Вигнанець і навчена відьма

Розділ 22 Твань

Полтавська губернія, Василівський повіт,

околиця села Маньківки

ечель довго вагався.

Та все ж не знайшов жодного варіанта, котрий у подальших діях дозволяв обійтися без Сави Писаренка. Не годилося пхатися проти ночі до сусіднього села, шукати там потрібну хату навмання, нехай відомо — вона десь на околиці. Та й пішки пертися не хотів. А без дозволу прикажчика йому коня, та ще й вночі, ніхто не запрягатиме.

Велетень скинув із себе сон, немов ковдру. Запитав, що сталося, і Платон обмежився поясненням: треба, поки гаряче, злапати Чобота й Шимчиху заразом. Передбачаючи реакцію, зауважив — скрутити обох, здати справнику, хай далі поліція морочиться, дає справі ладу. Писаренко слухати не хотів. Якщо обоє доклали рук до загибелі його панночки і Чечель ладен це довести, поліції не треба. Тим не менше Чечель узяв із нього слово: як витрусять обох, щойно зізнаються — Сава сам повезе їх куди слід. І далі діятиме самотужки, адже Платонові краще не потрапляти поліцейським служакам на очі без дуже нагальної потреби.

Зітхнув прикажчик.

Але вдарили по руках.

Так Чечель переніс надалі розмову про вчинок покоївки Павли — буде куди розлюченому велетневі жбурляти гнів.

Запряг коляску.

Прихопив рушницю, поклав мисливську сумку з набоями.

Рушили.

Околиць Маньківки дісталися, щойно почало розвиднюватися, — липневі ночі короткі. Писаренко правив і вивіз їх саме туди, куди треба, оминувши село й діставшись ближче до потрібної околиці. У цьому місці закінчувався ліс, тож прикажчик прив’язав коня за деревами на узліссі, взяв рушницю напереваги й кивком звелів Чечелю йти за собою. Так він без суперечок перебрав командування на себе, та Платон у цій ситуації зовсім не опирався.

Хата Шимчихи, крита свіжою соломою, крайня на цьому куті села, була зведена трохи далі від інших, від чого здавалася немов відірваною від чогось цілого. На підступах Писаренко притулив пальця до стиснутих губ, потім зробив з пальців фігуру, що нагадувала собаку. Чечель кивнув, хоч поки не мав плану, як упоратися з перешкодою. Та, схоже, Сава уже все вирішив. Передавши Платонові рушницю, він зігнувся в три погибелі й нечутно, чим уже раз дивував, ковзнув між жердинами тину, прокрався городами і зник у тилу. Чечель присів, аби не маячити й не потрапити на очі котромусь сусідові — раптом саме зараз хтось прокинеться до вітру. Але довго чекати не довелося — Писаренко виринув так само тихо, як зник, і Чечель не одразу розгледів, що велетень стискає в правиці.

Коли поруч м’яко впав труп собаки — Платона пересмикнуло, хоч уже бував у бувальцях.

— Нащо? — прошипів, відсуваючись далі.

— А як? — поцікавився велетень так само тихо, взяв назад рушницю, переламав навпіл, перевіряючи заряд. — Тепер гайда.

Чечель глипнув на мертвого собаку.

Приготував револьвер, так само про всяк випадок перевірив барабан. Усі кулі на місці, після стрілянини, коли відганяв оскаженілий натовп, зарядив наново. Рушив за Писаренком, переліз через тин. Підкоряючись, зайшов до ґанку з протилежного від прикажчика боку. Ковзнув повз вікно, приготувався постукати й чекати, поки відчинять.

Та велетень уже діяв за власним планом, про який Чечель нічого не знав.

Якби знав — не завадив би.

Писаренко з короткого розбігу, сильно відштовхнувшись від землі, налетів на двері плечем — так гармаш випускає ядро. Силу мав справді нелюдську, особливо в гніві. Усе одно довелося гатити вдруге, і тепер уже двері злетіли з петель.

Усередину Сава ввірвався з хижим ревінням.

Його зустрів протяжний жіночий вереск, змішалися докупи чоловічі крики, за мить гаркнув постріл. Платон оговтався, так само щось закричав, підбадьорюючи себе, і влетів слідом.

