Вигнанець і навчена відьма

Розділ 25 Зрада при світлі місяця

Полтава, Монастирська гора

олодне дощове літо остаточно попрощалося за три дні.

Тепер вечори стали теплими, ночі — задушними. Полтавці, ще тиждень тому незадоволені незвичною для липня погодою, тепер бурчали: уночі спати неможливо, доводиться відчиняти вікна, запускати комарів. Погода ніколи не могла догодити всім.

Але лісок на Монастирській горі тішив свіжістю. З різних боків його розтинали артерії тонких струмків, їхній дзюркіт заспокоював, а вода наповнювала повітря свіжістю й приємною прохолодою. Хоча підрядник Граков чувся незатишно, на що одразу поскаржився Чечелю.

— Ви справді не могли знайти для нашої зустрічі інше місце? Затишніше.

— Здається, тут досить затишно. Ставки під тихими вербами...

— Ніколи б не розгледів у вас романтика. Тут вогко. А в мене суглоби болять. Кілька останніх років лікуюся грязями. І все одно... — Граков повів плечем, скривився. — Та ви не були б собою, Платоне Яковичу, аби не влаштували нашу зустріч у такій потаємній обстановці. Лишається зрозуміти мету.

Чечель запросив не особисто. Передав листа в контору через свого приятеля Лавра Сулиму. Не здивувався, побачивши його на передку Гракового екіпажа. Хазяїн напевне взяв би з собою довірену особу. Коляска під’їхала до лісистої місцевості з того боку, звідки на гору вела широка стежка, — люди облюбували гору як місце прогулянок, то тут, то там на пагорбах уже ставили лавки й навіть альтанки. Освоюючись на місцевості, Чечель встиг зігнати з намоленого місця молоду парочку, котра старанно уникала свідків своїх амурних ігрищ.

Лавро лишився біля коляски, Граков пристав на Платонову пропозицію прогулятися. Вони заглибилися, теревенячи по дорозі ні про що, і нарешті вийшли на невеличку галявину. З одного боку — густий зелений верболіз, із другого — став, у гладенькій воді якого відбивався місячний серпик.

— Ще трохи, і я подумаю — ви заманюєте мене, аби вбити й прикопати, — мовив Граков, роззирнувшись довкола.

— Хіба я схожий на вбивцю? Насправді, Павле Павловичу, я тепер перестраховуюся. Знаєте приказку про налякану ворону, котра кущів боїться? Отож. Підозрюю, вам самому не хочеться, аби вас, шановану в Полтаві людину, випадково побачили в компанії сумнівної особи.

— Годі вам, Платоне Яковичу, — поблажливо реготнув підрядник. — Не набивайте собі ціну. Нікого в Полтаві не цікавить, з ким я проводжу час.

— Тим не менше конспіруюся. Пробачте мені набуту роками звичку. Спершу поліцейська робота й потреба не афішувати контакти. Тепер от життя в статусі неблагонадійної персони.

— Я все розумію. Вже навіть цікаво. Слухаю вас. Сподіваюсь, чимось та й зацікавите.

Чечель зняв капелюха. Провів долонею по жорсткому йоржику — волосся відростало.

— Гаразд, ви праві. До справ. — Капелюх повернувся на голову. — Павле Павловичу, ви не просили, але натякнули: можу звертатися до вас у разі потреби. Якщо матиму певні труднощі чи не обійдуся без допомоги. Не забули?

— Не пригадую, — чесно зізнався Граков. — Утім, нічого не маю проти, аби допомогти вам. Якщо, звісно, це в моїх силах.

— Не лише в силах. У ваших інтересах.

— Цікаво. Ви знаєте про мої інтереси?

— Проти власної волі, та все ж утаємничений у справи, пов’язані з маєтком Соколовських. Пані Лизавета Щетініна, єдина спадкоємиця, готова продати його після того, як знайдуть і покарають убивцю її молодшої сестри Олесі.

— Здається, там усе скінчилося. Газети щось писали, небагато. Хіба вбивця не потонув у болоті?

— У болоті потонув злочинець, який труїв худобу в економії Недільського. Він був спільником убивці. Його давнім другом, ще й вдячним по життю. Наклав на себе руки в мене на очах, аби тільки не мати спокуси виказати, зрадити товариша.

Граков байдуже знизав плечима.

