершу проведи до спальні. Потім — гайда по нього.

Слідом за Павлою він забіг сходами на другий поверх, де в кінці правого крила розташувалися Олесині покої. Дівчина не наважилася зайти вдруге, Чечель обережно штовхнув двері, ступив усередину. Нічого підозрілого, хіба ліжко не застелене, хоча й не розкуйовджене. Вочевидь не навчена прибиратися сама, Олеся тільки розправила ковдру, перш ніж залишити будуар. Важкі ламбрекени опущені, світло пропускали погано.

Щось незвичне тут.

Чечель покрутив головою й наступної миті зрозумів, що бентежить.

Тягнуло горілим.

Від каміна в кутку.

— Платоне Яковичу...

— Ти ще тут! — Він обернувся на принишклу біля порога Павлу. — Махом!

Миша здиміла.

Лишившись сам, Чечель ступив до каміна. Присів, придивився. Потім розпрямився, підійшов до вікна, сіпнув штору.

Сонячне світло залило помешкання.

Вікно за шторою прочинене.

Знову нахилився над каміном. Тепер бачив майже спалений аркуш паперу, прямокутник попелу свідчив про це.

Простягнув руку, торкнувся.

Прямокутник розсипався. Обережність ні до чого, все одно не врятувати. Зате попіл на дотик холодний. Палили кілька годин тому. І дотепер каміном не користалися. Звісно, літо ж, хай незвично прохолодне, але не аж так, щоб у липні топити дровами в покоях.

Тепер — вікно.

Чечель випростався, ступив ближче. Став біля підвіконня, озирнувся. Як треба діяти, підказувала інтуїція. Не знав, що побачить і чи знайде взагалі бодай щось. Та зі свого місця розгледів дещо під віденським стільцем у кутку.

Камінь.

Швидко перетнув покої з кінця в кінець, став на коліна. Камінець невеличкий, неправильної форми, замашний. Навряд валявся тут завжди. Знайомий спосіб доставляти послання: загорнути камінь у папірець, поцілити у прочинене вікно.

Другий поверх.

Платон знову ступив до підвіконня. Виходило в сад, і випадкова людина цього не знатиме. Так само чужому невідомо, де саме спальня панночки. А також — що вікно вона на ніч улітку не зачиняє, лиш прикриває шторами.

Він визирнув.

Зайти сюди серед ночі, влучно вцілити в темряві. Не всякий зможе. Якщо хтось із тутешніх — чому такий спосіб, простіше ж передати записку. Під двері просунути, наприклад. Це означає виказати себе, але хіба записка сама по собі не ладна викрити невідомого...

— Де вона? — вибухнуло ззаду.

Велетень стовбичив у проймі дверей, тяжко дихав, кулаки то стискалися, то розтискалися. Очі палили блискавками.

— Де? — повторив.

— Хіба не ходила купатися вранці, як учора? Ти ж, Саво Гнатовичу, очей з хазяйки не спускаєш.

— Після вчора? Бога побійся! Куди! Не збиралася вона! Її ж тіпало всю, сам бачив!

— Чому не сказала нічого тобі? — Відповідь Чечель уже знав.

— Олеся Степанівна мені не звітує! Вона нікому не підзвітна!

— Куди могла вислизнути, аби ніхто не бачив?

— Є хвіртка.

— Знаю. З будинку — як?

— Через кухню. Там є вихід, для слуг. Але чому, куди?

— Важливіше зараз для нас із тобою, Саво Гнатовичу, що панночки досі нема.

Писаренко не мав відповіді, тож вицідив крізь зуби лайку, притулився до одвірка плечем, задихав важко й голосно.

Аж раптом ззовні, крізь вікно, увірвалося дзвінке, пронизливе, повне відчаю:

— Біда! Біда! Людоньки, біда-а-а-а!

Велетень стрепенувся. Чечель, стоячи біля підвіконня, визирнув, висунувся наполовину. Нікого не побачив, крики лунали з іншого боку, з двору. Коли розвернувся, аби гайнути, Писаренка вже не було.

Платон збіг сходами, вилетів на ґанок. Посеред двору товклися налякані, схарапуджені слуги. Прикажчик розкидав невеличкий натовп, згріб в оберемок мужика в чоботах із високими халявами, просторих штанях і полотняній сорочці. Той белькотів нерозбірливо, махав руками, показуючи в бік лісу, туди, куди Чечель ходив через поле до річки.

— Геть! — проревів Писаренко, рвучко жбурнувши дядька вбік.

Коли помчав уперед, ніхто не наважився бігти слідом. Чечель, підозрюючи найгірше й переконуючи себе, що згущує фарби, поквапився за прикажчиком. Наздогнати, тим більше обігнати його не міг, тож просто намагався не відставати. Так перетнули поле, причому Платон двічі зашпортався, впав із розгону, навіть примудрився підвернути ногу. Боліло, але терпимо.

До знайомого вже берега дістався на кілька хвилин пізніше.

Та все одно запізнився.

І Сава Писаренко спізнився.

Жіноче тіло лежало долілиць. Голова — у воді, довге волосся розтіклося мертвими пасмами густих водоростей. Руки розкинуті, немов перед смертю Олеся збиралася полетіти. Кров із рани на спині вже не текла.

Спідниця й домашня блузка поверх нічної сорочки.

Червоні черевички.

— Назад! — закричав Чечель. — Саво, стій на місці! Ані руш!

Велетень не слухав. Добіг, рухнув на коліна поруч із тілом.

Почав термосити, потім зробив щось правицею, відкинув геть якийсь предмет, розвернув тіло лицем до себе.

— Не чіпай її! Не чіпай! Залиш так!

Писаренко не слухав, а радше — не чув, оглухнувши від горя. Піднявши голову, він заревів, мов поранений хижак. І одразу ревіння перетекло в ридання. Велетень не соромився сліз, не ховав їх, сильними руками розірвав навпіл сорочку на грудях.

Чечель обережно наблизився.

Пошукав очима, не знайшов на піщаному березі інших слідів, крім залишених черевичками Олесі й чоботами прикажчика.

А потім знайшов те, що відкинув від тіла Сава.

Стилет.

Видовжене лезо в крові більш як на половину.

Прикажчик висмикнув його зі спини жертви.