Нічого не встиг розгледіти до пуття — одразу хтось навалився. У вухо різко вереснули, чіпкі пальці спробували схопити за волосся. Та Шимчиха — атакувала вона, поки чоловіки вовтузилися в кутку біля печі, — не могла знати, що має справу з лисим.

Гострі нігті ковзнули по голому черепу, дряпаючи до крові.

Наступний удар цілився в очі.

Платон двигнув ліктем, влучивши Шимчисі в лице, відкинув від себе й дивом урятував око. Так само дивом примудрився не впустити револьвер. Тепер перейшов в атаку, влупив її руків’ям, але тут уже Шимчиха спритно відхилилася, пірнаючи під руку.

З кутка долинув зойк болю, за мить — радісний вигук.

А потім на Чечеля скакнув Харитон, у самому спідньому, але ба — у чоботях: не знати, як і коли встиг скочити в них. Перед собою виставив довжелезне лезо ножа-колія, замахнувся, вдарив навідліг.

Платон машинально підняв правицю, не знаючи іншого способу захиститись.

Обпекло кисть.

Пальці розтиснулися, револьвер з гуркотом упав на підлогу.

Від наступного випаду Чечелю вдалося ухилитися. Скочивши вбік, він опинився спиною до стіни, чим сам собі звузив можливості для маневру. Але Чобіт битися чомусь не збирався — стрімголов кинувся в пройму дверей.

Платон одразу ж зрозумів, у чому річ.

З підлоги піднімалася велетенська постать, руки наставили рушницю вперед.

Ще один постріл.

Харитон, чоловік із військовим досвідом, устиг пірнути вперед, під кулю.

— А-а-а-а! Вбили!

Шимчиха не допетрала, що сталося. Побачила лиш — Чобіт упав після пострілу. Не контролюючи себе, остаточно забувши про обережність, розпатлана фурія, у нижній сорочці, боса, сліпа від люті, стрибнула на Саву.

Сумка з патронами — поперек грудей, наче патронташ.

Не встиг.

Чечель стояв менш ніж за метр від свого револьвера.

Ступив крок, нахилився, підняв. Руків’я стало мокрим та липким від крові. На біль не зважав — кураж.

Харитон підвівся.

— Стояти! — гаркнув Платон.

Дивно — замість знову атакувати Чобіт зайцем вилетів назовні, у вологий ранок.

Писаренко намагався віддерти від себе Шимчиху.

— Назад, я сказав!

Уже гавкали довколишні собаки, розбуркані стріляниною.

Чобіт, як був, гнав до лісу.

Туди, де починалося болотяне кільце.

Платон загубив утікача між дерев.

Поки біг через відкриту місцину, навіть коли Харитон шугнув за кущі, він ще бачив його помітну білу спідню сорочку. Припустивши, добіг до узлісся, покрутив головою. Чобіт зник із очей, та наступної миті виринув — віддалявся великими стрибками, заплутуючи переслідувача, мов заєць — мисливців. Чечель вистрілив навздогін, без віри в те, що влучить. Затим прикусив нижню губу, помчав далі, намагаючись триматися в тому самому напрямку, що й втікач.

Не вдалося.

Якийсь час біла сорочка ще мигтіла вдалині. Але дуже скоро розчинилася, сховалася в лісовій зелені, що дедалі густішала. Та Платон вперто продирався крізь зарості. Гілки шмагали по обличчю, ноги шпорталися об коріння й час від часу потрапляли в ями, і лише диво вберігало від переламу чи вивиху. Чечель мусив визнати: пересування лісами — не для нього, звичного все ж таки до міських чи просто широких, відкритих доріг і просторів. Тут же сама природа ставала ворожою, оточуючи, стискаючи, гальмуючи, роблячи погоню що далі, то складнішою.

А незабаром ґрунт почав м’якшати.

Пробігши ще далі вперед і вглиб, Платон ураз зупинився. Комарі миттю обліпили з усіх боків, довкола голови утворилася густа хмара з огидних комах. Найспритніші лізли у вуха й до рота. Чечель закрутився на місці, махаючи руками і марно намагаючись розігнати нових ворогів. Від різких рухів ґрунт просідав ще дужче. Чечель не стояв на місці, стрибав, зовсім перестав стежити, куди прямує, почав втрачати орієнтири на місцевості. Єдине, що розумів, — його заманили на болото і звідси треба негайно вибиратися. Лишатися тут довше — зачиняти власну пастку зсередини.