— Поліцейське слідство ніби іншої думки. Охоче послухаю вас на дозвіллі, Платоне Яковичу. Та загалом маєток Соколовських мене вже не цікавить. І якщо ви зараз хочете почати торги за дорученням пані Щетініної, не гайте час.

— Тобто ви виходите з гри?

— Так. Нехай пан Булатний тішиться. До речі, можете йти з цим до нього. Данило Іванович не пошкодує комісійних.

— І вам уже не потрібна дача в Соколівці? Надибали інше підходяще для відпочинку місце?

— Пане Чечель, розмова заходить на дивне коло. Пощо вам перейматися моєю дачею? — Усе це починало дратувати Гракова.

— Шкода. — У Платоновому голосі чувся смуток. — Шкода, дуже шкода. Я мав надію допомогти вам, аби ви навзаєм допомогли мені.

— Не бачу перешкод і взаємного зв’язку. Ми ніби домовилися: на мою допомогу можете розраховувати без того, аби придатися чимось мені. Повторюся лише: якщо в моїх силах.

— Лизавета Степанівна ангажувала мене провести власне слідство. Пані Щетініна не надто вірить поліції.

— Чомусь це мене не дивує. Маю на увазі, залучення до справи вас. Поліції в наш час мало хто вірить. Яка моя роль?

— Я вирахував убивцю. Справжнього.

— Та зрозумів із ваших натяків, Платоне Яковичу. Вже мав нагоду переконатися — ви меткий чоловік, знаєтеся на подібних справах. Далі?

— А далі я хотів би передати вбивцю поліції. Разом із доказами, — просто відповів Чечель. — Проте мене з моєю репутацією його превосходительство пан Додін Мирон Ілліч навряд захоче слухати. І напевне не сприйме серйозно. Тож вирішив спробувати заручитися вашою підтримкою. Павло Павлович Граков — поважна, шанована особа в Полтаві. На короткій нозі з міським головою, депутат міської думи, благодійник, попечитель лікарні.

— Ви перебільшуєте мій вплив. Хоча лестощі приємні, чорт забирай.

— Додін послухає вас, — правив своє Чечель. — До вас більше довіри. Звідки у вас надані йому докази — не питатиме. Важливіше скористатися плодами чужої роботи й прославитися. Ще й показати підлеглим, як треба працювати.

— Можливо, — погодився Граков після короткої паузи. — Проте досі не розумію, чому ваш вибір упав на мене. Чому саме мені ви довіряєте місію допомогти правосуддю.

— Дуже просто, Павле Павловичу. Вбивця — наближена до вас особа. Ваш прикажчик, Лавро Сулима.

У тиші щось хлюпнуло — може, риби чи жаби колобродили в ставі.

Вітерець шелестів вербовими гілками.

— Ви при своєму розумі, пане Чечель?

— Я завжди при своєму розумі, — відрізав Платон. — Не мав жодного сумніву, ви не вірите мені. Та маю докази. Певен, вони вас переконають.

— Сулима — моя довірена особа. Ви встигли переконатися, Лаврові можна доручити будь-яку небезпечну місію. Він не так давно виручив вас, зіграв важливу роль, допоміг розв’язати складну задачку. І зараз ви називаєте його вбивцею Олесі Соколовської. Абсурд.

— Більше скажу, — мовив Чечель. — На совісті вашого Лавра також смерть Панаса Кругляка. І щонайменше ще однієї особи. Ви знали про його гріхи, коли брали до себе на службу. Хіба ні?

— Розмову завершено. — Граков повернувся з наміром іти геть.

— Невже вам не цікаво, звідки я все взяв?

Підрядник зупинився, повернувся назад.

— А знаєте що? Послухаю вас справді — з цікавості.

— Хай так і буде. Почну від самого початку.

Чечель витягнув із внутрішньої кишені піджака складений у кілька разів цупкий аркуш. Розгорнув, повернув до Гракова. Місячна ніч дозволяла роздивитися зображення.

— Пізнаєте? Не фотографічний портрет. Малюнок. До того ж тут на ньому — бутафорська чалма, вуса, борідка клинцем. Смертельний номер. Метальник ножів, єдиний учень індійського факіра. Але це він, Лавро Сулима. Як повернувся з японської війни, вирішив попроситися до цирку. Де він навчився вправно кидати ножі, ще й із зав’язаними очима, — хтозна. Популярний був атракціон. Молода жінка стоїть спиною до широкої дошки, розведені руки прив’язані міцно, як розіп’яті. Факір кидає один за одним десять ножів. По п’ять із кожного боку асистентки. Два останні — уже наосліп. Зазвичай кажуть: є дар від Бога. — Платон звів очі догори. — Так Лавро кочував із цирком шапіто Ганса Мюллера, аж поки два роки тому тут, у Полтаві, не сталося лихо. Він убив свою асистентку, мадемуазель Жанну. Рука здригнулася, лезо вдарило точно в серце. Померла на місці, був великий скандал. Хтозна, чому ви втрутилися. Кажуть, викупили факіра з тюрми. Тим більше — нещасний випадок, буває.

— Ви забагато знаєте.

— Цирк Мюллера далі гастролює в цих краях. З року в рік щоліта. Легко дізнатися, де він тепер. У Ромнах, якщо вам цікаво. Сів на автомобіль, прокатався, зустрівся з цирковими. Історію пам’ятають. І невдоволені. Лавра мали б покарати. Адже випадок — не такий уже нещасний. Узагалі — зовсім не випадок. Сулима любився з Жанною, а потім вона зрадила його з клоуном Бобом. Хай би з силачем, борцем чи акробатом. Добре, фокусником. Але — клоун Боб, пане Граков! Ти воюєш, ризикуєш життям, тебе поранили, тобі майже нічого не виплатили, відпустили з війська лише з солдатськими онучами, весь скарб. А тебе ще й зраджують із клоуном! — Платон перевів подих, далі заговорив спокійніше: — Доказів ні в кого немає. Циркові не готові виносити сміття за ворота. Проте Лавро навмисне вбив мадемуазель Жанну, я в це вірю.

— Так, Сулима працював у цирку і я витягнув його з халепи, — мовив Граков. — Не вдавався в подробиці. Хоча підозрюю: циркові людці — ще той гадючник. Ви почули від них плітки, повірили в них. Дати ходу не вийде. Чи збираєтесь?

— Клоун Боб поволі спивається. Бачив його два дні тому, на власні очі. Більше тією цирковою трагедією вже ніхто не переймається. Йдеться про вбивство Олесі Соколовської. Конкретніше — про спосіб, яким її вбили. Ніж у спину, Павле Павловичу. І довкола на піску — жодного сліду. Поліцейське слідство, тим більше — у провінції, не взяло того до уваги. Коли принесли на тарілочці прийнятного кандидата, який нічого не скаже, бо втопився в болоті, узагалі забули. А мені це муляло. Аж поки не знайшов оцю афішку. — Чечель акуратно склав її, повернув на місце, у кишеню. — Тут важливо розуміти, де знайшов.

— Можна без фальшивих ефектів з любительського театру?

— Навіть треба. Афішу дбайливо приховав у своїх речах Харитон Чобіт. Для чого вона йому? І раптом я згадав ваші, Павле Павловичу, слова. Рекомендуючи свого прикажчика, ви обмовилися: надійна людина, безстрашна, воювала. Яка найближча війна була? З японцями, шість років тому. На скільки старший від мене ваш Лавро? Років на два, невелика різниця, інакше б мною не прикидався. Родич покійного Кругляка, племінник його дружини, воював там, у складі Полтавської дивізії. Харитон Чобіт теж був на тій війні. Тепер — дуже уважно слухайте: один ветеран для чогось береже циркову афішку з портретом іншого ветерана. Ну не можу знайти іншого пояснення, для чого Чоботу здирати її зі стовпа! Солдат упізнав однополчанина. Тинявся, вигнаний з дому зрадливою дружиною. Наймався по людях на різну роботу. Два роки тому ноги завели до Полтави. Там випадково побачив афішку. Подався до цирку. Я зараз лише припускаю, пане Граков, ніхто мені цього не розкаже. Але все логічно, збігається в часі. Ага, ще одне.

Чечель поліз до іншої кишені, видобув поштовий конверт.