Зрештою визнавши поразку, прийнявши програш, Платон грубо вилаяв довкілля разом із комарами. Розвернувся, пішов назад. І за декілька хвилин стало ясно: рухається не в тому напрямку, звідки прийшов. Бо замість ступати на тверде ноги що далі, то частіше занурювалися по кісточку в болотяну твань.

Чечель знову зупинився.

Покрутив головою, видивляючись.

Від тупцяння на місці вгрузнули одразу обидві ноги.

— Та де ти взялося на мою голову! — процідив Платон, ступаючи назад.

Чвакнуло.

Але тепер не тільки під ногами — схожий звук долинув ззаду.

Надто пізно оговтався, опанував себе.

Помітив атаку бічним зором. Встиг виставити вперед руку з револьвером. Палець натиснув на спуск. Бабахнуло, та наступної миті замашна палиця вдарила точно по враженому місцю. Біль пронизав руку до плеча, далі — розійшовся тілом.

Пальці знову впустили револьвер.

Єдине, що вдалося, — вдавити його ногою в твань, зробити непридатним.

А потім сильний удар палицею по голові змусив поточитися. Платон упав не одразу. Махав руками, наче крилами, намагався хоч якось втримати рівновагу. Новий удар вийшов іще міцнішим.

Чечель рухнув горілиць у болото.

Довкруж розлетілися смердючі бризки гнилої води.

Він лежав, поволі занурювався в твань і бачив перед собою захеканого, проте задоволеного Харитона. Той не наближався, напевне знаючи — далі зась. Рука крутила палицю, з нею він сам собі напевне здавався лісовим героєм — кимось, подібним до народного месника, що не дав чужинцю взяти себе просто так, заскочити, здолати.

До Платонового рота встигли якось набитися дрібні тонкі водорості.

Сплюнув із огидою, знову спробував підвестися.

Зараз Чечель ненавидів сам себе за те, що отак, безпорадно, крутиться на очах у ворога. А той мовчки стоїть, чекає на його смерть... Платон знову спробував підвестися, та вдалося єдине — зануритися у твань не горизонтально, а вертикально. Опинившись у трясовині по пояс, рвонувся з останніх сил, прагнучи, за прикладом барона Мюнгаузена, висмикнути себе з болота. Нічого не виходило. Що сильніше, активніше рухався, то глибше засмоктувала твань.

Чечель розправив плечі.

Досі не міг прийняти, що життя забере смердюче болото.

Та щойно подумав про це, глянув перед собою на застиглого Чобота — відчув, як повертається впевненість у власних силах. Він не помре. Тобто колись напевне помре, але не так, не тут, не тепер.

— Швидше! — гаркнув на всю силу легень, не шкодуючи про власну нестриманість.

Чобіт зиркнув здивовано.

Миттю зрозумів, до кого кричить жертва.

Випередив удар Писаренка, який у власній манері, нечутно, наближався ззаду.

Але, ухиляючись, теж втратив рівновагу. Встояв на ногах, скакнув уперед. Сава сіпнувся вбік, відрізаючи шлях до відступу. І Харитон одразу ж кинувся на нього, відчайдушно рвонув через твань, тримаючись одному йому відомої стежини.

Вузькою виявилася.

— Не стріляй! Живим! — крикнув Чечель, щойно прикажчик смикнув з плеча рушницю.

Сава в останній момент опустив дуло.

Та вигуку виявилося досить, аби втікач здригнувся, втратив рівновагу.

Ступивши крок не туди, сам занурився у твань одразу по пояс.

— Добре, що ти пальнув. Не знав би, де тебе тут шукати. І гаплик.

У виконанні велетня це здавалося подвигом.

— Робити нічого? — гаркнув Платон, безпорадно сіпнувшись посеред болота. — Не бачиш? Потім поговоримо!

— Ага. — Сава наставив дуло на такого самого безпорадного Харитона. — Зараз.

— Здурів! — вигукнув Чечель, ураз зрозумівши — намір прикажчика серйозний. — Його живим треба!

— Не мені.

— Саво, сюди глянь! Мене слухай! Нікуди Чобіт звідси вже не втече! А тут я балакати не можу, Гнатовичу!