— Тут лист. Захочете — прочитаю. Ні — переповім коротко, по суті. Я впізнав Лавра на афіші. Як знайшов час, дізнався його циркову історію, відшукати в губернії шапіто не складно. Набагато важче довідатися щось про армійські справи Сулими. Через те написав у Київ, одному товаришу. Так само колишньому сищику, тільки зі значно більшим досвідом і можливостями. Відповідь прийшла вчора. До кого мій товариш постукав, які слова знайшов — не знаю. Зате маю результат. Харитон Чобіт і Лавро Сулима справді служили в одному полку. І Лавро заслужив хреста за геройський вчинок — витягнув Чобота з-під японських куль. Майже добу пер його, пораненого, на собі, бо вскочили в оточення через дурість командирів. Від чоти їх двоє й лишилося. Ось чому Лаврові вдалося вийти сухим із історії з мадемуазель Жанною. Герой війни, не фунт ізюму. — Платон багатозначно клацнув язиком. — Ну, а Харитон зобов’язаний молодшому товаришу. Життя врятував, дорого коштує. Тому й наклав на себе руки. Тепер він товариша рятував.

Помахавши конвертом, Чечель заховав і його.

— Рятував, кажете, — протягнув Граков. — Не знав, не знав. А від чого?

— Забули, про що мова? Сулима убив панночку Олесю, хазяйку маєтку в Соколівці. Влучно кинув ніж у спину. Перед тим закинув камінь у прочинене вікно спальні. Циркове минуле навчило приборкувати тварин, тому собаки на нього й не гавкали. Записку не читав, та бачив її, спалену в каміні. Найімовірніше, Лавро виманив Олесю на побачення. Міг написати від імені Микити Недільського. Почерк? Дурня. Сьогодні навіть дитина може підробити, пишучи друкованими літерами. Події, що закрутилися довкола Олесі, не лишали вибору. Вона змушена була піти на таємне побачення. Припускаю — записка обіцяла все пояснити й припинити безумство. Але дівчина знайшла на березі річки смерть. — Платон знову передихнув. — Ось звідси, Павле Павловичу, починається найцікавіше.

— Справді? Не думав, що можна ще цікавіше.

— Усе ви думали.

Ураз тон Чечеля змінився, як і сам Платон. Перед Граковим у місячному сяйві стояв чоловік, котрий насилу стримував гнів.

— Без вашого відома Лавро не чхне. Тієї фатальної для Олесі ночі він був у Соколівці. Потай від усіх, крім відданого йому Харитона. Дочекався, чим завершиться розіграна Палажкою Шимченко вистава зі спробою погрому. Він справді припускав — дівчина, виснажена кількома місяцями скандалів і боротьби, запанікує остаточно. Мета, заради якої все починалося, буде досягнута. Та все пішло не так. Олеся кинула виклик, вона опиралася, відчайдушно, ні на кого не озираючись. Стояла за себе, як могла, вміла, відчувала. І тоді Лавро вирішив прискорити події. Тільки мені одне досі не ясно: ви дозволили йому вбити Олесю, самі віддали такий наказ — чи довірена особа діяла самостійно, на власний страх та ризик?

— Не розумію.

— Неправда. Розумієте. Ви все придумали, пане Граков.

Тріщали цикади, з ними перегукувалися цвіркуни.

Чомусь лиш зараз Платон Чечель відчув, як гарно пахне ця світла липнева ніч. Сильно, до внутрішнього болю, закортіло кинути все, забути, зачинитися в мушлі маленької кімнати. А ще краще — сісти ось тут, поруч із тихим ставом, на лавку, заплющити очі й слухати, слухати, слухати дивні звуки.

Натомість почув:

— А я вас недооцінив, мосьпане.

— Ви не перший мені таке кажете, Павле Павловичу. І навряд останній. Не думали, що мені вдасться розгадати ваш задум?

— Міг би здогадатися: ви, Платоне Яковичу, звичайнісінький шантажист. Вимагач. Визнаю — не дрібний, потіште самолюбство. Ось як вирішуєте приватні справи заможних клієнтів.

— Зараз у мене клієнта нема. Істину в цій трагічній історії вирішив дізнатися самотужки. Я не люблю, коли ось так убивають беззахисних людей.

— Кого ж я вбив?

— Хіба я сказав — ви когось убили? Пане Граков, я навіть припускаю — відданий вам Лавро убив Олесю без вашої санкції. Уже потім поставив вас до відома. А щодо Кругляка... Ще не готовий сказати, як ви дізналися про його відкриття і як Панасові Пилиповичу це взагалі вдалося. Але ножа в спину Сулима кинув йому вже за вашим наказом.

— Чому я досі вас слухаю?

— Вам цікаво, де помилилися. Чесно визнаю: ніде. Розрахували точно. Знаєте, у котрійсь розмові я сам сказав правдиву фразу, якій тоді не надав належної уваги. Усе, що відбувалося довкола Олесі, — вистава, на яку я потрапив випадково, зайнявши місце в глядацькій залі. І коли мені набридло бути глядачем, ваш ідеальний план дав першу тріщину. Адже саме я знайшов зв’язок між Харитоном Чоботом і Лавром Сулимою. Якби перший не приховав у себе циркову афішу, я не взяв би сліду. Проте я вирахував убивцю, метальника ножів, вашого прикажчика. Через Харитона, зобов’язаного йому життям, Сулима тиснув на розгульного панича Недільського. Якого, між іншим, сам же затягнув у тенета. Говорив вам, що в цирку Мюллера разом із ним служили двоє фокусників, чоловік із дружиною? Обоє звільнилися з трупи після арешту Лавра, та я дізнався: трійця певний час трималася нерозлийвода. У вільний час фокусники, котрі, серед іншого, знали чимало трюків із картами, оббирали до нитки азартних багачів. Жертв їм ніби між іншим, випадково, приводив Лавро. Цим досвідом шахраї скористалися, коли ви почали полювання на маєток Соколівських, шукали до Олесі підходи. А Лаврові лишалося свиснути поплічникам, з якими за ці два роки, що служить у вас, зв’язку не рвав.

— Не люблю я авантюрних романів, — гмикнув Граков. — Та визнаю, як ділова людина: сюжет вигадали захопливий. Маєте бажання чи вміння писати — посприяю. Продасте в газету чи ілюстрований журнал, за публікацію заплатять. Звісно, не так багато, як ви намірилися витрусити з мене. Але не образять, поклопочуся.

Платон нічого не вдавав — справді не чув зараз Гракова.

Його слова не мали й не матимуть значення.

— Без вашої згоди Сулима нічого такого не робив би. А ще — без грошей для Чобота, навряд платив би йому свої. Вирахувавши Лавра, я зрозумів: ви, його хазяїн, якимось чином причетні. Шукав мотив, аж лихоманило. І таки знайшов.

Тепер Чечель показував Гракову фотокартку, зроблену в кабінеті Кругляка.

— Що це таке? — Не грав, подив звучав щиро.

— Панас Пилипович тримав у себе на стіні карту Полтавської губернії. На ній час від часу позначав місця, яких торкається чи скоро торкнеться прогрес. Він уболівав за рідний край. Хотів, аби Полтаву вже не називали провінцією, а Полтавщину — застиглим у розвитку сільським, відсталим краєм. Звідки дізнався про намір прокласти залізничну колію саме поруч із Соколівкою — хтозна. Газетяр, активний, має купу знайомств. Щось десь від когось почув. Незадовго до загибелі так само дізнався — плани міняються, колію переносять в інше місце Тобто, Павле Павловичу, болота довкола Соколівки не сушитимуть. Та й саму місцевість лишать у спокої. Остаточні рішення в подібних справах, ви це знаєте, ухвалює Петербург. Залізниця — діло державної ваги. І, відповідно, туди вливаються державні кошти. Мільйони, пане Граков. На частину яких претендували ви.

— Ого, куди замахнулися. Ну-ну.

— Залізничні прожекти не розголошувалися широко. Проте ви, один із найвідоміших тутешніх підрядників, мали змогу дізнатися про грядуще будівництво. Труднощі — у тому, що пан Булатний так само отримав подібні відомості. Припускаю, ви домовилися між собою більше нікуди новину не випускати, аби не набігло ще конкурентів. І головне — аби молода, недосвідчена й не дуже щаслива власниця соколівського маєтку раптом не дізналася, яких грошей буде коштувати належна їй земля вже за кілька місяців. Купити за порівняні копійки, сто двадцять тисяч. Потім продати державі вже за кілька мільйонів. Про руйнацію маєтку не йдеться. Навіть государ імператор не поставить підпис під прожектом, котрий передбачає викупити майно певного поміщика й знищити його заради залізниці. Але його можна здавати в оренду. Розпорядитися власністю мудро. Наприклад, облаштувати санаторій. Місце поруч із залізничною станцією дуже вигідне. Також — побудувати кілька промислових об’єктів у самій Соколівці. Залізниця, рейки й пара — рушії прогресу. Ну, і згадані вже мільйони. — Платон розвів руками. — Лишалося трошки: переконати Олесю продати маєток і прилеглу до нього ділянку, досить велику. Колія ж лягатиме там. Та дівчина несподівано вперлася. Родинний маєток — єдине, що мала. Там місце сили, там їй затишно. Жоден із вас цього не врахував.