Велетень ніби щойно побачив Платонову безвихідь. Гмикнув, притулив рушницю до найближчого стовбура. Пошукав поглядом, знайшов молоденьке деревце. Спробував видерти з корінням, та потім вирішив менше морочитися — відламав унизу. Ставши критично близько до небезпечного місця, простягнув рятівне деревце полоненому твані. Платон подався вперед так глибоко, як дозволили болотяні лещата. Вчепився обіруч, не зважаючи на гострий біль у порізаному місці. Боявся — рана завадить триматися міцно, зчепив зуби, навіть заплющив очі. Коли Писаренко потягнув, почав смикатися всім тілом, наче вугор на гачку, крутився за стрілкою годинника, перевернувся на бік, далі — на спину, не розтискаючи пальців, прикипівши ними до рятівної гілляки.

Спершу нічого не відбувалося.

Чечель навіть злякався — або він не втримається, або в Сави забракне сил. Усередині похололо, Платон закричав, до рота не знати яким дивом знову потрапили бридкі тонкі водорості. Аж раптом відчув — рухається вперед і вгору, твань вчепилася, але велетень долав опір. Дихати стало легше, і Чечель на видиху звільнився з полону, Сава висмикнув його, мов корок із пляшки, поволік болотом. Оговтався Платон на твердому, захрипів, ліс довкола перестав стрибати. Голова гула, та почувався вже значно краще.

Брудний, смердючий.

Живий, вільний.

Платон сперся на ліву руку, потім — сів, роззирнувся. Задоволений Писаренко стовбичив над ним. Простягнув розкриту праву долоню, допоміг підвестися. Тепер на Харитона дивилися обоє.

— Йому наказував хтось, — сказав Чечель. — І йому, і, думаю, Шимчисі теж. Де вона?

— Прив’язав, — похвалився Сава. — Писок мені подряпала, стерво, та нічого. Не царський, заживе.

— Чобіт не вбивав. Зі своєю бабою все робив, аби Олесю забили й це виглядало людським гнівом. Відьма, ще й навчена, нічого не взяти. Причина залізна.

— Не для мене. — Прикажчик підхопив рушницю.

Чобіт бовванів у твані мовчки. На ворогів своїх зиркав вовком. Нічого не робив, аби звільнитися, навіть не просився. Платон поклав руку на дуло, легенько опустив донизу.

— Скажеш, хто тобі наказував, — витягнемо. Житимеш, Харитоне. Етапом підеш у Сибір, заслужив. А може — відсидиш десь у тюрмі, як і баба твоя. Хто велів підкупити Павлу? Кому треба було стежити за Олесею? Хто через тебе шантажував молодого Недільського, вимагав звабити панночку? Кажи.

Чобіт презирливо сплюнув. Відвернувся. Сава штовхнув Платона ліктем.

— Нічого він тобі не скаже. Знаю я таких. Бач, видно, когось дуже важливого для себе прикриває.

— Не здохне ж добровільно за нього. — Чечель не відчув упевненості у власних словах.

— Хтозна. — Писаренко передав Платонові зброю, взяв деревину, ступив ближче, простягнув Харитонові. — Е, ти! Не дурій. Хапайся. Витягну.

— Можеш мовчати, твоє діло. — Чечель поміняв тактику. — Вилазь. Не мені, так у поліції скажеш. Доведеться.

— Тримай, кажу! — Велетневі уривався терпець. — Нема коли нам із тобою тут! Ну!

— Гну! — вигукнув Харитон.

І раптом зробив те, чого від нього не чекали.

Втупився поглядом в обох рятівників.

Зневажливо примружив очі, лишивши вузенькі щілинки.

Підняв руки, глибоко вдихнув.

Силою, яку докладають, аби вибратися з твані, почав штовхати тулуб усередину, в убивчу глибину.

— Е! Дурню! Якого чорта! Хапай!

Уже зрозумівши марність намірів, Писаренко все одно жбурнув деревце. Верхній край долетів до грудей, торкнувся Харитонового лиця. Він уже занурився по пахви, тож метляв руками незграбно. І все ж таки, як міг, відсунув рятівну жердину від себе.

Востаннє набрав повітря в легені.

Чечель завмер.

Прожив на світі двадцять вісім років. Служив у поліції, обтер одягом усі жахливі київські притони. Бачив трупи, понівечити які ніби не могла жива людина. Давав відсіч п’яним та божевільним, для яких не існувало гальм і чиї дії могли визнати неосудними. Виймав повішеників із зашморгів.