— Досить! — раптом перервав Граков. — Пане Чечель, ви дізналися чимало, ще більше додумали. Визнаю — дійшли правильних висновків. Аби ще дівка вміла мислити так само розумно, жила б собі деінде. Що б вона робила, дізнавшись про залізницю? Як би розпорядилася всім? Хіба дала б раду?

— Чому ви вирішили за неї?

— Бо все, все в цьому житті вирішують і надалі будуть вирішувати люди, здатні правильно вкладати гроші й примножувати капітал! Мала Соколовська заважала й не розуміла того! Простіше вивести її з гри, ще й з вигодою для неї! Ніхто не думав її вбивати! Так сталося, бо набридло в певний момент розбивати об неї лоби й ламати зуби! Старшій сестрі маєток не потрібен! З нею можна було домовитись простіше! Тільки Лизавета теж уперлася!

— Я її намовив. Не знали?

— Підозрював. Ще й грошенят, напевне, пообіцяла.

— Судити по собі — помилка більшості людей, — завважив Платон. — Давайте завершимо розмову, вже недовго лишилося. Отже, коли я дізнався про залізницю, зрозумів наміри будь-що купити землю, і чимшвидше. Адже скоро про будівництво дізнаються широко, торгуватися стане важче. Так виявив ваш мотив. На той момент уже знав: Недільського змусили шантажем зайнятися кривенькою сусідкою й збезчестити її. Припускалося, вона, вразлива натура, не зможе й не захоче більше лишатися в Соколівці. Тут — вдала і вчасна пропозиція продати все, забратися й почати нове життя деінде. Харитон за наказом вашого Лавра, фактично — за вашим, знайшов у маєтку шпигуна, точніше — шпигунку. І тут ви всі дізнаєтеся: розгублена, вибита з колії Олеся повелася ну зовсім незвично. Дівчина пішла до тамтешньої знахарки чи, як таких зазвичай кличуть, відьми й наївно попросила навчити її ремесла. Не важливо вже, кого з вас осяяло використати це проти неї. Навчена відьма — історія дуже вдячна, коли мова про забобонних селян. Ще й з погодою цього літа пощастило, холодна, неврожай. Налаштувати проти панночки СоколовськоІ не кількох людей, а цілу округу — змушений визнати злу геніальність такого єзуїтського плану. Тепер уже аж два села робили життя дівчини неможливим. Ще й Чобіт навчився грамотно труїти худобу. А для його подруги, потім — дружини, яка називала себе Пелагією Шимченко, підбурювати народ проти когось заради своєї вигоди не вперше. Ви захопилися власноруч поставленою виставою, пане Граков. Втратили пильність, буває, як практик кажу. Інакше б не проґавили намірів головного конкурента — Булатного.

Чечель виставив перед собою фотокартку.

— Він зробив простіше, мудріше, геніальніше. Діяв напевне. Не помилюсь, якщо скажу: пошкріб по засіках, нашкріб суму, якої цілком вистачило на хабар. Звичний важіль Російської імперії, погодьтеся. Ви ж так само даєте чималі хабарі, отримуючи підряди. Інакше, ніж за хабар, Булатний не домігся б перенесення колії ось сюди. — Палець тицьнув у потрібне місце. — Діяв за вашою спиною, бо не бажав стояти поруч із убивством. Швиденько домовився в Петербурзі, потім — з власником землі. Викупив, а всюдисущий Кругляк дізнався й про це. Далі — знову царина припущень. Та Панас Пилипович розв’язав нехитру арифметичну задачку. Допетрав, чому колію передумали тягнути повз Соколівку. Кілька запитань — і вже знає про вас як конкурента Булатного. І жарти скінчилися, адже Кругляк — тертий книш. Відчув — пахне продажністю, величезним хабарем. Для людини з його поглядами вивести на чисту воду вірнопідданих, котрі дають хабарі й втручаються тим самим у державні прожекти, — за щастя. Ви ж визнали все, пане Граков. Кажіть уже, як дізналися про відкриття Кругляка і наказали заткнути йому рота.

— А здогадайтеся-но самі, Платоне Яковичу! Не розчаровуйте мене!

— Ви вже розчаровані, Павле Павловичу. — Фотокартка зникла в кишені. — Уся вистава, усі зусилля, усі гроші — котові під хвіст. Олесю таки вбили, ви прийняли це, навіть вважали за краще. Але все одно програли, бо маєток Соколовських і все, прилегле до нього, уже не матиме тієї вартості. Усе, пшик! Двоє людей, хороших людей, загинули з вашої волі ні за що. Ви не отримали головного призу цієї гонитви за мільйонами.

Аж тепер Чечель зрозумів — кричить у запалі. Тож видихнув, витер краплинки поту з чола.

— Чому у вас, правдолюбів, стільки патетики? Звідки? — Голос Гракова звучав рівно, тенькали сумні нотки. — Ви заморочили мені голову. Почали во здравіє, скінчили за упокій. Що в залишку? Радість від власної кмітливості? Куди, до кого підете з цим? Я ж усе заперечу, ви — підозріла, небажана, неблагонадійна особа. Кого послухають? А ви, пане Чечель, самі, без мене розумієте все й усвідомлюєте.

— Навіть дуже добре. На власній шкурі перевірив.

— Тож дозвольте й мені довести власну здогадливість. Спроба в чомусь звинуватити мене провалиться. Знаючи це, ви все одно знайшли спосіб виманити мене для розмови. Пощо? Висновок очевидний — ви шантажист крупного калібру. Я — ділова людина. Товар ваш ніхто не купить, але ж ви старалися. Маєте дістати винагороду. Скільки? Без нахабства, та все ж. Називайте розумну ціну, будемо торгуватися.

— Хіба ви не зрозуміли? Я нічого не продаю. Важливіше виявити істину й кинути її вам у писок.

— Я підозрював. Але така відповідь засмучує. Могли отримати компенсацію за витрачений час. Ваша надто принципова позиція змушує до непопулярних рішень. Хоча ви не скажете, що вам не давали шансу. Ви, Платоне Яковичу, взагалі більше нічого нікому не скажете.

Сигнал, зрозумів Чечель. Позаду почув стрімкий рух. Усе.

Спершу Павло Граков нічого не зрозумів.

Можливо — захопився собою. Можливо — через те, що огляд йому затуляв Платон, а все відбулося за його спиною. Та коли Чечель ступив набік, побачив, як у темряві сплелися дві постаті. Одна — Лавро, він тихцем підкрадався ззаду й чекав команди. Друга — чорна, немов виринула з ночі й лишилася пофарбована нею. Міцний, спритний, досвідчений боєць явно програвав не знати кому.

Платон уперше бачив, як діє японське — гаразд, східне! — бойове мистецтво. Сам володів джіу-джитсу, та проти прийомів, яких навчився Сашко Кругляк, навряд довго протримався б.

А тут — швидко. Ефект несподіванки додався до вміння бити й густо замішався на ненависті сина до вбивці батька. Чечель розрахував усе правильно, взявши Олександра з собою. Той щойно довів: уміє скрадатися нечутно. Його рухів Платонові вуха не вловили, натомість шерех неподалік зафіксував давно.

Ще коли вони з Граковим йшли стежкою в лісову глибину.

Сулима напевне дістав наказ слідувати нишком.

— Та вали його! — вирвалося в хазяїна.

Лавро знайшов спосіб вивернутися, відскочив. Нарешті зміг діяти рукою, мить — і вона стискала вбивчо гострий стилет.

Наступав стрімко, виставивши лезо попереду й відчайдушно махаючи, креслячи в темряві півкола. Сашко підпустив його до себе ближче, і Чечель вирішив: необережно, погано розрахував. Уже сіпнувся з наміром кинутися на допомогу. Та боєць у чорному враз махнув ногою — і ніж вилетів, упав на землю.

Ще удар — рівновагу втратив Судима.

Вужем відповз назад, ближче до ставка — інші шляхи для відступу йому відрізали. Сашко не переслідував. Корячись жестам Чечеля, лишився на місці. Платон ступив ближче, підхопив стилет, підкинув, зловив за руків’я.

Різко пожбурив, заганяючи лезом у землю.

Лавро опинився в небезпечній близькості до своєї зброї. Але Платон не зважав — показав Олександрові великого пальця, повернувся до Гракова. Став, аби бачити всіх.