Та вперше в житті на його очах людина накладала на себе руки.

Зводила рахунки з життям, ще й у такий жахливий спосіб.

Твань затягнулася над маківкою.

Булькнуло, наче ковтають великий шматок.

Назад ішли мовчки, уникаючи дивитися один на одного.

Біля Шимчихиної хати вже товклися найближчі сусіди. Заходити боялися, як угледіли Писаренка й брудного, схожого на казкового болотяника Чечеля — дружно відступили назад. Сава зупинився, повернувся до людей, хотів сказати щось різке. Передумав, махнув рукою, а оскільки в ній була рушниця, селяни злякано позадкували ще далі.

— По справника доведеться комусь бігти, — вичавив Чечель. — Та й по старосту.

— Побігли вже, — припустив Сава. — Або ось зараз когось пошлють.

— Часу мало.

— На що?

Замість відповіді Платон кивком покликав велетня за собою до хати.

Тут наче буревій пролетів. У світлиці перекинули все, що можна було перекинути. Шимчиха зі сплутаними руками-ногами лежала на боку під піччю. Рота їй прикажчик теж додумався заткнути. Побачивши обох, Палажка замукала й закрутилася вужем на підлозі.

— Її запитай, хто мужеві платив. Повинна знати, — припустив Сава.

— Нічого вона не знає. — Чечель говорив упевнено, переконливо. — Чобіт, старий вояка, загинув за когось, за кого на війні ладен був життя віддати. Саме так виглядає.

— То Й ЩО?

— А те! Саво Гнатовичу, думай хоч трохи! Харитон чув, що жінка його жива й у наших руках. Знає, чого ми від нього хочемо. Аби Палажка знала, про кого мова, він би, навпаки, дозволив себе витягнути! Аби триматися поруч і крутити разом! Мав дати їй зрозуміти: мовчи. Наклав на себе руки, бо збагнув: забирає таємницю з собою. Когось важливого для себе рятує. І Шимчиха не викаже, бо від неї його персону так само приховали!

Писаренко пошкріб підборіддя.

— Де ж ти, розумний такий, раніше був? Коли вони Олесю мою готувалися вбити.

— Нічого б я не зробив. Так, глядач. Усе, потім договоримо, як захочеш. Більше поясню, ніколи зараз.

Чечель обтер руки об ковдру.

Став посеред світлиці, роззирнувся.

Якщо шукати підказки — лише серед особистих речей Харитона.

Навряд у нього їх забагато. Можуть вміститися хіба...

Безпомильно ступив до дерев’яної скрині, яку під час сутички відштовхнули в куток. Поторсав замок, озирнувся на Саву. Той зрозумів без зайвих слів. Вийшов, повернувся з сокирою.

Збити вдалося третім ударом.

Усередині — нехитрий сільський скарб. Святковий жіночий одяг, дві пари чобіт, нова солдатська шинель, ще якісь згортки. Під ними — наган, не інакше трофей військовий. Барабан повний, запасних набоїв не знайшов.

Папуша грошей, невеличка, але — «катеринки»[46]. Перелічив швидко, присвиснув. Тисяча. Для селянина, котрий до того ж узявся нізвідки, — добрий капітал.

На самому дні — щось, дбайливо, бережно перекладене шматком чистого полотна.

Він прикривав річ, яку Платон сподівався виявити в скрині найменше.

Вийняв, став ближче до світла.

Одразу впізнав людину з намальованого портрета, хай із вусами та в східній чалмі.

— Тю. Це що таке? — Сава наблизився ззаду, зирнув через плече. — Чиє воно? Для чого тут?

— Цирк. Смертельний номер. Гастролі в Полтаві два роки тому. Бач, отут дата стоїть.

— Чобіт і Палажка так цирком тішаться?

— Знаєш його? — Чечель тицьнув брудним пальцем у намальоване лице.

— Та де.

— Я, здається, знаю.

Платон скрутив циркову афішу трубочкою.

Він здогадався, як убили Олесю.

Зрозумів хто.

Навіть здогадався, що людину з портрета могло тісно пов’язувати з Харитоном Чоботом.

Але досі не розумів головного. Без чого вся картина не складеться, а знахідки й здогади не мають сенсу.

Чому вбили Олесю Соколовську.

Кому це вигідно.