— Тепер поговоримо, Павле Павловичу? Дійшло, що я дещо можу сам? Не зовсім сам, як бачите, і тим не менше. Далі буде?

— Нічого не буде. — До Гракова поволі поверталася впевненість. — Ви мене вирахували, визнаю й подумки аплодую. Проте що міняється? Ви потягнете нас із Лавром за карк до поліцмейстера? Припустімо. І? На який результат очікуєте? Невже оцей ваш товариш у чорному — свідок, якого почують і якому повірять?

— Жодної ілюзії, — визнав Чечель. — Та ви не взяли до уваги: нашу розмову ще дехто слухав. І цій людині доказів більш ніж достатньо.

На цих словах хруснули кущі десь збоку.

З наперед облаштованого схову вибрався Сава Писаренко.

— Ви не підете звідси, пане Граков. Разом зі своїм лакеєм та найманцем ви зазіхнули чи не на єдине святе в житті оцієї людини. — Платон кивнув на велетня. — Тут є в одній особі вбивці Олесі Соколовської й Панаса Кругляка. За жодною з жертв ви не сумуєте. А син, що лишився без батька, та чоловік, для якого кожен із родини Соколовських є сенсом життя, ще й не в одному поколінні, дуже сумують. Я віддаю вас їм. Нехай справляють тризну. Вибачте, якщо знову вдався до патетики, але ж крапку інакше не поставиш.

Сава стиснув кулаки.

Повільно посунув на Гракова.

З протилежного боку насувався Олександр.

— Е, припиніть! Не до жартів! — вигукнув підрядник.

— Ніхто не жартує. Ви скоїли зло. Якщо нема змоги покарати його інакше...

— Чекайте! — закричав Граков, нарешті усвідомивши своє становище. — Чекайте! Стійте! Стоп! Я не вбивав! Нікого не вбивав! Я був проти! Я вам не потрібен! Я заплачу, кожному заплачу!

— То робіть цікаву пропозицію, — підстебнув Платон. — І заразом скажіть, як бути з Лавром.

— А що з Лавром?

— Цим двом потрібен убивця, — терпляче пояснив Чечель. — Ви кажете, що нікого не вбивали. Хтозна, раптом домовимося, погодимо суму. Але вбивця входить у її вартість. Або віддавайте Сулиму, або ви лишитесь тут удвох.

Бічним зором Платон засік — Лавро уважно слухає, напружений, устиг сісти, навіть ледь посунувся вперед.

— Я не просив, не наказував убивати Олесю! — частив у запалі Граков. — Аби не це, зараз усе було б інакше! Смерть привернула зайву увагу, тож маємо! Ні-ні, Лавре, я ще тоді тобі казав — з часом доведеться платити за все. Наврочив... чи передбачив. Забирайте його! Пане Чечель — хай забирають!

— Зрікаєтесь відданого слуги? Зраджуєте його отак, просто?

— Сказати чесно, він уже давно заважає. Міркував, що з ним робити. Тут така нагода.

— Тобто ви його зраджуєте.

Відповісти Граков не встиг.

Рука Сулими дотягнулася до стилета, який Платон навмисне кинув чимближче.

Зі свого місця метнути лезо зручно.

Хоч зачепити не могло, Чечель усе ж піддався інстинкту — скочив назад.

Куди цілив Лавро — незрозуміло.

Влучив у горло.

Зойк.

Хлюпання.

Граков вирячив очі, схопився за вражене місце обома руками.

Їх миттю залила кров.

Ноги підкосилися. Та все ж зміг ступити кілька непевних кроків, перш ніж упасти долілиць.

Ще міцніше насадивши себе на гостряк леза.

Лавро Сулима міг не мати при собі стилета. Але Платон навіть не припускав, що той може ходити взагалі без зброї. І напевне має своєрідний кодекс честі. Він витягнув пораненого Чобота з оточення. Відтоді Харитон життя за нього віддати готовий, що й довів на очах у Чечеля.

Олесю вбив, одним махом наближаючи хазяїна до омріяної мети. Граков урятував Лавра, витягнувши, викупивши з тюрми два роки тому. Сулима був відданим, виконував усі накази. І ось тепер, коли припекло, хазяїн миттю відмовився від слуги.

Плата за зраду.

Точний розрахунок.